3. Акмеїзм (грец. Акте - найвищий ступінь чого-небудь) - модерністська течія, що сформувалася як реакція на крайнощі символізму.

Головним принципом акмеїзму є:

-        відмова від містичної туманності, прийняття земного світу в його розмаїтті, зримій конкретності, звучності, барвистості;

-        предметність і чіткість образів, відточеність деталей;

-        перекличка з минулими літературними епохами, широкі естетичні асоціації, «туга за світовою культурою» (О. Мандельштам).

В літературне угрупування акмеїстів «Цех поетів» входили М. Гумельов, С. Городецький, М. Кузмін, Г. Іванов, А. Ахматова, О. Мандельштам.

Акмеїзм об'єднав поетів, які мали різні ідейно-художні настанови і літературні долі. Об'єднувало акмеїстів прагнення віднайти вихід із кризи символізму. Вони не ставили собі за мету створити цілісну світоглядну та естетичну систему та не створили її. Більше того, відштовхуючись від символізму, вони підкреслювали глибокі внутрішні зв'язки акмеїзму і символізму.

Оцінюючи роль Анни Ахматової у цьому процесі народження нових естетичних принципів, дослідники зазначають, що вона як поет прямувала шляхом віднайденого нею нового художнього реалізму, що був пов'язаний із традиціями російської класичної поезії. У той же час рання творчість Анни Ахматової відобразила принципи акмеїстичної естетики.

Безумовно, що ці принципи були творчо індивідуально усвідомлені та засвоєні. Чи могла Анна Ахматова взяти за зброю палкий заклик акмеїстів сприймати дійсність «у всій сукупності краси та неподобств»? Якщо звернемося до її біографії, ми можемо ствердно відповісти на це питання. її життя було наповнене і красою кохання, і непомірним стражданням. Анна Ахматова вважала, що «всі ми живемо заради майбутнього», мабуть, тому її лірика сповнена глибинного драматизму, гострого відчуття хиткості, дисгармонійності буття, передчуттям катастрофи.

За спогадами Лідії Чуковської, коли в Ахматової питали, чому її вірші такі сумні, вона відповідала, що ця недоладність пояснюється особливостями її біографії. Вірші, навіть геніальні вірші, ніколи не дарували щастя своєму автору, проте пристрасть писати ще і ще від цього не зникала. Блок називав її творчість винятковою на тлі творчості інших поетів-акмеїстів. А вона сама ніколи не приховувала, що творчість самого Блока була для неї опорою на ранньому етапі. У 1914 році Ахматова дарує Блоку примірник «Чоток» із двовіршем-посвятою, який розкриває характер її ранньої творчості з мотивами і образами лірики поета. Блок пробудив музу Ахматової («від тебе приходила до мене тривога й уміння писати вірші»), проте далі вона обрала свій власний шлях. Якщо Блок осмислював катастрофічність буття винятково в історико-філософському ключі, то Ахматова переводить це відчуття у сферу інтимну.

Перші збірки її віршів — «Вечір» (1912), «Чотки» (1914), «Біла зграя» (1917) — являють собою інтимну лірику. «Вечір» — таємничий час, коли народжуються нові невідомі почуття, але водночас губиться те, що було близьким, знайомим. «Вечір» — це книга жалю, співчуття, передчуття занепаду, душевних дисонансів. Ця лірика відображає надії, що загинули, ілюзії кохання, що розсіялися, розчарування, сум.

«Реквієм» — пам'ятник доби сталінського терору, а, як відомо, А.Ахматова в повній мірі зазнала цькувань партійної верхівки. І саме тоді поетеса перестає заглиблюватись в суб'єктивне, а запевняє, що ...тоді була з своїм народом, Там, де мій народ, на лихо, був.

Ось вона, акмеїстична «вічна тема» — тема особистої та історичної пам'яті! Однак при цьому авторка залишається вірною своїй творчій манері: у центрі уваги — Жінка з її болем та переживаннями: Забирали тебе на світанку, Мов на цвинтар, тебе провела. Плачуть діти тобі наостанку.

На божниці свіча опливла.

Бачимо, що в поемі «Реквієм» поетеса поєднала опис власного горя зі всенародним стражданням. Це і є вища форма акмеїзму, адже так вдало поєднати мотиви душевних переживань із мотивом пам'яті, а також біблійними мотивами зумів далеко не кожен представник цієї літературної течії.

Так, душевні переживання для Анни Ахматової — тема, яку неможливо вичерпати. її образи є яскравими й чистими, а описи — лаконічними й наповненими смислом. Вірші цієї жінки справді можна назвати «елітарними», знаковими для становлення й розвитку акмеїзму в російській літературі.

Родовід Анни Ахматової тісно пов'язаний з Україною: батько походив із козацької старшини, дід за материнською лінією був начальником канцелярії при київському генерал-губернаторі Д. Бібікові і брав активну участь у благоустрої Києва. Вийшовши у відставку, оселився в Україні, де були розташовані його маєтки.

Народилась Анна Андріївна в Одесі, згодом переїхала до Царського села, але кожне літо проводила біля Севастополя. В Україні є місце, яке можна вважати «родовим гніздом» Горенків: це – Шелехівська Слобідка на Поділлі. В середині ХІХ ст.. недалеко від цих місць розташувався маєток діда Анни Андріївни Еразма Івановича Стогова. Там мати Анни Ахматової після революції, лишившись без засобів до існування, мешкала разом зі старшою сестрою, там вона і померла у 1930 р., там же була й похована. В 1989 р. з нагоди 100-річчя від дня народження Анни Ахматової в Шелехівській Слобідці, в колишньому садибному будинку «у дороги непроезжей» відкрито літературно - меморіальний музей, а в 1990 р. встановлено перший в Україні пам’ятник Анні Ахматовій роботи скульптора В. В. Зайко.

Значне місце в житті цієї видатної особистості відведено Києву. Вперше до нашого міста Ганна Горенко приїхала п’ятирічною дівчинкою; в 1906 р. вступила в останній клас Фундуклеївської гімназії, а восени 1908 р. – до юридичного відділення Київських вищих жіночих курсів. 25 квітня 1910 р. Анна Горенко та Микола Гумільов вінчалися в Микільській церкві на тодішній околиці Києва. Згадки про київські часи можна відшукати в її поезіях.

Всіх, хто завітав цього дня до бібліотеки ім. М.Костомарова, зустрічали вірші А. Ахматової у виконанні Л. Джигуль з раритетної колекції передплатних видань «Сторінки російської поезії» фірми «Мелодія». Зацікавила присутніх і виставка, підготовлена бібліотекою «І все-таки почують голос мій».