Питання для самоконтролю:

1. Чи можемо ми дізнатися, як первісна (прадавня) людина сприймала світ?

2. Що спільного у сприйнятті світу первісної людини, дитини і митця? Чим відріз­няється конкретно-чуттєве сприйняття від понятійно-логічного?

3. Чи потрібно сучасній людині вертатись у первісні часи?

4. Поясніть, чому в одних випадках міф — це синонім казки, вигадки, а в інших він позначає найважливіші істини буття? Наведіть приклади.

5. Поясність, чому у вірші Антонича «Село» предмети та істоти наділені не влас­тивою для них функцією («корови моляться», «від воза місяць відпрягають» то­що)? Де і коли існувало село, зображене поетом? Чи хочеться в такому селі жити? Чи не пригадаєте ви подібні зображення села в інших поетів?

Рекомендована література:

1. Ільницький М. Б.-І. Антонич. Нарис життя і творчості. — К., 1991.

2. Новикова М. Міфосвіт Антонича // Сучасність. — 1992. — № 9.

3. Моклиця М. Міф і література модернізму: деякі аспекти проблеми // Мокли­ця М. Модернізм як структура. Філософія. Психологія. Поетика. — Луцьк, 1998.

4. Потебня О. Думка й мова // Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / Під ред. М.Зубрицької. — Львів, 1996.

ЩО ТАКЕ КРАСА?

(ДЕЩО ПРО ЕСТЕТИКУ)

- Мистецтво первісного світу.

- Уявлення про красу, історична динаміка цих уявлень.

- Романтичний ідеал краси.

- Реалістичний ідеал краси.

Якщо замислитись, чому, як і коли людина почала використовува­ти свою мову задля інших, непракти­чних потреб, наштовхнешся на бага­то складних проблем, які можна розв'язувати як своєрідну шараду. Початок мистецтва словесного, як і будь-якого іншого, губиться в сивій давнині. Ніхто ще не зміг зафіксувати такого моменту, коли людина вже є, а мистецтва ще немає. Знаходячи рештки найдавнішої людини, вчені знаходять разом з невміло обробле­ними знаряддями праці й перші, такі ж невмілі, але чимось дуже приваб­ливі твори мистецтва. Людині потрі­бен був ніж, аби обробити ним здо­буту рослинну чи тваринну їжу. Спе­ршу вона знаходила у природі загос­трені камінці, пізніше вчилась сама їх обробляти. І ось перед нами первіс­ний ніж, зроблений напівдикою лю­диною. Ми бачимо, що на нерівній ручці цього незграбного знаряддя — якісь лінії, кружечки, закорючки — орнамент! Уявити тільки — скільки праці довелось вкласти тій давній людині, щоб у такий спосіб прикра­сити собі ніж (чи, може, зробити по­дарунок іншій людині). Поміркуємо: навіщо первісній, ще майже дикій людині, яка ще й говорити до ладу не вміє, ті лінії і кружечки на ручці ножа? Від них ніж не ріже краще! Вони не потрібні, вони не задовольняють жодних практичних потреб первісної люди­ни, яка щоденно напружено боро­лась за своє виживання. Але, ма­буть, вже в первісну людину було за­кладено не лише потребу в їжі, воді, теплі тощо (всі разом ці потреби звуться біологічними, або ж матеріа­льними), а й іншу — потребу в пре­красному (ми звикли її називати ес­тетичною). Важко уявити собі мавпу, яка захоплено розглядала б протя­гом тривалого часу квітку чи захід сонця. Якщо ж таке з тією мавпою станеться, варто одразу змінити її природний статус — вона вже пере­стане бути мавпою, у ній з'явиться щось людське. Людині подобається все гарне. Колись європейці, колонізуючи народи Америки, Африки, Азії, обмінювали дешеві брязкальця на справжні самоцвіти і золото у диких народів. Необроблений діамант чи золото не дуже гарні, а кольорове скло блищить і міниться різними ба­рвами. Звісно, аборигени за скло і яскраву шмату тканини віддавали справжні багатства, а європейці ди­вились на них зверхньо: що з них ві­зьмеш — дикуни! Насправді ж дикуни виявляли ту якість, яку багато хто з «культурних» європейців давно втра­тив у погоні за наживою: безкорис­ливу закоханість у красу. Навіть най­давніша людина любила все гарне, була здатна милуватися красою при­роди і хотіла сама, своїми руками зробити щось гарне.

Звісно, уявлення про красу з ча­сом змінюються. Те, чим милується людина, особливо якщо йдеться про нею ж таки створені речі, є дуже по­казовим: свідчить про її рівень, сма­ки, духовний розвиток, а головне — про її належність до певної культури. Дикун любить яскраве і строкате (кожен підліток проходить через етап такого «варварського» смаку), люди­на з більш розвиненими смаками надає перевагу вишуканій, неяскра­вій красі. Кожна епоха, яка є одноча­сно й етапом у розвитку культури, залишила нам свої естетичні ціннос­ті, тобто свої уявлення, що таке пре­красне. Кожна епоха створила свій естетичний ідеал, або еталон краси: зразок найпрекраснішої картини природи і зразок найпрекраснішої людини. Варто порівняти пейзажі й портрети художників різних епох, щоб переконатись: смаки змінюються.

Те, що сьогодні здається взірцево прекрасним, завтра може видатись негарним. Якби сучасну переможницю конкурсу краси, навіть всесвітнього, перенести, скажімо, в епоху Ренесансу (Відродження), навряд чи хто віддав би цій красуні пальму першості. Нею не стільки милувалися б, скільки спів­чували: яка ж худа, мабуть, хвора! Що там епохи, якщо і сьогодні ми можемо спостерігати різницю уявлень про кра­су, наприклад, між жителями села і мі­ста. Довгонога худа красуня — ідеал міський.

Сільський ідеал — міцно збите, фізично розвинене тіло.

Втім, останнім часом таке тіло культивується і міською культурою — згадаємо моду на культуризм. Як­що спробувати узагальнити есте­тичні ідеали різних епох, можна помітити, що постійно відбувається коливання між романтичними і ре­алістичними уявленнями про пре­красне. Романтики всіх часів пле­кають моду на таке тіло, яке не за­тіняє красу внутрішню, духовну. Прекрасна жінка для романтика — це жінка з витонченою вродою, то­нка, граціозна, бліда, загадкова, сумна. Прекрасна жінка для реалі­ста — це жінка в першу чергу фізично здорова, спортивної статури, пропорційна, рум'яна, весела тощо.