3. Специфіка психотерапевтичної діяльності

Мабуть, внутрішня воля - це якість, що вважається атрибутом ефективного терапевта у всіляких, часом діаметрально протилежних по своїх концептуальних уявленнях школах і напрямках психотерапії. Воля й спонтанність, називані також автентичністю, а іноді конгруентністю, ґрунтуються на відповідності між почуттями, думками й діями психотерапевта. У своїй роботі він постійно зіштовхується з людьми, які думають одне, говорять інше, а роблять третє.

Внутрішня воля психотерапевта проявляється в умінні довіряти собі - своїм спонуканням, інтуїції, раптово виниклим бажанням або здогадам. Добре засвоєної теорії й систематичних знань у вибраній області недостатньо для успішної роботи. Ще в 1926 році Альфред Адлер говорив про те, що психотерапевтичний інструментарій є другорядним у порівнянні з умінням розуміти внутрішню динаміку процесу росту й розвитку особистості. Він порівнював майстерність терапевта з умінням диригента розуміти складні мелодії й керувати їхнім виконанням, уважно стежачи за звучанням кожного окремого інструмента в єдиному оркестрі людської психіки. Ефективний консультант - це психолог, що легко орієнтується в динамічному потоці почуттів, думок, потягів і установок іншої людини, одночасно сприймаючи у всій повноті складну систему його життя й будь-яку подробицю цієї системи, як і пов'язаних з нею зовнішніх обставин. Працювати з особистістю і її проблемами "можна не інакше, як тільки зрозумівши спочатку ціле й простеживши єдиний зв'язок, що проникає в усі частковості. Цей зв'язок, ця лінія повинні показати нам справжнє життя, у якому ніщо не перебуває в стані спокою, у якому усякий елемент, що рухається, є завершення попереднього руху й початок нового.

Ефективна психотерапія веде до того, що простір волі, обмежене спочатку рамками психотерапевтичного сеансу, неминуче розширюється для клієнта. У зв'язку із цим деякі, досить далекі один від одного по теорії й методам напрямку (скажемо, аналітична, клієнт-центрована й гештальт-терапія), схильні розглядати терапевтичну ситуацію подібним чином, проводячи аналогію з найдавнішими видами ритуальних практик. Психотерапевтичний сеанс створює особливий простір-притулок, де клієнт мож в умовах повної безпеки, під турботливим доглядом терапевта й з його участю й допомогою - пережити новий досвід переживання, нові способи почувати, думати й діяти. Кабінет психотерапевта являє собою замкнутий обгороджений простір, що перебуває під заступництвом і захистом божества. Ситуація конфіденційності, довіри й безпеки спонукає до розвитку й росту, а турбота консультанта створює необхідну підтримку й опору.

4. Ціль психотерапії

Можна сказати також, що психотерапія є свого роду метакса, серединна область між крайностями екзистенціальної самітності, недовіри й безвихідності, повної відкритості світу, прийняття й любові, взаєморозуміння й довіри, ощадливості й підступництва, щирості й простоти, емоційної напруги й щиросердного спокою. Психотерапевт є посередником між всіма цими (і багатьма іншими) інтенціями особистості, надаючи широкий спектр можливостей для їхнього безкарного здійснення. Саме терапевтичне відношення (емпатія,доброзичлива участь, позиція професійної зацікавленості, допомога, підтримка росту й позитивних змін) дозволяє клієнтові зробити усвідомлений вибір, що опирається на реальний досвід. Ціль терапії - привести клієнта до прийняття відповідальності за свої вчинки й прийняті рішення, навчити дотримуватися цих рішень і усвідомленню того нескінченного ланцюга виборів, які і є життя. Теоретичні знання в жодному разі не здатні замінити реальні дії й учинки особистості, що живе у світі, серед інших людей.

Психотерапія досить молода для того, щоб не числити у своєму багажі солідних томів, що описують її історію. Виключення становить хіба що психоаналіз, чия історія, передісторія й навіть археологія (А.Лоренцер) багаторазово висвітлювалася його прихильниками й супротивниками. Однак існуюча нині розмаїтість шкіл, напрямків і плинів психотерапевтичної думки є результатом розвитку як предметного поля, так і теоретичної рефлексії цієї області психологічної практики. Зрозуміло, фахівцеві необхідно мати уявлення про процес становлення своєї професійної галузі, хоча б для того, щоб краще уявляти собі подібності й розходження окремих підходів і стилів у психотерапії, теоретичні запозичення, джерела збігів і розбіжностей у розумінні теорії й методів зцілення душі.

У цій роботі варто розглядати історію психотерапії насамперед як порядок дискурсу.Це поняття уведене філософом Мішелем Фуко для позначення системи правил, що регулюють мовні процеси (створення усних і письмових текстів) усередині суспільства або якого-небудь із його соціальних інститутів, традицій або професійних співтовариств. Такий підхід виправданий, по-перше, специфікою самої психотерапії, що, виникши як talking-cure (лікування розмовою), у більшості випадків і зараз являє собою систему строго регламентованих мовних практик. Це рівною мірою справедливо відносно психоаналізу, юнгіанства, гештальт-терапії, когнітивних підходів, роджеріанства, НЛП і ериксоновського трансу. По-друге, вихідним матеріалом, що дозволяє реконструювати теорію й методи конкретного психотерапевтичного напрямку або школи, як правило, служать тексти їхніх творців або прихильників. Ідеальну картину процесу вирішення майбутнього завдання намалював сам Фуко в роботі "Порядок дискурсу", інаугураційної лекції в Коллеж де Франс. Приступаючи до аналізу розвитку різних шкіл психотерапевтичної теорії й практики, хочеться повторити слідом за французьким мислителем:

Замість того, щоб брати слово, я хотів би, щоб воно саме огорнуло мене й віднесло якнайдалі, за будь-який можливий початок... Мені не хотілося б самому входити в цей ризикований порядок дискурсу; мені не хотілося б мати справи з тим, що є в ньому остаточного й різкого; мені хотілося б, щоб він простягався навколо мене, як спокійна, глибока й нескінченно відкрита прозорість, де інші відповідали б на моє очікування й звідки одна за іншою з'являлися б істини; мені ж залишалося б при цьому тільки дозволити цьому порядку нести себе - подібно якомусь щасливому уламку, дозволити нести себе в ньому і їм.

Якщо відволіктися від численних "темних століть" передісторії лікування щиросердних і тілесних недуг за допомогою слова й емоційного впливу, то можна говорити про XX сторіччя як про період виникнення, розквіту й занепаду, що починається,з психологічного консультування й психотерапії. Історія окремих шкіл і напрямків обчислюється декількома десятиліттями, а психоаналіз вправі пишатися своїм столітнім ювілеєм. Традиційно історію психотерапії прийнято відраховувати з його.

Датою народження психоаналізу прийнято вважати 1895 р., коли молодий віденський лікар Зиґмунд Фрейд після численних спроб удосконалити техніку гіпнотичного лікування хворих неврозами відкриває метод вільних асоціацій. За допомогою їхньої інтерпретації виявилося можливим виявити несвідоме значення слів, учинків і продуктів уяви (сновидінь і фантазій) і зрозуміти, як ці сховані змісти пов'язані із хворобливими симптомами. Надалі психоаналітичне тлумачення охопило й такі результати людської діяльності, де попередня асоціативна робота виявилася непотрібною (художні твори, філософські й релігійні ідеї, соціальні інститути, вдачі, звичаї, мода, мова). З методу дослідження й лікування психічних захворювань психоаналіз поступово перетворився в універсальну форму культурної практики, науковий статус якої продовжує викликати гострі суперечки.

Література:

1. Айзенк Г.Ю. Сорок років через: новий погляд на проблеми ефективності в психотерапії. – К., 2004

2. Варга А.Я. Твір на релігійні теми. – К., 2003

3. Куттер П. Сучасний психоаналіз. - К., 2004

4. Лакан Ж. Інстанція букви в несвідомому або доля розуму після Фрейда. – К., 2003

5. Лакан Ж. Функція й поле мови й мови в психоаналізі. - К., 2005

6. Лапланш Ж., Понталис Ж.-Б. Словник по психоаналізу. - К., 1996

7. Лоренцер А. Археологія психоаналізу. - К., 2003

8. Мамардашвили М.К. Необхідність себе. - К., 1996

9. Невярович В. Терапія душі. – К., 2003

10. Ю. Рикер П. Образ і мова в психоаналізі. – К., 2003

11. Розин М.В. Релігія й психотерапія: чи можлива кентавр? – К., 2006

12. Томе X., Кехеле X. Сучасний психоаналіз. - К., 2006.

13. Фуко М. Воля до істини. – К., 2004

14. Хиллман Д. Психологія. – К., 2006

15. Хиллман Д. Зцілювальний вимисел. – К., 2004.

16. Юнг К.Г. Психологічні типи. – К., 1995

17. Юнг К.Г. Психологія й алхімія. - К., 1997

Размещено на Allbest.ru