Повертаюсь до полів і садів
I
Коли був молодий, я не жив метушливим життям,
Полонили серденько моє тихі гори безкраї.
А проте в павутину мирську помилково упав –
Вже тринадцять годочків чиновником я називаюсь.
Птаха в клітці за пралісом любим з’їдає нудьга,
Риба в cтаві від туги за рідним озерцем вмирає.
Цілину піднімаю в південнім далекім степу,
Дух плекаю природний, в поля і сади повертаюсь.
Понад десять му поля навколо мойого житла.
У восьми-дев’яти кімнатинах літа проживаю.
Верби й берести стріху за хатою перекривають,
Сливи й персики виструнчились у садочку – як в раї.
Далеченько тьмяніє в тумані самотнє село,
Варять їсти в хатах – легко дим до небес підіймається.
Невгомонні собаки в глибинці провулку – “гав-гав!”,
Кудкудакають кури, на тути розлогі злітають.
У житлі й на подвір’ї мирської нема метушні,
У порожніх кімнатах удосталь я спокою маю.
Я чиновником довго у клітці пташиній пробув,
Нині знову з природою – вже на віки! – поєднаюсь.
ІІІ
Біб я саджу під горою на півдні усмак.
Сходи бобові ріденькі, буя бур’янина.
Ті бур’яни прополю, лиш запалиться днина;
При місяченьку додому приводить стежина.
Стежка вузенька, травиця й дерева високі.
Зрошують роси вечірні мою одежину.
Мокра вона, та часу не шкода в ту годину;
Як я люблю цю роботи щоденної плинність!
П’ю вино38
IV
В неспокої пташка – від зграї відбилась,
На заході днини самотньо літає.
Ширяє, кружляє – ніяк не спочине,
Щоночі у криках печаль наростає.
Лунають думки її, чисті й далекі,
Цю землю не кине – ізнов прилітає.
Самотню сосну на галявині стріла,
Крильцята згорнула – з далекого краю.
Засохли дерева від сильного вітру,
І тільки дрімлива сосна не всихає.
Пташина знайшла собі прихисток тихий –
І разом вони на роки неокраї.
V
Хатину звів собі межи людей,
Та галасу коней, возів немає.
Себе питаюся, чи можна так?
Відлюдно тут, серденько спочиває.
Під східним тином хризантеми рву,
Південну гору ніжно споглядаю.
У горах гарно – сонечко сіда,
Пташині зграї до домів вертають.
Я бачу істину в пейзажі цім,
Сказать словами – мову одібрало.
Із “Дев’яти віршів, що імітують давнину”
VII
Удень і увечері жодної хмарки на небі,
А ніжний вітрець весняний повіває помалу.
Красуня милується чистою ніччю, зітхає.
До сходу співає, вино попиває печально.
Потому замовкла і тяжко зітхає без ліку:
Безрадісні думи обсіли її про звичайне;
Ясний місяченько між хмарами сяє на славу,
Квітки вогневіють під вічним світилом яскраво.
Та лиш тимчасово довкіл краєвид цей прекрасний;
Недовго буятиме він – що ж робити зосталось?!
Навесні усюди вчасно випали дощі
Дуже вчасно дощі навесні та й повсюди упали,
Та осінні деньки і погожі, й печальні такі.
І шаленого вітру нема, роси інеєм стали;
Небо висне високе, прозорі пейзажі жорсткі.
Гори й пагорби в далі красиві здіймають вершини –
Все таке неповторне – вдивляюся оддалеки.
Запашні хризантеми цвітуть дрібнооко, сяйливо,
А зеленії сосни на скелях – мов грізні шапки:
Непохитно поставу несуть, гордовиту й розкішну,
Під вітрами та інеєм їм зеленіти віки!
За вином я згадаю відлюдника мудрого нині –
Ваших приписів буду триматись я сотні років!
Вивіряю свої почуття, та нема щиросердя;
Сяє місяць у небі великім: малий і крихкий.