Марія Моклиця

Основи літературознавства

Книги формують нас, тому процес сприйняття кожної книги мусить бути усвідомлений. Усвідомлюючи, що, як і чому ми читаємо, ми вчимось усвідом­лювати себе, а отже, володіти собою, скеровувати себе, домагатись постав­леної перед собою мети.

ТЕРНОПІЛЬ «ПІДРУЧНИКИ & ПОСІБНИКИ» 2002

ББК 83 М 74

Рецензенти:

Кравченко С. /., кандидат філологічних наук,

доцент Волинського держуніверситету;

Сташенко Н. Г., кандидат філологічних наук,

доцент Волинського держуніверситету

Редактор проекту Сергій Ткачов

Видання здійснено в авторській редакції

Технічне редагування Марії Жук, Лесі Вознюк, Людмили Олійник

Художник Антон Костенко

Відповідальна за випуск Леся Вознюк

Моклиця Марія

М 74 Основи літературознавства. Посібник для студентів. — Тернопіль: Під ручники і посібники, 2002. — 192 с.

ISBN 966-562-671-X

Посібник «Основи літературознавства» в цікавій, популярній формі дає струнку систему знань, які повинен мати кожен філолог і будь-яка освічена людина. Посібник спирається на нові, сучасні концепції та мето­дології літературознавства і водночас містить чіткі, вивірені формулюван­ня кожного основоположного питання теорії літератури, які полегшують і водночас поглиблюють сприйняття художнього твору і літературного про­цесу. Посібник є цікавою, оригінальною авторською спробою перетворити чисту науку на захоплюючий процес сприйняття і пізнання художнього твору. Книга буде корисною для широкого кола читачів — студентів, абі­турієнтів, учителів, усіх, хто любить літературу і намагається усвідомити свої читацькі вподобання.

Посібник розрахований на студентів-філологів.

ББК 83

ISBN 966-562-671-X

© Моклиця М., 2002 © Костенко А., графіка, 2002

«Матеріал ніколи не рятує мистецький твір, і золото, з якого зроблено статую, її не освячує. Мистецький твір живе бі­льше із своєї форми, ніж з матеріалу, своїм чаром він зобов'язаний структурі, внутрішній будові. Саме це є власне ми­стецьким у творі, і саме на це має бути скерована мистецька та літературна критики».

Косе Ортега-і-Гасет

_Зміст

Поговоримо про Терміни

(Замість вступу)

6

Мистецтво слова

12

Слово — образ міф — архетип

15

Що таке краса? (дещо про естетику)

20

Слово художнє — слово образне

23

Різновиди образів

26

Образи на рівні мови

31

Художній твір як єдність змісту і форми

Основи віршування

44

55

Рід і жанр як зміст і форма літератури

78

Літературний процес

92

Наука про літературу

110

Словник

116

ПОГОВОРИМО ПРО ТЕРМІНИ (ЗАМІСТЬ ВСТУПУ)

- Наукові терміни як інша мова.

- Наукоподібність мови початкуючих науковців.

- Учні про аналіз твору.

- Романтики про роль емоцій і розуму в сприйнятті твору.

- Формування понятійного апарату науки.

- Дискусії про слова.

- Аксіоми в літературознавстві.

- Ідеологізація літературознавчих термінів.

- Смаки і вподобання в оцінці художнього твору.

- Проблема обґрунтування суб'єктивного враження.

У кожній загально національній мові існує багато мовних пластів, які іноді настільки відрізняються від літературної мови, що декому можуть видатись іншою мовою, незрозумілою так само, як і будь-яка невідома нам іноземна мова. Скажімо, такою іншою мовою, незрозумілою для більшості, є мова кожної науки. Будь-яка наука має свій словник, спирається на певну кількість понять, якими треба оперувати в розмові науковців вузького профілю. Молодий науковець і розпочинає завжди свій шлях у науку з того, що опановує значення слів, які людям інших професій чи сфер діяльності або не відомі, або ж вживаються ними в іншому значенні. Формування словника, або понятійного апарату, науки — це завжди дуже довгий і складний шлях. Уся історія науки, наче у дзеркалі, відбивається в історії тих слів, якими вона користується. Кожен термін має свою долю, іноді дуже схожу на долю людини. У нього буває час народження, зміцнення, поширення, розквіту. Буває навіть забуття і вмирання, а потім нове народження. Навіщо кожній науці потрібні свої окремі слова? Коли йдеться про такі науки, як літературознавство, мистецтвознавство, естетика, філософія, навіть психологія та інші суспільні науки, здається, що цілком можна для пояснення тих чи ін­ших аспектів даної науки обійтися тими поняттями, які вже є в мові. Навіщо вигадувати інші слова, ство­рювати словник і робити мову науки недоступною для більшості навіть освічених людей? Це не таке таке просте питання, як може видатись на пер­ший погляд.

Іноді серед молодих науковців спостерігається надмірне захоплення термінами. Вони щойно опанували нові слова і використовують їх залю­бки, їм подобається, що вони корис­туються такою складною, такою за­гадковою, такою вочевидь науковою мовою. І зовсім забувають про те, що слова науковцю потрібні не зара­ди самих слів, а щоб висловити якусь думку. Звучить щось дуже по­важно і науково, а прислухаєшся, вдумаєшся — нічого не сказано. Просто якісь тривіальні загальновжи­вані думки «перекладено» на мову термінів, мову, яку в даному випадку доречніше називати псевдонауко­вою. Утім, це хвороба росту. Треба пройти такий етап, навчитися вільно володіти мовою науки, щоб потім ко­ристуватися нею якомога ефектив­ніше. Загалом же мова кожної нау­ки — це той апарат, який має сенс, коли працює. Немає потреби заучу­вати безліч незрозумілих слів, якщо вони не допомагають на складному шляху до пізнання істини.

Певну кількість спеціальних те­рмінів кількох найважливіших наук мусить знати кожна освічена люди­на. Ще у школі учні засвоюють поня­тійний апарат таких наук, як матема­тика, фізика, хімія, біологія тощо. Власне, знати ту кількість термінів, на які спирається, скажімо, фізика, — це й означає знати саму фізику, тро­хи, на найпростішому рівні, орієнту­ватися в ній. Має свій мінімум для заучування на загальноосвітньому рівні й літературознавство. Усі му­сять знати, що означають такі понят­тя, як літературний рід, жанр, сюжет, ямб, романтизм тощо. Усі ніби й знають. Але, на жаль, найчастіше це просто ілюзія знання. Просто за пе­ріод навчання у школі учні звикають до того десятка-півтора слів, які му­сять асоціюватись лише з уроками літератури. Коли запитати будь-якого школяра, що таке епітет, він, не задумуючись, відповість: «Худож­нє означення». Що таке сюжет? «Це система подій». Що таке ямб? «Це коли у вірші наголос на кожному другому складі». Усе правильно. Але чомусь той самий учень, якщо по­просити його знайти епітети в дано­му тексті, називає епітетами будь-яке означення, нічого не може сказа­ти про специфіку сюжету конкретно­го твору, не здатен відрізнити ямб від хорея в запропонованому вірші, не кажучи вже про трискладові роз­міри. Чому так? А тому що він не ро­зуміє, що означає слово «художнє», чим воно відрізняється від нехудожнього означення, не знає, що таке «система», як вона відрізняється від несистеми, вважає, що немає ніякої потреби знати, який вірш написаний ямбом, а який хореєм.

Бувало, що й самі поети допомагали утвердитися в такій думці: мовляв, не знаю ніяких дактилів, складаю, як відчуваю. Існує і в літе­ратурознавстві, особливо радянсь­кому, традиція скептичного ставлен­ня до аналізу формальних елементів твору. Це традиція давня, започатко­вана ще романтиками у XVIII столітті. І у свій час романтики мали рацію. їм страшенно не подобалось, що класицисти, які панували в попередню епоху (XVII-XVIII століття), усе мис­тецтво регламентували, розписали за правилами, перетворили на науку і майстерність. Романтикам здавало­ся, що надмірна раціоналізація (від слова «раціо» — розум) шкідлива: мистецтво стає бездоганно правиль­ним, але холодним, байдужим, навіть мертвим. Тому замість аналізу рома­нтики посилювали процес сприйнят­тя, який мав давати емоційну й есте­тичну насолоду. Але навіть і в добу романтизму самі митці створили блискучі зразки аналізу художніх те­кстів, зробили багато літературозна­вчих відкриттів.

Кожна наука спочатку, на пер­ших порах обходиться невеликим числом спеціальних слів. Як правило, це ті самі слова, які вже існують у мові. Але невдовзі знову виникає по­треба в нових словах. Що довше іс­нує наука, то бі­льше в неї своїх слів, то ширший понятійний апарат. З чим це пов'язано? Хто створює нові терміни? Най­частіше автор, який першим запро­понував вживати якесь слово як спе­ціальне поняття, тобто термін, неві­домий. Але буває й так, що автор ві­домий. У будь-якому разі виникнення терміна обумовлюється потребою в новому слові, яку відчувають іноді багато людей одночасно. Що це за потреба і чому вона виникає?

Чому взагалі виникають нові слова? Якщо використовувати слова лише з практичною метою, щоб по­розумітися з іншими людьми, їх тре­ба не так вже й багато — кілька со­тень. Це назви предметів, явищ при­роди, родинних зв'язків, найбільш поширених дієслів та означень. Чим молодший етнос, нація, тим менший запас слів має її мова. Чим старша, розвиненіша культура, тим більше слів у її мові. Збагачується мова розширенням кількості абстрактних понять. Про рівень будь-якої культу­ри можна судити з того, скільки вона має слів на позначення абстрактних понять. Чим простіше, безхитрісніше живе людина, тим менше їй треба слів. У Ільфа і Петрова є чудовий об­раз міщанки Еллочки, яка мала у своєму словнику всього лише... три­дцять слів! Цих слів їй цілком виста­чало для того, щоб висловити всі свої бажання чи емоції А от словни­ки таких відомих митців, як Шекспір, Данте, Шевченко, Толстой, величез­ні, вони містять у собі не лише знач­ну частину слів загальнонаціональної мови, а й ті слова і поняття, які влас­тиві лише цим митцям. Кожен пер­шорядний письменник має свій вла­сний словник.

Отже, нове слово виникає тоді, коли з'являється потреба щось на­звати. У науці ця потреба диктується пошуком і відкриттям нових і нових елементів досліджуваного об'єкта, відкриттям нових законів, правил, взаємозв'язків. Якщо ми осягли те, чого раніше не розуміли, помітили те, чого раніше не помічали, у нас виникає потреба в новому слові, аби це слово позначило наше розуміння, розширення нашого бачення.

У XX столітті літературознавство почало оперувати такою величезною кількістю термінів, яких годі було на­віть уявити в XIX столітті. І це не то­му, що раптом наука захопилась ви­гадуванням нових слів. Літературо­знавство XX століття справді відкри­ло безліч таких речей (кожна з них об'єктивно існує в художньому творі чи літературному процесі), про існу­вання яких навіть не підозрювало лі­тературознавство попередніх епох. У процесі формування понятійного апарата науки відбуваються постійні, часто дуже масштабні диску­сії про ті чи інші слова. Одні літера­турознавці кажуть: це слово мусить означати те-то й те, інші заперечу­ють: ні, це слово означає щось зо­всім інше. Іноді така катавасія почи­нається! Мало не війна слів. Напри­клад, століттями науковці спереча­ються про слова «романтизм» і «реа­лізм», «оповідання» і «новела», «сю­жет» і «фабула», «конфлікт» і «колі­зія», «рід», «жанр» та інші. Чим це пояснити? Невже науковцям так важ­ко дійти згоди? Річ у тім, що дискусії про слова (або терміни) — це дуже важлива складова частина розвитку науки. Сперечаючись про терміни, науковці заглиблюються в художній твір або якесь явище літературного процесу, краще його осягають, чіт­кіше бачать його суперечливість і складність. Зрештою, на якомусь етапі більшість науковців погоджу­ється: таке-то слово має ось таке значення. Отже, поняття стало ніби аксіоматичним, його вже не треба обґрунтовувати. У кожній науці му­сить бути певна кількість аксіом. Во­ни позначають якісь об'єктивні част­ки наукової істини. На них повинен спиратись кожен науковець. Особ­ливо тоді, коли він втратив дорого­вказ, заплутався в якійсь проблемі. На жаль, у літературознавстві на сьогоднішній день не так багато аксіоматичних понять, як могло б бути з огляду на вік науки. Історія української науки пройшла через період так званого радянського літературознавства, яке було лише частково наукою, а здебільшого — ідеологією. Тобто воно мало на меті не стільки вивчення об'єктивних фактів літератури, скільки намагалось виправдати за допомогою літератури панівну ідеологію, різноманітні комуністичні догмати. Тому радянські науковці створили свій окремий понятійний апарат, який суттєво відрізнявся від понятійного апарату зарубіжного лі­тературознавства. У радянській науці всі слова мали ідеологічну мітку, бо вся світова література ділилася на дві великі частини: прогресивну і ре­акційну. Прогресивною, звісно, вва­жали радянську літературу і дожовт­невий реалізм, який активно боровся за визволення пролетаріату, а реак­ційною — все те, що не зачіпало класових проблем. Іншими словами, усі, хто був за революцію і соціа­лізм — наші й прогресивні письмен­ники (навіть якщо вони очевидні не­здари), а хто проти революції чи байдужий до неї — реакційні й буржуазні. Зрозуміло, що в такому разі всі слова, які вживала наука, втрачали свою термінологічну цінність, бо називали не те, що насправді існує, а якусь фікцію. Оперування фіктивними поняттями давало фіктивні результати.

В останнє десятиліття в україн­ському літературознавстві все змі­нюється. Терміни — також. Можливо, навіть у першу чергу терміни. Існує навіть своєрідна мода на іноземні терміни, які раніше у нас не вжива­лися, і це цілком закономірно. Але і старі терміни залишаються в ужитку, хоча кожен з них потребує пере­осмислення. Ми переживаємо такий період, коли все збурилося і вирує. Але учні та студенти, які вивчають лі­тературознавчі терміни, не можуть чекати, поки все втрясеться і науко­вці дійдуть згоди. їм потрібні орієн­тири вже зараз, сьогодні. Відсутність чітких орієнтирів призвело до того, що майже ніхто не відчуває потреби в літературознавчих поняттях. Вони наче зайві, лише заплутують нас, ко­ли ми хочемо просто читати і отри­мувати задоволення від прочитаного.

Але проблема в тому, що у шко­лі й навіть в інституті змушують чита­ти те, що не завжди припадає до смаку, а навпаки — не подобається, навіть дратує, здається незрозумі­лим, нудним. Учень чи студент ро­бить зусилля і читає заради оцінки. Чи має так бути? І чи можна цю про­блему осягнути і якось розв'язати, не користуючись жодними спеціаль­ними поняттями?

Існує в літературознавстві таке поняття, як критерії художності. Це всі ті мірки, за допомогою яких ми визначаємо цінність твору. Який твір можна вважати високохудожнім, а який — ні? Чи досить того, що твір сподобався при читанні? Вже моло­дші школярі помічають, що одне і те саме оповідання чи вірш комусь ду­же сподобалось, а комусь — зовсім не сподобалось. Смаки ж в усіх різ­ні... То чий же смак має бути орієн­товним, коли добирають твори, наприклад, для шкільної програми? Чиї смаки визначають місце кожного митця в літературі: класик, першорядний письменник, другоря­дний, епігон?.. Щось середнє? Але як вивести це середнє? Адже маємо справу з мистецтвом... Якісь найшановніші люди, академіки мусять усім давати виважені оцінки? Академіки багато що визначають і допомагають визначити іншим, але, на жаль, як свідчить історія, академіки теж до­сить часто помилялись, особливо стосовно сучасної їм літератури. Критерії художності — дуже складна проблема, яка стосується багатьох аспектів творчості, літературного процесу, природи художнього твору і психології його автора.

Але повернімось до термінів. Чи допомагають нам такі слова, як сю­жет, фабула, ритмомелодика, стиль, метафора тощо, визначити художній рівень твору? Зрештою, в усіх проза­їків є у творах сюжети та фабули, кожен вірш має ритмомелодику, ко­жен митець або має власний стиль, або належить до якоїсь стильової те­чії. Чи необхідні ці поняття в розмові про сприйняття твору і враження про нього? Уявімо собі таку ситуацію: двоє людей прочитали книжку і захо­тіли обмінятись враженнями (якщо враження яскраве, ним завжди хо­четься поділитися з кимсь). Один каже: «Мені дуже сподобалась ця книга! Я прочитав одним духом, не відриваючись». Інший заперечує: «А мені було нудно. Я ледве-ледве до­читав до середини, не витримав і кинув». Кожному з опонентів схо­четься переконати співбесідника у своїй правоті. Наступний етап роз­мови: переконати, що я маю рацію, що твір насправді заслуговує тієї оцінки, яку я висловив. Отже, треба знайти якісь аргументи. Казати на різні лади «мені сподобалось, спо­добалось, сподобалось» — не аргу­мент для того, кому те ж саме не припало до смаку (авжеж, про смаки не сперечаються саме тому, що про смаки сперечатись марно: все одно кожен лишиться при своїй думці). Як можна аргументувати своє смакове, суб'єктивне відчуття? Чи це можли­во? Чи потрібно? Навіть якщо не ма­ти на меті перетягування когось у свою віру (а людині все ж таки саме це й властиво), самому собі мусить бути цікаво: а чому, власне, цей твір мене так схвилював? Тут є принайм­ні дві відповіді, між якими одразу мусово вибирати: або цей твір справді талановитий, а отже, здатен сподо­батись багатьом, у ньому закладено гаку здатність: впливати, викликати відгук, тобто подобатись. І другий варіант: твір насправді звичайний, посередній, але мені він подобаєть­ся, бо я взагалі люблю читати такі твори (про війну, про кохання, фанта­стику, історичні романи тощо). Якщо ми зупинимось на другому варіанті відповіді, нам все одно, аби перейти на третій етап розмови, потрібно дати оцінку художньої вартості саме цього твору. Отож, я хочу довести, що твір гарний і здатен подобатись.

Як я це аргументую? Наприклад, при читанні я відчував захоплення, не міг відірватись. Які якості твору здатні викликати таке сприйняття? Я кажу: там стільки подій, такі несподівані повороти, пригоди, герой потрапляє у складні ситуації, долає перешко­ди... А співбесідник відповідає: так, це гостросюжетний роман, але ж сюжет у ньому тривіальний, розвиток подій можна передбачити, нам за­здалегідь відомо, якою буде розв'язка. Хіба це цікаво? Аби вести розмову далі, я теж мушу перейти на мову спеціальних термінів. Я знаю, що таке гостросюжетний роман, то­му відповідаю: можливо, фінал подій і можна передбачити, але ж не мож­на передбачити всіх перипетій конф­лікту. Тут стільки несподіваних пово­ротів, сюжетна лінія така складна і розгалужена, що читач все одно з великою напругою стежить за дина­мікою подій. Співбесідник і на це має відповідь: нагромадження епізодів не здатне зацікавити, якщо дійові пер­сонажі сюжету змальовані так, наче вони не живі люди, а манекени, які всі мають однаковий вигляд, гово­рять однаково, чинять передбачува­но... Я мушу замислитись: чи справді це так? Справді, усі герої твору ді­ляться на зловмисників (вони всі по­спіль погані, мають один і той самий набір якостей) і героїв, які з ними змагаються (ті, навпаки, наділені всіма можливими чеснотами). Ніби співрозмовник має рацію, але... По­годжуватись не хочеться. Я шукаю аргументи далі. Знайшов! Але ж це не реалістичний твір, в якому все мусить бути правдоподібне, як у житті, а романтичний, тобто схожий на казку, фантазію. Тому і герої тут мусять ділитись на добрих і поганих, як у казці. Хіба ж це недолік? Але й опонент не хоче поступатись, продо­вжує наполягати: навіть якщо це ро­мантичний твір, він не повинен бути схожий на інші романтичні, а точні­ше, пригодницькі твори, як дві краплі води. У ньому немає нічого оригіна­льного, можна сказати — автор зо­всім не має власного стилю, його мова зауживана, він не використовує жодних яскравих художніх засобів. І нарешті: цей твір не має оригіналь­ного змісту, тому він і не здатен за­лишити по собі глибокого враження. Він одразу забувається, навіть якщо ти читав із хвилюванням. Це твір, що призначений для розваги, він нале­жить до масової літератури. Мені важко щось заперечити, але я все ще не хочу здаватись. Але ж книга розважає! Хіба цього не досить? При читанні я розважився, більшого й не треба. Співрозмовник має аргумент і на це: але ж художня література має не тільки розважальну, але й естети­чну та виховну функцію. І головна з них — естетична, бо саме вона ро­бить твір художнім. Розважати може не тільки книга, а й якась, скажімо, побутова сценка на вулиці. Якщо твір лише розважає, якщо він не приму­шує замислитись, не кличе до кра­щого, не піднімає нас над буденніс­тю, не змінює нас, то, зрештою, ні­чим і не збагачує. Мабуть, розважа­льна література теж має право на іс­нування. Але потрібно знати їй ціну. Якщо людина читає лише для того, щоб розважитись, це означає, що людина має низький духовний рі­вень, бідний внутрішній світ.

Звісно, нікому не хочеться ви­знавати, що його внутрішній світ бід­ний. Тому я мушу визнати, що про­читаний мною і моїм співрозмовни­ком пригодницький роман справді здатен лише розважати і не має ве­ликої художньої вартості.

Таким чином, будь-яка розмова про прочитану книгу, довша, аніж обмін словами «сподобалось / не сподобалось», не може обійтися без спеціальних понять, тобто без термі­нів. І що далі ми заглиблюємось у внутрішній світ книги, то більше елементів в її будові помічаємо, то більша кількість спеціальних слів нам необхідна. Не лише філолог, а й будь-яка освічена людина повинна вміти аргументувати свої читацькі вподобання. По тому, хто що читає, як прочитане оцінює і як аргументує свої оцінки, можна судити про зага­льний рівень особистості. Книги фо­рмують нас, тому процес сприйняття кожної книги мусить бути усвідомле­ний. Усвідомлюючи, що, як і чому ми читаємо, ми вчимось усвідомлювати себе, а отже, володіти собою, ске­ровувати себе, домагатись постав­леної перед собою мети.