Інструменти трейд-маркетингу

• POS-матеріали (оформлення місць продажу, реклама виробів, яка працює в місцях продажів: воблери, шелфтокери, цінники, стопери, постери, бирки, календарі, брелоки, і будь-які інші сувенірні предмети з логотипами товарів), які інформують покупця про товар і служать для залучення його уваги.

• мотиваційні акції (стимулювання призами або грошовим еквівалентом, співробітників (закупників товару в оптовому каналі, торгових команд, які розповсюджують продукцію в торгові точки, продавців і закупників торгових точок) різних компаній, що входять в збутову ланцюжок, через який йде продукт до кінцевого споживача)

• акції, спрямовані на збільшення обсягу закупівлі (купи Х одиниць продукції-отримай 1 одиницю продукції безкоштовно, як стимулювання)

• акції, спрямовані на збільшення ширини продуктової лінійки певного виробника в торговій точці (чим більший асортимент продукції певного виробника пропонує торгова точка, тим кращі умови роботи для торговельної точки надає виробник (знижки, збільшення дебіторки, безкоштовний продукт, туристичні путівки, «Подарунковими сертифікатами» мережевих магазинів тощо.))

• акції спрямовані на зменшення простроченої дебіторської заборгованості (якщо «продавець» вчасно платить «постачальника», то «постачальник» всілякими способами «мотивує» «продавця»)

• акції, зі збільшення активної клієнтської бази (стимулюється торгова команда, розповсюджує продукт виробника, за те, що продає його в як можна більшу кількість торгових точок)

• акції, зі збільшення валового обсягу продажів або виручки («постачальник» мотивує різними методиками «посередників» між собою і кінцевим споживачем, зазвичай «постачальник»-це одне комерційне підприємство, а «посередники» — персонал інших комерційних підприємств)

Всі види стимулювання продажів, сфокусовані на продажній ціні товару, можна розділити на три великі групи: пряме зниження цін, поширення купонів, що дають право на покупку зі знижкою і зниження цін з відстрочкою одержання знижки.

Пряме зниження цін. За ініціативою торгової мережі:

А. Протягом року існують періоди, коли супермаркети сповіщають про продаж за вельми низькими цінами ряду відібраних ними товарів чи заздалегідь установленої кількості цих товарів.

Б. Під час проведення спеціалізованих виставок і ярмарків торгові посередники надають покупцям знижки.

В. Торговельні підприємства роздрібної торгівлі вивішують списки товарів тижня (місяця), де об'єднуються супутні продукти повсякденного попиту і продукти тривалого зберігання, що дозволяє збільшити загальний товарообіг і створити постійну клієнтуру, яка керуватиметься стимулюванням продажів, застосовуваним регулярно.

З ініціативи виробника. Пряме зниження цін, задумане й організоване виробником, як правило, супроводжується наданням знижок торгової мережі у тому чіслі і франчайзерам. Бездоганно проведена операція може негайно привести до зростання обсягу продажів, за яким, відразу після її закінчення послідує різке скорочення цього обсягу. Тому наслідки зниження цін повинні бути ретельно зважені, оскільки вони можуть виявитися небезпечними.

Ризик. Різні науковці дають різні тлумачення поняття “ризик”.

Ризик (Террі) – це рівень невпевненості пов’язаний з проектом або з інвестуванням.

Ризик (Вебстер) – визначається як небезпека, можливість збитку або втрат.

Ризик (Райсбер) – це загроза або небезпека виникнення збитку в найширшому сенсі слова.

Ризик (Бобров) – це можливі збитки або недоотримання доходів порівняно з варіантом передбаченого проектом, програмою, планом або прогнозом.

Ризик (Вітлінський, Наконечний) – є вартісним виразом імовірної події, що може привести до збитків, виникає через відхилення фактичних даних від оціночних щодо сьогоднішнього стану й майбутнього розвитку системи.

Ризик (Грабовий) – це ймовірність втрати підприємством частини своїх ресурсів, недоотримання доходів чи виникнення втрат у результаті здійснення певної виробничої, фінансової або іншої діяльності.

Найбільш повно природа ризику відображена в наступному визначенні:

Господарський ризик – це діяльність суб’єктів господарювання пов’язана з доланням невизначеності в ситуації необхідного вибору, у процесі якого вони мають можливість оцінити ймовірність досягнення бажаного результату, невдачі й відхилення від мети.

Економічний ризик представляє собою об’єктивно-суб’єктивну категорію.

Основними характеристиками ризику є його елементи:

- об’єкти;

- суб’єкти;

- джерела ризику.

Об’єкт ризику – це економічна система, ефективність та умови функціонування якої наперед точно не відомі.

Суб’єкт ризику – це особа (індивід чи колектив), яка зацікавлена результатом керування об’єктом ризику і має компетенцію приймати рішення щодо об’єктів ризику.

Джерела ризику – це чинники (явища або процеси), які спричиняють невизначеність або конфліктність результатів.

Наявність всіх елементів ризику є необхідною умовою наявності ризику. Для забезпечення раціональності прийняття рішень в умовах ризику обов’язковою умовою є оцінка й обґрунтування ризику.

Алгоритм проведення економічної оцінки господарського ризику:

1). Визначення всіх можливостей ризиків певного виду діяльності на основі співставлення сприятливих і негативних наслідків такої діяльності;

2). Оцінка кожного виду ризику:

- кількісна

- якісна

- інтегральна

3). Вибір та обґрунтування заходів по мінімізації ризику. Визначення ефективності цих заходів.

Комерційний ризик виконує в господарській діяльності чотири типи функцій: інноваційну, регулятивну, захисну та аналітичну.

Інноваційну функцію комерційний ризик виконує, стимулюючи пошук нетрадиційних рішень проблем, які постають перед підприємцем. Світовий досвід показує, що більшість підприємств є конкурентоздатними на основі інноваційної економічної діяльності, пов'язаної з ризиком.

Регулятивна функція має суперечливий характер і виступає в двох формах: конструктивна і деструктивна.

Конструктивна форма регулятивної функції ризику полягає в тому, що здатність ризикувати - один із шляхів успішної діяльності підприємця (подолання бар'єрів, які заважають перспективним нововведенням).

Захисна функція ризику знаходить вираження в тому, що коли для підприємця ризик - природній стан, то нормальним повинно бути і терпеливе відношення до невдач. Ініціативним, підприємливим господарникам необхідн6ий соціальний захист, правові, економічні гарантії, що стимулюють виправданий ризик.

Аналітична функція комерційного ризику полягає в необхідності вибору одного з можливих варіантів рішень у зв'язку з чим підприємець аналізує всі можливі альтернативи, вибираючи найбільш рентабельні і найменш ризикові.

Аналізуючи функції комерційного ризику, слід підкреслити, що незважаючи на значні втрати, які зумовлює ризик, він є також джерелом потенційного прибутку. Тому основним завданням підприємця є не відмова від ризику взагалі, а вибір рішень, пов'язаних з ризиком на основі об'єктивних критеріїв.

Класифікація ризиків за різними ознаками.

Залежно від ступеня небезпеки розглядають допустимий, критичний і катастрофічний ризики.

Залежно від джерела ризику розглядають ризики, пов’язані з господарською діяльністю, з особою підприємця і з недоліком інформації про стан зовнішнього середовища.

Складність класифікації комерційних ризиків полягає в їх різноманітності. Так, існують визначені види ризиків, починаючи від пожеж, стихійного лиха і аж до змін у законодавстві, яке регулює під­приємницьку діяльність. Поряд з цим, економічний і політичний роз­виток держави породжує нові види ризику.

Існує декілька підходів. Так, Й. Шумпетер виділяє два види комерційного ризику:

• ризик, пов'язаний з можливим технічним провалом виробництва, сюди ж відноситься також небезпека втрати благ, породжена стихійними лихами;

• ризик, зумовлений відсутністю комерційного успіху.

Інші вчені-економісти розрізняють вже три види ділового ризику:

інфляційний, фінансовий, операційний.

Найбільш повною і обгрунтованою є наступна класифікація ризиків, які виникають у малому підприємництві.

І - ризик, пов'язаний із господарською діяльністю;

II - ризик, пов'язаний з особистістю підприємця;

III - ризик, зумовлений недостатньою інформацією про стан зов­нішнього середовища.

Оскільки ймовірність виникнення останнього ризику обернено про­порційна тому, наскільки підприємство інформоване про стан зов­нішнього середовища по відношенню до свого підприємства, він є найбільш важливим в сучасних умовах господарювання. Нестача інфор­мації про партнерів, конкурентів - джерело втрат для підприємця.

Ризик, пов'язаний з особистістю підприємця, визначається тим, що всі підприємці володіють різними знаннями, майстерністю, досвідом ведення підприємницької діяльності, різними вимогами до рівня ризи­кованості окремих угод.

Слід врахувати також у господарській діяльності інші види ризиків. Так, за сферою виникнення комерційні ризики поділяються на зов­нішні та внутрішні.

До зовнішніх ризиків відносять ризики, безпо­середньо не зв'язані із діяльністю підприємця. Це, зокрема, неперед­бачені зміни законодавства, яке регулює комерційну діяльність, інфляційний тиск тощо.

Джерелом внутрішніх ризиків є саме підприємство. Це ризики, пов'я­зані з неефективним менеджментом, помилковою маркетинговою полі­тикою, а також виступають результатом внутрішньофірмових зловживань.

Основними із внутрішніх ризиків є кадрові ризики, пов'язані із про­фесійним рівнем і рисами характеру співробітників малого під­приємства.

За рівнем прийняття рішень виділяють два типи комерційного ризику:

• макроекономічний (глобальний) ризик;

• мікроекономічний (локальний) ризик.

У сучасних умовах господарювання основну частину ризику несуть комерційні організації. Так, самостійно визначаючи свої капітало­вкладення, укладаючи угоди зі споживачами, постачальниками, вони повністю приймають на себе, пов'язаний з цими рішеннями комерційний ризик.

З точки зору тривалості у часі комерційні ризики можна поді­лити на короткотермінові і постійні. До групи короткотермінових відносяться ті ризики, які загрожують підприємцю протягом певного відрізку часу, наприклад, транспортний ризик, коли збитки можуть виникнути під час перевезення вантажу, або ризик неплатежу за конкретною угодою.

До постійних ризиків відносять ті, котрі безперервно загрожують комерційній діяльності в даному географічному районі або у визна­ченій галузі економіки, наприклад, ризик неплатежу в країні з недос­коналою правовою системою або ризик руйнації (наприклад, зсуву грунту) будівель в районі з підвищеною екологічною небезпекою.

Оскільки основне завдання підприємця ризикувати розумно, не переходячи тієї межі, за якою можливе банкрутство підприємства, виділяють такі види ризиків: допустимий, критичний і катастрофічний.

Допустимий ризик – загроза повної втрати прибутку від певного проекту або комерційної діяльності в цілому. Отже в даному випадку втрати можливі, але їх розмір менший очікуваного підприєм­ницького прибутку.

Тому, незважаючи на ймовірність ризику, цей вид діяльності зберігає свою економічну доцільність.

Критичний ризик пов'язаний із небезпекою втрат у розмірі здійснених затрат на реалізацію даного виду комерційної діяльності або окремої угоди.

Розрізняють критичний ризик першого ступеня, який пов'язаний із загрозою отримання нульовою доходу, але при заміщенні матеріальних затрат підприємцю. Критичний ризик другого ступеня, пов'язаний із можливістю втрат в розмірі повних витрат у результаті здійснення підприємницької діяльності.

Під катастрофічним розуміють ризик, який характеризується небезпекою, загрозою втрат у розмірі, який дорівнює або перевищує вартість майна підприємця.

Катастрофічний ризик зумовлює банкрутство підприємства, бо в даному випадку можлива втрата не лише вкладених коштів підприємцем у визначений вид діяльності або в конкретну угоду, але і його майна. Це має місце у ситуації, коли підприємство отримувало зовнішні позики під очікуваний прибуток; при виникненні катастрофічного ризику під­приємець повертає кредит із власних коштів.

За ступенем правомірності комерційні ризики поділяють на виправдані і невиправдані ризики. Для розмежування виправданого і невиправданого ризику необхідно врахувати, в першу чергу, ту обставину, що межа між ними в різних секторах малої економіки різна.

Розрізняють також дві групи ризику: динамічний і статичний. Динамічний - ризик непередбачених змін вартості основного капіталу внаслідок прийняття управлінських рішень або непередбачених змін ринкових чи політичних обставин. Такі зміни можуть зумовити як втра­ти, так і додаткові доходи.

Статичний - ризик втрат реальних активів внаслідок нанесення шкоди власності, а також втрат доходу через недієздатність організації, цей ризик зумовлює лише втрати. Отже, наведена класифікація ризиків дозволяє правильно ідентифікувати конкретний ризик, а значить, і управляти ним.

Розробка стратегії управління ризиком повинна базуватися на пе­вних принципах.

Першим принципом розробки стратегії управління ризиком є принцип системності, який передбачає необхідність системного (комплексного) підходу до вивчення, оцінки та впровадження заходів з контролю за ризиком, а також необхідність врахування фактора ри­зику при розробці інших функціональних стратегій управління під­приємством.

Другим найважливішим принципом розробки стратегії управління ризиком є принцип обгрунтованості. Він передбачає необхідність до­сконалого обгрунтування заходів та дій, які проводяться щодо управ­ління ризиком.

Третім принципом розробки стратегії управління ризиком є принцип економічності. Він передбачає необхідність оцінки кошто­рису витрат на управління ризиком та їх порівняння з можливими втратами підприємства у разі ризикових подій.

Четвертим принципом розробки стратегії управління ризиком є принцип послідовності. Він обумовлює необхідність дотримання ризик-менеджером при розробці та реалізації стратегії управління ризиком певної послідовності дії для найефективнішого її прове­дення.

П'ятим принципом є гнучкість стратегії управління ризиком. Цей принцип передбачає можливість та необхідність постійного опе­ративного коригування розробленої раніше стратегії та тактики ризик -менеджменту у зв'язку з постійною зміною факторів, що обумов­люють ризики діяльності підприємства. Тому стратегія управління ризиком повинна розроблятися так, щоб при потребі можна було внести необхідні корективи.

Розробка стратегії управління ризиком передбачає таку послідовність дій.

На першому етапі розробки стратегії управління ризиком підприємства необхідно провести ідентифікацію ризиків, які притаманні діяльності конкретного підприємства або його окремих господарських операцій, тобто визначити перелік систематичних та специфічних ризиків, з якими зустрічається підприємство. Ця робота повинна проводитися спеціалістами підприємства за допомогою виявлення можли­вих втрат та перешкод, які можуть мати місце у процесі проведення кожного виду господарських операцій підприємства або діяльності підприємства в цілому.

На другому етапі розробки стратегії управління ризиком прово­диться збір інформації про виявлені види ризику та характер їх про­яву на певному підприємстві або на аналогічних підприємствах. Якість інформаційного забезпечення процесу управління ризиком має дуже велике значення, оскільки дає змогу вірно оцінити рівень ризи­ку та його фінансові наслідки. Необхідна інформація отримується як з внутрішніх, так і з зовнішніх джерел.

На третьому етапі розробки стратегії управління ризиком під¬приємства повинна бути проведена оцінка рівня окремих видів ризи¬ку та ризикованості діяльності підприємства (чи господарської угоди) в цілому. Оцінка рівня ризику може бути проведена різними метода¬ми: статистичним, експертним, розрахунково-аналітичним (методом чутливості або комп'ютерного моделювання) тощо. Вибір методу оцінки, який можливо та доцільно використовувати, залежить від характеру ризику, інформаційного забезпечення дослідження, важли¬вості точної оцінки вірогідності виникнення ризикової події.

На четвертому етапі розробки стратегії управління ризиком повинна бути проведена оцінка можливих фінансових втрат підпри¬ємства в разі ризикової події, яка є проявом конкретного виду ризи¬ку. Фінансові втрати, які ймовірно очікуються, можуть бути оцінені в абсолютному вимірі (грошовому або натуральному) або відносно до якогось показника господарської діяльності підприємства (доходів, прибутку, витрат, активів чи капіталу).

Оцінка фінансових витрат може бути проведена статистичним методом або експертно.

На п'ятому етапі розробки стратегії управління ризиком проводиться експертиза доцільності ризику. Під час її проведення необхідно порівняти між собою:

по-перше, рівень ризику та рівень доходності, який очікується, та порівняти його зі співвідношенням між ризиком та доходністю діяльності, яке фактично склалося або є середньоринковим показником;

по-друге, розмір фінансових втрат, можливих внаслідок ризикових подій, з наявними фінансовими можливостями підприємства.

Результатом цієї роботи має бути відповідь про доцільність такого рівня ризику для підприємства.

Можливі три варіанти оцінки доцільності ризику.

1. При визнанні ризику абсолютно доцільним операція чи діяль¬ність підприємства, якій він притаманний, проводиться за сценарієм, який фактично склався або проектувався. При цьому повинні прово¬дитися звичайні (типові для цього підприємства) заходи щодо кон¬тролю та фінансування ризику.

2. При визнанні ризику абсолютно недоцільним діяльність під¬приємства, що пов'язана з цим ризиком, припиняється (проект про¬ведення певної господарської операції відхиляється).

3. При неможливості остаточної оцінки доцільності ризику (сумнівна доцільність) переходять до наступного шостого етапу роботи щодо розробки стратегії управління ризиком - розробки заходів з контролю та фінансування ризику. Практика ризик-менеджменту охоплює різноманітні підходи до мінімізації наслідків ризику для діяльності підприємства. В загальному вигляді вони поділяються на дві великі групи:

- організаційні або методи контролю рівня ризику;

- економічні або методи фінансування ризику.

Визначивши певний перелік заходів, проводять повторну оцінку доцільності ризику, визначаючи своє кінцеве ставлення до виду діяльності або операції, експертизи якої проводиться.

На сьомому етапі розробки стратегії приступають до практичної реалізації запланованих заходів з управління ризиком. У ході прове¬дення цієї роботи необхідно також періодично повторювати окремі етапи процесу оцінки ризику для оперативного коректуван¬ня попередньо розробленої стратегії.

Процес виробництва на будь-якому підприємстві здійснюється за належної взаємодії троьх визначальних його чинників: персоналу (робочої сили), засобів праці та предметів праці. Використовуючи наявні засоби виробництва, персонал підприємства продукує суспільно корисну продукцію або надає виробничі й побутові послуги. Це означає, що, з одного боку, мають місце затрати живої та уречевленої праці, а з іншого — такі чи такі результати виробниц- тва (діяльності). Останні залежать від масштабів застосовуваних засобів виробництва, кадрового потенціалу та рівня його використання.

Ефективність виробництва — це комплексне відбиття кінцевих результатів використання засобів виробництва й робочої сили (працівників) за певний проміжок часу.

Родовою ознакою ефективності (продуктивності) може бути необхідність досягнення мети виробничо-господарської діяльності підприємства (організації) з найменшими витратами суспільної праці або часу.

Відповідні види ефективності виробництва (діяльності) виокремлюються переважно на підставі одержуваних ефектів (результатів) господарської діяльності підприємства (організації). У зв'язку з цим виникає необхідність навести сутнісно-змістову характеристику окремих видів ефективності.

• Економічну ефективність відображають через різні вартісні показники, що характеризують проміжні та кінцеві результати виробництва на підприємстві чи в іншій інтеграційній виробничій структурі. До таких показників належать: обсяг то­варної, чистої або реалізованої продукції; величина одержаного прибутку, рентабельність виробництва (виробів); економія тих чи тих видів ресурсів (матеріальних, трудових) або загальна економія від зниження собівартості продукції; продуктивність праці тощо.

• Соціальна ефективність полягає у скороченні тривалості робочого тижня, збільшенні кількості нових робочих місць і рівня зайнятості людей, поліпшенні умов праці та побуту, стану довкілля, безпеки життя тощо. Соціальні наслідки виробництва можуть бути не лише позитивними, а й негативними (безробіття, посилення інфляції, погіршання екологічних показників).

• Локальна (комерційна) ефективність визначає конкретний результат виробничої господарської чи іншої діяльності підприємства, унаслідок якої воно має певний зиск (дохід, прибуток).

• Коли ж виробництво продукції на даному підприємстві потребує додаткових витрат ресурсів, але її споживання (використання) на іншому підприємстві зв'язане з меншими експлуатаційними витратами або іншими позитивними наслідками діяльності, то кажуть про народногосподарську ефективність, тобто сукупний ефект у сферах виробництва та споживання відповідних виробів (послуг).

• Абсолютна ефективність характеризує загальну або питому (у розрахунку на одиницю витрат чи ресурсів) ефективність діяльності підприємства (організації) за певний проміжок часу.

• Порівняльна ефективність відображає наслідки порівняння можливих варіантів господарювання і вибору ліпшого з них; рівень порівняльної ефективності відбиває економічні та соціальні переваги вибраного варіанта здійснення господарських рішень (напрямку діяльності) проти інших можливих варіантів.

• Абсолютна й порівняльна ефективність доповнюють одна одну. Визначення економічно найбільш вигідного варіанта господарювання завжди базується на зіставленні показників абсолютної ефективності, а її аналітична оцінка здійснюється порівнянням запланованих, нормативних і фактично досягнутих показників, їхньої динаміки за певний період.

Народногосподарський ефект використання одиниці продукції як узагальнюючий показник ефективності того чи того виробництва обчислюється як приріст чистого прибутку (доходу), тобто як приріст загального ефекту (збільшення прибутку внаслідок зростання обсягу виробництва і продуктивності праці, економії експ­луатаційних витрат та інвестиційних ресурсів тощо) за відрахуванням вартості придбаної (купленої) продукції виробничо-технічного призначення.

Неухильне зростання соціальної ефективності є кінцевою метою багатоаспектної діяльності підприємств та організацій. З огляду на це економічну ефективність відносно соціальної треба вважати проміжною. Рівень економічної результативності діяльності суб'єктів господарювання служить матеріально-фінансовою базою для розв'язання будь-яких соціальних проблем. З урахуванням саме цієї важливої обставини кожному підприємству (підприємцю) треба постійно оцінювати соціальну ефективність своєї діяльності.

Рівень економічної та соціальної ефективності виробництва (діяльності) залежить від багатьох чинників. Тому для практичного розв'язання завдань управління ефективністю важливого значення набуває класифікація чинників її зростання за певними ознаками. Класифікацію чинників зростання ефективності (продуктивності) виробничо-економічних та інших систем діяльності доцільно здійснювати за трьома ознаками: 1) видами витрат і ресурсів (джерелами підвищення); 2) напрямами розвитку та вдосконалення виробництва (діяльності); 3) місцем реалізації в системі управління виробництвом (діяльністю).

Під час формування системи показників ефективності посередницької діяльності бажано дотримуватися єдиних принципів, які повинні використовуватися в кількісному вимірюванні ефективності народного господарства в цілому та інших видів діяльності. До них можна віднести:

• забезпечення взаємозв'язку критерію і системи конкретних показників ефективності;

• відображення ефективності використання всіх видів застосовуваних ресурсів та витрат;

• можливість застосування показників ефективності в управлінні підприємством, прийнятті рішень та виконанні різних операцій;

• використання системи показників для виявлення резервів підвищення результативності всіх видів діяльності.

Систему показників ефективності посередницької діяльності фірми, що побудована на вищезгаданих принципах, можна подати так:

• інтегральний показник ефективності посередницької діяльності — це такий показник, який дає загальну оцінку результативності суб'єкта посередницької діяльності за певний період (сукупних ресурсів);

• узагальнюючі показники вимірюють ефективність виконання окремих видів діяльності: функціональної (суто торговельної), господарської та соціальної;

• специфічні показники використовуються для всебічної оцінки рівня і динаміки ефективності окремих посередницьких операцій, витрат, потужностей, устаткування, видів матеріальних ресурсів. Ці показники є також результативними, оскільки визначаються співвідношенням ефекту до витрат чи ресурсів, що його забезпечують.

Вищезгадані показники доповнюють техніко-економічні, за допомогою яких можна більш детально кількісно оцінити ефективність діяльності. Такі показники за своєю суттю не є результативними, але дають кількісне уявлення про діяльність посередницької фірми, наприклад, розмір товарообігу, площу торгового залу тощо.

Використання інтегрального показника ефективності посередницької діяльності дає змогу порівнювати результативність роботи окремих фірм посередників. До його виміру застосовуються різні підходи.

Узагальнюючий показник функціональної діяльності (Е_ф) визначається за формулою:

де: Т_Ф — річний обсяг роздрібного товарообороту;

О_С — середньорічна вартість основних фондів;

О_Б — середньорічна вартість оборотних коштів;

Ф_З— фонд заробітної плати торговельних працівників за рік.

У даній формулі за вартісне вираження затрат живої праці в торгівлі прийнято витрати на заробітну плату. Разом з тим, слід мати на увазі, що заробітна плата тільки частково виражає вартість трудових ресурсів фірми і не враховує частку вартості затрат трудових ресурсів на створення додаткового продукту, який працівники фірми одержують у формі винагороди через суспільні фонди споживання. Було б доцільно вартісну оцінку трудових ресурсів дати як величину новоствореної вартості на фірмі. Проте визначення такого показника утруднюється у зв'язку з відсутністю відповідної інформації. Тому затрати трудових ресурсів у вартісній формі слід виражати через витрати на заробітну плату.

Узагальнюючий показник ефективності господарської діяльності (Е_r) визначається для посередницької фірми співвідношенням

де:П — річний прибуток;

В_о — витрати обігу за рік;

Е' — нормативний коефіцієнт ефективності капітальних вкладень;

К — сума капітальних вкладень за рік.

Показники Е_ф і Е_r дають кількісне уявлення про економічну роботу підприємства. Отже, економічна ефективність (Е_е) може визначатися одним показником:

Специфічні показники ефективності вимірюють результативність використання окремих видів ресурсів чи витрат.

Ефективність використання матеріальних ресурсів (Е_м.р. ) вимірюється фондовіддачею:

де Т_ф — розмір товарообігу за певний проміжок часу, грн.;

В_о.ф — вартість основних фондів.

Показник ефективності використання фінансових ресурсів (Е_ф.р) вираховується відношенням товарообігу до вартості оборотних коштів:

де В_о.к — вартість оборотних коштів, грн.

Специфічні (окремі) показники ефективності посередницької діяльності можуть визначатись для певних елементів результату роботи фірми чи з урахуванням певних елементів ресурсів. З допомогою системи показників ефективності посередницької діяльності можна визначити конкурентоспроможність, інвестиційну привабливість власного підприємства чи інших фірм, вдало приймати комерційні рішення, дати оцінку результатів роботи за певний період час та позицій на ринку.

Для визначення ефективності посередницької діяльності можна використати інший підхід. Наприклад, шляхом виділення результатів і витрат на одну комерційну операцію. Основною операцією в посередницькій діяльності є укладення договору.

Для оцінки виконання комерційних договорів використовується коефіцієнт виконання комерційного договору (К_в ):

де Q_д, Q_ф – кількість товару, поставленого за договором і фактично.

Розраховують також коефіцієнт виконання комерційного договору за вартістю(К_вв ):

де Р_д, Р_ф – ціна кожного виду товару, поставленого за договором і фактично.

Необхідною умовою для успішного проведення експортних операцій є аналіз їхньої ефективності з метою встановлення найбільш оптимальної структури експорту і прийняття обґрунтованих рішень в області керування.

Для оцінки діяльності фірми розраховується показник ефективності її діяльності, що характеризує ступінь вигідності для фірми зовнішньоекономічних операцій.

Показник економічної ефективності реалізації експортних товарів являє собою відношення нетто (чистого виторгу) в іноземній валюті за реалізований товар до його собівартості в гривнях і обчислюється за формулою:

де: В_нето – нетто (чистий виторг) в іноземній валюті, переведений у гривні за офіційним курсом;

З_екс – повна собівартість реалізованої на експорт продукції, грн.

Цей коефіцієнт показує суму інвалютного доходу від реалізації експортних товарів, що припадає на кожну витрачену фірмову гривню. Коефіцієнт ефективності може бути виражений у відсотках.

20