Література періоду вей-цзінь

Історичний екскурс. Наступною після цзяньаньської є література періоду Вей-Цзінь (魏晋文学). Це художні, передусім поетичні твори, написані у період династій Вей (魏, 220-265) та Цзінь (晋, 265-420), що у свою чергу складається з Західної (西晋, 265-316) та Східної (东晋, 317-420) династій. Так, після періоду Трицарства (三国) у 265 р. на короткий час Піднебесну об’єднує династія Цзінь, яка внаслідок завоювання півночі Китаю кочовими племенами у 316 р. переміщається на південь (починається династія Східна Цзінь).

Наприкінці Західної Цзінь (291-306) відбувся так званий “переворот восьми ванів” (八王之乱), який підірвав могутність династії та призвів до її занепаду. Вісім ванів – це володарі восьми удільних земель, що боролися за владу при імператорському дворі. Після приборкання перевороту Китай увійшов у період правління північних варварів (五胡十六国) – кочові племена утворили на півночі тогочасного Китаю свої держави, які проіснували до того часу, аж поки Північна Вей (北魏, 386-534) не об’єднала всю китайську Північ. Це були племена сюнну, або гунів (匈奴), сяньбі, або сяньбійців (鲜卑), цзє (羯, відгалуження гунів), ді (氐)¹ та цян (羌). Як бачимо, література цього періоду розвивалася на тлі довготривалих воєн та міжусобиць, що хоч і приносило горе й біди мирним жителям, та неабияк живило поетичну творчість китайського народу.

У цей час зароджується і активно розвивається “наука / вчення про таємниче” (玄学, можливі переклади містика та метафізика). Слово 玄 згадує ще Лао-цзи: 玄之又玄，诸妙之门。Найглибші глибини таємничого – це двері до всього прекрасного (“Лао-цзи”, чжан 1). Це вчення взяло за основу вже занепале на той час ханьське конфуціанство, маючи на меті вдосконалити його; також воно увібрало в себе ханьський даосизм та вчення Хуан-ді й Лао-цзи (黄老之学)².

Нижче подані основні риси “вчення про таємниче”.

1. Предмет дослідження (三玄 три глибини) – три давні трактати: “Лао-цзи” («老子»), “Чжуан-цзи” («庄子») та “Книга перемін” («周易» або «易经»).

2. Основний зміст вчення – дослідити основу, сутність світу. Частина апологетів цієї науки вважали, що основою світу є небуття (以无为本); на думку ж інших, буття (有) може існувати самостійно, не потребуючи небуття (无) як першооснови.

3. Філософська мета “науки про таємниче” – пояснити зв’язок між конфуціанським вченням про імена (名教)³ та даоською категорією природності (自然). Дехто, скажімо, філософ Ван Бі (王弼, 226-249), класичні конфуціанські книги трактував за допомогою даоських принципів (以老解儒), поєднуючи таким чином ці дві концепції. При цьому вважалося, що первинною є природність, а “наука про імена” – це результат. Інші, наприклад, поети Жуань Цзі та Цзі Кан (про них детально див. нижче) виступали проти конфуціанства, наполягаючи на протилежному: слід переступити через імена і повністю покладатися на природу (越名教而任自然).

4. Метод, за допомогою якого здійснювалися дослідження у сфері таємничого, можна описати так: 得意忘言，寄言出意。Коли досягнуто смислу, слід забути про мову; за допомогою мови слід виражати зміст (смисл). Ці слова походять ще з трактату “Чжуан-цзи”, в якому пропагується така ідея: коли досягнуто результату, слід відкинути засоби (згадаймо притчу про те, як, зловивши рибу, старий рибалка викинув геть вудку). Відомо, що на Сході часто буває так, що двоє філософів спілкуються між собою… мовчки – пізнавши мудрість за допомогою слів (мови), вони забули про них як про засіб досягнення мети.

Послідовниками “вчення про таємниче” в літературі того періоду була група поетів “сім мудреців із бамбукового гаю” (竹林七贤): Шань Тао (山涛, 205-283), Жуань Цзі (阮籍, 210-263), Цзі Кан (嵇康, 224-263), Сян Сю (向秀, бл. 227-272), Лю Лін (刘伶, р.ж. невід.), Жуань Сянь (阮咸, р.ж. невід.) та Ван Жун (王戎, 234-305). Найвідомішими з них вважають Жуань Цзі та Цзі Кана (детальніше про них див. нижче). Угруповання “семи мудреців” було наступним досить великим літературним утворенням після “семи мужів” (七子) цзяньаньської літератури. Та “сім мудреців” відрізнялися від “семи мужів” тим, що здебільшого відкидали конфуціанську класику, шануючи натомість вчення Лао-цзи та Чжуан-цзи. Вони жили і творили наприкінці Вей, у період Чженши (正始, 240-249, девіз правління вейського Ці-вана); збиралися для філософських розмов та читання поезії в бамбуковому лісі на території суч. пров. Хенань, звідки й походить назва їхнього угруповання.

У ті часи “сім мудреців” були тими літераторами, які відкрили шлях до мистецького сприйняття особистості. Та суттєвою різницею між ними було розходження в політичних поглядах: Жуань Цзі, Цзі Кан та Лю Лін виступали проти правлячого режиму (саме через це Цзі Кана вбили), інші ж четверо поетів, навпаки, співпрацювали з владою, і тому посідали високі посади в державі. Неодностайність політичних поглядів була причиною нетривалого існування і розпаду даного угруповання.

Два основні віршові піджанри, що побутували в ті часи, – це вірші про мандрівки до небожителів (або вірші юсянь, 游仙诗) та вірші про таємниче (玄言诗). Зародження цих жанрових різновидів тісно пов’язане з виникненням та розвитком “учення про таємниче” (玄学), що, в свою чергу, породило ідею далекого, непізнаного світу та пошуку шляхів його осягнення (детальніше див. нижче). Однак існувало чимало творів, у яких гармонійно поєднано ці дві поетичні концепції (вони переплітаються). Вірші юсянь ведуть свою традицію ще від славнозвісного Цюй Юаня з його “Скорботою вигнанця” («离骚»): автор їх прагне піднятися духом до небожителів, пізнати таємничий світ (远境) і досягнути безсмертя душі. Часто, однак, вірші юсянь змальовували не уявні подорожі до небожителів (мандрівки з реального у метафізичне); у них було завуальоване незадоволення, навіть протест проти тогочасного суспільства.

Жуань Цзі (阮籍, 210-263) – син Жуань Юя, одного із “семи мужів” (七子) цзяньаньського періоду в літературі. Основним літературним доробком Жуань Цзі є цикл із 82-х віршів “Співаю про те, що в мене на душі” («咏怀诗»), написаних у різний час і в різних місцях; у ньому знайшла своє втілення складна система поетових поглядів на життя. Жуань Цзі – перший після цзяньаньських поетів, що писав лише п’ятислівні вірші, джерелом яких є народні пісні юефу. Поет широко використовував такі художні засоби, як порівняння (比) та алегоричний зачин (兴), його вірші сповнені символізму (象征) та історичних ремінісценцій (висміювання сучасності шляхом прославлення давнини) тощо.

Співаю про те, що на душі

1

Вже північ надворі; ніяк в самоті не засну.

Піднявся із ліжка – на цитрі тендітній зіграю.

А місяць ллє світло у шиті фіранки тонкі,

Мій одяг благенький легкий вітерець розвіває.

У полі від зграї відбилася гуска – кричить;

Скликаються птахи, над лісом північним кружляють.

Літають собі, метушаться – що ж бачать вони?

Серденько самотнє думки невеселії крають.

17

У залі порожній тепер одиноко сиджу;

Хто ж слово промовить – щоб радощів мав я доволі?

Виходжу із дому – дорога далека лягла,

Та коней прудких, колісниць щось на шляху не видно.

Щоб зором країну окинуть, на вежу здійнявсь:

Від неба відділене пишне розкотисте поле.

На захід північний самотня пташина летить,

А звір самотинний – у землі південно-східні.

Увечері в думах печальних – і друзі, й рідня;

Я щиру розмову собі уявляю поволі.

53

Природа плекає всевладні закони свої –

Життя і кончина; лиш дао всякчас не постійне!

Яким то крутійством собі ти мудруй, не мудруй,

Та доля буття – у природу вернутись – незмінна.

Улесливі нині у нас родовиті мужі:

Душа безтурботна – живуть-бо у пишну годину!

Запряжені коні баскі в колісниці сюань⁴,

Наїдки найкращі⁵ лежать на тонкій скатертині.

У них покривала і одяг – найтонші шовки,

В хоромах веселих на думці їм тільки спочинок

Не бачать вони, що самі – мов гібіскуса цвіт:

Пелюстки летять на узбіччя дороги неспинно⁶.