Лекція саморегуляція – запорука психічного та фізичного організму

План.

1. Характеристика методів саморегуляції.

2. Аутогенне тренування як метод управління своїм станом.

3. Діяльність вчителя – професіонала в стресових ситуаціях.

4. Специфіка техніки виконання вправ.

Хто не досліджує руху власних думок, не може бути щасливим. Марк Аврелій

Одним із наріжних каменів методологічного базису валеології – науки про закономірності та механізми формування, збереження і зміцнення здоров’я (від латинських слів “вале” – бути здоровим, “логос” – вчення, наука) є концепція домінуючої ролі психічного або духовного фактору в житті людини.

С формувавши у працівників освіти та студентів валеологічне мислення та світогляд, виховавши у дітей та учнів здоровий спосіб життя і пріоритет здоров’я, можна на практиці реалізувати валеологічний підхід до навчально-виховного процесу. Здорового фізично і духовно учня можна виховати лише в умовах школи – родини, школи – радості і здоров’я. Ключовий принцип медицини “Не нашкодь!” повинен стати законом для всіх працівників навчально-виховних закладів, від директора до прибиральниці. Дитяча душа ніжна й ранима, дитяча психіка крихка, як кришталь, як квітка. Не пошкодити її – святий обов’язок співпраці медиків і педагогів.

Людське життя проявляється в двох формах активності: поведінці і діяльності. Під поведінкою розуміють зовнішні прояви системи рухових реакцій організму людини, під діяльністю взаємодію з об’єктивним світом, в процесі якої людина активно та свідомо намагається досягти поставленої мети. Саморегуляція (від латинського слова “регуляція” – приводити в порядок, налагоджувати”) як цілеспрямоване функціонування живих систем різних рівнів організованості і складності є однією з найважливіших функцій людської психіки.

Діяльність складається з ряду дій відносно завершених елементів діяльності, спрямованих на досягнення проміжної і усвідомлюваної мети. Дії можуть бути як зовнішніми (виконуються за допомогою рухового апарату та органів чуття) так і внутрішніми ( виконуються в розумі). Під метою розуміють образ кінцевого результату діяльності. Багато дій людини з часом стають автоматичними, їх називають звичками. Звички бувають корисними (охайність, пунктуальність, організованість) і шкідливими (куріння, токсикоманія, наркоманія, вживання алкоголю). Якщо людина вміє керувати своїми звичками, вона може керувати своєю поведінкою. Позбавлення від шкідливих звичок вимагає від людини певних вольових зусиль та виконання ряду правил, які працівник освітянської ниви повинен знати:

1. Сформулювати для себе безповоротне рішення – чітко діяти згідно накреслених напрямів. Таким чином, в головному мозку створюється необхідний енергетичний центр, який забезпечуватиме наступну діяльність по реалізації рішення.

2. Уникати умов повернення до старих звичок, тобто створити сприятливі умови для формування позитивних звичок.

3. Постійне тренування спричинює закріплення нових звичок і є основною для їх формування.

Корисно засвоїти деякі принципи ставлення до життя, які сприятливо впливають на мотиваційну саморегуляцію. До них належить:

1. уміння відрізнити головне від другорядного;

2. зберегти внутрішній спокій в самих різних ситуаціях;

3. емоційна зрілість і стійкість;

4. знання засобів впливу на події;

5. уміння дивитись на проблему різнобічно;

6. постійна готовність на будь-які неочікувані події;

7. реальне сприйняття об’єктивної дійсності;

8. розвивати спостережливість;

9. уміння бачити перспективу життєвих подій;

10. намагання завжди зрозуміти інших людей;

11. завжди бути в пошуках нових, змістовніших мотивів життєдіяльності;

12. уміння вибирати позитивне з того, що склалося.

Наведені принципи ставлення до життя допомагають людині в складних життєвих ситуаціях. При достатньому рівні розвитку самосвідомості людина з об’єкту зовнішніх впливів перетворюється в суб’єкт керування своєю поведінкою. Саморегуляція являє собою замкнуте коло регулювання і є одночасно інформаційним процесом з наступною структурою:

1. прийняття суб’єктом мети, яку він ставить перед собою;

2. моделювання умов поведінки для досягнення мети;

3. складання самої програми дій, що необхідно виконати;

4. розробка системи критеріїв діяльності;

5. інформація про реально-досягнуті результати;

6. оцінювання – відповідність реальних результатів критеріям успіху.

Спілкування молодого педагога з класом, як правило, викликає в нього почуття страху, скованості, не лише тому, що бракує достатнього практичного досвіду в налагодженні контакту, втановленню співдружності. Діяльність під пильним оком учнів, батьків, інших вчителів відображаються на чіткості думок вчителя, стані його голосового апарату, фізичному самопочутті психічному стані. Молоді вчителі характеризують основні ознаки такого стану: дерев’яні ноги, руки як палки, або надмірно жестикулюють, страшно здаватися смішним, невмілим.

Все це потребує знання і вміння здійснювати психофізичний настрій на майбутню діяльність, керувати своїм емоційним станом під час роботи з дітьми.

Здатність особи взагалі до саморегуляції можна перевірити за допомогою тесту.

Дайте відповіді “так”, “ні” на питання зазначені далі.

1. Чи завжди Ви спокійні і стримані?

2. Ваш настрій, як правило, мажорний?

3. Під час занять в аудиторії і вдома Ви завжди зібрані, уважні?

4. Ви умієте керувати своїми емоціями?

5. Ви завжди уважні і доброзичливі у спілкуванні з товаришами і близькими людьми?

6. Ви легко засвоюєте вивчений матеріал?

7. Чи не має у Вас шкідливих звичок, яких хочете позбутися?

8. Чи не жалкуєте, що в ситуації вели себе не дуже добре?

Порахуйте кількість “так”, “ні”, зробіть висновок. Якщо всі відповіді позитивні, то це свідчення повного спокою, відсутності тривог, вміння керувати собою, або це свідчення завищеної самооцінки. Якщо відповіді негативні на всі або на більшість питань, - це говорить про тривогу, невпевненість, не задоволеність собою, самокритичність. Змішані відповіді “так”, “ні” вказують на вміння бачити свої недоліки, а це перший крок до самовиховання. Наступні кроки можна зробити, якщо усвідомити способи саморегуляції і оволодіти їх методикою.

Напружені ситуації призводять до стресів (неспецифічних, нейрогуморальних реакцій організму) за участю центральної нервової та ендокринної системи (на ситуацію, яка вимагає більшої чи меншої функціональної перебудови організму і відповідної адаптації.

Стреси часто проявляються у вигляді пограничної активізації внутрішніх резервів особи, фізіологічних і психічних. Тому виділяють фізіологічний і психічний (емоційний) стреси. При фізіологічному стресі адаптаційний синдром зникає в момент зустрічі з подразником, а при психічному – адаптація передує ситуації і наступає передчасно. Поділ на фізіологічний і психічний стреси умовний, оскільки у фізіологічному стресі завжди є елемент психічного і навпаки.

Доктор Дон Пауелл з Американського інституту профілактичної медицини радить, що для того, щоб зменшити шкідливий для здоров’я вплив стресу чи дистресу, скоріше “спалити” зайві гормони, поки вони не завдали відчутної шкоди організму, необхідно зробити якесь фізичне навантаження:

1. Підніміться і походіть по коридору.

2. Підніміться на 3-4 поверхи догори.

3. Пройдіться швидкою ходою по вулиці, - це допоможе Вам відволіктися від тяжких думок і неприємних переживань, попередить надмірне підвищення артеріального тиску та пошкодження внутрішньої оболонки кровоносних судин.

4. Прийміть теплу ванну чи душ – вони розслабляють м’язи та заспокоюють нерви.

АУТОГЕННИЙ СТАН. Більшість авторів, які займаються теорією і практикою аутотренінгу, на підставі специфічних феноменів, що спостерігаються в експерименті та практиці, виділяють особливий стан відомості, який зазвичай називають “аутогенний стан”. З врахуванням суб’єктивних спостережень обстежуваних, даних психофізіологічних та електроенцефало-графічних досліджень сьогодні існує три гіпотези аутогенного стану. Перша гіпотеза розглядає АС у послідовних діях переходу від неспання до сну.

Гіпотеза про АС, як про етап переходу від неспання до сну (за Zuther).

Згідно цієї гіпотези припускається, що опанування АТ дозволяє цілеспрямовано викликати і утримувати особливий стан, проміжний між “передсонливістю” та “сонливістю”. При цьому допускається, що людина може безпосередньо перейти з АС, як в стан активності, так і в стан сну.

Друга гіпотеза характеризує АС як специфічні фізіологічні зміни, які не можна розглядати як одну із проміжних фаз “сну – неспання”. Але при цьому додається, що АС може бути тимчасово пов’язаний з ними. В цій гіпотезі вводиться поняття аутогенного зміщення (АЗ). В процесі засвоєння навчального курсу АЗ може йти через сонливість. (мал. № 2). У добре тренованих суб’єктів АЗ з’являється майже зразу вслід за АС. В залежності від ефективності навчання і застосованої техніки занять АЗ. Може розвиватись на проміжній стадії між активністю і передсонливістю.

Гіпотеза про аутогенне зміщення.

Нумерація ліній позначає можливі варіанти переходу в аутогенний стан з різноманітних перехідних фаз від сну до неспання.

Автори цих гіпотез вважають, що а) пряме зміщення в сонливості в АС неможливе; б)перехід з АС до сну відбувається через фазу передсонливості.

Третя гіпотеза виходить з припущення, що АС характеризується специфічними функціональними змінами, які взагалі не пов’язані з перехідними фазами “сон - неспання”. Ця гіпотеза, як і дві попередні, обгрунтовується експерименталь-ними даними і практичними спостереженнями. Але вона, мабуть, найбільш адекватно відображає сутність змін в стані свідомості, які відбуваються при аутотренінгу. В той же час початківці, не знаючи специфічних ознак АС, ототожнюють його зі станом передсонливості. Вплив аутотренінгу в цьому періоді досить обмежений, тому виникає необхідність усунення передсонливості як компоненту АЗ.

Аутогенний короткочасний сон з заданою тривалістю. Феномен заданого часу пробудження належить до давно відомих життєвих істин. Задаючи установку на тривалість сну, можна виробити стійку здатність засинати на 5, 10 чи 15 хвилин. Особам, які добре засвоїли стандартні вправи, для цього достатньо виконати релаксуючий комплекс з одночасним самонавіюванням:

“Повне розслаблення, – сон на 15 хвилин.

Через 15 хвилин я прокинусь. – Спати.”

Декотрі люди в таких випадках серйозно засипають і навіть бачать сни, інші відмічають появу своєрідного стану. Його характеризують так: “Я сплю, але я знаю, що я не сплю”. Тут, мабуть, мова йде про поглиблення АС. Додавання самонавіювання “Я прокинусь бадьорим і відпочившим” сон сприяє доброму відновленню сил і покращанню настрою. Цікавий прийом так званий “аутогенні гойдалки” (уявлення повільного розхитування на гойдалках, синхронно з дихальним ритмом) полегшує викликання як короткочасного, так, і довготривалого сну.

Самонавіювання сновидінь. Вже давно і добре відомо, який різноманітний вплив справляють сновидіння на психічний і соматичний стан людини. Тривожні чи неприємні сни знижують не тільки настрій, але й апетит, працездатність, загальний рівень активності. І, навпаки, “щасливі сни” часто справляють досить позитивний вплив. Реалізація навіяних собі сновидінь, за даними В.С.Лобзіна (1986), наступає більш ніж в 70 % випадків. При цьому реалізація самонавіяного змісту сну відбувається через день – два.

При самонавіюванні сновидінь слід уникати надмірних вольових зусиль чи імперативного забарвлення словесних формул. Набагато корисніше застосування стверджувальних формул у поєднанні з сенсорною (чуттєвою) репродукцією.

Аутогенне тренування і нічний сон. Приблизно кожна друга людина буває незадоволена своїми снами. Одні хочуть спати менше, інші - довше і міцніше, третім – взагалі не вдається заснути. Найбільш виразний наслідок АТ є нормалізація нічного сну. Часто це реалізується вже на фоні навчання (6–7 заняття) і не вимагає якихось спеціальних заходів. В інших випадках для покращання засинання окрім вправ “важкості” і “тепла”, вдаються до спеціального самонавіювання. В ньому не рекомендується прямо згадувати про сон, а пропонується використовувати супутні йому уявлення:

Я цілковито спокійний.

Мене ніщо не тривожить.

М’язи мого тіла все більше і більше розслаблюються

Мої повіки важчають.

Всі турботи, тривоги, хвилювання відійшли далеко – далеко.

Самонавіювання є системою дій, які зумовлені соціальними та індивідуальними орієнтирами, інтересами, метою, умовами життя особи.

Іншими словами самовиховання – це самоуправління особи з намірами змінити самого себе. Воно буде ефективним, коли будуть визначені його завдання. Щоб визначити завдання самовиховання, необхідно мати чітке уявлення про себе, тобто володіти самоаналізом. Здатність аналізувати і вивчати риси своєї особистості потребує вміння спостерігати за своїми переживаннями, сконцентровуватися на собі і на причинах, що ведуть до різних психічних явищ, конкретних дій (радість, тривога, страх).

Однак, нерідко люди приписують собі неіснуючі якості, захищаючись від внутрішнього конфлікту між своїм “Я” і самооцінкою. Тому при визначенні завдань самовиховання важливо орієнтуватися не лише на те, яким себе вважає суб’єкт, а й на те, яким бачать його інші люди. Думки інших людей допоможуть особистості змінити перекручене уявлення про себе, а потім скласти програму самовиховання, враховуючи що саме потребує зміни.

Успіх самовиховання залежить від того, наскільки людина володіє методами самовиховання. Під цим розуміють методи й підходи, якими користується особа, щоб діяти на свою свідомість, почуття, волю з метою реалізації програми самовиховання. Основними методами є самопізнання, самооцінка, самопереконання, самопорівняння, самонавіювання, самозвіт, самоконтроль, самопокарання, самозобов’язання, самопримушування.

В комплексі метод самовиховання (за В.С.Лобзіним) включає наступні прийоми:

1. самовивчення, самооцінка;

2. переосмислення власної особистості;

3. самоаналіз і переоцінка минулого, виявлення індивідуальних “психологічних” бар’єрів;

4. створення бажаного образу “Я”;

5. формування індивідуальних команд намірів;

6. використання прийомів самопереконання, самозаохочення і самонавіювання;

7. сюжетна сенсорна репродукція поведінки “Я – образу” в різноманітних ситуаціях діяльності і спілкування;

8. “накладання” стереотипів “Я – образу” на реальну поведінку у повсякденному житті.

Прийнявши одну із рекомендованих поз, необхідно “надягнути” маску релаксації, тобто максимально розслабити м’язи обличчя, очі закрити, погляд за припущеними повіками вільно спрямувати вдалину, нижню щелепу трохи розслабити (звук “и-и-и”), язик вільний, його кінчик торкається верхнього ряду зубів (звук “т-т-т”). Після цього необхідно виконати деякі детальні вправи протягом 2-3 хвилин, тобто налагодити спокійне дихання, дихати потрібно животом; на рахунок 1-3 – вдих, на рахунок 1-4 – видих. Пізніше слід перейти до виконання вправ АТ. Рекомендується наступна послідовність головних комплексів вправ АТ:

1. загальне заспокоєння;

2. досягнення тренованої м’язевої релаксації;

3. виклик відчуття тепла в кінцівках;

4. виклик відчуття тепла в сонячному сплетінні;

5. оволодіння регуляцією ритму і частоти дихання;

6. оволодіння регуляцією ритму і частоти серцевих скорочень;

7. мобілізуючі вправи;

8. загальне зміцнення емоційно-вольової сфери.

Засвоївши ці комплекси, можна переходити до спеціальних вправ: відволікання, самовиховання, тренування пам’яті, самонавіювання сновидінь та ін.

Однак, необхідно дуже обережно підходити до комплектування груп, оскільки негативне ставлення до АТ хоча б однієї людини в групі може призвести до зниження ефективності заняття.

Індивідуальне тренування розширює можливості усього заходу, оскільки дозволяє використовувати різні прийоми впливу з урахуванням конкретної особистості. Часто індивідуальне навчання АТ проводять із застосуванням магнітофонних записів.

Перед початком занять в доступній формі повідомляють про роль психічної діяльності і кори великого мозку в регуляції діяльності м’язів, серцево-судинної, дихальної та інших систем, пояснюють фізіологічні та психологічні основи методу.

Вступна бесіда може тривати 1 – 1,5 год. Колективні заняття проводять, як правило, через день, бажано в один і той самий час, краще у вечірні години. Самостійне повторення занять (власне аутотренінг) рекомендується проводити щоденно не менш три рази на день.

Самопізнання – це вивчення психічних властивостей, процесів і станів своєї особистості, в тому числі її спрямованості (мета, мотиви, інтереси, ідеали, переконання), характеру, здібностей, темпераменту, пізнавальних процесів (відчуття, сприйняття, увага, пам’ять, уявлення, мислення), вольових, емоційних процесів, а також психофізіологічного стану організму і особистих якостей.

Самозобов’язання – це внутрішні вимоги до себе і своєї поведінки. Самозобов’язання визначається умовами життя і обов’язками людини. Воно виникає як наслідок невідповідповідності між ідеалом, ідеальною нормою і своєю конкретною поведінкою.

Самопереконання – це міркування, співставлення різних мотивів, дискусія з собою, які потребують всебічного обліку всіх обставин і не допускають впливу негативних почуттів: образи, заздрості, гніву, самолюбства та ін.

Самонавіювання – це психічний вплив людини на себе за допомогою слова, що змінює її психофізичний стан. Воно передбачає навіювання самому собі яких–небудь уявлень, думок, бажань, образів, відчуттів та ін. Успіх самонавіювання досягається за умови, коли особа здатна концентрувати свою свідомість на предметі навіювання. Для цього необхідні певні умови, зокрема саморозслаблення.

Самовправи – це формування стійких звичок поведінки. Шляхом виконання регулярних вправ можна виробити позитивні і побороти негативні звички.

Самопримушування – це вольове уміння, яке спрямоване на подолання труднощів і перешкод.

Самонаказ – це вплив на свій емоційний стан за допомогою мови. Самонаказ сприяє реалізації програми самовиховання, виробляє відповідні установки, до прикладу, на усунення небажаних або шкідливих звичок.

Самозвіт – це звіт людини перед собою про процес і результати власної діяльності і вчинки. Самозвіт тісно пов’язаний з самоаналізом. Він поділяється на поточний і підсумковий. Самозвіт може існувати у формі усної мови, щоденників, тощо.

Самоконтроль – це визначення відхилень програми або поведінки особи. Самоконтроль забезпечує підпорядкування різних видів діяльності мотиву самоудосконалення.

Самозаохочення і самопокарання – емоційне підкріплення здійснених вчинків. Самозаохочення – це усвідомлення своїх успіхів, а самопокарання – усвідомлення і переживання своєї провини, незадоволення собою. Самозаохочення викликає позитивні емоції, що закріплюють успіхи особи, досягнуті в процесі самовиховання. Самопокарання викликає негативні емоції, які спонукають особу до добрих вчинків. Таким чином, емоції є одним з важливих механізмів внутрішньої регуляції активності особи.

1. Розкажіть про Ваші неприємності другу чи близькій людині, бо якщо ця людина і співчуває Вам, то може побачити проблему з іншого боку, запропонувавши якийсь конкретний вихід із становища.

2. Порахуйте подумки до десяти, якщо відчуєте, що можете зірватись, наговорити грубощів та дурниць.

3. Випийте чаю з лікарських трав. Особливо гарно діє м’ята, меліса, корінь валеріани, плоди глоду і шипшини. Пийте цей чай повільно, насолоджуючись теплом і ароматом.

4. Не бійтесь плакати. Більшість людей зізнаються, що сльози приносять їм полегшення. Сльози – це хороший, чудовий засіб попередити дистрес. Вчені з Мінесотського університету (США), досліджуючи хімічний склад сліз, встановили, що вони містять цілий ряд біологічно активних речовин. Одна з них – лейцин-енцефалін може бути знеболюючою речовиною, яка виробляється у головному мозку у відповідь на сильний психо-емоційний стрес. Характерно, що в сльозах, які виступили внаслідок подразнення слизових верхніх дихальних шляхів ефірними сполуками цибулі, такі речовини були відсутні. Доктор В.Фрей висловив припущення, що сльози виводять з організму шкідливі метаболіти стрес-реакції. Напевно, у чоловіків так багато хвороб, бо вони соромляться плакати. Якщо хочеться плакати – плачте!

Сміх як лікувальний засіб визнавався лікарями давно. Сучасні дослідження свідчать, що сміх покращує кровообіг, травлення, стимулює секрецію ендорфіні в головному мозку, які позитивно впливають на самопочуття людини та стан її здоров’я.

1. Спробуйте знайти щодня хоч трошки часу, щоб прочитати щось смішне.

2. Переглянути кінокомедію, чи гумористичну передачу.

3. Якщо хтось намагається Вас образити чи принизити, уявіть його завернутим у пелюшки.

4. Намагайтесь лекцію, виступ, урок, доповідь скрасити перлинами гумору; це створить атмосферу довіри, допоможе зміцнити дружні стосунки між людьми. Але гумор повинен бути не злим, пристойним, не ображати інших людей.

5. Не бійтеся посміятися над собою.

6. Пам’ятайте, той хто сміється часто живе довго.

Навчіться адекватно реагувати на КРИТИКУ:

- Якщо Вам тяжко сприймати критичні зауваження, навчіться передбачати їх, це пом’якшить психо-емоційний удар. Чому критика така болюча для багатьох? По-перше, внаслідок того, що вона часто буває справедливою, по-друге, внаслідок низької самооцінки.

7. Якщо Ви не високої думки про себе, то Ви більш схильні до серця сприймати критичні зауваження.

8. Якщо Ви впевнені в собі, то зауваження інших легко від Вас “відскакують”. Для того, щоб пом’якшити стресовий удар чи відстояти, відсіявши несправедливі зауваження, спитайте у себе:

• можливо критика містить правдиву інформацію, хоч це Вам не дуже приємно чути. Замисліться над цим критичним зауваженням;

• чи адресовано критичне зауваження саме Вам, чи це прояв розгубленості, агресивності, поганого настрою? Якщо це так – не звертайте на неї уваги;

• якщо Ви вирішили, що критика справедлива, зробіть все від Вас залежне, щоб виправити Ваші недоліки, або не повторювати помилок. Якщо зауваження не мають під собою грунту – забудьте їх.

Почуття тривоги одна з частих причин дистресів у людей, особливо літніх. Що ж таке тривога? Це потік почуттів, сфокусованих на страх: щось погане повинно статися. Американський психолог Томас Боркович радить, як зменшити безпідставне відчуття тривоги.

1. Визначіть свої симптоми тривожності, як неспроможність сконцентруватися, спітнілі (вологі) долоні, відчуття, що до Вас в шлунок “залетіли метелики”.

2. Відведіть щодня часу півгодини для тривоги.

3. 3. Напишіть на аркуші паперу проблеми, що Вас турбують впродовж певного часу.

4. Використайте “тривожних пів години”, щоб проаналізувати вказані проблеми. Якщо їх вирішення не залежить від Вас – тривожитися безглуздо. Краще подумайте план, як уникати нових труднощів.

5. Якщо Ви з’ясували, що тривожні думки не залишають Вас в інші години, рішуче відганяйте ці думки, або переключіться на приємні думки.

Для оцінки стану людини в напружених ситуаціях, при дії сильних емоційно-фізичних факторів необхідно використовувати різні показники, які характеризують психічну і функціональну сфери її діяльності. Одним з основних показників психічної сфери її діяльності. Одним з основних показників психічної сфери є емоційна стійкість. Під цим розуміють здатність людини успішно продовжувати свою діяльність при дії дистресів. Емоційна стійкість визначається різними методиками.

Аналізуючи результати своєї діяльності, власну поведінку, рівень фізичного і психічного здоров’я, особа пізнає свої якості. Самооцінка визначається світоглядом, ідеалами, рівнем інтелектуального розвитку особи. Цей метод самовиховання передбачає наявність ідеальної моделі особи і порівняння себе з цією моделлю.

Це дозволяє визначити різні рівні емоційної стійкості і виявити емоційно нестійку особу. Для емоційно нестійких людей характерна неурівноваженість, підвищення збудливості, схильність до різкої зміни настрою, неспокій, нерішучість та ін. Емоційно стійка особа має високу витримку і самовладання в напружених, критичних і екстремальних ситуаціях. Під самовладанням розуміють здатність людини здійснювати діяльність в дезорганізуючих ситуаціях, які впливають на емоційну сферу. В самовладанні проявляється свідомо-вольова організація психічних процесів, які регулюють діяльність людини.

Спеціальною регуляторною системою стабілізації особи, яка спрямована на усунення або зниження почуття неспокою, є психологічний захист. Він оберігає сферу підсвідомості, знімає психологічний дискомфорт. Механізм психологічного захисту є глибоко індивідуальним і характеризує рівень адаптаційних можливостей психіки. Тому-то посилення і тренування психологічного захисту є одним з найактуальніших завдань профілактичної і клінічної психотерапії. Особливістю психологічного захисту є його неусвідомлюваність. Зокрема, не усвідомлюється потреба в терміновому зниженні дії психотравмуючого фактору. Психологічний захист проявляється також у неусвідомлюваній зміні настанов і мотивацій, при яких протиріччя, що є наслідком початкових намагань усуваються. Проявами психологічного захисту є самовиправдування, забування, самонагорода, самовизначення тощо. Слід пам’ятати, що емоційно негативні враження й ефекти дуже важко забуваються і надовго залишаються у свідомості, спричиняючи біль і страждання. Велику роль в порушенні механізмів психологічного захисту відіграють різні зовнішні і внутрішні подразники: психотравмуючі фактори (грубість, цинізм, жорстокість), схильність особи до самопокарання, нездатність дати об’єктивну оцінку подіям, що відбуваються; конфліктність особи; зміни характеру, тощо.

Часто формами психологічного захисту є “уникнення”, наприклад, ухилення від обговорення теми, що має емоційне-особисте значення, ситуацій, книжок, кінофільмів, тощо; “вихід” – із сім’ї, професійної чи вікової групи.