1…

Християнизація Русі завдяки географічному положенню країни (суміжність з Чорним морем і невелика віддаль від Близького Сходу), почалася з раннього проникнення християнства вже за перших віків по Хрещенню Русі на територію нинішньої України.

Свідчення істориків говорять про появу християнства на території, яку обіймає сучасна Україна, у пізньоантичних містах Північного Причорноморя, які були населені грецькими колонистами та в перші століття нової ери стали зосередженням найбільших вогнищ християнства.

З цього регіону на початку нашої ери починає поширювати християнство на теренах Східної Європи апостол Андрій Первозванний. Його кафедра містилася в Синопі і була апостольським осередком , найближче розташованим з північнопонтійськими землями. Особливого значення для слов'янського світу має апокрифічний переказ, записаний у «Повісті временних літ», про те, що перший благовіст Христової віри приніс на землі Русі апостол Андрій під час однієї з своїх місійних подорожей в середині першого століття. Він благословив гори, де тепер стоїть Київ, поставив хрест на місці нинішнього Андріївського собору, і віщував місту, яке мало тут постати, торжество нової віри і світле християнське майбутнє.

Чи апостол Андрій був на території Києва, на це нема джерельних доказів, але майже певне, що він, згідно з писанням Євсевія Кесарійського, який ґрунтувався на Оріґені (3 в.), одержав як місійну територію Скитію, тобто землі нинішньої України. Він мав з Синопу податися на Закавказзя, Чорне море та в Скитію (А. Карташев). Є. Голубінський і С. Томашівський уважають, що розповідь про апостольство Андрія в Україні є твором пізнішим, але М. Чубатий доводить, що перебування Андрія на Русі є майже певне.

Другим легендарно-відомим місіонером на землях Русі був учень апостола Петра римський папа Климент I (88-97 рр.). Як опозиціонера до офіційної римської релігії, його було заслано наприкінці І ст. н.е. до каменоломень Херсонесу Таврійського, де він зазнав мученицької смерті за пропаганду християнського віровчення. Повертаючись до 867 р. до Моравії, слов'янські першовчителі беруть з собою частину мощів св. Климента , щоб представити їх у Римі і Константинополі.

Розповсюдженню культу св. Климента в Київській Русі сприяло офіційне розміщення після перевезення князем Володимиром (980-1015 рр.) з Корсуня (Херсонесу) до Києва у 988 р. голови Климента, а також тіла його учня Фіва, в спеціальній раці. Автор «Слова», виголошеного на честь цієї церкви, вважає св. Климента основним святим Церкви Христової і заступником Руської землі.

Конкретніші дані про наявність християнства на укр. землях походять з часів перебування на тих територіях ґотів, які прийшли у 3 в. з півночі Ґоти нищили християнські колонії, вони доходили до Малої Азії і брали невільників аж з Каппадокії, які знайомили ґотів а християнством. Єп. західних ґотів Ульфіляс переклав Св. Письмо на ґотську мову, т. зв. «Кодекс Арґентеус» (тепер зберігається в Упсалі в Швеції). На Соборі в Нікеї 325 брав участь єп. ґотів Теофіль. Одним з наступників Теофіля був єпископ Унило, що його висвятив св. Іван Золотоустий. Осідком Унила була Дора в Криму. Наїзд гунів (375) загальмував поширення християнства на українських землях на довший час, хоч у південному Криму залишилися ґоти, бо не всі під тиском гунів подалися на Захід. Археологічні розкопи стверджують існування церков на Причорномор'ї у 3 - 4 вв. Найдавніші речі церковного вжитку знайдені в Херсонесі і Керчі, походять з 4 — 5 ст.

2) Утворення Київської Русі

У кінці IX ст. рівень державної організованості східних слов'ян все ще був низький, частина племен не входила в племінні об'єднання, або охоплювалась ними частково. Існували невеликі держави або напівдержавні племінні княжіння. Втой же час процес державотворення в Європі розширювався. Зокрема, германські племена боролися за об'єднання і створили державу Карла I Великого, у VII ст. виникає Болгарська, в Х ст. Польська, Чеська, Угорська та ін. Цей процес у Західній та Центральній Європі не міг не стимулювати державотворчість у східних слов'ян.

Слов'янські племена, в яких відбувалось майнове розшарування, виділилась керівна верхівка, підійшли до такого рівня соціально-економічного розвитку, коли державність, що охоплювала б всі племена, стала історично необхідною. І тому зміна династій у 882 році, злиття Новгородського і Київського князівств в єдине державне ціле сприяли об'єднанню з часом всіх східнослов'янських племен в єдину державу — могутню Давньоруську державу.

Нормани — це загальна назва населення Скандинавії — шведів, норвежців, датчан (слов'янські літописці називають їх варягами). У VII—IX ст. вони почали широкі завойовницькі походи в Європу. Зокрема, у VIII ст. нормани з'явилися у верхів'ях Волги, підкорили фінські племена мерю, мурому, мещеру і встановили своє панування над Волзьким шляхом. У Західній Європі вони грабують, руйнують Німеччину, Францію, Англію, Італію та ін. Нормани відіграли певну роль в формуванні і становленні давньоруської держави.

Схожий на ці західноєвропейські події є процес становлення держави в землі словенів. Літопис оповідає, що варяги у 859 році прийшли із-за моря, брали данину з «чуді, із словен і з мері, і з весі, кривичів». У 862 році ці племена вигнали варягів «в морс», але не змогли організувати свою владу і закликали інших варягів, щоб її організувати. Прибули три брати: Рюрик, Синеус і Трувор. Рюрик став князювати у Словенському князівстві (Новгороді), Синеус — у Білоозері, Трувор — в Ізборську. Після смерті братів Рюрик став єдиновладним князем, об'єднавши під своєю владою північні слов'янські племена словенів, кривичів та фінські — мері, весь, мурому. Літописи повідомляють, що перед своєю смертю Рюрик передав правління своєму родичу Олегу і доручив йому малолітнього сина Ігоря. Поряд з цим є відомості, що Ігор був сином Олега.

Київська Русь на початку свого існування.

У 882 році Олег з великим військом рушив на південь, завоював Смоленськ, Любеч та інші землі, нарешті, підступно вбивши Аскольда та Діра, захопив Київ. Однак, виявивши ряд суперечностей в літописі, проаналізувавши всі події, ряд вчених, зокрема академік Петро Толочко, приходять до висновку, що в Києві у 882 році стався спрямований проти князя християнина Аскольда державний переворот, в якому брали участь вірогідно язичники — бояри із великокнязівського оточення. В результаті до влади прийшла нова династія — Рюриковичів. Ні про яке норманське завоювання і створення руської держави, таким чином, не можна говорити. Олег із своєю дружиною стали на службу середньовічній ранньофеодальній слов'янській державі, яка на той час пройшла уже довгий шлях розвитку. Не випадково варяги не змінюють і її назви.[14]

Варяги приходили на Русь не лише як дружинники своїх конунгів (вождів, князів), але також як купці, поєднуючи військову службу з торгівлею. Вони були нечисельними вкрапленнями у величезний слов'янський світ, що мав досить високу культуру. Тому процес їх асиміляції слов'янами здійснився дуже швидко, і варяги не зіграли, та й не могли зіграти вирішальної ролі у формуванні і розвиткові великої середньовічної слов'янської держави — Київської Русі.

Київських князів з династії Рюриковичів (кінець IX — початок XII ст.) можна розділити за характером їх діяльності на дві групи. Переважаючими характерними рисами керівництва першої групи, куди входили князі Олег, Ігор, Святослав, були війни, походи, спрямовані на підкорення і приєднання всіх слов'янських і багатьох сусідніх племен, утвердження, розширення держави («собирания земель»). Правління другої групи, куди входили Володимир, Ярослав, Володимир Мономах та ін., характеризувалось пріоритетністю процесів удосконалення держави, піднесення її величі і авторитету методами дипломатії, розвитку економіки, культури та ін. Діяльність цих двох груп відповідала характеру двох етапів розвитку Київської держави. Часи перших князів (кінець IX — перші три чверті Х ст.) — це становлення країни, формування Русі, її території, населення. Розквіт держави, її культури, економіки і апогей її могутності і слави — ось характерні риси часів правління другої групи (кінець X — початок XII ст.).[14]

3. Утвердження Християнства

3. Духовне життя – це важлива складова існування будь-якого етносу. Власне, це його культура, все, що він відтворює у сфері матеріального та духовного буття, а культура будь-якого етносу – явище складне та багатогранне, тому й виділяють культуру матеріальну і духовну. Матеріальну культуру представляють: поселення, житлові та інші споруди, побутові речі, знаряддя праці, страви, одяг, взуття, прикраси, витвори образотворчого мистецтва (різьблення, ліплення, вишивка, розпис та ін.) та ін. Зрозуміло, що матеріальна культура панівної верхівки та соціальних низів суспільства відрізнялася. З матеріальною культурою невідривно пов’язана духовна культура, тобто сфера духовного буття давніх русичів, до якої належать: їх міфологія, усна народна творчість, фольклор (билини, дружинні пісні, перекази, легенди, казки, колядки, прислів’я і приказки, магічні заклинання й замовляння та ін.), ритуали, свята, в цілому вся обрядовість, особливо пов’язана з народженням, одруженням та смертю людини, різні культові відправи, особливо свята землеробського календаря та ін. Саме духовна культура дозволяє краще зрозуміти, глибше усвідомити духовний світ давніх русичів, їх психологію, особливості їхнього світосприйняття. Цьому сприяють і релігійні вірування давніх слов’ян.

Дохристиянськими віруваннями давніх русичів було язичництво. На язичницьких віруваннях та звичаях базувалася вся їхня обрядовість, ритуали, свята. Основу язичництва складало багатобожжя. Серед язичницьких богів існувала певна ієрархія (старші та молодші) і функціональне призначення. Найважливішими серед них були: Дажьбог (Хорс) – бог сонця, Сварог – бог вогню і ковальства, Стрибог – бог вітру, Велес – бог худоби і багатства, Лада, Лель – боги кохання, подружнього щастя та ін. У ІХ-Х ст. головним богом на Русі стає Перун – бог грому і блискавки, бог війни, бог князів і дружинників.

Поширення християнства на Русі починається за київського князя Аскольда, який у 60-х роках ІХ ст. разом з частиною дружини приймає християнство, що сталося в результаті його походу (або походів) на Константинополь. Але після вбивства Аскольда відбулося затвердження в Києві нової династії. Перші Рюриковичі були язичниками.

Серед перших правителів Русі з династії Рюриковичів християнство сповідувала княгиня Ольга, проте її син Святослав був запеклим язичником. Ситуація змінилася за її онука Володимира, який виявив себе найбільшим реформатором. Уже в перші роки правління Володимир здійснює релігійну реформу, в якій можна виділити два етапи. На першому етапі він спробував модернізувати язичництво, зібравши в Києві в єдиному святилищі найшановніших в різних землях Русі богів (Перун, Хорс, Дажьбог, Стрибог, Сімаргл, Мокош), намагаючись зробити Київ єдиним духовним центром держави, що повинно було її консолідувати. Але скоро визначилася недостатність цього, відчутною стала потреба в новій, більш досконалій ідеології, в релігії, яка б краще тримала в покорі поневолені маси, задовольняючи соціальні інтереси феодалів. Тому у 988 р. християнство проголошується державною релігією на Русі. Це був другий етап релігійної реформи Володимира.

При Володимирі визначилися організація та устрій християнської церкви на Русі. Була створена митрополія з центром у Києві. Першим Київським митрополитом був Феофілакт, грек за походженням, призначений константинопольським патріархом. Ця практика продовжувалася й далі, окрім поодиноких винятків. У 50-ті рр. ХІ ст. при Ярославі Мудрому митрополитом було призначено слов’янина Іларіона. При Володимирі наприкінці Х ст. у Києві була побудована Десятинна церква, яка дістала назву від того, що князь виділив десяту частину своїх прибутків на утримання церкви на Русі. Тобто вже при Володимирі християнська церква на Русі дістала організацію та міцну фінансову базу.

Із затвердженням християнства на Русі у духовному житті її населення відбуваються радикальні зміни, правда, не відразу, а поступово, шляхом трансформації язичницьких обрядів в християнські, їх своєрідного синтезу, наповнення старих форм новим, вже християнським змістом. Такий компроміс був необхідним, бо створював кращі умови для прискорення перемін у свідомості колишніх язичників для прийняття ними нового світогляду, що було неминучим в умовах християнізації давньоруського суспільства. Ці процеси розтяглися на кілька поколінь, особливо в місцевостях, віддалених від Києва та інших великих міст.

Прийняття християнства відіграло величезну роль у розвитку культури Давньої Русі. Перш за все, це сприяло розвиткові освіти та писемності, центрами яких ставали монастирі (Києво-Печерська лавра та ін.). За Володимира та Ярослава Мудрого вже існували школи та бібліотеки. Відомі берестяні грамоти, написи на стінах, креслення, графіті, що було свідченням поширення писемності. Певний розвиток дістають наукові знання. У Х ст. в Києві діяв відомий лікар Агапіт. Розвивається й література. Серед оригінальних творів ХІ-ХІІ ст. найбільш відомі: “Слово о законе и благодати” (автор Іларіон), “Повчання дітям” (автор Володимир Мономах). Видатним твором давньоруської літератури ХІІ ст. є “Слово о полку Ігоревім”, в якому описується похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців. З’являються й перекладні твори – історичні, художні та ін. При монастирях, які були важливими осередками культури, розвивається літописання. Найвідомішим давньоруським літописом, автором якого є Нестор, є “Повість минулих літ” (ХІ – початок ХІІ ст.), пізніше з’являються Київський, Галицький та інші літописи.

Споруджуються визначні пам’ятки архітектури. Окрім вже названої Десятинної церкви, при Ярославі Мудрому у Києві споруджуються собор Святої Софії (на честь перемоги над печенігами), Золоті ворота, Успенські собори в Чернігові та Володимирі-Волинському, церква св. Пантелеймона у Галичі та ін. Зводяться могутні фортифікаційні захисні споруди міст, кам’яні князівські палаци та ін. Високого рівня досягають витвори образотворчого та прикладного мистецтва – іконопис, фресковий розпис, мозаїка, різьблення по каменю, ювелірні вироби (скань, зернь, чернь, інкрустація, чеканка, художнє литво) та ін.

Саме духовне життя Давньої Русі досягло високого рівня. Самі ж творіння давньоруської культурної спадщини засвідчують, що культура Русі була яскравою, високохудожньою, різноманітною, потужною, сягаючи кращих зразків світової культури свого часу. Період Давньої Русі став важливим етапом розвитку українського етносу. Саме у 1187 р. у Київському літопису вперше згадується назва “Україна”. Поява етноніму - етнічної назви “Україна”, засвідчує про консолідаційні процеси в середовищі українського етносу, завершення процесів становлення якого припадає на ХV-ХVІ ст.

7,

Лю́блінська у́нія 1569 (від лат. unia — союз) (пол. Unia lubelska; лит. Liublino unija; біл. Лю́блінская у́нія) — угода про об'єднанняКоролівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту, що була затверджена у місті Любліні 1 липня 1569 року.

Люблінська унія Литви й Польщі 1569 р. У 1558 р. розпочалася війна Росії з Лівонією. Російський уряд намагався прокласти собі Шлях до Балтійського моря. Лівонію підтримала Литва. Протягом 1560-x pp. воєнні дії відбувалися в основному на території Великого князівства Литовського, яке зазнавало поразки за поразкою. Щоб вистояти проти Росії, верхівка Литви наважилася піти на змову з панівними верствами Польщі. Розпочалися переговори про об'єднання двох держав. На поч. 1569 р. в польському м. Любліні зібрався польсько-литовський сейм. У стані литовських магнатів і шляхти не було єдності поглядів щодо доцільності об'єднання з Польщею. Якщо більшість середньої і дрібної шляхти Литви підтримувала ідею унії, сподіваючись зрівнятися в правах з польською шляхтою і вбачаючи у спільній сильній державі гарантію своїх прав і маєтностей, то великі магнати боялися втратити своє провідне становище в економіці та політичному житті Великого князівства. Найбільше була зацікавлена в унії польська верхівка, прагнучи розширити володіння за рахунок підвладних Литві багатих українських і білоруських земель. Ще в перебігу засідань Люблінського сейму (12.III 1569 р.) польський король Сигізмунд II Август оголосив про приєднання Волинського й Підляського воєводств Литви до Польщі, а 5 травня зробив те саме з Київським і Брацлавським воєводствами. Перед цим королівські урядовці чинили сильний тиск на литовське Й українське панство згаданих воєводств, аби воно підтримало рішення короля. Отже, ще до офіційного об'єднання Польщі й Литви польські пани захопили українські землі, що доти входили до складу Литовського князівства. Це й вирішило справу — литовським магнатам уже не було сенсу боротися проти унії. 1 липня 1569 р. посли Великого князівства склали у Любліні присягу на вірність польсько-литовській унії і підписали акт, за яким Польща й Литва об'єднувались у єдину державу — Річ Посполиту (республіку) на чолі з виборним королем, спільним сеймом і сенатом. Хоч Литва й зберегла деяку, більше зовнішню автономію, її фактично поглинула Польща. 

8.

Берестейська церковна унія 1596 р.

В об'єднанні православної й католицької церков були зацікавлені польський король — для остаточного ополячення українців і білорусів, Папа Римський — для збільшення своїх володінь і доходів, православні ієрархи — для зрівняння в правах з католицькими. У 1596 р. в Бересті була проголошена церковна унія — об'єднання православної церкви з католицькою, унаслідок чого утворилася нова — уніатська церква (греко-католицька).

Основні умови Берестейської унії · Прийняття католицької догматики про чистилище, походження Духа Святого від Бога-Отця та Бога-Сина. · Визнання зверхності Папи Римського як першоієрарха всієї християнської церкви. Збереження православної візантійської обрядовості та юліанського календаря. · Проведення богослужінь церковнослов'янською мовою. · Виборне право на заміщення митрополичної та єпископської кафедр із наступним затвердженням обраних духовних осіб світською владою. · Збереження за нижчим духовенством права одружуватися, на відміну від обов'язкової безшлюбності латинського духовенства. · Підтвердження східних принципів організації чернечого життя. · Зрівняння у правах руського духовенства з латинським у Речі Посполитій: звільнення від сплати податків, право займати державні посади, надання єпископам прав сенаторів. · Навчання у школах і семінаріях на україно-білоруських землях повинно проводитися грецькою та слов'янською мовами. · Підпорядкування братств єпископам. Діяльність православної церкви в Речі Посполитій було заборонено, закривалися православні храми та парафіяльні школи, що діяли при них, православні монастирі та церкви передавалися католикам або уніатам (греко-католикам), ченці та священики зазнавали переслідувань з боку польської шляхти. Фактично відбулося не рівноправне об'єднання церков, а підкорення православ'я католицизму. Проти церковної унії виступили народні маси, частина знаті на чолі з князем Василем Костянтином Острозьким (1527—1608 pp.), братства (громадські організації міщан, створені для захисту православної пастви). Це змусило Польщу в 1632 р. знову дозволити легальне існування православної церкви. Отже, релігійна ситуація в Україні наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. була складною і драматичною. Як у Західній Європі в XVI ст. від католицизму відокремився протестантизм, так в Україні й Білорусії від православної церкви відокремилася греко-католицька. 

9.

Реєстро́ві козаки́ — частина українського козацтва, прийнята на військову службу польсько-литовською владою і записана в окремий список — реєстр, звідки й назва реєстрові козаки.

Реєстрове козацьке військо

Зростання козацтва викликало занепокоєння серед правлячих кіл Польщі й Литви, які розглядали його як дестабілізуючий фактор внутрішнього життя й водночас побоювалися, що козацькі походи на татар і турків спровокують загострення зовнішньополітичних відносин. Для приборкання непокірної козацької вольниці, яка ігнорувала королівську владу, визнаючи лише своїх старшин, було вирішено взяти частину козаків на державну службу та надати їм певні привілеї. Таким чином уряд планував, з одного боку, зміцнити свої збройні сили на українсько-татарському прикордонні зростаючою мілітарною потугою козацтва, а з іншого — розколоти козацький рух, протиставивши офіційно визнану частину решті козацтва. Ідея взяти частину козаків на державну службу виникла ще на поч. XVI ст. Але через брак коштів реалізувати ЇЇ вдалося лише в 1572 p., коли за наказом короля Сигізмунда-Августа 300 козаків {у подальшому ця цифра збільшувалася: 1578 р. - 500; 1590 р. - 1000; 1625 р. - 6000; 1630 р. — 8000 осіб) було прийнято на державну службу і записано в окремий реєстр (список), від чого вони й дістали назву «реєстрових козаків». Так було покладено початок реєстровому козацькому війську, основ ними завданнями якого були охорона кордонів та контроль за нереєстровим козацтвом, що фактично опинилося поза законом. Запроваджуючи реєстр, офіційна влада надіялася остаточно приборкати козацтво. Але він не лише не розв'язав, а й загострив козацьку проблему для Речі Посполитої. Прагнучи ліквідувати суверенність українського козацтва, перевести його з категорії численної соціально-економічної верстви з державними тенденціями в суто військову, уряд все ж був змушений зберегти реєстровому війську елементи автономії, а також легалізувати й офіційно визнати козацьку військову й політичну організацію, яка склалася в результаті внутрішнього розвитку козацтва. Реєстровці звільнялися від усяких податків і поборів, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевого керівництва, судовий імунітет, що заключався у принципі «де три козаки. там два третього судять». Вони підлягали владі й судові лише власної козацької старшини, яку спершу призначав уряд, отримали військові клейноди — корогву (прапор), бунчук, печатку із зображенням козака з мушкетом тощо. їм передавалось у володіння м. Трахтемирів (нині село на Київщині) разом зі старовинним Зарубським монастирем. Тут мали розміститися арсенал для реєстру та шпиталь для поранених і старих. І хоча ці привілеї, власне, мали поширюватися тільки їм тих козаків, які перебували на королівській службі, одержуючи відповідну платню, на практиці на них претендували всі, хто вважав себе козаком. Так, абстрактна ідея козацької «вольності» набула конкретного змісту та офіційного визнання. Створення реєстру, по суті, санкціонувало відокремлення козацтва в адміністративно-правовому відношенні від решти населення Речі Посполитої та оформлення його в окремий соціальний стан, що інтенсивно розширювався за рахунок «покозачення» насамперед селянства і міщан. Проте процес формування козацького стану був складним та довготривалим і, за словами М.Грушевського, лише на рубежі XVI —XVII ст. українське козацтво переросло в окрему станову групу зі своїми особливими інтересами, економічними й суспільними прерогативами. Офіційно реєстрове козацтво стало називатися «Низовим» або «Запорізьким Військом». Це пояснювалося тим, що воно, за наказом уряду, мусило відбувати службу за дніпровськими порогами, утримуючи там залогу. Поступово реєстровці організовувалися в десятки, сотні та полки, які спочатку називалися за іменами їх керманичів. У 1625 р. уряд офіційно затвердив військово-адміністративний устрій Війська Запорізького реєстрового, за яким воно поділялося на 6 полків по тисячі чоловік у кожному. Залежно від розквартирування полки йменувалися за назвою найбільшого міста — Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкаський, Київський і Переяславський. Кожний полк ділився на сотні, центрами яких ставали невеликі міста на полковій території. Очолював реєстрове військо та судову владу в ньому «старший» (з чім. Hauptman), або ж гетьман, якого призначав король. Однак, послідовно відстоюючи право на власне самоврядування, реєстрові козаки з часом добилися дозволу на вільне обрання своїх старшин, а польський король лише формально затверджував їх. Становище реєстрового війська ускладнювалося тим, що, з одного боку, воно мусило коритися уряду й виконувати його накази, зокрема здійснювати контроль за діяльністю невизнаного владою козацтва, з іншого, — будучи представником українського народу, не могло стояти осторонь тих проблем, які стосувалися всієї України. Як показало майбутнє, переважили національні інтереси. Мрії поляків про розкол і міжусобиці козаків, по великому рахунку, не збулися: у вирішальні моменти реєстровці виступали спільно з нереєстровим козацтвом та іншими верствами українського народу проти соціального і національно-релігійного гноблення. З цього приводу польські пани зазначали: «Легше вовком орати, аніж козаком проти козака воювати!» Таким чином, протягом XVI ст. склалося три чітко не розмежовані категорії козацького стану: 1) реєстрові козаки — кількісно обмежене формування, яке перебувало на королівській службі; 2) Нереєстрові козаки — основна частина козацтва, що мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу; 3) запорізькі (низові) козаки — проживали поза межами Речі Посполитої, за порогами Дніпра, де створили військово-політичну організацію Запорізька Січ.

10.“Статті для заспокоєння українського народу” — державно-політичний акт, виданий королем Владиславом IV Вазою і затверджений сеймом у січні 1633, що узаконював існування православної церкви в Україні.

Після смерті польського короля Сигізмунда III Вази (квітень 1632) козацька старшина вислала на конвокаційний сейм своїх представників із вимогою дозволити брати участь у виборах нового короля й послабити національно-релігійні утиски. На провінційних сеймиках в Україні обговорювалося питання про необхідність повернення православним віруючим їхніх прав, яких вони були позбавлені після укладення Берестейської унії 1596. Так, на сеймику в Прилуках запорозькі козаки склали для своїх делегатів інструкцію, в якій вимагали позитивного вирішення на сеймі питання про відновлення прав православної церкви. Подібні вимоги висували і братства, зокрема, Львівське та Віленське. Останнє навіть виготовило спеціальну брошуру для конвокаційного сейму під назвою “Синопсис” - “Короткий опис прав, свобод і вольностей...”. Вимоги українського населення підтримала і православна духовна ієрархія на чолі з архімандритом Києво-Печерської лаври П.Могилою. Оскільки повернення відібраних у них прав вимагали і протестанти, П.Могила знайшов підтримку в литовського гетьмана князя Христофора Радзивілла. На конвокаційному сеймі 22.6.1632 у Варшаві православні та протестанти спільно подали свої вимоги, сформульовані у 14 пунктах. Під час роботи комісії (входили від православних-П.Могила, від уніатів -В.Рутський), яку очолював королевич Владислав укладено проект угоди між представниками православного і католицького духовенства (містив 9 пунктів). У вересні 1632 на елекційному сеймі під тиском православних делегатів (серед них і А.Кисіль), що вимагали негайно визнати свободу віровизнання і права православної церкви, створено нову комісію і підготовлено “Статті”. Згідно з цим документом православна церква в Україні офіційно діставала право мати свою ієрархію на чолі з митрополитом і 4 єпископами (львівським, луцьким, перемиським, мстиславським), вільно відправляти богослужіння, мати церкви, монастирі, друкарні, школи, братства. Православній церкві поверталися церкви і монастирі у Києві (крім Видубицького монастиря). Київським православним митрополитом обрано П.Могилу. “Статті” мали компромісний характер і не могли остаточно врегулювати релігійне питання в Україні. Крім того, після обрання королем Владислав IV під тиском польської шляхти анулював деякі пункти цього акту. Утиски щодо православної церкви стали однією з причин національно-визвольних повстань 1630 років та національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького.

11.Переяславський договір з Московським царством – 1654

Після болісних роздумів Б. Хмельницький прийняв невтішне рішення: заради збереження основних завоювань національно-визвольної боротьби українського народу і насамперед державності слід на деякий час піддатися під протекцію Москви. Б. Хмельницький, частина духовенства ще з 1648 р. зверталися до Москви з проханням, але не для того, щоб "возз'єднатися", а для того, щоб одержати підтримку у війні з Польщею, ворожою також і Росії. Однак московські правителі не поспішали. Вони вирішили зачекати, доки козаки й поляки не виснажать одне одного, і вже тоді вдатися до відповідних дій. І лише тоді, коли українці заявили, що віддадуть перевагу союзу з Туреччиною, вони вирішили діяти. У результаті тривалих переговорів 1 жовтня 1653 р. цар Олексій Михайлович скликав земський собор, який ухвалив прийняти Військо Запорізьке "під государеву високу руку".

На кінець 1653 р. в Україну було відряджено московське посольство з боярином В. Бутурліним, який мав прийняти присягу від козацької старшини на вірність московському цареві. Для зустрічі з ним до Переяслава прибув Б. Хмельницький з генеральною старшиною, майже всі полковники, близько ста сотників, стільки ж нижчої старшини і деяка частина козаків. 18 січня 1654 р. гетьман відкрив Раду, яка вирішила передати Україну під царську протекцію.Та як тільки почалися переговори, стався інцидент, який виявив відмінності між прагненнями Б. Хмельницького і царського уряду. Гетьман прагнув, щоб присягали обидві сторони — українці на вірність цареві, а бояри в особі царя пообіцяли боронити їх від поляків та поважати їхні права і привілеї. Але Бутурлін заявив, що цар є самодержавцем і не присягає своїм підданим, козаки ж мають вірити цареві без присяги. Ця різниця поглядів мало не зірвала переговорів. Однак, коли бояри двічі повторили запевнення, що цар своєю грамотою затвердить вольності України і збереже її державний лад, гетьман з козаками склали присягу на вірність цареві.

Остаточний договір представники обох сторін уклали в Москві в березні 1654 р. Це так звані Березневі статті. Тому є підстави називати договір Війська Запорізького з Росією Переяславсько-Московським договором. За ним цар забезпечував Україні автономію, що стосувалася таких справ: гетьмана і старшину вибирає козацька рада, українська адміністрація і суди незалежні від московських, податки в Україні збирає український уряд, козацького війська має бути 60 тис, залишається давній поділ населення на стани (козацький, шляхетський, міщанський, духовний) і кожен стан зберігає свої права, Україна має право на переговори з іншими державами. Українці визнали такі права царя: тримати в Києві військову залогу з воєводою, обирати нового гетьмана, про закордонні посольства гетьман повідомляє царя, а права всіх станів цар затверджує своїми грамотами. Але сам Переяславсько-Московський договір було складено досить неясно, і це було почасти причиною того, що відразу виникли непорозуміння та конфлікти між Україною і Московією. Гетьман вважав себе незалежним володарем України і в цій ролі вів далі відповідну політику. Московський уряд хотів відразу стати твердою ногою в Україні за допомоги своїх воєвод, війська тощо. Справа ускладнювалася ще й тим, що оригінали договору чомусь було втрачено, залишилися лише неточні їхні копії або переклади. Та і їх, як доводить російський архіваріус П. Шафранов, сфальсифікували царські переписувачі.

Уже протягом більше як 300 років кожне покоління українського народу по-різному тлумачить Переяславсько-Московську угоду. І справді, лише кілька перших років після 1654 р. північний сусід розглядав Україну як певний суб'єкт, але дуже скоро "мода на українське", як пишуть дослідники того часу, змінилася на "высмеивание малороссов". Українську державність, яка мала всі умови для свого розвитку, було брутально розтоптано і знищено. Переяславсько-Московську угоду Росія використала лише як прикриття для окупації та колонізації України. Свідченням цього є остаточне скасування української державності російським царизмом у II пол. XVIII ст.