3. Психофізична проблема. Варіанти вирішення.

Психофізична проблема в широкому сенсі – це питання про відношення психічних явищ до фізичних, в більш вузькому – про співвідношення між психічними і фізіологічними (нейрогуморальними) процессами, проблема відношення психічного до фізичного, зокрема до нейрофізіологічного. Згідно з науковим, діалектико-матеріалістичним розв'язанням П. п. психічне є особливою властивістю матерії, функцією головного мозку, що полягає в активному відображенні дійсності. В бурж. філософії та психології поширені такі способи розв'язання П. п.: відособлення психічного від його матеріальних основ (ідеалізм); дуалістичне протиставлення психічних і фізичних процесів як явищ, що відбуваються паралельно й незалежно одні від одних (психофізичний паралелізм) або зовні взаємодіють між собою (психофізична взаємодія); зведення психічного до фізичного або фізіологічного (вульгарний матеріалізм, конструктивізм та ін.). Конкретні питання П. п. досліджує психологія, психофізіологія, нейропсихологія.

Думка про залежність психіки (душевних проявів) від оточуючої природи і від життя тіла обгрунтовувалась ще в старогрецькій натурфілософії. Особливу розробку психофізична проблема отримала в новий час, коли в філософії 17 ст. склалась механістична картина світу і психічні явища стали розглядатись як невіддільні від тіла і підпорядковані єдиним для всього всесвіту законам. В 17 ст. виникло два варіанти вирішення психофізичної проблеми, які мали великий вплив на наступну філософську і наукову думку.

Перший – це психофізична взаємодія (Р.Декарт). Другий – це психофізичний паралелізм (Лейбніц). За Декартом, живе тіло є свого роду машиною, тоді як свідомість (мислення, воля), будучи відмінною від тіла субстанцією, з одного боку, відчуває його вплив (при відчуттях, афектах і т.д.), з іншого здатна впливати на нього (наприклад, при вольовому зусиллі). Це вчення про взаємодію психічного і фізичного було відхилене прихильниками невіддільності свідомості і мозку.

Ідеї взаємодії було протиставлено принцип паралельного протікання психічних і фізичних процесів. Він набув великої популярності в 19 ст., коли відкриття закону збереження енергії зробило неможливим уявляти свідомість як особливу силу, здатну вільно змінювати тілесну поведінку організму. Разом з тим дарвінівське вчення вимагало зрозуміти психіку як активний чинник регуляції життєвих процесів. Ця вимога отримала відгук в новому варіанті психофізичної взаємодії, яку запропонував Джемс. Виступивши проти асоціанізму, він розробив, на противагу йому, свою концепцію «потоку свідомості» – неперервно змінюючих один одного цілісних і індивідуальних психічних станів, які відображають фізіологічні процеси в організмі. Джемс висунув на перший план принцип активності психічного життя і перевагу в ньому волі і інтересу. Психіка, за Джемсом, має життєву, «функціональну» цінність, являючи собою знаряддя біологічного виживання індивіду.

Ще одна спроба поєднати психіку і тіло і розглянути організм як єдине ціле відома під назвою організмічного підходу. Ведучим представником цього напрямку є Курт Гольдштейн. На основі власних спостережень і досліджень він прийшов до висновку, що жоден симптом пацієнта не може розглядатись як результат окремого органічного ушкодження або захворювання, а повинен аналізуватись як прояв всього організму.

Організм завжди веде себе як єдине ціле, а не як зібрання розрізнених частин. Психіка і тіло – не окремі сутності. Психіка не складається із незалежних елементів, як тіло не складається із незалежних органів і процесів. Організм – єдине ціле.

Те, що відбувається в окремому, впливає на ціле. Психолог вивчає організм з одного боку, фізіолог – з іншого. Однак обидві дисципліни повинні діяти в межах організмічної теорії, оскільки будь-яка подія, психологічна чи фізіологічна, відбувається в контексті всього організму. Закони цілого керують функціонуванням частин. Таким чином, для того, щоб зрозуміти функціонування будь-якої складової частини організму, потрібно відкрити загальні закони функціонування всього організму. Це головна ідея організмічної теорії.

В наш час висловлюються думки, що питання взаємодії тіла і розуму є принципово кібернетичним. Вирішити проблему вважається можливим тільки «функціональним методом описання», який відкидає будь-які «причино-наслідкові відносини». Такий підхід виражає собою позицію позитивізму. Він не відкидає цю проблему в принципі. Він просто ухиляється від такого роду проблем, називаючи їх метафізичними, які не перевіряються з допомогою досвіду.

Надію на те, що буде пролито світло на питання чому психофізична проблема не є можливою для розв’язання, висловив В.Франкл. Свій аналіз він починає посиланням на онтологію М.Гартмана і антропологію М.Шелера. Вони виділили різні рівні або пласти: тілесне, душевне і духовне. З кожним рівнем співвідноситься певна наука: з тілесним – біологія, з душевним – психологія і т.д. Саме із відмінності цих рівнів бере початок «плюралізм наук». А де ж «єдність людини», запитує В.Франкл і визначає людину як єдність всупереч багатогранності.

«Людина, якщо у неї редуціювати специфічно людський вимір і спроекціювати його на площини біології і психології, відображається в них так, що ці проекції суперечать одна одній. Проекція в біологічний вимір виявляє соматичні явища, тоді як проекція в психологічний вимір виявляє явища психічні. В світлі димензіональної онтології, однак, ця суперечливість не ставить під сумнів єдність людини.

У вітчизняній психології найбільш системне викладення тих шляхів, по яким підходили дослідники до розуміння психофізичної проблеми в історії психології дано в роботах С.Л.Рубінштейна. Психофізична проблема в системі поглядів С.Л.Рубінштейна вважається «найтруднішою і найгострішою» із усіх проблем, що коли-небудь стояли перед людським розумом. С.Л.Рубінштейн сформулював ряд вимог, які мають важливе філософське значення. В них наголошується на необхідності не виводити психічне як ідеальне за межі матеріального світу, не допускати відриву ідеального від матеріального і дуалістичного протиставлення одного іншому. Однак, яким повинен бути наслідок такого підходу і до яких проблем його можна застосувати, поки що не зрозуміло. В зв’язку з цим Я.А.Пономарьов звертає увагу на положення, відповідно якому до постановки психофізичної проблеми призводить попереднє усвідомлення якісної відмінності психічного від матеріального.

В західній психології найбільше уваги психофізичній проблемі приділяє психоаналіз. Ця теорія грунтується на гіпотезі принципової єдності особистості людини, яка мислиться як невіддільне психофізіологічне ціле. На цьому положенні будуються спроби пояснити, яким чином неусвідомлені уявлення можуть впливати на найбільш елементарні фізіологічні функції. Деякі із найважливіших понять психоаналізу (лібідо, афект, потяг) є, втім, граничними і розміщуються на межі цих двох областей. Однак розподіл на області залишається нечітким, оскільки самі ці поняття не отримали ще суворого наукового обгрунтування.

По суті, психосоматичний підхід в медицині є спробою поширити поняття «особистість» безпосередньо на проблему співвідношення «тіло – душа». Головний принцип сучасного психосоматичного підходу полягає в тому, що особистість і організм складають єдине ціле а до проблем людини слід підходити з позиції взаємодії психологічних і соматичних аспектів.

В сучасній психології загальновизнаними є положення про те, що не існує незалежної від тіла психіки, психіки, яка підпорядкована іншим законам, ніж ті, що мають відношення до тіла. Така ж одностайність характерна і при розгляді положень про те, що ціле є дещо інше ніж сума його частин, що те, що відбувається з частиною відбувається з цілим, що в людині не існує ізольованих відділів. Майже ніхто з психологів сьогодні не вірить, що існують ізольовані явища, процеси, функції.

Загалом, можна констатувати, що психофізична проблема відноситься до того типу задач, які вважаються такими, що не мають рішення і стали в свідомості людини вічними загадками.