Висновки

Драматургія Лесі Українки – феноменальне явище в українській літературі: вона вражає новизною тем, гостротою соціально-психологічних конфліктів, філософськими узагальненнями і поетичною красою.

Коли простежити за процесом драматичної творчості Лесі Українки, виходячи з двох наріжних концепцій драми – класичної та романтичної, то можна зробити такі висновки: не претендуючи на створення будь-якої абсолютної схеми, все ж доводиться визнати, що класична концепція драматичних творів письменниці означена періодом з 1896 по 1905 роки; період, починаючи з 1905 року, більш знаменний важливістю неоромантичної концепції драми в окремих творах Лесі Українки.

Неоромантична концепція «волі» в драматургії Лесі Українки, як і загалом романтична концепція драми поетеси не були наслідком якогось кардинального різкого повороту від класичної до неоромантичної концепції. Власне, це навіть не був якийсь точно спостережений у її творах перехід від, назвемо умовно, давнішої до модернішої драматичної техніки. Як ми переконалися, елементи однієї й другої концепцій знаходимо (хай і не з однаковою мірою їх використання) як у ранньому, так і в пізнішому періодах її творчості. І все ж саме акт «волі», а не «долі» є чи не найбільш характеристичною рисою драматичної техніки, ознакою стилю, художнього мислення, другого періоду творчості Лесі Українки. Неоромантизм як літературно-мистецький напрям, що виростав на вольових моментах головних персонажів, точніше відповідних образних способах їх зображення, – то властивість більше другого, ніж першого періодів поетично-драматичної спадщини письменниці.

Міфологічна канва драматичних поем Лесі Українки передбачає осягнення автором альтернативного щодо міфологічного досвіду минувшини смислового простору, який виявляється в оригінальному та самобутньому перетрактуванні традиційного міфологізму. У драмах Лесі Українки не стільки йдеться про міфопростір як про спосіб художньої міфологізації, а про мистецький прийом, який передбачає культивування міфологічного типу світосприйняття.

Відмітимо, що драма-фієрії «Лісова пісня» наскрізь пронизана неоромантичними мотивами, серед них:

• міфологічність образів;

• відмова від типізації, натомість застосування символізму;

• зовнішні події драми відступають на задній план;

• головна увага зосереджувалася на дослідженні внутрішнього світу людини, через який Леся Українка намагалися зазирнути у світ духовний;

• герої драми переймаються тугою за високою досконалістю у всьому, характеризуються, бажанням жити за критеріями ідеалу;

• авторка змалювала не масу, а яскраву, неповторну індивідуальність, що вирізняється з маси, бореться, часом попри безнадійну ситуацію – зі злом, зашкарублістю, сірістю повсякдення.

Сакрально-міфологічного характеру у модерністичній свідомості набирають часові та просторові виміри, коли з категорією часу безпосередньо пов’язана горизонтальна площина світобудови, а простору – вертикальна. Ці вертикально-горизонтальні проекції чітко відстежуються в більшості Лесиних драм. Наявність вертикального центру дії ми спостерігали у драмах «Лісова пісня», «Осіння казка», «Вавилонський полон», «Камінний господар» та ін.