Енеоліт на території України

Наприкінці V — на початку IV тис. до н. е. деякі племінні групи, які жили на території України, освоїли мідь, усвідомивши її переваги перед традиційними матеріалами. Поява металевих виробів, що мали сталі форми, ознаменувала початок нової, перехідної історичної епохи — енеоліту, або мідно-кам’яного віку. Спочатку кували чисту мідь холодною, а згодом навчилися вилучати мідь з руди шляхом плавки. Появі плавильної печі, ймовірно, передувало будівництво гончарних печей. З міді почали виробляти зброю та знаряддя прац, хоча мідь всежтаки постіпалась за міцністью каменю. На думку вчених, визначальними рисами енеоліту є подальший розвиток ранніх форм відтворювального господарства — землеробства та скотарства, підвищення продуктивності праці, створення умов для регулярного міжплемінного обміну. Починається розклад первіснообщинного ладу, спостерігається майнове розшарування, виділяється родоплемінна знать. Змінюються вірування, поховальні обряди та звичаї, виникають нові форми первісного мистецтвалюди Люди стали використовувати рало і тяглу робочу худобу, одомашнили коня й вівцю, що підштовхнуло розповсюдження ткацтва, вдосконалили технологію виготовлення керамічного посуду. Зростала й чисельність населення, що супроводжувалось, по-перше, освоєнням нових територій, по-друге – витворенням компактних ареалів (археологи називають їх "історико-культурними областями"), мешканці яких відрізнялися одне від одного за типом матеріальної культури й побуту, релігійними обрядами і, як припускають, уже й за мовою.

Ямна археологічна культура – це матеріальне відображення величезної етнокультурної спільності III - поч. II тис. до н.е. - найбільшого, ще відносно не диференційованого індоіранського етносу, що існував на значній території від Уральських гір до Дунаю. Поховальні конструкції ямної культури, при умові єдиного обряду, різні за складністю, що відображає різне ставлення до померлих. Значна кількість курганів ямної культури та велика насиченість їх похованнями, що свідчить про високу концентрацію населення, спостерігається в регіоні між Дніпром та Південним Бугом (Рычков 1994). Саме тут зафіксовано відносно велику кількість складних поховальних конструкцій (великі насипи, кромлехи, стели й т. ін.). Проте вони не перевищують 8%, що зайвий раз вказує на різне ставлення до померлих.В басейні р. Базавлук на Дніпрянському Правобережжі, що територіальне входило до можливого центру ямної культурної спільності, починаючи з 1974 р. працювала археологічна експедиція Київського університету. Нею було досліджено 43 кургани, в яких виявлено 197 поховань ямної культури. Висота найбільшого кургану сягала 6,7 м.Кромлехи навколо основних поховань виявлено в курганах 28 та 29 біля с. Мар'ївка Софіївського району. В кургані 28, навколо центрального поховання 6, на рівні давнього горизонту зафіксовано 2 концентричні овали розмірами 4,5 x 6,5 м та 9 x 11 м, що були викладені з вапнякового необробленого каміння в один шар висотою до 0,25 м (Мал. 1.1). Овали були орієнтовані зі сходу на захід. Розташоване в центрі кромлеху поховання відноситься до ямної культури.Кромлех в кургані 29 був значно складнішої конструкції. Навколо могили підлітка (пох. 1) по колу діаметром 6 м було вкопано 24 вапнякові стелоподібні плити та стовпи з загостреними нижніми кінцями й іншими слідами обробки. Їхня максимальна висота сягала 1,5 м. Ширина плит - до 0,45 м. Діаметр стовпів - 0,3 м (Мал. 1.2).Обидва кромлехи споруджені навколо основних поховань, що були справлені в підпрямокутних в плані ямах. Кістяки померлих лежали на спині з підігнутими ногами, витягнутими вздовж тулуба руками, і були орієнтовані черепами - один - на південний схід, другий - на захід з відхиленням на південь. Померлі були густо вкриті вохрою. Обидві могили були перекриті кам'яними плитами.Під час розкопок в басейні р. Базавлук виявлено також 5 примітивних умовно-схематичних антропоморфних стел, що знаходилися в кам'яних закладах над похованнями.Найбільшої уваги заслуговує невелика (0,75 x 0,4 x 0,25 м) гранітна стела з кургану 7, поховання 4 біля с. Піддубне Софіївського району. В верхній частині вона була закруглена штучною обробкою й рівно стесана знизу для вертикального встановлення. Найцікавіша деталь стели - опуклий валик шириною 4 см, що опускається під кутом до рівня пояса й “підперезує” фігуру (Мал. 2.1). На кам'яних стелах епохи мідібронзи інколи зустрічається зображення поясу (наприклад: стели з Казанків, Верхоріченська, Бахчисараю, Натальївки на Дніпрі, з Араканцева в Нижній Наддонщині та ін.), що поряд з зображеннями пастушого посоху, декоративної сокирки, булави, лука, дослідниками трактується як ознака влади й знаходить аналогії в розвинутих цивілізаціях Сходу (Шумер). Завдяки зображенню поясу, стела з кургану біля с. Піддубне може бути віднесена до унікальних знахідок. Вона знаходилась в нижньому ярусі закладу, була покладена упоперек ями, в її центральній частині. Яма мала заплічки, на яких були виявлені залишки циновки. Кістяк лежав на правому боці в скорченому положенні, орієнтований черепом на захід з відхиленням на північ. Права рука витягнута вздовж тулуба, ліва зігнута в лікті й покладена на таз. Померлий та дно ями були вкриті вохрою.Стелу з темно-сірого вапняку (1,5 x l x 0,25 м.) зі слідами обробки з обох боків виявлено в насипу кургану 12 біля с. Новоподольське Софіївського району, на глибині 0,42 м від найвищої точки кургану. Мабуть стела була встановлена на поверхні першого насипу. Тулово її плавно звужувалось й було загострене знизу. “Плечі” закруглені, “голова” не виділена (Мал. 2. 3).Грубо оброблена антропоморфна стела (1,5 м 0,95 x 0,3 м) знаходилася серед 4-х вапнякових плит закладу над похованням 9 в кургані 15 біля с. Новоподільське. Весь заклад було вкрито вохрою. Ширина “плечей” становила 0,8 м, “пояса” - 0,5 м, “голова” майже не виділена (Мал. 3. l). Плити закладу було покладено на дерев'яне перекриття. Померлий - доросла людина - лежав на спині з підігнутими ногами.В кургані 18 біля с. Широчани Апостолівського району антропоморфна стела, що була розколота на декілька фрагментів, також знаходилась серед 4-х вапнякових плит закладу над впускним похованням 4. Стела була покладена край ями загостреним кінцем (“головою”) в бік поховання. З усіх боків стела була грубо оброблена. Її висота сягала 1,63 м, ширина “плечей” - 1,22 м, ширина нижньої частини - 0,82 м, товщина - 0,1-0,2 м (Мал. 3. 2).Одна антропоморфна стела в основному дитячому похованні знайдена в кургані 25 біля с. Михайлівка Софіївського району. Зроблена з вапняку, вона була покладена разом з двома плитами упоперек могили 4. Висота стели сягала 1,1 м, ширина “плечей” - 0,6 м, ширина нижньої частини - 0,4 м. “Голова” майже не виділена. На її “плечах” з обох боків та в нижній частині зафіксовані сліди обробки (Мал. 3. 3). Поверхня стели, так само як і кістяк дитини, була вкрита з обох боків суцільним шаром червоно-фіолетової вохри.Поховання зі стелами в курганах 15, 18, 25 були справлені в під прямокутних ямах з кам'яними перекриттями (стели знаходились безпосередньо над могилами і входили до складу кам'яних закладів). Померлі були покладені на спину з підігнутими в ліктях та покладеними вздовж тулуба руками. Орієнтовані переважно на захід з відхиленням на північ чи південь. Кістяки були рясно вкриті вохрою, а в похованні 9 кургану 15 знайдено ще й шматок червонофіолетової вохри. Всі поховання безінвентарні, справлені за класичним для ямної культури обрядом.Поховання з антропоморфними стелами курганах 7, 15, 18, 25, в залежності від місцезнаходження стел в кам'яних закладах можна поділити на окремі групи. По-перше, всі вони за класифікацією, проведеною на масовому матеріалі ямної та кеміобінської культур Н.Д.Довженко, відносяться до першої, найбільш чисельної, групи - поховання з однією стелою. В трьох з них стела містилася серед інших плит, у центральній частині закладу.До особливого типу належить поховання 4 з кургану 18. Стела була покладена “головою” в бік поховання та розколота ще в давнину. За аналізом Н.Д.Довженко, з усієї кількості стел, третина з них мала на поверхні сліди пошкодження або були розбиті (Довженко 1979: 31).Зовсім інакше була розміщена стела в кургані 12. Вона знаходилась не в кам'яному закладі поховання, а мабуть стояла на поверхні першого насипу, в який, крім основного, було впущене без досипки ще два поховання ямної культури. Прив'язати стелу до одного з них неможливо, але всі три ідентичні за обрядом.Слід зауважити, що всі стели до покладення їх на могилу стояли вертикально (на це вказує відповідна обробка їх нижньої частини) і мабуть приймали участь в певному обряді (Довженко 1979: 32-34). Проте, думки вчених стосовно їхньої атрибуції розбігаються.Поширена думка висунута Г.Чайлдом (Чайлд 1952: 408-410), що це схематичне зображення божеств. До цього погляду приєднується В.М.Даниленко трактуючи Новочеркаську, Хаманжийську, Казанківську стели часів енеоліту (Даниленко 1974: 83), а також А.О.Щепинський (Щепинський 1973). Суттєво відрізняється точка зору А.А.Формозова, О.М.Лескова, Н.Д.Довженко та ін., які вважають, що стели - це, в першу чергу, пам'ятники померлим, їхнє схематичне зображення. А.А.Формозов припускає, що стели енеоліту є прототипом значно пізніших (скіфських та половецьких) антропоморфних зображень з більш реалістично переданими портретними рисами (Формозов 1980: 103, 108). На підтвердження думки А.А.Формозова можна привести також той факт, що увіковічення пам'яті померлого встановленням стел, надмогильних плит та пам'ятних стовпів поширено й серед осетин, які мають глибоке іранське коріння (Калоев 1984: 99-101).Н.Д.Довженко відносить до схематичних зображень людей лише ті стели, які були покладені в перекриття могил, відокремлюючи їх від статуй, що стояли на курганах (Довженко 1979: 28-29).Новий матеріал, здобутий експедицією Київського університету, на наш погляд, підтверджує точку зору, що антропоморфні стели з закладів поховань є зображенням померлих. Особливо це стосується стели з поховання 4 кургану 25, яка була вкрита вохрою так само як і небіжчик. Тобто це свідчить про однакове обрядове відношення до померлого та кам'яного зображення. До речі, за даними Н.Д.Довженко, відсоток пофарбованих (повністю або частково) антропоморфних стел досить високий (45%) (Шапошникова, Фоменко, Довженко 1986: 25).З цього приводу слід було б згадати знахідку стели в цьому ж районі (на Нікопольському курганному полі) в 1938 р., в основному похованні 14 кургану 1. На застеленому лубом дні ями знаходився кістяк дорослої людини, що була покладена на спину з підігнутими в колінах ногами та витягнутими вздовж тулуба руками. Голова та кінцівки вкриті червоною вохрою. На масивному дерев'яному перекритті могили лежала кам'яна антропоморфна стела, опукла з зовнішнього боку та гладко стесана з тильної сторони, загострена знизу (“ноги”) та закруглена зверху (“голова”). З боків зроблені виїмки, які імітували талію. Привертає увагу той факт, що стела лежала рівно над кістяком і головою була орієнтована в тому ж напрямку, що і померлий (на схід): як і померлий - лежала на спині. Зверху над стелою зафіксоване символічне перекриття з очерету, що також свідчить про таке саме відношення до стели як і до померлого.Великий інтерес становить також ритуальна площадка округлої в плані форми, що прилягала до могили з північно-західної сторони та безпосередньо відносилась до неї. Поверхня площадки була густо вкрита вугіллям, на ній було розміщено 4 необроблені камені (Кривцова-Гракова 1962). Наявність такої площадки мабуть пояснює чому всі стели з кам'яних закладів були пристосовані для того, щоб спершу стояти вертикально - тобто, можливо приймати участь у поховальному обряді. До речі, слід зауважити, що подібні площадки, та ямки з залишками тризни зафіксовані поруч з похованнями і без антропоморфних стел. Це в певній мірі засвідчує, що існував відповідний обряд незалежно від того приймали в ньому участь стели чи ні. Про можливе існування такого обряду свідчать і поховальні гімни Рігведи (Ригведа X. 18).Для атрибуції стел, доведення двоетапності обряду, деякі вчені застосовують етнографічні паралелі. Так, наприклад, проведені цікаві в цьому плані зіставлення з обрядом поховальних ляльок, який відомий у тюркських, деяких сибірських народів. Вважалось, що такі поховальні ляльки вміщують в собі душі померлих. Існував певний період від часу смерті людини, коли родичі померлого віддавали йому шану перед цим його умовним зображенням. Після закінчення певного терміну жалоби ці зображення ховались як і небіжчик. Риси, подібні до обряду сибірських ляльок, а саме символічне зображення померлого та проведення певних поминальних обрядів, прослідковуються також в одному з поминальних ритуалів осетин, який має назву “Ніч мертвих” (“Сидіння мертвих”). Про його давньо-іранське походження, до речі, писав Ю.А.Раппопорт (Раппопорт 1971: 86-89). Вважається, що напередодні Нового року (або після Нового року) душа тимчасово повертається з країни мертвих додому. Вдома душа вселяється в чучело, що зображує померлого. Протягом дня та ночі тривали оплакування та поминки (Калоев 1984: 94). Обряд подібний осетинському “Ніч мертвих” широко відомий і в Середній Азії. Зокрема відомі хорезмійські теракотові статуетки, які символізували померлого (Раппопорт 1971: 88, 89).Таким чином, зіставляючи дані археології з етнографічними матеріалами, можна припустити, що стели ямної культури мали приблизно те ж саме призначення, що і відповідні зображення померлих у інших народів.Свідоме пошкодження стел зіставляється з обрядом навмисного знешкодження небіжчика.Поховання з кромлехами та стелами складають лише 5 %. Відносно невелика кількість курганів зі стелами (не більше 3 %) трактується А.А.Формозовим як соціальна ознака (Формозов 1980: 108). Інколи, як свідчення приналежності до вищих соціальних прошарків виступають ознаки влади, зображені на стелах (посох, сокира, булава, лук та ін.). В цьому відношенні привертає увагу стела з зображенням поясу з поховання 4 кургану 7.До соціальних ознак відносять також поховання з залишками дерев'яних возів, які, за аналогією з похованнями знаті в розвинутих цивілізаціях Сходу (Шумер, Ур, Елам), також можуть свідчити про диференціацію в стародавньому суспільстві. Ямні поховання з залишками колес на заплічках виявлено експедицією Київського університету в курганах 20 (пох. 2) та 31 (пох. 8) Софіївського району та кургані 24 (пох. 5) Нікопольського району Дніпропетровської області.Слід також зауважити, що всі поховання зі складними поховальними конструкціями справлені за класичним обрядом ямної культури, безінвентарні, тобто, в певній мірі засвідчують, що соціальна диференціація не завжди пов'язана з майновою і може передувати їй.

У IV — на початку III тис. до н. е. у Дніпровському Правобережжі та в деяких лівобережних районах Середньої Наддніпрянщини мешкали землеробсько-скотарські племена трипільської культури, у лісостеповій і, частково, степовій зонах Лівобережжя — середньо-стогівської культури, у степовому Причорномор’ї та в Криму — кемі-обинської культури. В Україні найвиразніші пам'ятки енеоліту пов'язуються з так званими трипільськими племенами. Ця умовна назва походить від с.Трипілля під Києвом, де 1893 р. видатний київський археолог Вікентій Хвойка уперше виявив рештки культури, яка проіснувала з другої половини ІV до кінця ІІІ тис. до н.е. на величезному масиві розселення в межиріччі Дніпра й Дністра, сягаючи на півдні причорноморських степів, а на півночі – волинського і київського Полісся та пониззя р.Десни. Трипільська культура, яка сформувалася на початку IV тис. до н. е., проіснувала близько 1500 років. В її розвитку простежують три основних етапи: ранній (4 — 3,6 тис. до н. е.), середній (3,6 — 3,1 тис. до н. е.) та пізній (3,1 — 2,5 тис. до н. е.).Ранній та середній етапи трипільської культури представлені лише поодинокими похованнями в межах поселень (Лука-Устинська, Солончени II, Верем’є, Незвіско, Ліпкани), з яких походять здебільшого фрагментарні матеріали. За даними Г. Дебеця та М. Герасимова, черепи із Незвіско та Солонченів II характеризуються рисами протоєвропеоїдного типу — масивною будовою мозкового відділу, широким обличчям тощо.Більш репрезентативними є краніологічні та остеологічні серії, що походять з пізньотрипільських могильників: Вихватинського, Більче-Злоте та Чапаєвського.Під час розкопок Вихватинського могильника, розташованого на березі Дністра поблизу м. Рибниця (Молдова), було виявлено понад 60 кістяків, щоправда, досить поганої збереженості. Дослідження показали, що люди, поховані тут, характеризувалися середнім зростом (165,5 см у чоловіків і 157,7 см у жінок), помірним розвитком м’язового рельєфу, доліхокранною формою черепа, гарно профільованим обличчям з невисокими орбітами й середнім за шириною носом, що виразно видається з площини лиця. Подібне сполучення ознак загалом властиве південним європеоїдам — представникам західного варіанта давньосередземноморського типу, що був досить поширений серед енеолітичної людності Балкан та деяких регіонів Центральної Європи. Поряд із цим у морфології «вихватинців» простежується й вплив протоєвропеоїдного компонента.Цікаві спостереження у процесі дослідження вихватинської серії зробила М. Великанова: на її думку, чоловічі черепи належать до давньосередземноморського, а жіночі — до «пом’якшеного» варіанта протоєвропейського типу, поширеного серед східних сусідів трипільців. Ці розбіжності помітні і в будові скелета: кістки чоловіків порівняно тендітні, жіночі ж — відносно масивні. З цього можна зробити висновок, що між трипільськими племенами та їхніми сусідами-скотарями існували не лише господарські, а й шлюбні зв’язки.Черепи з печери Більче-Злоте характеризувалися рисами давньосередземноморського типу. Що ж до пізньотрипільського Чапаєвського могильника поблизу Києва, то отримані там матеріали свідчать про наявність двох морфологічних складників — масивного протоєвропейського та грацильнішого давньосередземноморського (С. Круц)Отже, фізичний тип носіїв трипільської культури, чисельність яких в окремі періоди перевищувала 400 тис. осіб, був неоднорідним, склавшись у процесі взаємодії кількох морфологічних компонентів.У середині IV тис., до н. е. Дніпровське Лівобережжя та басейн Сіверського Дінця замешкували скотарські племена середньостогівської культури, в межах якої нині часто виділяють кілька археологічних культур. Середньостогівці, що їх багато сучасних дослідників розглядають як перших індоєвропейців на теренах України, частково асимілювали, а частково відтіснили на північ дніпровсько-донецьку людність.Найчисленніша краніологічна серія середньостогівської культури (12 черепів) походить із ґрунтового Олександрійського могильника на р. Оскол. Цим знахідкам притаманні значний розвиток м’язового рельєфу, доліхокранія, дуже широке, середньої висоти, гарно профільоване обличчя, тобто риси протоєвропейського типу (Т. Сурніна). Що ж до нових матеріалів з могильника Ігрінь, то вони засвідчують наявність в антропологічному складі людності даної культури тендітнішого морфологічного компоненту (І. Потєхіна).Вчені вважають, що у фізичному типі мезолітичного, неолітичного та е неолітичного населення Лівобережжя простежується певна генетична спадкоємність. Крім того, антропологічні матеріали дають підстави для висновку про досить тісні контакти між середньостогівськими й трипільськими племенами.Окрему групу енеолітичних пам’яток Нижньої Наддніпрянщини та Степового Лівобережжя становлять могильники новоданилівського типу, походження яких остаточно не з’ясоване. Здебільшого вони невеликі за розмірами: одне-два, іноді п’ять-шість поховань. Новоданилівські пам’ятки були залишені людьми з типово протоєвропеоїдними рисами, притаманними попереднім неолітичним племенам окреслених регіонів, фізичний тип яких у свою чергу мав місцеве мезолітичне підґрунтя (І. Потєхіна). Це ж стосується й носіїв нижньомихайлівської культури, які наприкінці IV тис. до н. е. освоїли південну смугу степів між Доном та Дунаєм.У середині III тис. до н. е. в Криму, пониззі Дніпра та Південного Бугу поширилися племена кемі-обинської культури, походження якої багато дослідників пов’язують з Північним Кавказом. Кемі-обинці характеризувалися яскраво вираженою доліхокранією, значною висотою мозкового відділу черепа, розвинутим м’язовим рельєфом, вузьким і високим обличчям, різко профільованим у горизонтальній площині (С. Круц). Таке поєднання ознак має аналоги серед різних груп давньої людності Закавказзя, Близького Сходу, Середньої Азії, де у V — III тис. до н. е. були поширені різновиди східносередземноморських (індосередземноморських) морфологічних варіантів (М. Абдушелішвілі).Принаймні останню чверть III тис. до н. е. — початок II тис. до н. е. Дніпровське Лівобережжя, за винятком північних районів, і частину Правобережжя займали скотарсько-землеробські племена ямної культури, чия назва пов’язана з характером поховань — у прямокутних ямах під курганним насипом. У згаданий час «ямники» поступово заселили все степове Причорномор’я і вийшли на Балкани. Таким чином вони стали замешкувати величезний ареал — від Волги до Дунаю.Загалом носії ямної культури характеризувалися видовженою, високою мозковою коробкою, середнім за шириною й висотою, мезогнатним, добре профільованим обличчям, високим зростом — близько 173 см у чоловіків та 160 см у жінок (Т. Кондукторова, Г. Зіневич, С. Круц та ін.). Разом із цим між окремими територіальними групами ямних племен існували певні відмінності, які в найвиразнішій формі простежуються за лінією північ — південь України.Так, північна група племен ямної культури, яка займала правобережжя Середньої Наддніпрянщини (курганний могильник біля с. Баштечки Черкаської обл.), басейн Сіверського Дінця та Середнього Дону, вирізнялася масивною будовою тіла, широким і високим обличчям — ознаками, притаманними носіям протоєвропеоідного типу. Дещо «пом’якшені» риси даного типу були властиві ямним племенам межиріччя Бугу та Інгульця, а також Нижньої Наддніпрянщини. Ямне населення Північно-Західного Причорномор’я, півдня Херсонщини, басейну р. Молочної та деяких лівобережних регіонів Нижньої Наддніпрянщини визначалося доліхокранною формою черепної коробки, відносно вузьким та довгим обличчям, що свідчить про вплив одного з варіантів східносередземноморського типу, поширеного серед племен кемі-обинської культури.Своєрідним поєднанням ознак (мезодоліхокранією, широким та середнім обличчям) характеризувались ямні племена верхів’їв Інгулу та Самарсько-Орільського межиріччя.В окремих регіонах України простежуються риси брахікранного,широколицего та низькорослого типу, основним ареалом якого, за даними А. Шевченка, є Північно-Західний Прикаспій та Нижнє Поволжя. Розмаїття морфологічних варіантів, властивих населенню ямної культ ури, зумовлене складністю етногенетичних процесів, що відбувшійся на теренах України за енеоліту.Наприкінці енеолітичної доби на теренах Північно-Західного Причорномор’я мешкали скотарські племена усатівської культури, антропологічний склад яких склався за участю кількох компонентів: серед черепів з Усатово простежуються типові протоєвропейські, середземноморські та змішані варіанти, для формування яких мало змінитися кілька поколінь. Висловлювалася думка, що морфологічні особливості «усатівців» склалися внаслідок взаємодії місцевого пізньотрипільського та прийшлого степового населення (/. Потєхіна).На особливу увагу заслуговують племена культури кулястих амфор, що мешкали на теренах Волині наприкінці енеоліту. Це пояснюється дискусіями довкола їхньої ролі у формуванні індоєвропейської спільноти. На жаль, морфологічні особливості людності даної культури вивчені недостатньо: на сьогодні обстежено лише чотири чоловічих та шість жіночих черепів, які характеризуються мезокранією, середнім розвитком м’язового рельєфу, середнім за шириною обличчям. Існує припущення, що цей комплекс ознак склався під впливом населення південної групи культури лійчастого посуду, яка локалізувалась на теренах Польщі, Південної Німеччини, Чехії, Словакії, Західної України (Т. Кондукторова).Загалом антропологічний склад енеолітичної людності України був досить строкатим. У його формуванні брали участь морфологічні складники, що мали різне походження: масивний протоєвропеоїдний тип, генетичні витоки якого пов’язані з неолітичними племенами; різновиди грацильного давньосередземноморського типу, представленого серед різних груп південних європеоїдів; помірно масивний варіант, поширений у Центральній Європі, та ін. Ці компоненти інтенсивно взаємодіяли, що спричинювало появу змішаних антропологічних варіантів.

Вивчення античних пам'яток півдня України

Вивчення античних пам'яток півдня України Дослідження пам'яток античної культури на території України почалося ще наприкинці 18 ст. Спочатку це були візуальні обстеження , викладені в загальних описах Північного Причорномор(я П.Сумароковим , І.Потоцьким , І.М Муравьйовим-Апостолом , Г.Е Кепером , П.І Кеппеном . Вже на початку 19 ст. створюються музеї в м.Миколаєві (1806) , м.Феодосії (1811) , м.Одесі (1825) , м.Керчі (1826) . Їхня діяльність спрямовувалась на вивчення переважно античних пам'яток .У 1801 році П.К.Сухтелен проводить в м.Ольвії перші археологічні розкопки ,трохи пізніше розпочинаються розкопки поблизу м.Керчі й у м.Херсоні . Регулярного характеру розкопки пам'яток античної культури Півдня Причорномор'я набули у кінці 19 ст. Крім історико-археологічних описів названих авторів , в першій половині 19ст. були створені карти і плани залишків античних північнопричорноморських міст . Згодом були зроблені спроби звести археологічні матеріали а також розвідки з історії Баспорського царства й Ольвії. З кінця 19 ст. розгорнулися систематичні розкопки трьох найбільших античних міст-держав та іхніх некрополів на території України - Березані та Ольвії (Б.В. Фармаковський , Е.Р.Штерн), Херсонеса (Одеське товариство старожитностей ; К.К Костюшко-Валюженич , Р.І. Лепер ), Пантікапея (К.Є.Думберг , В.В.Шкарпіл) , курганів Боспорського царства . Були відкриті оборонні споруди , житлові квартали , терми (лазні) й монетний двір у Херсонесі , десятки монументальних поховальних споруд . У пожовтневий період, а особливо після Великої Відчизняної війни , археологічні дослідження античних пам'яток України набули дуже широкого розмаху. Завдяки цьому ми тепер маємо досить повне уявлення про археологію та історію всіх чотирьох центрів поширення античної культури в Північному Причорномор'ї -Тіри ,Ольвії , Херсонесі і Боспора. За джерела при вивченні історії античних північнопричорноморських держав , крім так званих артефактів , правлять свідчення давніх авторів . Насамперед це "Історія" Геродота . Відомості про Північне Причорномор'я залишили також Діодор Сіцілійский , Страбон , Полієн , Демосфен , Єсхін , Діон Хрисостом , Птолемей , Овідій , Пліній та інші стародавні вчені , філософи , письменники , поети. Але найконкретнішими є різні категорії археологічних джерел , які здобуваються при роскопках міст , поселень і некрополів (могильників). Антична колонізація Північного Причорномор'я. Перші випадкові відвідини Пн.Причорномор'я грецькими мореплавцями припадають на початок першого тис. до н.е. За літературною традицією найраніше поселення на Березанському півострові могло виникнути близько середини 7 ст. до н.е. В першій половині - середини 6 ст. до н.е греки засновують Ольвію (Південнобузький лиман) , наприкінці 6 ст. до н. е. - Тіру , Ніконій (на Дністровському лимані ) , Керкінітіду. Тоді ж у південно-західному Криму виникає невелике іонійське поселення. Можливо воно існувало до останньої чверті 5 ст. до н.е , коли вихідці з Гераклеї Понтійської заснували на його місці Херсонес .У другій половині 6 ст. до н.е. виникає більшість міст Боспору : Пантікопей , Феодосія , Німфей , Мірмекій ,Тірітака, Фанагорія , Гермонаса , Кели. Саме в цей час відбувається майже суцільне освоєння сільських округ цих міст , де з'являється багато поселень .Окрім Херсонеса , більшість згаданих міст засноване вихідцями з району малоазійського міста Мілет. Колонізація Пн.Причорномор'я була частиною так званої Великої Грецької колонізації 8-6 ст. до н.е. Вона зумовлювалась рядом причин, найголовніша з яких-відносне перенаселення , коли всі землі в материковій Греції були вже розподілені ."Зайві" люди змушені були шукати ліпшої долі в інших місцях , не так щільно заселених . Греки – засновники північнопричорноморських міст були в основній своїй масі малозаможними землеробами , частково–торговцями , ремесниками . На ранньому єтапі свого буття на новій землі вони займалися сільським господарством сіяли пшеницю , ячмінь , просо , розводили сади , городничали , розводили худобу .

Інші їхні тогочасні заняття – ремістництво , торгівля– були другорядними . Отже , грецька колонізація Північного Причорномор'я мала спочатку аграрний характер . Але колонізацію слід розуміти лише як господарське освоєння греками Пивнічного Причорномор'я , причому мирне. Новозасновані колонії не залежали від міст–мотрополій хоч і підтримували з ними добрі стосунки , навідь укладали угоди щодо взаємного сприяння в торгівлі , надання рівних прав громодянам обох полісів , мали з ними єдині культи й літочислення. Колонії в основному засновувались упорядковано , коли ще в митрополії обирали або призначали керівника групи колоністів – ойкіста . На місці закладання нового міста розмежовувались ділянки під будівлі й сільськогосподарські території , відводили місця для культових і громадських потреб. Однак іноді колонізація мала стихійний характер. Античні держави північного Причорномор'я. Освоєння грецькими переселенцями узбережжя Північного Причорномор'я відбувалося поступово , в цілому в напрямі із заходу на схід. 6 ст.до н.е. залогом було часом заснування більшості північнопричорноморських держав . Кожне з них мала власну історію , але оскільки всі вони тісно взаємодіяли з античним світом ,а також із варварським оточенням , в їхньому розвитку простежується багато спільного . Майже тисячолітня історія цих держав поділяється на два великі періоди і кілька єтапів. Перший період тривав від другої половини 7 і приблизно до середини 1 ст. до н.е. Він характерезувався тісними культурними та економічними зв(язками як із материковою Грецією , так і з навколишніми племенами , що зумовлювалося відносною стабільностю загальноісторичного розвитку . В матеріальному і духовному житті колоністів домінували еллінські традиції . Саме в цей цас створюється Баспорське царство. На архаїчному етапі першого періоду (друга половина 7 - початок 5 ст.до н.е ) на Півдні нинішньої України відбувається становлення держав, розпочинаються їхні активні контакти з грецькими містами Східного Причорномор'я , закрема Іонії . Типовою є землянкова житлова забудова більшості північнопричорноморських полісів , хоча вже у 6 ст.до н.е. у найбільших з них будуються храми формуються комплекси агори (площа , навколо якої розміщувалися адміністративні , громадські будівлі , крамниці , культові майдани , вівтарі) . Зароджуються ремесла , промисли ,розвивається торгівля , виникає монетна справа . В чей час започатковуються в цілому мирні контакти грецьких переселенців із навколишніми племенами кочовиків. На другому – класичному етапі першого періоду (початок 5 - друга третина 4 ст.до н.е.) розпочинається поступовий розквіт держав . В цей час значно поширюються контакти з кочовниками та племенами Лісостепу . Особливо тісні зв'язки з варварським населенням мав Боспор. Наприкінці другої третини 6 ст в розвитку античних північнопричорноморських держав спостерігається недовгочасна криза . Відтоді починається останній етап еллінського періоду – елліністичний , який спочатку позначається максимальним економічним розвитком , піднесенням сільського господарства , ремесел , торгівлі , культури в цілому. Проте вже з другої половини 3 ст.до н.е.поступово назріває криза. Агресія скіфів у Західному Криму , пересування варварських племен у Нижньому Побужжі та Подніпров'ї призводить до занепаду сільської округи античних міст. Другий великий період історії античних держав Північнього причорномор'я – римський (середина 1 ст. до н.е. - 70 роки 4 ст.н.е.)–характеризується передусім входженням Тіри , Ольвії , Херсонеса , до складу римської провінції – Нижньої Мезії . Цей період позначався нестабільністю воєнно-політичної ситуації , певною варваризацією населення , натуралізацією господарства , частковою переорієнтацією культурно- економічних зв'язків . Держави Північного Причорномор'я стали для римської імперії своєрідним бар'єром перед натиском кочових племен на їїсхідні кордони , що проходили по ДунаюСпостерігається деяке економічне піднесення Тіри , Херсонеса , Баспору , їхня культура потроху нормалізується . У другому періоді оснування античних північнопричорноморських міст і їхніх округ можна виділити три основні етапи . Перший розпочинається в середині 1 ст. до н.е. , коли політика цих міст поступово переорієнтовувалася на Рим. Другий етап охоплює час від середини 2 по середину 3 ст. до н.е. , коли в Тірі , Ольвії , Херсонесі , Хараксі розміщуються постійні загони римських війск , а самі ці міста підпорядковуються Нижній Мезії . В певній політичній залежності від Риму перебуває й Боспор . В умовах відносної воєнно- політичної стабільності економіка північнопричорноморських держав досягає найвищого розвитку . Третій - останній етап - розпочинається з 2 половини 3ст. н.е., коли з метою захисту кордонів римської імперії від готів , гарнізони римських військ були виведені з Північного Причорномор'я в Подунав'я . Навали кочовиків , зокрема готів , фактично знищили сільські округи . Майже всі античні держави остаточно припинили своє існування в 70-х роках 4 ст. під ударами гунів . Вижили тільки Херсонес і Пантікапей , які згодом увійшли до складу Візантійської імперії . Державно-політичний устрій . Північнопричорноморські поліси були рабовласницькими демократичними або аристократичними республіками , де раби , жінки та іноземці не мали прав громадянства . Найвищими органами законодавчої влади були народні збори ( "народ ") і рада . Народні збори , в яких брали участь усі повноправні громадяни , вирішували питання зовнішньої політики , оборони, грошового обігу , забезпечення населення продовольством , надання привілегій купцям . Виконавча влада складалася з різних колегій - магістратур або окремих службових осіб - магістратів . Існували спеціальні колегії , котрі займалися виключно фінансовими або військовими справами (колегія стратегів) , торгівлею (колегія аграномів) , благоустрою міста (колегія астиномів) та інші . Діяли судові установи , що складалися з кількох відділів.У судочинстві брали участь судді , свідки , обвинувачі. З часом у державно-політичному житті відбувалися зміни .Так , поліси Боспору Кіммерійського в 480 році до н.е. об'єдналися під владою Археанактидів у єдине Боспорське царство , хоча й після цього залишились практично самостійними в своїх внутрішніх справах. Античні міста -держави Північного Причорномор’я Ніконій. Назва міста походить , можливо , від імені ойкіста . Розташовувалося воно на лівому березі Дністровського лиману , поблизу сучасного с.Роксолани. Заснований переселенцями з Іонії в останній третині 6 ст до н.е., Ніконій являв собою невеликий поліс що складався із власне міста і близько десятка лівобережних сільських поселень із землянковою забудовою Основу економіки становило землеробство . На відміну від Тіри власної монетної чеканки не мав . В 1-6 ст.до н.е. основним платіжним засобом на внутрішньому ринку Ніконія були істрійські мідні литі монети . Але можливо , що в 5 ст .до н.е. Ніконій вже випускав власну литу монету із зображенням сови . Підтримував торгівельні зв(язки з містами Іонії, Антіки , острівною Грецією , з Істрією , Ольвією . В 6 - першій половині 5 ст. до н.е забудовувався землянковими житлами , які згодом змінювалися будинками звичайного грецького типу . На другу половину 5 - 4 ст. до н.е. припадає розквіт міста , коли , зокрема , зводяться оборонні споруди. Близько третьої чверті 4 ст. до н.е Ніконій занепадає . В 3-2 ст. до н.е. занепад посилюється , а з нашестями голатів та інших варварських племен місто остаточно гине . В 1-4 ст . н.е. життя в ньому відновлюється , але цей період майже не досліджений. Тіра Назва міста походить від грецької назви Дністра –Тірас. Місцерозташування залишків Тіри - околиця сучасного Білгорода -Дністровського лиману Одеської області . Колонія заснована вихідцями з Мілета наприкінці 6-ст. - початок 5 ст.до н.е. В розвитку Тіри виділяють два основні періоди : еллінський (від заснування міста до середини першого століття до нашої ери ) і римський (середина 1 ст. до н.е. - 70-ті роки 4 ст.) , які розділяє гетська навала під проводом Буребісти . Час першого розвитку починається з 5-го ст.до н.е. і триває до 3-го ст.до н.е. Тіра карбувала власну монету з кінця 2-го ст.до н.е і до 70-х років 1 ст. до н.е можливо входила до складу Понтійської держави Мітрідата Євпатора . За римськогоімператора Доміціана увійшла до складу Нижньої Мезії ; з 2 ст. до н.е в Тірі розміщуються підрозділи 5 Македонського і 11 Клавдієвого легіонів . В середині 3 ст.н.е Тіра виходить із провінції Нижня Мезія, й римський гарнізон залишає місто . Тоді воно зазнає руйнування готами . Населення Тіри займалося посередницькою торгівлею , сільським господарством , скотоводсвом , міншою мірою - ремеслами . Тіра мала сільську округу . Тут виращували зерно , ловили рибу , випасали худобу . Розкопками знайдено залишки житлових кварталів 6-го ст. до н.е. та оборонних споруд кінця 4-го ст. до н.е. Борисфеніда ( від грецької назви Дніпра - Борисфен ) Грецьке поселення на півострові ( нині острів ) Березань , найраніша в Північному Причорномор'ї айпокія , заснована грецькими переселенцями у другій половині 7-го ст. до н.е. . На певній стадії свого розвитку це поселення було полісом , який згодом був перенесений до поселення, що одержало назву Ольвія . В 1 половині 6-го ст. до н.е. на берегах Березанського лиману виникають численні невеликі поселення, котрі становили сільську округу Борисфеніди . Остання існує й у 5 ст. до н.е., а з кінця 4 ст. до н.е. життя в ній завмирає на тривалий час і відроджується лише в 1 ст. н.е. Починаючи з останньої чверті 7 ст. до н.е. Борисфеніда входила до складу Ольвійської держави й загинула разом з Ольвією. Площа населення, що зберіглася , становить близько 10 га . Місто в окремих своїх районах мало прямокутне планування. Розкопанно залишки апсидального храму, некрополь 5 ст. до н.е. Ранні культурні шари Борисфеніди багаті на знахідки грецького посуду. Ольвія Ольвія – давньогрецькою мовою означає - "щаслива". Розташована на правому березі Південнобузького лиману . Рельєф місцевості зумовив форму міста у вигляді неправильного трикутника . Єдиної точки зору на дату заснування Ольвії до цих пір нема . Більшість істориків схиляється до заснування Олвії на рубежі 7-6 ст.до н.е. чи в першій половині 6 ст. до н.е. вихідцями з району Мілета і проіснувала до середини 3 ст. Топографічно Ольвія складалася з трьох частин - Верхньої , Терасної та Нижньої. Остання вже після загибелі міста була зруйнована водами лиману. На етапі розквіту наприкінці 4-3 ст. до н.е Ольвія займала територію площею близько 55 га , численість її мешканців становила близько 20 тисяч. В історії міста й держави простежуються два великі періоди. Перший охоплює час від заснування тут колонії до середини 1 ст. до н.е. Забудована в другій половині 4 ст. до н.е. однокамерними землянками та напівземлянками, в 5 ст. до н.е. Ольвія набуває звичайного для старогрецького міста вигляду . В 5 ст. до н.е в ній, за Геродотом, уже існували укріплення та палац Скіфського царя Скіла. Житлові споруди Ольвії - звичайно одноповерхові з підвалами. Відкрито залишки агори ( площі , навколо якої зосереджувалися торгові ряди, будинки суду , магістратур). Виявленно священні ділянки. Деякий час Ольвія входила до фінського морського союзу. Мала розвинуті торгівельні та культурні зв'язки, мала свої гроші - спочатку це були литі "дельфінчики ", трохи пізніше аси, а з середини 5 ст. до н.е. карбує звичайні для античного світу монети. Економічну базу поліса становило сільське господарство, розвивалися ремесла й торгівля. В період з останньої третини 4 по середину 3 ст. до н.е. Ольвійська держава досягла найвищого економічного піднесення. Виник новий тип сільських поселень у вигляді колективних садиб. Проте з кінця 3 ст. до н.е. починається поступовий занепад. У 2 ст. до н.е. Ольвія опиняється під протекторатом царя Малої Скіфії Скілура. З кінця 2 ст. до н.е. по 70 роки 1ст. до н.е. перебувала під владою Мітрідата 6 Євпатора - царя Понтійської держави.

Після цих подій місто остаточно занепало й було добите гето-дакійськими племенами. Наприкінці 1 ст. до н.е. починається поступове відродження Ольвії, що стає початком другого періоду, що проходить під знаком римських впливів.У цей час територія городища скоротилася майже втроє його забудова була скупченою і бідною. Близько середини 1 ст. до н.е. Ольвія потрапляє в залежність від скіфських або сарматських царів, проте незабаром звільняється. В середині 2 ст. до н.е. місто увійшло до складу Нижньої Мезії. 2 ст. - перша половина 3 ст. н.е. стали періодом найвищого розвитку Ольвії римської доби. В 40-і й потім 70-ті роки 3 ст. н.е. Ольвія зазнає навал готів. Життя в місті остаточно завмирає не пізніше другої четверті 4 ст. н.е. Некрополь Ольвії займає територію загальною площею близько 500 га, проте його межі на різних етапах життя міста змінювалися, а в перші століття поховання почали розміщувати навіть на залишках самої Ольвії єлліністичної доби у звичайних грунтових прямокутних у плані ямах - на дні або в підбоях вирізуваних у стінках цих ям. На земній поверхні над похованням звичайно встановлювалися кам(яні надгробки у вигляді стел, антропоморфних зображень, вівтарів. У 4 ст. до н.е з’являються земляні склепи, що складалися з поховалльної камери та дромоса (вхідного похилого коридору) . Пізніше починають ховати в кам'яних склепах , над якими зводились грунтові насипи . Найвищої досканалості споруди цього типу досягають у другій - першій половині 3 ст.н.е., коли будувались монументальні кургани з кам'яними крепідами. Саме тут використовувались напівциліндричні розпірні склепіння й високоякістні кам'яні мури (найвидатнішими зразками цієї архітектури є склепи курганів - Зевсового , Єврисивія та Арети.). Херсонес Таврійський Назва походить від грецького слова "півострів" . Руїни цього міста розташовані на околиці Севастополя . Херсонес заснований у 422 -421 році до н.е. вихідцями з Гераклеї Понтійської . Розквіт держави припадає на кінець 4-3 ст.до н.е. Це одне з трьох великих античних північнопричорноморських міст , які дожили до пізнього середньовіччя .Територія досягала 33 га, а населення становило не менш, як 15 тисяч жителів. Місто мало єдине прямокутне планування та було обнесене міцними захисними стінами, що збереглися до нашого часу , мало добре укріплений порт , а в римські часи - цитадель. Наприкінці 4 ст.до н.е.Херсонес підкорив Керкінітіду, заснував нове місто - Калос Лімен .Тоді до складу Херсонеської держави увійшло узбережжя практично всього Захіннього Криму. У 179 році до н.е.Херсонес уклав угоду з царем Понтійської держави Фарнаком 1 про "дружбу". Однак уже в середині 2 ст.до н.е. Північно -Західний Крим опинився під владою скіфів. У боротьбі проти них Херсонес звернувся по допомогу до Мітрідата 6 Євпатора . Під час його походів на скіфів (110-108 рр.до н.е.) Херсонес було звільнено від їхньої залежності. Але після цього місто потрапляє під зверхність Боспорської держави, якої позбавляється за поміччю Риму лише в другій половині 1 ст.н.е. Після походу Плавтія Сільвана в 60-ті роки 1 ст. н.е в Північному Причорномор'ї в Херсонесі розміщується римський гарнізон. Неподолік від Херсонеса, в Харакеі , римські війська будують фортецю, від якої до наших днів збереглися рештки фортечних мурів, терми, німфей. Після економічної кризи, перенесеної на рубежі, розпочинається новий єтап піднесення: розвиваються торгівля, виноробництво, соляний і рибальський промисел. Але уже у третій четверті 3 ст.н.е. справи погіршуються: з Херсонеса виводяться римські війська, припиняється карбування своєї монети, в економіці спостерігається повний занепад. У 70- ті роки 4 ст.н.е. Херсонес зазнав гунської неволі, після чого продовжує існувати у складі Візантійської імперії. Некрополь Херсонеса розташовувався довкола міста з усіх боків. Основний тип поховальних споруд - прямокутні ями. В середині 4 ст. до н.е. з'являються могили, обкладені черепицею, у 2 ст до н.е. - ком'яні ящики й вирубані в скелі склепи з нишами - лежанками. Боспорська держава Розташовувалася по обидва боки Керченської протоки, яка в давнину називалася Боспор Кіммерійський . Головним містом був Пантікапей, але столицею азіацької частини Боспору вважалася Фанагорія. До утворення Боспорської держави існуючі на її теріторії з 6 ст.до н.е. грецькі міста Пантікапей, Феодосія, Німфей, Мірмекій, Теритака, Порфмій, Фанагорія, Германаса, Гергіппія, Кепи та інші, здебільшого були звичайними полісними структурами. В 480р. до н.е. Боспором починає правити династія Археанактидів, яку в 438-437рр. до н.е. змінює династія Спартокідів. На етапі найвищого піднесення держави 6ст. до н.е. її територія обіймала Керчінський і Таманський півострови, Східне Приазов'я, пониззя Кубані , а також Дельту Дону . До складу Боспорської держави входили не тільки античні міста , а й місцеві племена - синди, меоти, торети, дандарії. На чолі держави стояв цар - монарх згаданих племен і архонт грецьких міст. В середені другого ст. до н.е. держава переживає економічну кризу, яка наприкінці століття загострюється повстанням рабів під приводом Савмака. В ці справи втручається Мірдітат 16 Євпатор , унаслідок чого Боспор підпадає під зверхність Пантійського царства. В останній чверті І ст. н.е. Боспор стає власником Рима. До середини 3 ст. н.е. спостерігається економічне піднесення, після чого знову розпочинається воєнно-політична і економічна криза, яка завершується з гунською навалою (375-376рр.) за гибеллю Боспору як держави. Згодом у Пантікапеї Феодосії, Тірітаці та інших містах поширюються впливи Візантії . Населення Етнічний субстрат античних міст на час їхнього заснування становили греки-переселенці з Малої Азії , Аттіки й Гіраклеї Понтійської . З перших століть Нової ери зростає чисельність представників місцевого населення в античних містах . За соцальним станом структура населення була досить строкатою . Крім громадян і рабів , існувало також багато вільних , залежних або напівзалежних людей. Торгівля Протягом усього свого існування античні міста - держави Північного Причорномор'я вели жваву торгівлю з античними містами Східного Середземномор'я, Причорномор'я, з навколишніми племенами, Римом, і його східними провінціями. Ведуть торгівлю з варварами, які постачали грекам зерно, рибу, худобу, шкіри, рабів, мед, віск, натомість одержували ремісничі вироби, зброю, прикраси, вино, тканини. Торгівельні стосунки з варварським світом відбувались на обмінній, а з античним – головним чином на грошовій основі. Монетна справа виникає у північнопричорноморських державах майже одночасно з їхнім формуванням. Кожний із полісів карбував власну монету. Вплив північнопричорноморської античної цивілізації на довколишні племена Залучення місцевого варварського населення до сфери торгівельної діяльності греків , до політичних взаємин - чи то в межах союзницьких відносин і навіть об'єднань (Боспорська держава) , чи то у вигляді стягування кочовиками даними з античних міст (Ольвія) або навіть військової конфронктації , – все це не могло не позначитись на соціально-економічному, політичному, культурному розвитку цього населення. Під безпосереднім впливом північнопричорноморських античних держав у скіфів формувалася своя державність , виникали міста і поселення з рисами , притаманними грецькій містобудівній традиції. Особливо глибокий вплив антична цивілізація справляла на культуру варварського світу. Це виявилось в спорудженні фортець (Неаполь Скіфський) , запозиченні місто- й житлобудівничих прийомів, використанні кружальної античної кераміки , а також виготовлених греками високохудожніх прикрас і прикладних мистецьких виробів, (пектораль із Товстої могили, Чортомлицька амфора, гребінець із кургану Солоха та інші). Поряд із скіфами під цивілізуючу дію давньогрецьких держав Півдня України підпадали й інші тогочасні племена – синди, меоти, сармати, черняхівці та інші. Античні культурні традиції лягли і в основу життя

Список використаної літератури 1. Крижицький С.Д “ Античная культура Северного Причорноморья “ 2. Соколов Г.І “Античное Причорноморье “ 3. Античные государства Северного Причорноморья , М.1984 4. Толочко П.П “ Давня історія України “ 5. Античные древности Северного Причорноморья , К.1988 6. Античная история и культура , 1968 VIII — кінець VI ст. до н. є. — це період Великої грецької колонізації, одним з напрямів якої було освоєння Північного Причорномор'я. Деякі фахівці (Н. Кравченко, І. Черняков) вважають, що «колонізація» не зовсім вдалий термін, оскільки він не точно відображає суть і характер процесу проникнення еллінів на узбережжя Чорного моря. На їхню думку, доцільніше називати це явище «переселенням», а «колонії» — грецьким словом «опойкій», що означає «переселене поселення»1. «Велика грецька колонізація» була грандіозною акцією, яка суттєво вплинула на світовий розвиток. Якщо в XI—IX ст. до н. є. міграції греків відбувалися в межах Егейського моря, то в наступні три сторіччя елліни розселилися на гігантській території, освоївши все Середземноморське узбережжя від Піренейського півострова, аж до Єгипту та Сирії, та побудувавши свої міста на берегах Чорного моря. Дошукуючись причин еллінської міграції, вчені сформулювали кілька теорій, які умовно можна поділити на: 1)  демографічну — демографічний вибух, що відбувся в цей час, зумовив перенаселення в материковій Греції, і тому надлишок населення змушений був мігрувати; 2)  аграрну — нестача землі в метрополії штовхала до освоєння нових територій; 3)  торговельну — колонізація — це побічний продукт торгової експансії; 4)  сировинну — в нових землях греки шукали не ринки збуту, а насамперед продукти і джерела сировини, яких не вистачало в Греції: зерно, метали, будівельний ліс тощо; 5)  військову — до міграції греків змушувала агресія лідійців та персів.

Епоха енеоліту-бронзи: базові галузі господарства

Епоха енеоліту-бронзи: базові галузі господарства План 1. Обробка органічних матеріалів 2. Базові галузі господарства 3. Духовна культура Обробка органічних матеріалів Вироби із кістки та рогу мали попит протягом усіх фаз розвитку спільноти. Це пояснюється доступністю сировини — вторинного продукту переробки об'єктів тваринництва та мисливства, відносною легкістю обробки таких м'яких матеріалів, як ріг і кістка, широкою сферою вжитку артефактів, виготовлених косторізами. Поява металевих ножів та шил значно полегшувала працю косторізів, обізнаних з навичками розм'якшення кістки та рогу. На ряді поселень виявлено робочі ділянки для обробки цих матеріалів. Масове виробництво мотик з рогу оленя, лося та козулі відігравало значну роль у мотичному землеробстві впродовж усього існування спільноти. Про спроби переходу до орного землеробства свідчить знахідка рала з рогу лося на поселенні Нові Русешти ІІа в Молдові. Виробничим матеріалом слугували також ікла й кістки дикого кабана, ріг, лопатки, трубчасті кістки й щелепи великої та дрібної рогатої худоби, стулки річкових мушель. Знаряддя, виготовлені зі згаданих кісток, домінували в керамічному виробництві (гребінцеві та однозубі штампи, орнаментири для заглибленого та канельованого декору, скребачки-правила, шпателі-лощила тощо). Для плетіння використовували кочедики з відростків рогу з отвором чи канавкою для мотузки на широкому краї, у швацтві — шила, проколки, голки. Широку сферу вжитку мали рогові молотки, а сокиру-келеп використовували у військовій справі. Для пізньої фази розвитку спільноти характерними були кістяні кинджали з руків'ям та кістяні руків'я для бронзових кинджалів усатівського типу. З кістки виготовляли також різьблені фігурки, підвіски-амулети, нашивні бляшки, намистини, пронизки, рурки, гачки та гарпуни для риболовлі, інші побутові речі. Виготовлення одягу та взуття мало першорядне значення з огляду на доволі суворі кліматичні умови проживання на теренах України, порівняно з Балкано-Карпатським регіоном. Мисливство й тваринництво давали не лише м'ясо, а й шкури для виготовлення теплого одягу (куртки, кожушки), поясних і нагрудних пасків та взуття (чобітки, черевики, капці). Для вичинки шкур застосовували спеціальні верстати та інструменти з міді, кременю й кістки. Поступово зі шкіряним одягом дедалі більше починає конкурувати тканий — із вовни, а також рослинного походження. Важливе значення мав винахід вертикального ткацького верстата, що складався з дерев'яної рами, з напнутими нитками основи. Вертикальна позиція ниток фіксувалася за допомогою керамічних важків конічної форми, а горизонтальні нитки снували за допомогою кістяного чи дерев'яного човника. Ширина витканої смуги полотна сягала І м. Рештки такого верстата виявлено на поселенні Майданецьке, а великий фрагмент тканини рослинного походження зафіксовано С. М. Рижовим під час розкопок стоянки Конівка на Дністрі. Відбитки тканин знаходять на денцях трипільського посуду. Обробка деревини та її масштаби фіксується передовсім під час розкопок жител та господарчих споруд, що потребували великої кількості деревини. Дерево використовували також для спорудження загонів для худоби, парканів, укріплень, поховальних споруд, виготовлення верстатів, меблів, знарядь праці, (мотики, держаки робочих сокир), зброї (луки, стріли, списи, держаки бойових сокир), посуду тощо. На жаль, дерев'яні вироби, як і будь-яка органіка, погано зберігаються й доходять до нас лише як негативи речей, відбитих у глині, чи у вигляді керамічних моделей, зображень на посуді. Використання металевих знарядь праці, особливо сокир і тесел, значно розширило можливості деревообробної галузі господарства й призвело до масової вирубки лісів для господарчих потреб, особливо ж для підсічного землеробства. Базові галузі господарства Землеробство вважається провідною галуззю господарства Кукутені-Трилілля, хоча такий підхід С. М. Бібіков та Г. Ф. Коробкова піддали критиці (на користь тваринництва). Палеоботаніки (З. В. Янушевич, Г. О. Пашкевич) також вельми стримано оцінюють землеробський потенціал спільноти, пристосований до примітивного способу обробки ґрунтів та зібраного врожаю. Нечисленні знахідки зерен та відбитків злаків у керамічному тісті свідчать, що за Трипілля А висівали плівчасті пшениці (одно- та двозернянка), ячмінь голозерний та плівчастий, просо, овес, горох. На етапах розвиненого та пізнього Трипілля кількість знахідок зерен зростає в десятки разів. Серед основних культур — пшениця двозернянка, голозерний ячмінь та горох. Злаки підбиралися найневибагливіші, придатні для вирощування у кліматичних умовах Українського Лісостепу, але з посередніми смаковими якостями. Збіжжя використовували для приготування каші, хліб не випікали. Обробка легких фунтів здійснювалася за допомогою палок-копачок та мотик із наконечниками з рогу, сланцю та міді. Додаткове розпушення грудок проводили за допомогою рогових рал. С. М. Бібіков припускає можливість існування орного землеробства з використанням тяглової сили волів, але доказів оранки у трипільців поки що не знайдено, тому питання залишається дискусійним. У розпушену землю висівали зерна або закопували цілі колоски. Збір урожаю здійснювався за допомогою серпів, що мали дерев'яну чи кістяну основу та лезо, складене з кременевих вкладнів. Такі знаряддя забезпечували збір урожаю у стислі строки. Н. М. Скакун установила наявність молотильних дощок зі вставленими в них крем'яними скалками. Такі знаряддя забезпечували якісніший обмолот зернових. Зберігали врожай у тарному посуді з покришками. Скотарство лишалося провідною галуззю комплексного господарства трипільців. Остеологічні колекції засвідчують м'ясо-мол очний характер тваринництва. На думку О. П. Журавльова, в Наддністрянщині переважав м'ясний, а на Південному Бузі — молочний напрямок. Вивчення тваринництва засвідчує й інші часові та регіональні особливості. Так, за раннього Трипілля скотарство поступалося мисливству, що засвідчують, зокрема, кількісні показники остеологічних знахідок. Рішуча перевага домашніх тварин над дикими стає помітною з середнього Трипілля. Під час міграцій знижувалося поголів'я свиней і зростало — дрібної рогатої худоби. Проте основну роль протягом усієї історії Трипілля відігравала велика рогата худоба, що забезпечувала майже 90 % споживчого раціону. Свинарство в періоди стабільності утримувало другу позицію, а дрібне скотарство — третю. Собаки охороняли тварин на пасовиськах. Нечисленні знахідки кісток коня вказують найімовірніше на те, що це був об'єкт полювання. Утім, на думку С. М. Бібікова, трипільський ареал був одним із осередків доместикації коня. Роль мисливства та рибальства зростала в періоди міграцій та колонізації нових земель. У ранній період (Трипілля А) полювання навіть переважало порівняно зі скотарством. Промисловими тваринами були насамперед копитні (благородний олень, лось, кабан), що давали близько 75 % здобичі. Тобто беззастережно переважав м'ясний, а не хутряний напрямок мисливства. Знахідки численних гачків із кістки та міді й гарпунів указують на розвиток рибальства, що мало підсобний характер. Серед виловленої риби переважають сом та верезуб. Духовна культура Духовний світ племен КІС Кукутені-Трипілля, породжений ідеологією землеробських культур Переднього Сходу, все ще лишається доволі складним для розуміння та інтерпретації. За даними джерел, центральною фігурою пантеону був образ жінки-матері — Великої богині родючості. Він утілений в тисячах глиняних статуеток, різного роду амулетах, у десятках тисяч посудин. Всі інші образи трипільського мистецтва, посту лаючись головному, обіймали місця довкола трону Великої богині. Серед її строкатого супроводу особливою пошаною був оточений бик — охоронець і запліднювач. Поліейконічні образи жінки-бика засвідчують інтимний характер стосунків указаних істот. Серед інших супутників-Великої богині (здебільшого в орнаментиці посуду) особливо популярним був змій-дракон, який виконував функції супутника, охоронця й водночас спокусника жінки.

Дракони оповивають пишногруді посудини, оберігаючи образ богині й уміст ємності. Нечисленні персонажі чоловічої статі лише пробиваються до почесного місця біля трону Великої богині. Роль чоловіків в ідеології стає помітнішою на схилку існування спільноти, за умов кризи господарчої системи енеолітичної Старої Європи. Модель світобудови охоплювала підземний світ, наземний простір із рослинами, живими істотами та небесну сферу. Така тричленна модель світу стає панівною саме за доби енеоліту. Про це свідчить, зокрема, аналіз орнаментальних композицій, тлумачення яких здійснив російський археолог Б. О. Рибаков (1965; 1981). Впадає в око чітко позначена горизонтальна зональність рельєфних, заглиблених та мальованих композицій, в яких проявляється структурний поділ на три сфери. В них відбуваються здебільшого не завжди зрозумілі дії різних антропо- та зооморфних персонажів, проростання та буяння рослин, що зрештою еволюціонують в образи багатоярусних антропоморфних істот. Останні трансформуються в універсальний образ світового дерева (дерева життя), оточеного різними персонажами, в тому числі й знаками солярного та місячного циклів. Нерідко горизонтальні фризи заповнені так званими "лицьовими" мотивами, рельєфними грудьми, іншими рисами образу все тієї ж Великої богині-Матері, оповитої зміями. Небесну сферу позначали підвішеними напівовалами, сонячними та місячними символами, а земну символізувала миска з намальованими зернами. Підземний світ передавала чорна фарба. Знакова система Трипілля постала з умовно-символічного напряму мистецтва, її творці уникали спокуси сліпого копіювання реального світу, хоча й мали його на увазі. Вони розробили складну систему комбінацій знаків. Дослідження їх на мальованому посуді середнього та пізнього Трипілля здійснив Т. Ткачук. Загалом він виділив із орнаментів на кераміці 280 знаків та знакових композицій. Орнаментальні композиції, на думку дослідника, виступали сукупностями знаків, що допомагали регламентувати стосунки суспільства з вищими силами. Йдеться також про автохтонність знакової системи Трипілля як самостійного осередку піктографії. Такі знаки ще не можна вважати писемністю, хоча вони вже були формою передавання інформації.

Господарське життя Скіфів

Історія державно-правового розвитку на території сучасної України бере свій початок від середини І тис. до н. е., коли у народів і племен Північного Причорномор'я з'являються перші державні утворення. Це були рабовласницькі держави, які виникли у процесі розпаду первіснообщинного ладу й встановлення класового суспільства. ДЕРЖАВА СКІФІВ 1. Географічне розташування. Етнографічна історія. У VII—III ст. до н. е. у степових районах Північного Причорномор'я, на території сучасної Південної та Південно-Східної України, а частково і в Криму панували скіфські племена. Вони займали значну територію від низин Дунаю до гирла Дону і Приазов'я. Більшість сучасних дослідіниніїв вважає, що формування скііфів відбулося внаслідок взаємодії як місцевих (кіммерійських), так і прибулих (іранських) кочових племен. Прихід цих кочових племен у причорноморські степи датується звичайно кінцем VIII—VII ст. до н.е. У VII ст. до н. е. у скіфів утворюється могутній племінний союз. Відомості про основні племена, які входили у цей союз, подає грецький історик Геродот (V ст. до н. е.). Наймогутнішим й найчисленнішим племенем, розповідає він, були скіфи царські, які вважали інших скіфів своїми рабами. Жили вони на лівому березі нижньої течії Дніпра, аж до Азовського моря і нижнього Дону, а також у степовому Криму. На правому березі нижнього Дніпра мешкали скіфи-кочівники, між Інгулом і Дніпром разом з кочівниками жили скіфи-землероби. У басейні Південного Бугу поблизу грецького міста Ольвія знаходились еліно-скіфи. Нарешті, на північ від царських скіфів (мабуть, у межах степової смуги України) розташовувалися сніїфи-хлібор'оби (орачі). І хоч у рамках скіфського племінного союзу проживали не тільки власне скіфи, а й інші племена та різноплемінні групи, які відрізнялися від скіфів за походженням і живою, цю спільність античні автори називали «Скіфією», або «Великою Скіф'ю». 2. Суспільний лад. Ведення господарства. У VII - VI ст. до н. е. більшість скіфських племен вже знаходилася на останній сходинці первіснообщинного ладу. Родові зв'язки все ще були сильні. Основною суспільною одиницею була родова община, що складалася з кількох патріархальних сімей. Рід, родова община володіли землею, виділяючи кожній патріархальній сім'ї ділянку землі за жеребом. Приватної власності на землю в цей час не існувало. У скіфів-кочівників кожна сім'я мала свою отару, стадо корів, але земля, як і у землеробів, належала общині, племені. Родова організація відігравала велику роль у кочівників при розподілі пасовищ, перекочовках і-т. ін. У скіфському суспільстві VII - VI ст. до н. е. вже можна виявити ознаки, що свідчать про розклад родового ладу. З середовища вільних общинників — кочових скотарів і осілих землеробів — виділялася родоплемінна .знать (іродові старійшини, племінні вожді та ін.). Як свідчать археологічні дані, ставала все більш помітною майнова диференціація. З'являються у скіфів і раби, яких вони добували під час численних воєн і походів. Щоправда, роль рабської праці у Скіфії була незначною. Досягнутій скіфами сходинці розвитку відповідала й організація управління у формі військової демократії. Найважливіші питання розглядалися на народних зборах воїнів. Значним впливом користувалися ради родових старійшин, і перш за все союзна рада. Але особлива роль у союзі належала військовим вождям — «царям», які очолювали скіфське військо під час походів. Влада «царів» передавалась у спадщину, але кандидатури «царя» та його спадкоємця все ще затверджувалися народними зборами. Розвиток виробництва, зростаюча майнова й соціальна диференціація, процес класоутворення, що розпочався, сприяли посиленню влади скіфських військових керівників, розвитку зародків спадкової знаті та дійсної царської влади. Значно прискорила зміни, що назрівали у скіфському суспіїльстіаі, .війна окіфів з військами перського цари Дарія І у 514—513 рр. до н. е. Згідно з Геродотом скіфські племена, що вступали у боротьбу з персами, складалися з трьох основних частин, угрупувань. Кожну з них очолював свій військовий вождь — «цар». Один з них на ім'я Іданфірс був головним, і йому підкорялися інші вожді. Боротьба з Дарієм І, що закінчилася перемогою скіфів, сприяла зміцненню скіфського союзу племен, піднесла політичний авторитет Скіфії. Крім того, у цій боротьбі кочові племена, у першу чергу царські скіфи, виступили на захист всього союзу, чим забезпечили собі панівне становище у союзі племен. Це надало їм можливості експлуатувати землеробські племена, вимагати від них данину. Значно зміцнилася після перемоги над Дарією І влада «царів» і військово-дружинної знаті. У підсумку на ірубежі VI—IV ст. до н. е. у Скіфії, як вважає ряд скіфологів, відбуваються становлення класового суспільства та виникнення рабовласницької держави. Саме у цей час скіфський цар Атей усунув інших «царів» і узурпував усю владу. Атей прожив довге життя і в 40 р. IV ст. до н. е. зумів об'єднати під своєю .владою майже всю країну - від Азовського моря до Дунаю, перетворивши Скіфію на могутнє царство. Центр держави Атея знаходився на нижньому Дніпрі, де наприкінці V ст. до н. е. виникло велике укріплене поселення — Каменське городище. Однак сутичка скіфів у 339 р. до 'н. е. з македонським царем Фіїліппом II закінчилася поразкою і смертю Атея. Незважаючи на загибель Атея, Скіфське царство збереглося, хоч розміри його значно зменшилися. Скіфія залишалася все ще сильною в економічному і воєнному відношеннях. Як свідчать писемні й археологічні джерела, царство, створене Атеєм, існувало з IV до III ст. до н. е. Більш міцною була Скіфська держава з центром у Криму, що склалася близько III ст. до н. е. Столицею нової держави стало місто Неаполь скіфський ('неподалік від сучасного Сімферополя) — з міцними мурами, великими зерносховищами, багатими гробницями. Свого розквіту Скіфське царство у Криму .досягає у II ст. до н. е. Воно проіснувало аж до другої половини III ст. н. е. і було знищено готами. Рівень господарського життя населення Скіфії на той час був досить високим. Панівне становище в економіці займали орне землеробство і скотарство. Скіфи вирощували різні культури рослин. Скіфи-орачі сіяли хліб не тільки для власних потреб, але й на продаж. Орання землі здійснювалося за допомогою запряженого волами плуга, врожай збирався залізними серпами, зерно змолочувалось у зернотерках. Величезними стадами худоби і табунами коней володіли скіфи-кочівники. Значних успіхів набуло у скіфському суспільстві також виробництво шкіри, ткацтво і т. ін. Інтенсивно розвивалася торгівля з прибережними грецькими містами. Скіфи доставляли сюди хліб, худобу, хутро, .рабів та інші товари, а натомість одержували вино, дорогу кераміку, ювелірні вироби. У результаті між скіфами і греками встановилися міцні й широкі торгові зв'язки. Успіхи в економічному розвитку стали основою для росту майнової нерівності й соціальної диференціації. Основи родоплемінної структури у скіфському суспільстві підривалися зростанням приватної власності, майновою нерівністю, розвитком рабства. У руках імущих опинялися кращі ділянки землі, пасовища, величезні стада худоби, табуни коней, раби. Ще Геродот повідомляв про скіфських багачів, які вважалися «найблагоррднішими, що користувалися найбільшим майном», і про скіфську бідноту, яка належала до «найнижчого походження». Унаслідок цього з загальної маси вільних землеробів і скотарів виділилася пануюча верхівка, до якої належали царська сім'я, військова аристократія, дружинники, родоплемінна знать, що зливалася з оточенням правителя, багаті торговці. Саме у неї зосереджувались основні багатства, джерела яких були різноманітними. Так, важливим засобом збагачення пануючої верхівки залишались, як і раніше, грабіжницькі воєнні походи. З часом усе більшого значення набувала експлуатація вільних общинників, данників і рабів. Істотний прибуток приносила й торгівля, особливо хлібом, з грецькими містами Північного Причорномор'я. У скіфів було, за даними Геродота, багато жерців, котрі являли собою відособлену соціальну групу, окремі категорії якої займали досить високе становище. Найбільш численну верству скіфського суспільства складали .вільні общинники. Вони відбували військову службу, платили данину, виконували різні повинності. У тяжкому становищі були скіфі-орачі, які опинились у данницькій залежності від степових кочівників. У Скіфському царстві з центром у Криму основну масу міського населення становили вільні ремісники і торговці. Нижню сходинку соціальної градації скіфського суспільства займали раби. Головне джерело рабства у скіфів — військовий полон, підкорення сусідніх народів. Але у виробництві рабство не відігравало вирішальної ролі, хоч кількість рабів у скіфів була досить значною. Як правило, вони використовувалися у домашньому господарстві, для охорони худоби і т. ін. Дуже часто вони виступали як товар у торгівлі з грецькими містами. Наочне уявлення про соціальне розшарування і класову структуру суспільства скіфів дають розкопки поховань, особливо грандіозних курганів скіфської знаті, що відомі в літературі під назвою «царські». У таких курганах археологи виявили силу- силенну золота й дорогоцінностей, дорогу кераміку, багату зброю і т. ін. Різкий контраст з «царськими» курганами складають похован- ня простих скіфів під невисокими земляними насипами із скромним набором речей або взагалі без інвентаря. 3. Державний апарат. Скіфське царство може бути віднесено до держав рабовласницького типу. За формою піравління це була одна з різновидів рабовласницької монархії. Главою Скіфської держави був цар. Влада його передавалася у спадщину. Тоді вже склалось уявлення про божественне походження царської влади. У ряді випадків правитель сам виконував обов'язки жерця. Цар також здійснював судові функції. Влада царя була дуже великою. Він нічим не був зв'язаний у проведенні внутрішньої політики. Відомо, що Атей вирішував багато .різних .важливих питань, карбував свою монету. Владними правителями Скіфського царства з центром у Криму у III—II ст. до н. е. були Скілур і його син Палак, а в II ст. до н. е. — Фарзой і Інесмей, які зосереджували у своїх руках зовнішню торгівлю хлібом. Самостійно здійснювалась скіфськими правителями і зов'нііішня політика. Так, дипламатичні переговори Атея з македонським царем Філіппом II свідчили про те, що скіфський цар відчував себе не менш могутнім і сильним, ніж македонський правитель. Царю віддавали велику шану як за його життя, так і після смерті. Досить детальні й красномовні, з різноманітними деталями свідчення про те, як скіфи ховали своїх царів, наводить Геродот. Як показують розкопки царських курганів, скіфських царів ховали у глибоких і складних похоронних спорудженнях. Поруч з царем поміщали вбитих жінок або наложниць, слуг, рабів та ін. У Неаполі скіфському поховання царя, поряд з яким знаходилися домовини його наближених і поховання коней, розташовувалося у кам'яному мавзолеї. Навколо скіфського царя утворювався апарат державного управліійня. Я'к і у багатьох інших народів, він включав до свого складу, з одного боку, найближчих родичів правителя, а з іншого — йото особистих слуг, переважно військових. За свідченням грецького історика і географа Страбона (63 р. до н. е. — 23 р. н. е.), у II ст. до н. е. скіфи у Криму знаходилися «під владою Скілура і його синіїв з Палакам на чолі». А синів у Скілура було, за одними даними, шістьдесят, за іншими — вісімдесят, що забезпечувало міцну підтримку владі царя. Цим теж пояснюється особлива роль військової дружини правителя та воєначальників. Найбільш впливові поімічники правителя входили до складу царської ради. Проте виникнення державного апарату не знищило повністю колишню родову організацію, її пережитки ще довгий час давали взнаки, особливо у місцевому управлінні, де зберігалися свої старійшини та вожді. 4. Джерела і норми Скіфського права. Основним джерелом права у скіфів був звичай, перетворений відповідно з інтересами правлячої верхівки на звичаєве право. Скіфи, згідно з Геродотом, уникали запозичення чужоземних звичаїв не тільки від інших народів й особливо від елеїнів. Скіфська культура протягом усієї історії залишалася, безписемною, тому і фіксація норм звичаєвого права не могла бути здійснена. Поряд із звичаєм досить рано з'являється й інше дже-ірело права — правила, встановлені царською владою. На великій території Скіфської держави збереглися групи населеная, яні жили на основі своїх законів. Зберегли, наприклад, свої звичаї племінні союзи таврів у Криму, неври, що жили на південь від Прип'яті. Норми скіфського права захищали приватну власність на худобу, повозки з пересувними житлами, домашні речі, рабів. Розкопки поховань свідчать, що особисту приватну власність у скіфів становили зброя, знаряддя виробництва, прикраси. Верховна власність на. землю належала царю, який встановлював порядок користування пасовищами і землями. Зобов'язальне право регулювало договірні відносини міни, дарування, купівлі-продажу і т. ін. Звичайно договори у скіфів скріплювали клятвою, як це робилося, наприклад, при укладенні договору знаменитого скіфського побратимства. Правова регламентація зачіпала й данницькі відносини. На практиці відмова від сплати данини вважалася достатнім приводом для початку воєнних дій, які супроводжувалися грабуванням майна, крадіжкою худоби, захопленням полонених з наступним перетворенням їх у рабів. Шлюбно-сімейне право базувалося на принципах патріархату. Рахування родоводу велося по чоловічій лінії. У сім'ї панував чоловік, практикувалося багатоженство. Старша жінка займала привілейоване становище. Після смерті чоловіка вдова переходила як майно в спадщину до старшого брата померлого. Нерівність у сім'ї визначалася не тільки підкореним становищем жінки, але й тим, що старші сини у випадку одруження одержували частку майна і право на виділ ще за життя глави дому, а молодший з синів ставав спадкоємцем батьківського господарства. Найбільш небезпечними злочинами у скіфів вважалися злочини проти царя (замах на життя правителя шляхом чаклунства, непокора царському наказу). Злочином була також неправдива клятва богам царського вогнища. Усі названі злочини каралися смертю. Порушення звичаїв і відступ від віри в богів також тягли за собою смертну кару винного. Відомі злочини проти власності (крадіжка, грабіж і т. ін.), проти особи (вбивство, перелюбство, ображання). Найбільш поширеними видами покарання були смертна кара, відрубання правої руки, вигнання. Довгий час у скіфів зберігалася кровна помста.Можна гадати, що оправи про злочини, які не зачіпали основ царської влади і взагалі інтересів держави, розглядалися у порядку здійснення змагального процесу. Проте з найбільш небезпечних злочинів здійснювався слідчий процес.