2.3. «Блакитна троянда» - перша неоромантична драма Лесі Українки

Драму Лесі Українки «Блакитна троянда» ми розглядаємо як неоромантичну новаторську психологічну драму, яка містить багато нового, що вирізняє драматургію поетеси від її попередників. Уже заголовок символізує високе, чисте кохання. Образ «блакитна троянда» взято з середньовічних лицарських романів, у яких ця квітка, що росте десь у міфічному лісі, була поетичним символом любові. Доступитись до блакитної троянди міг тільки лицар «без страху і догани», який носив на щиті зображення, а в серці образ своєї єдиної дами.

Сюжет твору, розвиток інтриги вибудовується на проблемі спадковості, яка у зв’язку з новими науковими відкриттями в галузі генетики і психіатрії хвилювала не лише вчених, а й письменників (Е.Золя, Г.Ібсена, Г.Гауптмана, І.Франка, В.Винниченка). Головна героїня «Блакитної троянди» Любов Гощинська хвора спадковим божевіллям і розуміє його можливі трагічні наслідки. Тому вона позбавляє себе права на особисте щастя, кохання, сім’ю. Гощинська переживає велику душевну травму, кохаючи молодого письменника Ореста. Це почуття взаємне, але дівчина не хоче зробити милого нещасливим, адже її переслідує приреченість, неминучість катастрофи. Непрості перипетії сюжету ускладнюють несприятливі життєві обставини, конфлікт з оточенням, яке не завжди розуміє героїню. Наступає трагічна розв’язка.

Важливим тут є мотив жертви, як зазначає Я.Поліщук, «досить поширений у творчості неоромантиків» [31, c. 107] і небайдужий письменниці. Жертва трактується не лише в морально-філософській площині, а неодмінно і в соціально-філософській. Героїня здатна жертвувати собою не лише заради вищих ідей чи суспільних інтересів, а лише для того, щоб не зруйнувати життя однієї людини. Реальною свідомою жертвою виявляється відданість собі, своєму призначенню, готовність до кінця пройти власний шлях, не збившись на легші, але чужі манівці. Гощинська належить до людей, для яких найстрашнішою є зрада самому собі. Таким чином, вірність собі тут цінується вище, аніж вірність правді. У цьому випадку яскраво виявляється особистісний індивідуальний підтекст жертви. Крім того, самотня протягом життя, Любов і в жертві своїй – самотня. Отже, ця жертва дорівнює жертві за гріхи віків і жертві заради вічних цінностей, позбавлення себе та оточуючих від страждань.

У драмі порушується також проблема існування щастя в реальному світі, в житті божевільної і нормальної людини. Ця проблема є тісно пов’язаною з «життям у незнанні», адже знання з давніх-давен вважалося ознакою особистого нещастя, а то й проклятості людини. Поняттю «щастя» в драмі протиставляються не лише знання Гощинської, але й така відносна категорія філософії, як правда, бо правда надто оголена, жорстока, раціональна, а щастя неможливе без емоцій, почуттів. Це, певно, відгомін ніцшеанського естетизму, де взаємозаперечувались краса і добро (Любов кохала Ореста, але її очі, її погляд убив їхнє щастя). Так вирішується вже названа проблема ймовірності існування щастя для божевільної людини, яка ніколи не буде мати особистого щастя. Гощинська кінчає життя самогубством на очах втрачаючого розум Ореста. Отже, справжнє щастя трагічне, бо проминуще, і в цьому його неперехідна цінність.

Уже в цій ранній п’єсі накреслюються деякі стильові ознаки, що далі розвинуться в наступних неоромантичних творах. У діалогах важливу роль починає грати підтекст, натяки, недомовленість. Крім того, вже тут помічаємо, як зростає функція метафори, збірної деталі, спрямованих на розкриття авторського задуму. Саме таку роль відіграє образ осіннього дощу, художні деталі (абажур, ноти, фата). Впродовж усієї драми витримується змістовне «звучання» кольорів – червоного і блакитного як тривоги і ніжності [31, c. 115].

У драмі наявна також естетична проблематика взаємостосунків молодшого і старшого поколінь, розглядаються поняття про честь, гідність, совість, філософське осмислення таких категорій естетики, як краса, щастя, любов, добро і зло. Наприклад, по-новому в драмі розглядається категорія краси, проблема сутності краси, її буття в наскрізному часі. Модерністичне мислення Лесі Українки проявляється в тому, що земну красу вона ототожнює із смертю, небуттям. Краса – це справді трансцендентальна єдність. Досліджуючи її «перерваність», Леся Українка підкреслює, що елемент краси пригнічує. Всі видіння, які реалізуються через діалоги, побудовані на мовній грі червоного кольору, що в античній і біблійній давнині символізував божественне, царське. Тому червоне – прекрасне – красне стають в один смисловий ряд. Його можна прочитати в образах: нитка, кров, червоне освітлення, яке підкреслює наростаючу тривогу.

Таким чином, модифікацію жанру драматичної поеми у неоромантичну можна простежити на прикладі «Блакитної троянди» Лесі Українки.