1) Впливаючи на організм людини, можна змінювати її психіку; 2) впливаючи на психіку людини, можна змінювати особливості функціонування її організму.

Принципи психофізичного взаємодії і паралелізму

На позиціях психофізичного паралелізму стояла психологія свідомості (В. Вундт), мала в якості свого необхідного доповнення (доповнення, а не органічної частини) фізіологічну психологію.

на основі дуалістичниіх передумов, встановлених Декартом, було висунуто дві основні теорії: теорія психофізичного паралелізму і теорія взаємодії. Цим дуалістичним теоріям протиставляються теорії тотожності, які зводять психічне до фізичного або, навпаки, фізичне до психічного. Згідно з принципом, або теорії, психофізичної дії фізіологічні процеси безпосередньо впливають на психічні, а психічні - на фізіологічні.

Принцип психофізичного єдності - перший основний принцип радянської психології. Всередині цієї єдності визначальними є матеріальні основи психіки, але психічний зберігає свою якісну своєрідність. Воно не зводиться до фізичних властивостях матерії і не перетворюється в бездіяльний епіфеномен. Як зауважує Ж. Піаже, з епіфеноменалістичної точки зору свідомість повинна розглядатися як результат випадкової мутації. Але тоді стає незрозумілим неухильне розвиток психіки у філогенезі та її бурхливий розвиток в онтогенезі, нарешті, прогрес свідомих форм відображення в історичному розвитку людства, який виявляється хоча б у неухильному розвиток наукових знань. Таким чином, незважаючи на самі оптимістичні надії фізіологів, необхідність пояснення корисної функції психіки залишається.

Єдність душі і тіла, з точки зору Спінози, грунтується на тому, що тіло індивіда є об'єктом його душі. У спробі встановити психофізичний єдність реальний зв'язок структури і функції підміняється ідеальної, гносеологічної зв'язком ідеї та її об'єкта. На відміну як від однієї, так і від іншої з цих спроб вирішити психофізичну проблему в плані тільки однією з двох залежностей, дійсне її здатність вимагає включення обох. Перша зв'язок психіки та її субстрату розкривається як відношення будови і функції. Вона визначається положенням про єдність і взаємозв'язку будови та функції. Друга зв'язок - це зв'язок свідомості як відображення, як знання, з об'єктом, який в ньому відбивається. Вона визначається положенням про єдність суб'єктивного і об'єктивного, в якому зовнішнє, об'єктивне опосередковує та визначає внутрішньо, суб'єктивне.

В процесі становлення наукової психології вдавались до різних способів вирішення психофізичної (психофізіологічної) проблеми, найпоширенішими з яких є: а) дуалістичне протиставлення психічного і фізичного (фізіологічного) як двох різних субстанцій, що найповніше проявилось у концепції психофізичного паралелізму і теорії психофізичної взаємодії; б) «зведення» психічного до різних форм фізичного чи фізіологічного та твердження про їх еквівалентність (редукціонізм і конструктивізм); в) відособлення психічного від його матеріальних основ і розгляд психіки як особливої субстанції у вченнях про так звану психічну причинність. Поряд з цим існували і перехідні форми рішення обговорюваної проблеми, що не мають самостійного значення. Якщо дуалістичний та моністичний підходи були властиві як психологам-ідеалістам, так і психологам-матеріалістам, то останні два характерні переважно відповідно матеріалістичній («зведення») та ідеалістичній («відособлення») психології.

З дещо інших позицій пояснювався характер психофізичної взаємодії в концепції американського вченого Б. Раша, який стверджував взаємний вплив психічних і фізичних процесів. Фізичні процеси, як первинні щодо духовних, справляють стимулюючий вплив на останні. В свою чергу, на думку Б. Раша, діяльність душі здатна впливати на тілесні властивості. Пояснення характеру взаємозв'язку психічного і фізичного мало явну антиідеалістичну спрямованість. Як зазначає М. Г. Ярошевський, «матеріалістичні тенденції вчення Раша виявились у тому, що взаємодія душі і тіла мислилась не як взаємодія двох сутностей, а як окремий випадок властивої органічним тілам взаємної залежності однієї системи від іншої» ¹.

Концепція психофізичного паралелізму своєрідно тлумачиться представниками ідеалістичного та матеріалістичного напрямку в психології. Прикладом матеріалістичної інтерпретації психофізичного паралелізму може бути теорія Д. Гартлі, в якій психічне співвідноситься з тілом не у всезагальному зв'язку явищ всесвіту, а тільки в межах окремого організму. Психічні явища корелюють з внутріорганізмовими, нервовими. Останні є первинними. Зв'язок ідей виявляється похідним від нервових процесів: асоціації утворюються відповідно вібраціям в нервовому субстраті. Вібрації на периферії н.с. визначають характер і структуру процесів у головному мозку, які і складають фізіологічний базис ідей. Ідеалістичний варіант психофізіологічного паралелізму втілено в концепції X. Вольфа, у якого психофізична проблема перетворюється в психофізіологічну. В концепції Вольфа душа співвідноситься не з світом, а тільки з тілом. Вона наділяється самостійною силою, яка нічим не зумовлена. Визнаючи невідокремленість душі від фізіологічного субстрату, X. Вольф поряд з цим приписує їй спонтанну активність, що незалежна від матеріального «супутника» душі — тіла. Отже, тілесний субстрат втрачає свою пояснювальну цінність і перетворюється, якщо не в бездійового, так у пасивного акомпаніатора прояву душевних здібностей. В такому варіанті психофізичний паралелізм наближається до спіритуалізму, згідно з яким душа — це «артист, що керує інструментом, тобто мозком, але як артист може грати тільки тоді, коли є інструмент, так і душа може справляти вплив на тіло тільки в тому разі, якщо є мозок» ¹.

Різновидністю психофізіологічного паралелізму є концепція ізоморфізму психічних та фізіологічних явищ. Висловлена Лейбніцем ідея ізоморфності (взаємооднозначної відповідності) психічних та фізіологічних явищ була підхоплена гештальтпсихологами, які ввели сам термін «ізоморфізм» і прагнули розробити принцип ізоморфності. В теоріях гештальтпсихологів як ізоморфні розглядаються вже три класи явищ: психічні (феноменологічні), фізіологічні і фізичні. Фізичний гештальт (зовнішнє поле) взаємно відповідає нейрофізіологічному полю, останнє — психічному (феноменологічному). Як правильно зауважує Л. М. Веккер, «ізоморфізм психічного, всередині якого не розкрита специфічність психічного, врешті-решт, а може, і у вихідному пункті, обертається психофізичним паралелізмом» 2. Психічне у гештальтистів не виводиться ні з зовнішнього, фізичного світу, ні з фізіологічних процесів: вони співіснують паралельно.

На відміну від Д. Гартлі, французькі матеріалісти (Ж. Ламетрі, П. Кабаніс, П. Гольбах) стверджували, що зв'язок душевних явищ з тілесними має не корелятивний, а причинний характер. Тому, будучи функцією, породженням мозку, психічне не просто відповідає фізіологічному. В силу невідокремленості від мозку воно є наслідком першого. Стверджуючи, що психіка є діяльністю мозку, французькі матеріалісти схильні були приймати психічне за матеріальний процес. Причому вони не прагнули підкреслювати принципову відмінність цієї властивості високоорганізованої матерії від зовнішніх, таких, як теплота і протяжність. Вульгарні матеріалісти (Л. Бюхнер) пішли ще далі — до уявлення про однобічну зумовленість психіки лише внутріорганізмовими залежностями.

Відлуння цих підходів мало місце в нашій філософській літературі 50-60-х років, коли деякі автори намагались розглядати психіку як особливу форму руху матерії (В. М. Архипов, Ф. Ф. Кальсін, Н. В. Медведєв). Критикуючи вульгарно-матеріалістичну точку зору Й. Діцгена на співвідношення думки і матерії, В. І. Ленін писав: «Що і думка і матерія є «дійсні», тобто існують,-це вірно. Але назвати думку матеріальною — значить зробити помилковий крок до змішання матеріалізму з ідеалізмом» ¹.

Перехід від субстанціонального до атрибутивного тлумачення матерії сприяв зміні форми «зведення» психічного до матеріальних явищ. Замість субстанціоналістського трактування психіки з'являється «енергетичне». Поряд з фізичною енергією начебто існує психічна, і вони здатні взаємоперетворюватись (К. Штумпф, Н. Країнський). «Енергетизм», зображуючи психіку як особливий вид енергії, що ввімкнута у всезагальний зв'язок явищ у природі, відривав її від матеріальних явищ: «в енергетичному конструктивізмі» матерія «зникла».

Ще Б. Спіноза, розвиваючи теорію психофізичного монізму, відкидав причинну взаємодію душі і тіла на тій підставі, що вони ввімкнуті в один і той же порядок природи, а, отже, визначаються одними і тими ж причинами. Оскільки душа і тіло детермінуються спільними факторами, вони не можуть справляти причинного впливу одне на одне. Ця глибока думка Спінози зберігає свою цінність і для сучасної науки. Немає ніяких підстав твердити, що першопричиною психічних явищ є фізіологічні явища і навпаки. А. Є. Шерозія, узагальнюючи сучасні дискусії з цього питання, доходить висновку, що «людський мозок (ЦНС) не може бути причиною внутрішніх процесів, що перебігають в ньому в формі свідомості (психічного як такого взагалі), бо свідомість у такій мірі від нього невідривна і в такій мірі йому властива. Свідомість — атрибутивна властивість мозку людини (ЦНС)... Одним словом, людський мозок не може передувати свідомості і причинне зумовлювати її — бути причиною свідомості. Свідомість не є наслідком людського, вони не перебувають у причинно-наслідковому зв'язку, оскільки і свідомість і людський мозок, взяті разом, суть продукти суспільної практики чи наслідки цієї практики» ¹.

Отже, психічні і фізіологічні явища перебігають не паралельно і не перебувають між собою в причин-но-наслідковому зв'язку. Вони не підкоряються і принципу взаємодії, оскільки самі виступають суттєвими і необхідними моментами взаємодії суб'єкта (організму) з об'єктом (оточуючим середовищем). Між психічними і фізіологічними (зокрема, нейрофізіологічними) явищами існує залежність, але не причинно-наслідкового характеру. Між психікою і ЦНС наявний функціональний, а не причинно-наслідковий зв'язок. Адже психічні і нейрофізіологічні процеси здійснюються одномиттєво (на цю обставину звертав увагу ще В. Вундт). тоді як причина, відомо, не тільки зумовлює наслідок, а й має передувати йому в часі.