23.2. Головні кроки України на шляху до європейської інтеграції.

Одним із провідних напрямків зовнішньої по¬літики України є участь у загальноєвропейському процесі і, зокрема, в процесі європейської інтеграції.

З 1992 р. Україна стала учасником Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) і підписала ключовий документ НБСЄ,— Гельсінський Заключний акт. Це стало свідченням визнання рівноправності України у творенні демократичних міждержавних стосунків і безпеки в Європі. На початку грудня 1994 р. на зустрічі глав держав і урядів НБСЄ в Будапешті лідери чотирьох країн — України, США, Великої Британії та Росії — підписали Меморандум про гарантії безпеки України. У ньому три ядерні держави підтвердили свої зобов'язання поважати незалежність, суверенітет і територіальну ціліс¬ність нашої держави, утримуватися від загрози чи використання сили щодо України. З 1 січня 1995 р. НБСЄ стала постійнодіючою організацією — ОБСЄ, важливим елементом загальноєвропейського дому.

9 листопада 1995 р. Україна — першою з країн СНД — офіційно вступила до Ради Європи (РЄ).

Це надало їй можливість брати участь у виробленні спільної політики європейських держав щодо прав людини, трансформувати національні державні та суспільні інститути відповідно до загальноєвропейських вимог. Вступивши до РЄ, Україна взяла на себе певні зобов'язання, що стосуються насамперед приведення її правової та політичної систем у відповідність до вимог цієї організації. Так, згідно з рекомендаціями РЄ, в Україні було скасовано смертну кару. Незважаючи на опір деяких сил у державі, виконання рекомендацій РЄ відповідає національним інтересам України, наближає її до стандартів демократичного суспільства. Для контролю за виконанням взятих Україною зобов'язань запроваджено постійно діючий моніторинг стану справ щодо прав людини. За період з 1995 до 2004 р. Україна неодноразово опинялась у ситуації, коли їй загрожувало виключення з РЄ за невиконання зобов'язань.

Така ситуація не найкращим чином впливала на імідж України та на її відносини з європейськими державами. Це також негативно відбивалося на євроінтеграційних прагненнях України.

Важливе значення для європейської інтеграції України має співробітництво з Європейським Союзом (ЄС). У 1992 р. Україна долучилась до співробітництва з європейськими фінансовими організаціями, ставши, зокрема, членом Європейського банку реконструкції і розвитку, створеного для допомоги країнам Східної Європи у подоланні комуністичного минулого. Украї¬нське керівництво проголосило стратегічною метою вступ до ЄС. У 1994 р. була підписана, а в 1998 р. набула чинності Угода про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС. У документі проголошувалися такі цілі співробітництва: розвиток політичного діалогу; сприяння розвитку торгівлі й інвестицій; створення умов для взаємовигідного співробітництва в усіх галузях; підтримання зусиль України щодо зміцнення демократії та розвитку її економічного потенціалу, завершення переходу до ринкової економіки. Загальну стратегію ЄС щодо України було затверджено у 1999 р.

У липні 2002 р. відбувся саміт «Україна — ЄС». Основними питаннями, що обговорювалися, були надання Україні статусу країни з ринковою економікою і асоційоване членство країни в ЄС. За підсумками роботи саміту було прийнято рішення, що Україна не відповідає вимогам ЄС і не потрапляє до хвилі її розширення у 2004 і 2007 рр. У 2003 р. Україні було надано статус «країни — сусіда ЄС». Щоб зменшити негативні наслідки від вступу в ЄС сусідів України, з ними було укладено угоди про спрощення візового режиму.

У 2005 р. почався новий етап у співробітництві з ЄС. Нове українське керівництво на чолі з Президентом В. Ющенком спрямувало всі зусилля на досягнення стратегічної мети — вступ до ЄС. Основними кроками на цьому шляху є такі: подання заявки на вступ до ЄС; надання Україні статусу країни з ринковою економікою; вступ до Світової організації торгівлі (СОТ); початок переговорного процесу про умови вступу; набуття асоційованого членства в організації; вступ до організації.

Проголошення без'ядерного статусу сприяло налагодженню тісних відносин України з НАТО. У1994 р. вона стала учасником програми НАТО «Партнерство заради миру». У 1996 р. була схвалена індивідуальна програма партнерства України з НАТО. На території України проходять спільні навчання військових підрозділів (Яворівський полігон під Львовом, акваторія Чорного моря). У 1997 р. в Мадриді між Україною і НАТО було підписано «Хартію про особливе партнерство», у якій проголошувалося, що НАТО є відкритим для вступу нових членів і підтримує суверенітет і територіальну цілісність України, недоторканність її кордонів. Був визначений механізм консультацій між двома партнерами. Україна розглядає НАТО як найбільш ефективну структуру колективної безпеки в Європі, хоча не схвалила дії НАТО у Югославії. Для більш тісного співробітництва у Києві відкрито офіс військового представництва НАТО. На Празькому саміті НАТО у листопаді 2002 р. було затверджено план дій, що містить перелік конкретних дій, які б переконали НАТО у серйозності намірів України. Україна бере на себе зобов'язання забезпечити свободу слова, розвиток громадянського суспільства, захист прав і свобод громадян, розв'язання важливих економічних і соціальних проблем, щоб наблизитись до європейських цінностей і стандартів. Висновок. Ступивши на шлях незалежного розвитку, українська держава задекларувала свій європейський вибір, проте шлях досягнення інтеграції в європейські структури є складним, і потребує наполегливої праці й політичної волі.

Дати: 1992 р., 1994 р., 1995 р., 2002 р.

24.2. Рух Опору та його течії в Україні в роки Другої світової війни. Історичний внесок українського народу в перемогу у Другій світовій війні.

З перших днів окупації на території України розгорнулася антифашистська боротьба. Існували дві основні течії руху Опору:

комуністична (партизанські загони й радянське підпілля) і націоналістична (ОУН—УПА). У радянському партизанському русі можна виділити кілька етапів розвитку.

На початку війни основним завданням була організація руху, збирання сил і розробка методів ведення бойових дій. До середини 1943 р. партизанський рух набув стабілізації, а згодом — мав стійкий наступальний характер. Такий розвиток був обумовлений об'єктивними чинниками.

Військова доктрина Радянського Союзу припускала ведення війни малою кров’ю на чужій території. Тому партизанська війна вважалася недоцільною, що зумовила ліквідацію в 1930-ті рр. партизанських баз у прикордонних районах. Початок війни був відзначений швидким просуванням фашистських військ Україною, тому в тилу ворога залишилися цілі підрозділи радянських військ. Саме вони стали базою радянського партизанського руху.

Особливістю партизанського й підпільного руху в Україні було те, що в перший рік війни дії партизан і підпільників мали неорганізований характер, бракувало підготовлених командних кадрів і фахівців. У 1941 р. партизани мали на озброєнні тільки гвинтівки, карабіни,-револьвери, пляшки із запалювальною сумішшю. Вибухівки й мін було мало. Більшість партизанів захоплювали зброю у ворога. "У з'єднанні С. Ковпака трофейна зброя складала 80 % усього озброєння.

Додаткова інформація

Із наказу фельдмаршала Вільгельма Кейтеля «Про придушення комуністичного повстанського руху» (1941 р.): «Слід ужити найсуворіших заходів для запобігання подальшому розширенню руху. Слід ураховувати, що на зазначених територіях людське життя нічого не варте. Спокутою за життя одного німецького солдата має вважатися страта 50—100 комуністів».

Значну роль в організації руху Опору відіграли радянські військово-організаційні центри: Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) і Український штаб партизанського руху (УШПР, створений у червні 1942 р., на чолі з Т. Строкачем). Роботою цих центрів радянське керівництво вирішило піднести партизанський рух на вищий рівень і перетво¬рити його на всенародний. В Україні діяли партизанські з'єднання під командуванням С. Ковпака (зробив рейд від Путивля до Карпат), О. Федорова (Чернігівщина), О. Сабурова (Сумська обл., Правобережна Україна), М. Наумова (Сумська обл.). У містах України діяло комуністичне й комсомольське підпілля.

У вирішальному 1943 р. партизанський рух значно активізувався. Дії партизанів координувалися з діями Червоної армії. Під час Курської битви партизани здійснили операцію «Рейкова війна» — підриви ешелонів, залізничних і шосейних мостів. Восени 1943 р. було проведено операцію «концерт»: підірвано комунікації ворога і виведено з ладу залізниці. Партизани вели самовіддану героїчну боротьбу, організовували диверсії, знищували окупантів, вели агітацію серед населення. Підпільники й партизани від імені народу знищували фашистських поплічників в Україні: помічника Коха — Функа, його радників — Вінтера і Шнайдера, віцегубернатора Галичини Бауера. У Харкові радіокерована міна висадила в повітря будинок, у якому розміщувалось гестапо. Героями Радянського Союзу стали відомі партизанські командири: С. Ковпак, О. Федоров, О. Сабуров, М. Наумов. Однак ефективності партизанських дій заважала позиція Й. Сталіна, який недооцінював значення партизанського руху. ЦШПР кілька разів розформовували, а в січні 1944 р. було повністю ліквідовано.

Найбільше піднесення партизанського руху припадає на початок 1944 р.

Звільнення Правобережної і Західної України супроводжувалося активізацією партизанської боротьби з нацистськими окупантами. Понад 350 під¬пільних організацій діяли у Вінницькій, Житомирській, Кам'янець-Подільській, Кіровоградській, Тернопільській і Чернівецькій областях.

Партизани узгоджували свої дії з підрозділами Червоної армії. Вони допомагали в звільненні обласних центрів, сіл, міст. Рух Опору був преставлений також націоналістичною течією. Представники українського національного руху створили на території Західної України (на Поліссі та Волині) воєнні загони — Поліську Січ. їх сформував М. Боровець (Бульба), який вів партизанські дії проти фашистських окупантів і радянських партизанів.

Представники націоналістичного руху намагалися відновити незалежність України, воюючи проти фашистів і проти радянських військ. Полі¬тичним центром націоналістичного руху була Організація українських націоналістів (ОУН). Спочатку ОУН намагалась боротися проти радянських військ за допомогою нацистів, але ті виступили проти ОУН через національні ідеї організації та її прагнення створити незалежну Україну. 14 жовтня 1942 р. ОУН створила Українську повстанську армію (УПА) на чолі з Р. Шухевичем (Тарас Чупринка). УПА була найбільш організованим військовим об'єднанням українського націоналістичного руху.

Додаткова інформація

З листівки «За що бореться Українська повстанська армія?»: «УПА бореться за Українську Самостійну Соборну Державу і за те, щоб кожна нація жила вільним життям у своїй власній, самостійній державі. УПА бореться проти імперіалістів та імперій, тому що в них один панівний народ поневолює культурно і політично й експлуатує економічно інші народи. Тому УПА бореться проти СРСР і проти німецької «Нової Європи». У рядах УПА воюють українські селяни, робітники й інтелігенти... за національне й соціальне визволення».

У 1943 р. відбулася політична еволюція поглядів діячів ОУН—УПА. У серпні 1943 р. було вирішено вести боротьбу за незалежну державу разом з іншими поневоленими народами. Розглядалося навіть питання щодо альянсу із радянськими партизанами для боротьби з окупантами. Однак в основному ОУН—УПА і радянські партизани залишилися ворожі один одному.

У 1944 р., з наближенням Червоної армії до Галичини, УПА пішла на переговори з німцями, що завершилися компромісом. Німецька армія повинна була допомогти зброєю ОУН—УПА для боротьби з Червоною армією.

Таким чином, у роки Другої світової війни формування ОУН—УПА вели боротьбу за відновлення української державності, відіграючи роль «треться сили», яка захищає інтереси українського народу між двох ворогуючих боків — радянського і нацистського.

Після звільнення Західної України від нацистських окупантів почалася радянізація. ОУН—УПА активно боролася за права українського населення. На початку 1950-х рр. ОУНт—УПА була розгромлена.

У 2005 р. урядова комісія в складі робочої групи істориків Інституту історії НАН України підготувала експертний висновок про діяльність ОУН та УПА у роки Другої світової війни. Були проаналізовані такі питання: Плани Гітлера стосовно України й ОУН, доля військових формувань націоналістів «Нахтигаль» і «Роланд»; україно-польське протистояння; протистояння українських націоналістів і органів радянської влади у роки війни тощо.

У дні святкування 61-ї річниці перемоги Президент України В. Ющенко закликав колишніх воїнів УПА і солдатів Червоної Армії до примирення.

Але перемога кувалася не тільки на фронті, а й у тилу. Гасло «Усе для фронту, усе для перемоги!» підкорило собі життя і діяльність народу України в роки війни. Уже за тиждень після початку війни всі підприємства були переведені на виконання замовлень для фронту. Машинобудівні заводи Києва, Харкова, Одеси, Дніпропетровська, Запоріжжя, Сум були переобладнані під випуск або ремонт воєнної техніки. Так, Харківський танковий завод уже в грудні 1941 р. випустив першу партію танків, а всього за період війни було виготовлено понад 35 тис. танків.

Київський завод «Ленінська кузня», евакуйований у Зеленодольськ, практично відразу розпочав випуск воєнної продукції, а через три місяці обсяги виробництва збільшилися втричі. Збирання врожаю відбувалося в складних умовах. Проте, темпи заготовки зерна в тилових районах у два-три рази перевищували довоєнні. Вагомий внесок у перемогу зробили і науковці України. Група вчених на чолі з Є. Патоном розробила метод дугового автоматичного електрозварювання корпусів танків Т-34. І. Доброхотов винайшов нові методи виплавлення броньованої сталі.

В інституті клінічної фізіології, очолюваному академіком О. Богомольцем, були створені препарати для загоєння ран і переломів кісток. Співробітники Харківського інституту переливання крові організували пункти заготівлі й консервування крові, підготували фахівців для роботи в них.

Співробітники інституту біохімії АН УРСР на чолі з академіком О. Палладіним створили препарат, що прискорював процес згортання крові. Відомий хірург-офтальмолог академік АН УРСР В. Філатов удосконалив методи лікування хвороб ока і розробив технологію пересадки рогівки.

Висновок. В Україні рух Опору в роки Другої світової війни був представлений двома течіями: комуністичною і націоналістичною. Розкол у русі Опору в Україні перешкоджав швидкому звільненню України від німецько-фашистських окупантів. І радянські партизани, і ОУН—УПА намагалися максимально зібрати і сконцентрувати реальні українські сили в боротьбі проти завойовників. Рух Опору став справжнім другим фронтом Великої Вітчизняної війни.

Дати: червень 1942 р., 14 жовтня 1942 р., осінь 1943 р.

■ Поняття, терміни, назви: рух Опору, ОУН—УПА, УІІІПР.

■ Особистість в історії: С. Ковпак, Р. Шухевич (Тарас Чупринка).

Білет 25