Розділ іі. Неоромантизм у драматургії лесі українки

2.1. Неоромантична проблематика у драмі-феєрії «Лісова пісня»

В основу «Лісової пісні» покладено язичеські образи та мотиви. Події розвиваються в густому лісі на Волині протягом року. Картини природи, що міняються, допомагають повніше окреслити взаємини між дійовими особами і відповідають змінам у почуттях героїв. Весною розцвітає кохання лісової істоти Мавки і парубка Лукаша. Мавка здатна на пожертвування, зречення, вона живе для людей, і в цьому її краса. Лісовик докоряє їй, що вона зрадила себе, покинувши високі верховини волі ради коханця. Але Мавка не може принижуватися, бути служницею – в цьому її трагедія.

Мавки, лісовики, перелесники – створіння, що належать до демонічного світу українського фольклору. Вперше легенди про них Леся Косач почула вже в ран ньому дитинстві від матері-казкарки. Ці історії відбилися в її пам’яті на все житті і однієї прекрасної миті виринули на поверхню вже творчо переосмислені. Вимальовуючи романтично-сумний образ Мавки, Леся Українка трохи согрішила про ти істини. За повір’ями українців, більшість лісових істот, у тому числі й мавки ворожо ставляться до людей. Слово «мавка» (або, як у повісті Коцюбинського «нявка») походить від давнього «нав’я» – мрець. Вірили, що мавки заманюють людей, які заблукали, у провалля чи в трясовину, звідки людині вже не вибратись.

Що відрізняє мавку від людини, що відрізняє мертву людину від живої? Відсутність душі. Саме на цьому побудований головний конфлікт неоромантичної драми-феєрії «Лісова пісня». Читаючи твір, ми спостерігаємо народження однієї душі, пробудження другої й «сплячку» ще декількох.

Можна сказати, що неоромантика – це романтика, збагачена досвідом реалізму, у першу чергу психологічним досвідом. І головна риса романтизму – ідея про роздвоєння світу – тепер поширюється і на людську душу. Також на неоромантизмові позначилися риси модернізму – підвищена емоційність, нахил до естетизму. Це найяскравіше виявляється у мові персонажів та побудові сцен, особливо тих, що відбуваються у лісі.

У реальності, створеній Лесею Українкою, існують два світи. Перший – це світ людської цивілізації, безумовно, приземлений, матеріальний. Для нього чесні, відкриті почуття – це рідкість. Його трагедія в тому, що зв’язок між людиною та природою загублений, здається, навіки. Звичайно, трапляються люди, здатні його поновити хоча б у межах власного життя. Але коротким є життя людини і невичерпною – пустка у людських душах.

А світ природи, лісу – це світ, у якому діють прості первинні закони співіснування, свободи й справедливості: будь із тим, з ким хочеш бути, вільно собі літай попід хмарами, слухай розмови дерев та пісні весняного вітру. Коли тебе скривдили, мстися, якщо хочеш, а за добро маєш гідно нагородити. Дядькові Леву, наприклад, лісові істоти подарували свою довіру.

І загалом цей світ ворожий до штучного, лицемірного й обмеженого світу людської цивілізації. Але його важко назвати ідеальним у романтичному розумінні. Його жителі позбавлені справжніх душ, а отже, і справжніх почуттів. І одного разу одній Мавці стає замало короткочасної любові Перелісника, і що в цьому дивного? Немов на магічний поклик, іде вона на звуки сопілки. Можна сказати, що цей підсвідомий, інстинктивний рух до нового й прекрасного згубив її. Можна й навпаки – припустити, що завдяки коханню вона дістала можливість жити більш насиченими почуттями.

Два світи, людський і магічно-природний, зіткнулися – гармонія між ними порушилася, бо перший надумав підкорити собі другий. Зіткнення відбулося і в серцях героїв. Мавка з її ефірністю та дитячою наївністю несподівано зустрілася з соціальними нормами, які жорстко регламентують будь-які стосунки між людьми, з важкою сільською працею, з дурними забобонами про її рідний світ. Вона не розуміє, навіщо людина заганяє себе в такі вузенькі межі. І якщо говорити про романтичний ідеал, то Мавка стоїть до нього дуже близько.

Мавка з часом все більше втрачає зв’язок із власним світом, але й не долучається до світу людей. І певної миті вона відчуває, що обидва світи для неї чужі. Те ж саме стається і з Лукашем. Спочатку він не витримує перевірку любов’ю. Безжурно грати коханій на сопілці – це чудово, але одного прекрасного дня це може набриднути. Мавка відчуває, що насправді душа Лукаша має подвійне дно: «Ні, любий, я тобі не дорікаю, а тільки – смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись... Бач, я тебе за те люблю найбільше, чого ти сам в собі не розумієш».

Але відкрити це дно вдається не одразу. Під впливом матері й Килини Лукаш кидає Мавку і відходить від заповідей добра, які переповів йому Дядько Лев. У буденних клопотах тонуть здатність до щирого почуття, природна романтичність його натури. Боляче, дуже боляче Мавці спостерігати за цим, слугувати мішенню для образ. Врешті-решт вона нібито й здається «Тому, хто в скелі сидить». Але сила кохання владна вирвати Мавку навіть із лап мертвотного Марища – їй достатньо лиш почути Лукашів крик болю. І, на мою думку, саме під час страждань у Мавчиному люблячому серці народжується справжня душа.

Те ж саме стається і з Лукашем: для того, щоб прийти до свого істинного «я», не прихованого буденною фальшю, він має страждати. Він має навчитись відчувати жаль та співчуття. Тільки ось дивна та сумна іронія: справжнє щастя в коханні приходить до героїв надто пізно. Вони зруйнували собі життя – нерозумінням почуттів, бажань та прагнень одне одного. Однак насамкінець вони щасливі – їхня доля хоч і заблукала, але все ж таки звела їх.

І ще мене зворушило те, скільки змісту Леся Українка вклала в музику. Сама позбавлена можливості грати, вона наділяє своїх персонажів глибоким мистецьким чуттям. Сопілчині мелодії пробуджують перші жаринки любові у серці Мавки, і ці самі мелодії супроводжують закоханих на шляху до остаточного єднання. Більше того – саме музику Мавка називає наступницею їхнього із Лукашем кохання. Музика, мистецтво має прорости у майбутнє і забезпечити вічність їхнім почуттям [33, c. 45].

Предковічна краса волинських лісів таїла в собі безліч таємниць і казок. Десь тут мали мешкати ті загадкові істоти, про яких наслухалася маленька Леся від старших людей. їм належить критися від людського ока. Але дарма: настане ніч – і дівчинка піде крадькома до лісу, щоб побачити вимріяну лісову красуню – Мавку. Цей спогад дитинства з часом втілився у неповторну драму-феєрію «Лісова пісня».

Усі казкові персонажі, яких поселила поетеса у своєму зачарованому лісі, мають корені в українській міфології. Зберігши народне уявлення про них, Леся Українка кожну фантастичну дійову особу змалювала яскраво індивідуальною. Навіть її вбрання якнайкраще пасує до умов, у яких вона живе, її характеру, ролі у творі.

В озері владарює Водяник зі своєю донькою Русалкою Водяною. Водяник є уособленням рис деспотичного хазяїна. Багнюка, у якій він звик жити, впливає і на його спосіб мислення. Він би тягнув усе до своїх володінь та ще й дочку примусив би сидіти під водою.

Образ русалки в народній міфології дуже давній. Але у п’єсі Лесі Українки він не відповідає традиційним уявленням про нехрещену чи утоплену дівчину, тобто Русалка у творі не дитя людей, а породження потаємних природних сил. Підступність, яку криє в собі трясовина, властива і Русалці Водяній. У цьому вона схожа на фольклорний образ русалки: «На цілу довгу мить тобі я буду вірна, хвилину буду я ласкава і покірна, а зраду потоплю!»

Ще підступніший і непередбачуваніший, ніж Русалка, «Той, що греблі рве». Як каже навіть Водяник, «зрадлива і лукава в нього вдача». Він не передбачуваний і нічим не дорожить. Руйнівник за вдачею, він справді – наче повінь. Але разом з тим його невгамовність, сила, шаленість не можуть не подобатись.

Озеро служить прихистком ще для Потерчат і чортика Куця. Його образ повністю запозичений із народної міфології разом зі всіма особливостями (нічні катання на цапові й таке інше). Потерчата – це русалки з народних балад, тобто втоплені нехрещені байстрята. Потерчата теж завдають людям «лиха, бо заманюють вогниками у трясовину. Їхні образи – а це у драмі бліді дітки в біленьких сорочечках – мимоволі викликають жаль. Вони не вибирали свою долю.

У лісі владарює Лісовик. Схожий образ також можна відшукати серед народних уявлень про сили природи. Він мудрий і благородний, шанує волю. На галявині серед пишних трав – Русалка Польова, добрий дух польової краси. А ще буває тут залітний гість Перелесник. Він нагадує вогонь, що спалює довірливі дівочі серця. Його червоні шати, вогняні кучері мимоволі викликають таку асоціацію.

У народних повір’ях образ перелесника не менш відомий, ніж, наприклад, русалок. Навіть приказка є: «Дістати перелесника», тобто втратити через пристрасть розум. Перелесник-спокусник у казці Лесі Українки не такий невибагливий серцеїд, як у фольклорі. Щось пов’язує його з Мавкою. Мабуть, тому він спопеляє її саме тоді, коли їй загрожує людський глум, щоб не дати людям позбиткуватися над нею.

Мавка, донька Лісовика, – це вже не зовсім лісовий дух. Любов до Лукаша дала їй так багато відкриттів, так багато щастя, так багато мук. І таким чином ввела Мавку у світ людей. Сила цього образу – в непереможній, шляхетній, безсмертній любові. Тому невмирущою є духовна краса і велич Мавки.

У п’єсі ще багато фольклорних образів, що символізують різноманітні людські нещастя: Пропасниця-Трясовиця, Злидні, Вовкулака. Проти них є замовляння, за допомогою яких можна себе порятувати. Але є у творі два образи, від яких себе не замовиш: Доля і Марище.

Леся Українка використала у своїй драмі багато фольклорних образів, які уособлюють як сили природи, так і людські біди. Це повноправні герої твору, вони такі ж реальні, як і Лукаш, дядько Лев та інші люди. Поетесу разом з іншими класиками нашої літератури, такими, як І. Котляревський, Т. Шевченко, Марко Вовчок, Панас Мирний, Нечуй-Левицький, І. Франко, що також звертались до української міфології, називають «пильними етнографами». Леся Українка, зримо показавши світ фольклорних образів, довела, що із силами, які вони уособлюють, треба рахуватися, шанобливо ставитися до місця їх панування.