43. Призначення та класифікація документів.

Офіційно-ділова сфера діяльності суспільства знаходить найповніше відображення у документах. Документ (від лат. documentum — повчальний приклад, взірець, доказ) — це діловий папір, що закріплює інформацію про факти, події, явища об'єктивної дійсності та розумової діяльності людей.

Документи поділяють на види за різними ознаками.

За стадіями виготовлення розрізняють:

— оригінали;

— копії.

Оригінал офіційного документа — перший або єдиний його примірник. Копія точно відтворює текст оригіналу, а також усі реквізити. Виготовляється вона рукописним, машинописним або іншим способом. Копія обов'язково має у верхньому правому куті позначку «Копія», завіряється підписом посадової особи. З юридичного погляду оригінали і копії є рівнозначними.

За ступенем гласності документи бувають:

— звичайні;

— для службового користування (ДСК);

— таємні та ін.

За місцем складання документи поділяють на:

— внутрішні, які фіксують внутрішні питання підприємства і не виходять за його межі;

— зовнішні, тобто вхідна та вихідна документація.

За походженням розділяють такі документи:

— службові (офіційні);

— особисті.

Службові документи створюються в організаціях, установах, на підприємствах службовими особами. Особисті документи пишуться громадянами поза сферою їхньої службової діяльності.

За технікою відтворювання розрізняються документи:

— рукописні;

— відтворені механічним способом.

За змістом документи поділяють на:

— організаційні (положення, інструкції, правила, статути тощо);

— розпорядчі (постанови, ухвали, рішення, розпорядження, накази, вказівки тощо);

— довідково-інформаційні (пояснювальні, доповідні записки, службові листи, телеграми, телефонограми, оголошення, запрошення, довідки, акти, плани роботи, звіти, доповіді тощо);

— документи колегіальних органів (протоколи);

— документи особового складу (автобіографії, резюме, характеристики, особові листки, трудові книжки, особові картки, трудові угоди, контракти);

— особисті офіційні документи (доручення, розписки, заяви, пояснювальні записки, пропозиції, скарги, заповіти).

За формою документи поділяються на:

— стандартні(типові);

— індивідуальні (нестандартні, нерегламентовані).

44. Причини недостатнього рівня культури мовлення та способи підвищення мовленнєвої культури.

Серед основних причин недостатнього рівня культури мовлення можна назвати такі:

1. Більшість сучасних учнів мало читає, у тому числі художніх текстів; окремі мовці не володіють навичками швидкого і осмисленого читання, у них слабо розвинені почуття естетичного задоволення від спілкування з книжкою.

2. Вік технократії виробив у багатьох людей байдужість до гуманітарних наук, зокрема до мови як предмета шкільної програми.

3. Практика білінгвізму спричиняє у деяких мовців численні явища інтерференції, звільнитися від яких можна лише за умови глибокого знання систем обох мов.

4. Відсутність в окремих людей навичок користування довідковою літературою (словниками, довідниками та ін.), а часом і недостатність таких видань зумовлюють консерватизм знань, поступову тенденцію до їх зниження.

5. Одним із найефективніших засобів формування загальнонародної мовленнєвої культури є добрий зразок. Це не тільки твір класика, сучасного майстра художнього слова, а й передусім мова батьків - у сім'ї, вихователя - у дитячому садку, вчителя - у школі.

6. Недопустимість «модних віянь» у мовленнєвій практиці суспільства ще не означає цілковитої відсутності таких віянь, отже, і можливості потрапити під їх вплив окремих мовців.

Таким чином, щоб підвищувати рівень мовленнєвої культури необхідно:

- шанувати мову, якою спілкуємося, і людей, з якими спілкуємося;

- багато читати - творів різних стилів, майстрів індивідуального художнього стилю;

- намагатися, користуючись практично кількома мовами, добре оволодіти нормами кожної з них, осмислити їх специфіку, не допускати змішування мовних явищ, виправляти прояви інтерференції;

- незалежно від сфери своєї діяльності стежити за змінами норм, які фіксуються у нових виданнях словників, правописних збірниках та ін.;

критично і творчо ставитися до написаного і промовленого слова, звіряючи його з усталеними нормами і з практикою визнаного зразка;

- не захоплюватися «модними» тенденціями, які властиві окремим виданням, деяким авторам або соціальним чи професійним групам людей (наприклад, у вживанні іншомовних слів, жаргонізмів, термінологізмів, «телеграфного» стилю мовлення, нарочитої спрощеності тощо).