3. Поняття ”географічний простір” або споріднене з ним “географічне середовище” в етногеографії розглядається з точки зору того, як його специфіка впливає на особливості етносу, що існує в його межах.

Факт значного впливу природи на життя суспільства привертав увагу ще давньогрецьких вчених (Геродот, Аристотель).Представники школи географії початку ХІХ ст. (О. Гумбольдт, К. Ріттер) обґрунтували ідею детермінізму, акцентуючи на впливі природного середовища на життя суспільства. Сучасний український етнолог В. Пустотін наполягає на необхідності розглядати географічний простір як культурний простір, а культурний складник як невід’ємну частину географічного середовища.

Варто розглянути геокультурну проблематику в етнологічних, історичних, історіософських та культурологічних концепціях.

Російський філософ М.Бердяєв у праці “Про владу просторів над російською душею” розмірковує, як розміри його батьківщини відбилися на особливостях її національної культури: ”...в долі Росії величезне значення мали фактори географічні, її положення на землі, її неосяжні простори... Величезні простори легко давалися російському народу, та не легко далася Росії організація цих просторів в найбільше у світі державне ціле. Неосяжні простори тягарем лягли на душу російського народу. В психологію його увійшли і безмежність російської держави, і безмежність російських ланів. Російська душа ... не бачить меж, і ця безмежність не звільняє, а поневолює її...Російська людина, людина землі відчуває себе безпомічною оволодіти цими просторами та організувати їх...”

Вплив географічного фактору на етногенезу українців аналізували як історики, філософи, культурологи минулого сторіччя: М. Грушевський, І. Лисяк-Рудницький, Є. Маланюк, В. Янів, так і наші сучасники – філософи, публіцисти Є. Сверстюк, С. Вовканич, В. Пустотін.

В працях М. Грушевського “На порозі нової України”, І. Лисяка-Рудницького “Україна між Сходом і Заходом”, Є. Маланюка “Нариси з історії нашої культури”, В. Яніва “Українська етнопсихологія” дається історичний, філософський аналіз залежності розвитку української культури, зокрема етнокультури, етнопсихології від географічного розташування національної території; історія українського народу осмислюється крізь призму геокультурного аналізу; піднімаються проблеми геокультурної орієнтації української нації. До вихідних тез належать наступні:

- культура є формою адаптації етносу до того географічного та культурного простору, в межах якого він виникає і розвивається;

- географічне положення України є межовим: “між Сходом і Заходом”.

Описуючи географічний ландшафт України, Є. Маланюк зауважує, що з півночі на південь він є послідовним чергуванням лісу, лісостепу та степу. Своєрідний степовий коридор, відокремлюючи ліс від моря, був сприятливим місцем для переміщення кочовиків (номадів) з Азії, що відіграло далеко не останню роль у долі української землеробської культури. Специфіка українського ландшафту полягала у однаковій прийнятності як для землеробства, так і для кочового скотарства. Саме на цей фактор вказує Лисяк – Рудницький: сусідство кочівників, які жили великою мірою за рахунок нападів на осілі культури, неминуче відбивалося на характері останніх. Становлення міліарного компоненту української культури можна вважати природною реакцією етносу, його Відповіддю на Виклик середовища.

І. Лисяк-Рудницький вважав, що саме “пограниччя” українських земель ( їх розташування на межі заселених територій і “Дикого поля”), стало етноформуючим фактором. Так, “українською людиною пограниччя був козак, що в ХVІ-ХVІІ ст.. став репрезентативним ( модальним –прим. автора) типом свого народу...У своїй суті козацтво було організацією військової самооборони населення.. пограничних земель. Воно становило авангард української селянської колонізації, але при цьому запозичило багато тактичних засобів і звичаїв від своїх ворогів – татарів.”(Лисяк – Рудницький...- С.516) Отже, в межах одного географічного ландшафту можуть співіснувати різні за етнічною характеристикою етноси, звідки випливає, що “виводити” особливості культури виключно із специфіки ландшафту помилково.

З приводу “межовості” України, зафіксованої у самому етнонімі: географічно й історично Україна стоїть на межі заходу і Сходу. І. Лисяк – Рудницький вбачав цивілізаційне покликання України в синтезі Заходу і Сходу : “Україна розташована між світами грецько – візантійської і західної культур і законний член їх обох – намагалася на протязі своєї історії поєднати ці дві традиції в живу синтезу...Україна наближалась до цієї синтези у великі епохи своєї історії, за Київської Русі й за Козаччини...велике завдання, яке творить історичне покликання українського народу, залишається досі не виконаним і ще належить до майбутнього.” Феномен “межовості” набирає в сучасну епоху все нових вимірів: соціально-економічного(ЄС і ЄЕП), військово-політичного (НАТО і оборонний союз СНД), культурно-релігійного (католицизм і православ’я), мовно-інформаційного (сусідство зон глобалізаційного й асиміляційного впливу двох міжнародних мов – англійської і російської) тощо. Традиційно межовість України пов’язується з нещастям її транзитивності, а не з невмінням використати цю транзитивність.