1. Культура як духовний та суспільний феномен.

До ДУХОВНОЇї відносять продукти духовної діяльності людини, які існують переважно в ідеальному вигляді: поняття, уявлення, вірування, почуття і переживання, доступні свідомості і розумінню всіх людей. Духовна культура створює особливий світ цінностей, формує і задовольняє наші інтелектуальні та емоційні потреби. Духовна культура - це продукт суспільного розвитку, її основне призначення полягає у продукуванні свідомості.

Культура суспільства (країни) включає: 1) суспільну свідомість, 2) навички практичної і духовної діяльності, 3) сукупність соціальних (практичних і духовних) цінностей. Таким чином, суспільство включає: 1) людей, 2) культуру, 3) соціальну діяльність (демосоциальную, практичну, духовну), 4) природу (географічне середовище). У соціальній діяльності відбувається взаємодія культурного і природного середовища.

Так, культура суспільства - це об'єктивна цілісність культурної творчості, структура і закономірності якої не залежать від діяльності окремих колективів або особистостей, первинних по відношенню до них.

2. Світова та національна культура, їх взаємодія

Шпенглер не бачить світової культури!!!!

Інша точка зору що вона є!!!! світова культура складається з сукупності національних!

Немає єдиного напрямку для людства!

світову та національну культури розмежовують в залежності від носіїв. Світова культура – це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдськими надбаннями. Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Національна культура стає відомою в світі лише тоді, коли цінності, розвинуті в ній, стають досягненнями всього людства

3. Українська національна культура як самобутній соціокультурний феномен, її характерні риси та ознаки.

Ця боротьба виховала у українців найяскравішу, найхарактернішу рису – волелюбність. Саме вона спричинилася до того, що вже в кінці XVI ст. в Україні здійснювалась найперша в той час демократія. Запорізька Січ стала найміцнішим бастіоном демократії та свободи не тільки в себе, але й для сусідніх народів. Тому і вся творчість народу пронизана волелюбним характером. Не раз втрачаючи волю, незалежність, українці тужили за нею, і цю тугу та боротьбу за волю відтворяли у всіх проявах своєї творчості – у безмежному морі задушевних пісень, дум, легенд; у малярстві, вишивці, гончарстві, ткацтві тощо. Особливо любовно оспівав народ своїх , на яких так багата Україна.

Відомий дослідник української культури Іван Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії(боязнь чужака) і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII — XIX ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Григорія Сковороди, Феофана Прокоповича, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування.

4. Предмет історії української культури.

– історія української та зарубіжної культури вивчає конкретні унікальні творіння культурного генія в їх динаміці. Зі свого боку, історія культури як окрема наука, що досліджує конкретні феномени культури, є базисом культурології як найзагальнішої науки про культуру.

5. Джерельна база та методологічні засади вивчення історії української культури.

Джерелами кожної національної культури є: а) природне оточення, у т. ч. фізичні, біологічні особливості її носіїв; б) етнокультурні успадкування від давніх історичних періодів; в) особливості історії; г) взаємини із сусідами, зовнішні культурні впливи; ґ) професійна культурна творчість, у т. ч. інтелектуальна культура, зокрема філософія.

До найважливіших джерел української культури зараховують природне оточення (земля), українські давні вірування й етнокультуру загалом, християнство, зовнішні впливи (східні та західні), професійну культуру. У визнанні їх важливості не обходиться без крайнощів, коли одне з них вважають найважливішим. Так, прихильники Рун-віри («рідна українська віра») применшують, а то й заперечують роль християнства як джерела української культури; їх опоненти саме християнство вважають найважливішим.

Однак применшення ролі одного джерела за рахунок іншого не сприяє пошукові істини. Християнська віра, християнські етичні цінності є не лише важливим підґрунтям української професійної культури (у т. ч. філософії), а й визначальною ознакою українського народного світогляду. Висока оцінка християнства як джерела української національної культури не суперечить визнанню важливої ролі дохристиянських вірувань як складової української культури.

Методологічні принципи полягають в тому, щоб показати логіку розвитку духовної культури впродовж століть.

Важливе значення має принцип історичного матеріалізму, який є визначальним для проблеми самосвідомості нації. При вивченні даного курсу слід опиратися на метрологічні принципи, які маємо в працях Т.Шевченка, М.Драгоманова, І.Франка, М.Грушевського, Б.Лепкого, Л.Курбаса, О.Гончара, М.Рильського ат ін., для яких характерним є принцип соціально-економічної зумовленості розвитку культури.

При аналізі розвитку культури не можна обійтися без принципу історизму, тобто об’єктивного дослідження витоків художнього витвору, мистецької течії, духовності та їх місця в суспільстві.

До конкретних методів дослідження слід віднести порівняльно-історичний метод, до якого входять:

- діагностичний (при зіставленні різних за жанром хронологічних джерел, н-д, билин, дум та літописів);

- син хронологічний (коли виділяється певна проблема і розглядається не в історичному, а в змістовому зіставленні).

У вивченні культури слід застосовувати метод структурно-функціонального аналізу, коли досліджуваний об’єкт немовби розкладається на складові частини, виявляються співвідношення між цими частинами, правила їх поєднання в групи (при співвідношенні культури і суспільних процесів первинні складові к-ри етнічні нац. вторинні соціальні, класові).

Важливим методом є метод системного аналізу коли всі феномени к-ри розглядаються у взаємодії її складових частин як основи, на якій формуються нові якості.

А взагалі при вивченні культури застосовують 2 основних напрями:

1) найпоширеніший – в історичній послідовності;

2) галузевий, жанровий шлях, розглядаючи окремо освіту, літературу, живопис, обрядовість від першопочатку і наших днів.

Кожний народ фіксує свою історію низкою писемних джерел. Слов’яни, зокрема українці, залишили їх чимало. Це літописні зводи “Влесова книга” і “Повість минули літ”, козацькі літописи, філософські, наукові, економічні, політичні твори, першодруки, пам’ятки літератури – від славетних “Слово про закон і благодать” Іларіона, “Слово о полку Ігоревім” – до книг, написаних сучасними майстрами поезії, прози, драматургії.

Наша країна багата на мистецькі пам’ятки: мозаїки і фрески Софії Київської, Спаса на Берестові, твори народних майстрів, художників сьогодення та ін.

6 Історичні та духовні складники української культурної самобутності.

Рівень розвитку суспільства визначається рівнем розвитку культури виробництва, що також входить у коло дослідження історії культури. Зокрема, вироблена нашим народом культура землеробства стала основою для цього виду діяльності в усій Європі.

Отже, коріння української культури стародавнє, але надзвичайно міцне. Як явище світової культури наша культура є оригінальним синтезом автохтонних (місцевих) попередніх культур і зовнішніх культурних взаємовпливів. Українська національна культура відбудовувалась хоч і не окремішно, але завжди на таких духовних домінантах, які надають цій культурі неповторні риси, зумовлюють її особливий тип.

Таке ідилічне співіснування за умов повного достатку мали свої позитивні й негативні у ментальному аспекті моменти. Першим позитивом було те, що українство не приймало будь-яких автократичних та деспотичних форм правління, які запановують за умов максимальної ворожнечі в суспільстві. М'які природно-географічні умови ніби заклали фундамент волелюбності, спонтанності, автентичної емоційності та здорового індивідуалізму. Другим позитивом була мінімальна репресивність, а отже, й мінімум витіснення, заборон. Український селянин виявляв свої завойовницькі потенції лише тоді, коли допікало ззовні – "діставали" поляки, турки чи інші агресори, в мирних умовах він замикався на своїй суб'єктивності.

Найважливішою характеристикою культурної ментальності є сприйняття часу. На відміну від західних народів, у яких переважає монохронна система часу, у східно-слов'янських народів, зокрема українців, поширене поліхронне сприйняття часу. Йдеться, по-перше, про так зване "селянське" відчуття часу, зумовлене астрономічно-біологічними та господарчими циклами і має циклічну конфігурацію. По-друге, християнське сприйняття часу, лінійне, в центрі якого знаходиться земне існування Христа, від якого й починається рахунок минулого і відкривається перспектива у майбутнє. Такий "часовий плюралізм" передбачає тягуче, спокійне життя, прагнення до ідеального, безконечного і недосяжного, на відміну від монохронної системи західних народів, яка передбачає майже матеріальне сприйняття часу, його цінність.

Перевага жіночого компоненту в ментальності українців визначає також характер їх уявлень про своє місце у світі. Лагідність, ніжність, м'якість, втеча від активного життя зумовили пріоритет малого гурту, родини. Найбільш комфортно чутлива, емоційна людина відчуває себе в оточенні близьких людей, а не у великих об'єднаннях згуртованих по типу спілки, громади, проникнутих єдиною метою чи волею.

Дзеркальним відображенням родинного типу життя українського народу є Запорозький кіш, що становив родинний колектив, де всі брати – рівні сини Матері-Січі та Батька-Великого Лугу.

До властивостей української ментальності належить також індивідуалізм. Українському індивідуалізму притаманні специфічні риси. По-перше, цей індивідуалізм – не активний, не предметний, а споглядальний, інтроспективний, квієтичний. Частина цих характеристик наближує український індивідуалізм до східного, а частина – до американського різновиду індивідуалізму. Український індивідуалізм споріднює з американським сенсорна безпосередність: як для американця, так і для українця існувати – означає сприйматися, бути сприйнятим. Типово східною характеристикою українською індивідуалізму є споглядальність. Якщо індивідуалізм американця – активний, експансивний, то індивідуалізм українця за своїм змістом нагадує мрійливе забуття поета, який заглиблений у свої переживання і безсторонньо споглядає красу природи. Крім того, цей індивідуалізм, притаманний малим групам, вирізняється обмеженістю комунікації, її замкненістю найближчим оточенням. Його рефлексивне начало спрямоване на близьких, рідних, друзів, мале коло однодумців. Тобто, такий індивідуалізм формує самодостатність, яка спонукає не до виходу в суспільство, а до ізоляції від нього: зовнішній світ, який не стосується безпосередніх потреб та інтересів індивіда, не існує або не цікавить його. В цьому проявляється негатив українського індивідуалізму, причиною формування якого є постійне (в історичному аспекті) переслідування нації. Адже рятуватись від переслідування краще поодинці, ніж разом, що й проявляється кожного разу, коли доводиться приймати рішення: діяти разом чи поодинці. Навіть прогнозуючи неуспіх, українець обирає друге.

Підсумовуючи аналіз українського індивідуалізму слід дати ще важливу характеристику. Він – антидержавний: як у внутрішньому, та і в зовнішньому аспекті. Антидержавність у внутрішньому аспекті виявляє себе в органічному несприйнятті формально-інституційних відносин, передусім правових. Українець відчуває справжній дискомфорт, коли природна безпосередність стикається з жорсткими нормативними вимогами. Така абстрактна нормативність спонукає до втечі в неформальні структури з їхнім груповим егоїзмом. Корупція неминуче проникає в усі щілини управлінського апарату, а його рішення несуть на собі відбитки кланових та групових інтересів, а держава зазнає поразки. Антидержавність у зовнішньому аспекті пов'язана з політичним інфантилізмом правлячого прошарку українського суспільства. Українська політична еліта стає купкою "своїх" українців серед безлічі "чужих" співгромадян.

Домінантною ментальною рисою української культури є емоційність, естетичність, чуттєвість. В усьому світі українців, навіть на побутовому рівні вважають емоційними людьми. Мальовничі пейзажі України, її живописна природа пробуджують поетичне натхнення і ваблять уяву митця. Нескінченний краєвид степу, стрімки річки. затишні куточки лісів не залишають байдужими нікого. Така краса не могла позначитися на українцях. Всесвіт для українця – найближче, естетично привабливе довкілля, яке відображає його власну емоційність.

Подібні емоційно означені культури (такі як французька, італійська) завжди давали людству титанів мистецтва: музики, архітектури, поезії, драматургії. Не є винятком і Україна, де в кожному місті, містечку й селі можна зустріти піснярів, поетів, музикантів, природна обдарованість яких є недосяжною для європейського ratio.

Проте ця невичерпна емоційність, цей привабливий естетизм української людини мають свої вади, тому що, як і кожен, українець живе в світі, який потребує не пасивного споглядача, а активного діяча. Дослідники української культури також по-різному оцінюють це явище. Одні вбачають у емоційно-чуттєвості позитивні якості, інші – вади. Так, П. Юркевич емоційність українців розглядав як "прикмету національної вищості", Д. Чижевський також наголошував на позитивних рисах емоційності українців. В. Липинський, навпаки підкреслював негативні ознаки емоційно-чуттєвого чинника української вдачі, такі, як запальність і швидке охолодження, зосередженість на дрібницях, байдужість до важливих подій. З точки зору сучасної науки, сильно розвинута сфера емоцій у людині активізує альтруїстичні почуття, такі, як жаль до нещасних, радощі за чужі удачу, щастя, а також почуття обов'язку. Натомість в аналогічних випадках менш розвинуті протилежні почуття – прагнення до влади, користолюбство. Для емоційної натури особливо характерна така риса, як співчуття.

Специфічною ментальною ознакою української культури є її лінгвоцентризм. Зрозуміло, що "художній" стиль мислення найбільше відповідав емоційно-чуттєвий вдачі українця. Саме мова була протягом століть носієм культурної ідентичності українського народу. В культурному просторі українців мова виступала справжнім замінником філософії. Світосприйняття українців відбивалось не у філософських та природознавчих трактатах (як це було в Західній Європі), а в поезії, народній епіці, піснетворчості.

Для кожної національної культури мова уособлює її святощі, її національний скарб, вона, як важливіша національна ознака, віддзеркалює ступінь розвитку культури народу, національної свідомості. Глибокі думки щодо національної мови як феномена культури обстоював І. Огієнко у своїй свідомій праці "Українська культура", де він зазначав: "…І поки живе мова – житиме й народ, яко національність. Не стане мови – не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж другим народом".1 А про українську мову він писав: "А наша мова українська, чарівна наша мова, всім світом вже визнана за одну з найзвучніших, наймелодійніших мов… Зародившись десь на світанку суспільного слов'янського життя, мова наша витерпіла страшне лихоліття татарщини, пережила утиски Польщі, пережила наскоки Москви і, проте, перегорівши як криця, дійшла до нас чистою, свіжою, музичною, незаплямованою, справді щирослов'янською мовою…"1.

Ще однією якісною ментальною особливістю українського народу та його культури є те, що його життя підпорядковано одній головній ідеї – ідеї Волі, Правди, Долі. Воля розуміється як максимальна самореалізація на основі продуктивності, працездатності у сфері спорідненої діяльності, відповідності за її результати. Прагнення до Волі уособлює у собі рівність, значущість, цінність кожної особистості, що грунтується на самоповазі і шані будь-якої людини, і вона невідділена від української нації.

Слово "воля" в українській мові має два значення: воля як здатність, як "сила волі" і воля як вільність, свобода. Поєднавши в одному слові два значення, українська мова відобразила глибокий зв'язок між волею як силою волі й волею як свободою. Свобода не є свавілля, бо вона починається там, де людина переборює в собі примхливі бажання, природні потяги. Сила волі є силою духу. Формування людської волі неможливе без самопримусу, без самодисципліни.

Потреба у Волі пов'язана з потребою у Правді, що об'єднує істину і справедливість. Справедливість же, згідно з уявленнями українців, полягає в їх рівності (ми вже згадували про рівність синів однієї Матері-України). Йдеться про рівність для кожного, хто розпочинає життя, рівність однакових умов існування. Далі все залежить від конкретних людей, від їх природних та сформованих здібностей. Таким чином, самореалізація людей визначається їхніми особистісними бажаннями, волею, розумом, пов'язана з їхньою працею, яка це забезпечує.

Потребу у Волі, Правді український народ вважає невід'ємною від Долі. Українці вірять, що Доля, яка є в кожного, залежить від успадкованих та набутих можливостей. Щасливою Доля може бути тільки за умови поєднання Правди та Волі, а суть її проявляється в самоствердженні особистості завдяки улюбленій праці, результати якої належать сімейному колу, а лише потім опосередковано-громадському суспільству. В свою чергу, Правда і Воля не можуть бути здобуті без щасливої Долі. Доля всього народу є основою Волі, Правди і Долі кожної людини, і навпаки, Воля, Правда і Доля кожного визначає Волю, Правду і Долю усіх. Тобто, забезпечення Волі, Правди і Долі можливе лише в державі, лад якої не став перепоною для щастя окремої людини, а навпаки, створив умови для її широких прав і захищеності. Отже, державні і власні інтереси мають збігатися.

Ментальну рису української культури становить і її селянcкість, антеїзм (від імені давньогрецького героя Антея, який брав свою силу від Землі-Матері, і якого Геркулес зміг побороти, лише відірвавши від землі). Хліборобські ідеали випливали з родинного стилю життя і проймали свідомість всіх представників українського народу, і селянина, і інтелектуала. Природне відчуття близькості з народною стихією знайшло втілення в українському романтизмові, народництві і, як це не парадоксально, в державницькій ідеології: еліта не може існувати без народу, коли її знищували, або найбільш талановитих забирали з України, вона завжди відроджувалась саме з села.

Таким чином можна охарактеризувати узагальнений образ українця. Разом з тим треба звернути увагу на те, що українська ментальність була постійно піддана руйнуванню – позбавлення можливостей незалежного життя негативно позначилось на дотриманні таких якісних задатків, як гідність, честь, совістливість, прагнення до волі тощо, вимагало конформізму, приниження, слухняності, відмови від самостійності і т. ін. Однак, не зважаючи на всі випробування, що зазнав український народ, він, як народ, нація зберігся, отже залишилась живою його душа, ті якісні основи, що її наповнюють. Проте змушений жити в умовах, які перешкоджали розкрити себе, свої сили й можливості, українці змогли реалізувати свій духовний потенціал.

Процеси "виживання" українства, ізоляції, асиміляції викликали реакцію концентрації духовності в художніх явищах, встановлення святого ставлення до традицій, самобутніх коренів художнього життя. Особливості ментальності українського народу, його життя, природні умови, в яких він жив, визначали головні якості його художньої культури. До них належать такі, як:

— висока духовність, що пронизує всі художні явища. Духовність українців поєднувала в собі духовні начала язичества та духовну основу християнства. Найповніше вона була втілена в художній системі Київської Русі, коли духовність виступала головним життєвим орієнтиром. Зосередженість на оспівуванні радощів і смутку людей, їх мужності і простоти, любові до світу, моральних чеснот, готовності постраждати за праве діло і т. п., тобто спрямованість до духовної досконалості визнається властивою рисою для українського життя всіх часів, відрізняє його зміст і напрям. При цьому митці відмовляються від залучення до художнього процесу всього того, що надмірно потворне, що є людською вадою, відштовхує, наповнене жорстокістю тощо. Вони акцентують увагу на пізнанні життя через кохання, на житті з любов'ю, затверджують благородство і високу мораль;

— дотримання в художній діяльності етичних ідеалів. Подібно до того, як у давньогрецькому понятті калогатії поєднювались уявлення про добро і красу, в українській художній культурі явища краси існували лише в проявах добра, любові, справедливості. Будь-який вид художньої творчості, все мистецтво і за змістом, і за формою пронизані високою мораллю, підпорядковані їй;

— порівняно довготривале збереження в художньому життя усного типу культури. Завдяки цьому українська художня система найбільш повно виявила себе в народних піснях і танцях та обрядах, у народній музиці та живопису і т. п. Крім того, усний тип культури характеризує анонімний суб'єкт. Він пов'язаний з тим, що у створенні художніх цінностей бере участь велика кількість людей. Усний тип культури базується на залучення в процес створення художніх цінностей практично кожної людини, реалізує себе в народній творчості;

— зосередженість художніх процесів у системі народного життя. Власне у сфері народної творчості найповніше й найяскравіше зосередився художній пафос нації, тут закріплені її головні художні досягнення. Професійна гілка мистецтва, що виникла за часів Київської Русі, довгий час розвивалася в руслі народного мистецтва, дотримуючись його форм і відповідаючи його вимогам. Лише на межі ХVII та XVIII ст.ст. остаточно відбулося виокремлення професійного та народного мистецтва, хоча українських художників-професіоналів відрізняв потяг до народних витоків, зосередженість на народних ідеалах.

Прагнення краси, прекрасного охоплювало всі сфери життя українців, з'являлося в усіх видах життєдіяльності. Історія свідчить про те, що майже всі життєві ситуації український народ намагався наповнити красою, її вищий прояв він вбачав у природі, вважав своїм ідеалом природну красу. Побутовий устрій теж підпорядковувався ідеалам природної краси.