Лекція № 22
Міжнародні фінанси
1. Система міжнародних фінансових відносин
2. Міжнародні приватні фінанси
3. Міжнародні публічні фінанси
4. Платіжний баланс України
І
Система
міжнародних фінансових відносин
Глобалізація як процес розвивається під впливом сукупності факторів до яких відносяться геополітичні та геоекономічні трансформації, науково-технологічні досягнення, загострення глобальних економічних і екологічних проблем тощо.
Економісти розглядають глобалізацію як наслідок фінансової революції, основний зміст якої зводиться до розширення меж діяльності міжнародних фінансових інститутів, міжнародної фінансової інтеграції та інтенсифікації розвитку фінансових інновацій.
Науковці до характерних рис глобалізації відносять активізацію міжнародних фінансових трансакцій, зростаючу відкритість ринків, збільшення обсягів міжнародної торгівлі. Великі компанії стають учасниками процесів, що охоплюють увесь світ. Рішення керівництва цих компаній стосуються світової економіки в цілому.
Глобалізація посилює переміщення між країнами не тільки товарів, послуг, технологій, але й капіталів, у тому числі прямих інвестицій, на базі яких розвивається міжнародне виробництво. Щорічний об’єм їх вивозу збільшився з 48 млрд. дол.. в 1981 р. до 349 млрд. в 1995 р. (по поточному курсу долара). В 1991 – 1996 рр. щорічне збільшення прямих зарубіжних інвестицій вчетверо перевищувало зростання ВВП та вдвічі – загальносвітової торгівлі товарами та послугами. Значна частина прибутку на такий капітал реінвестується в країні прибуття філіалів ТНК, в силу чого об’єм накопичених прямих зарубіжних інвестицій росте ще швидше (500 млрд. дол. в 1980 р. і близько 3,2 трлн дол. в 1996 р.).
Іноземні капітали набирають більш вагому роль в інвестиційному процесі та в функціонуванні економіки розвинутих країн так тих, що розвиваються. С 1980 р. по 1995 р. їх частка в ВВП розвинутих країн зросла в двічі, а в ВВП країн, що розвиваються – майже зросла в тричі.
Основними експортерами капіталу є розвинуті країни. Хоча їх частка в балансовій вартості прямих закордонних інвестицій за останні десятки років знизилась, виросла питома вага нових індустріальних країн і країн ОПЕК, розвинуті держави в цій сфері як і раніше домінують – в 1995 р. на них приходилось 92-94% прямих інвестицій. Першими в цій сфері є США, потім Японія, Великобританія, Німеччина, Франція. Що стосується держав набувачів, то і тут мають перевагу розвинуті країни – в них розміщені 70% інвестицій. В 80%-х роках ¾ інвестую чого в периферійні країни капіталу направлялось в десять найбільш динамічно національних економік, що зростають (Сінгапур, Бразилію, Мексику, Китай, Гонконг, Малайзію, Єгипет, Аргентину, Таїланд, Колумбію). З початку 90-х років основним центром розміщення капіталу на периферії стала Східна та Південно-Східна Азія, включаючи Китай, який ділить з США перше – друге місця як імпортер капіталу. З кінця 80-х років формується нове направлення міграції підприємницького капіталу – регіон Центральної і Східної Європи в економічний простір колишнього СРСР – країни перехідної економіки. Але їх частка в імпорті капіталу не перевищує 2 – 3%.
Фінансова глобалізація не виправдала надій економічно відсталих країн. Численні матеріали свідчать, що багаті країни стають дедалі багатшими, а бідні – дедалі злиденішими, і розрив між ними збільшується (якщо в 1960 р. це співвідношення дорівнювало 1:30, в 1990 р. – 1:60, 60, то в 1999 р. – 1:90). Відставання значно посилилося в останні роки, особливо після того як 29 розвинутих країн світу стали виробляти 95% світового сукупного порядку.
Глобалізація фінансових ресурсів має як позитивні, так і негативні наслідки. Завдяки цьому явищу у сучасних умовах капітал майже позбувся ознак дефіцитності і для розвинутих, і для країн, що розвиваються. Крім того, активізуючи конкуренцію на національних фінансових ринках, глобалізація сприяє зниженню вартості фінансово-кредитних посередницьких послуг.
Водночас глобалізація світових фінансових ресурсів посилює нестабільність національних фінансових ринків, оскільки фінансові кризи в окремих регіонах миттєво позначаються на інших країнах та регіонах, а лібералізація національних фінансових ринків зумовлює їх уразливістю щодо руху “гарячих грошей”.
Іншим негативним наслідком глобалізації є зростаюча залежність світової економіки від функціонування фінансового, а не реального капіталу. Суть цього процесу полягає у тому, що грошовий капітал стає все менш залежним від реального і навіть починає переважати над ним. Через це стан національних економік все більше залежить від стану їх фінансів, який, у свою чергу, залежить від поведінки нерезидентів, що присутні на національних фінансових ринках, стану міжнародних фінансових центрів та фінансових ринків інших країн і регіонів світу. Вплив національних урядів на національні фінанси послаблюється, тоді як вплив транснаціональних корпорацій, міжнародних інвесторів та спекулянтів посилюється. На фінанси інтеграційних угруповань найбільше впливають спільні рішення в межах їх загальної фінансової політики. У країнах, що розвиваються та країнах з перехідною економікою зростає вплив на їх ринки капіталу міжнародних економічних організацій.
Таким чином, фінансовий аспект міжнародних економічних відносин є одним з найважливіших, тому особливого значення набувають питання організації міжнародних фінансах.
Міжнародні фінанси є підсистемою міжнародної економіки. Об’єктом міжнародних фінансів є економічні відносини, пов’язані з міжнародним рухом грошових коштів. Специфічною особливістю міжнародних фінансів є те, що їх аналіз охоплює відносини, які виникають в зв’язку з здійсненням зовнішньоекономічної діяльності, не тільки в національній грошовій одиниці, але й в іноземній валюті та міжнародних платіжних засобах.
Зростаюча участь країни в міжнародних відносинах об’єктивно обумовлює існування адекватного фінансового механізму, що, відповідним чином, впливає на зовнішньоекономічну діяльність. Його структуру і рівень визначає стан економічного розвитку країн, характер їх зовнішньоекономічної діяльності, поточні та довгострокові політичні пріоритети держави тощо. Чим досконалішим стає цей механізм, тим більша вірогідність ефективного розміщення ресурсів к межах світової економіки.
Існує декілька сфер міжнародних фінансових відносин, які формують загальну систему міжнародних фінансів. Це валютні фінанси, світовий фінансовий ринок, вивіз капіталу та іноземні інвестиції, оподаткуванні в галузі зовнішньоекономічної діяльності, міжнародні розрахунки та баланси міжнародних розрахунків.
Прояв міжнародних фінансових відносин відбувається між різними суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності. Ними є фізичні, юридичні особи та держави, які згідно із законом мають і здійснюють безпосередньо або через представників свої права та обов’язки, пов’язані з міжнародними фінансами.
Суб’єкти системи міжнародних фінансів з позицій конкретної держави поділяються на резидентів та нерезидентів. На визначення цих статусів впливають, як правило, тип конвертованості національної валюти та вид суб’єкта валютного регулювання (фізична особа, юридична особа або суб’єкт господарської діяльності без створення юридичної особи). З економічної точки зору розрізняють таких суб’єктів: домашні господарства, господарюючі підприємства, різноманітні фінансові інститути, держава, міжнародні організації.
Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” дає наступний перелік суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України:
фізичні особи, що здійснюють свою діяльність на умовах, які не суперечать законодавству своєї країни;
юридичні особи, що здійснюють ЗЕД у формі експорту, імпорту, реекспорту, реімпорту, які перелічені раніше;
об’єднання фізичних, юридичних (або фізичних і юридичних) осіб, зусилля яких спрямовані на вирішення проблем ЗЕД;
спільні підприємства, що акумулюють власний капітал і капітал іноземних інвесторів для здійснення всіх форм і видів ЗЕД;
інші суб’єкти господарської діяльності.
Можна виділити цілу низку грошових відносин, які формують систему міжнародних фінансів. Це, зокрема, відносини:
між експортерами та імпортерами з приводу платежів за товари, надання та погашення кредитних зобов’язань;
між вищезгаданими суб’єктами та банками щодо отримання та погашення кредитів, відкриття та обслуговування валютних рахунків, надання гарантій;
між усіма вищезгаданими суб’єктами та страховими організаціями з приводу страхуванні ризиків;
між усіма вищезгаданими суб’єктами та фізичними особами з приводу оплати праці, здійснення міжнародних переказів, сплати за товари і послуги, виконання договорів страхування та ін.;
між фізичними особами з приводу різноманітних міжнародних банківських, поштових і готівкових грошових переказів;
між вищезгаданими суб’єктами та державою з приводу сплати податків та виконання певних зобов’язань, котрі випливають з правил державного регулювання міжнародних фінансових відносин;
між урядами різних країн з приводу сплати (отримання) контрибуцій та репарацій, надання та погашення кредитів тощо;
між урядами країн і міжнародними організаціями з приводу грошових внесків у ці організації, отримання кредитів, субсидій тощо;
між міжнародними організаціями.
З метою регулюючого впливу на міжнародні фінанси застосовується відповідна політика, яка представляє собою сукупність економічних, правових та організаційних заходів різних форм, які використовують державні та фінансові установи, центральні банки, міжнародні валютно-кредитні організації в сфері міжнародних фінансових відносин. Вона є складовою економічної й зовнішньоекономічної політики, важливим інструментом розширення світогосподарських зв’язків.
Міжнародна фінансова політика визначає підготовку, прийняття і реалізацію рішень з фінансово-кредитних і валютних питань на декількох рівнях міждержавному та національному.
Перший – верхній – міждержавний, або глобальний. Цьому рівню відповідають міжнародні фінансові інститути, діяльність яких, механізми і технології мають глобальний характер. Другий – нижній – національний рівень.
Сучасний механiзм валютно-фінансового регулювання склався пiсля впровадження на основi Ямайської угоди плаваючих валютних курсiв і принципу поліцентризму в структурi побудови всiєї валютно-фінансової системи.
Функцiї регулювання мiжнародних валютно-фінасових вiдносин покладенi свiтовою спiвдружнiстю на Мiжнародний валютний фонд (МВФ), який керується у своїй дiяльностi статутом Фонду і спiльно прийнятими країнами-учасниками постановами та домовленостями.
Механiзм регулювання на нацiональному рiвнi, його інституцiйнi структури, принципи та нормативнi параметри визначаються законодавчими актами кожної країни.
Валютно-фінансове регулювання на нацiональному рiвнi здiйснюється на основi принципiв і методiв, що визначаються МВФ і регiональними союзами, в якi входять окремi країни. Практично воно охоплює широкi аспекти зовнiшньоекономiчної дiяльностi суб’єктiв валютного ринку.
Посилення конкуренції між банківськими та не банківськими фінансовими інститутами, зростання нестабільності національних фінансових ринків через їх тісну взаємодію і величезні обсяги переливу капіталу свідчать про небезпеку негативного перебігу подій на світовому фінансовому ринку. Міжнародна фінансова криза 1997 р., в епіцентрі якої опинилися країни Південно-Східної Азії, зумовила зосередження зусиль міжнародних економічних організацій та “сімки” щодо реалізації сумісного плану створення “нової архітектури світового фінансового ринку”. Провідна ідея цього плану полягає у необхідності приведення світового фінансового ринку у відповідність вимогам глобалізації. “Нова фінансова архітектура” пропонує забезпечення максимальної інформаційної прозорості ринків, посилення ролі міжнародних стандартів та запровадження їх в усіх країнах, підключення приватного сектора до розв’язання міжнародних кризових проблем, суттєвого зміщення та посилення ролі міжнародних фінансових організацій і, перш за все, Міжнародного валютного фонду. Йдеться не лише про його фінансові можливості, а й про створення правових та організаційних рамок, розробку правил та процедур, які дадуть змогу МВФ прийняти на себе більшу відповідальність щодо стабільності світового фінансового середовища.
Окремі автори додатково виділяють рівень приватних підприємств, насамперед ТНК та ТНБ, що мають величезні валютні ресурси й беруть участь у валютно-фінансових відносинах, активно впливаючи на них шляхом укладання великих спекулятивних валютних угод, виступаючи кредиторами або позичальниками на міжнародних ринках капіталів. Пояснюється це тим, що організаційною формою економічної та фінансової глобалізації виступають транснаціональні компанії (ТНК), які працюють у різних країнах і контролюються з єдиного центру. Сьогодні ними виробляється 40% світової продукції, на їх частку припадає 90% експорту капіталу, вони впливають на формування економічної політики своєї та інших країн, використовуючи при цьому різні методи конкретної боротьби, у тому числі й демпінгову політику.
Напрями і форми міжнародної фінансової політики визначаються валютно-економічним становищем країн, еволюцією світового господарства. Міжнародна фінансова політика залежно від її цілей і форм поділяється на поточну та довгострокову (структурну) (див. рис. 22.1).
Поточна міжнародна фінансова політика – сукупність заходів, спрямованих на щоденне, оперативне регулювання валютного курсу, валютних операцій, діяльності валютних та фінансових ринків, у тому числі за допомогою дисконтної та дивізійної політики, зокрема валютної інтервенції, валютних обмежень, валютного субсидування та диверсифікації валютних резервів. Головним завданням поточної політики є забезпечення нормального функціонування міжнародних та національних механізмів світової валютно-фінансової системи, підтримка рівноваги платіжних балансів.
Рис. 22.1. Види та інструменти здійснення
валютної політики
Довгострокова (структурна) політика охоплює досить тривалий період та передбачає довгострокові заходи структурного характеру щодо послідовної зміни валютно-фінансового механізму. Головні методи довгострокової міжнародної фінансової політики – це міждержавні переговори та угоди, насамперед у межах Міжнародного валютного фонду та на регіональному рівні. Довгострокова (структурна) політика передбачає заходи, спрямовані на зміну ключових елементів валютно-фінансової системи, таких як порядок міжнародних розрахунків, режим валютних курсів і паритетів, використання золота і резервних валют, міжнародних платіжних засобів, функціональних завдань міжнародних та регіональних валютно-кредитних та банківських організацій. Об’єктивними факторами довгостроковими (структурної) політики є посилення економічної взаємозалежності національних господарств, зміни їх місця та ролі у світогосподарських відносинах, сталість інтересів їх суб’єктів. Довгострокова (структурна) валютна політика як сукупність заходів, спрямованих на здійснення тривалих структурних змін у світовій валютній системі, у свою чергу, впливає на поточну політику.
Міжнародні приватні фінанси
Політичні зміни в країнах колишнього СРСР призвели до ліквідації державної монополії в більшості ланок народного господарства, в тому числі і в зовнішньоекономічній діяльності окремих підприємств. В таких умовах важливого значення набули питання організації зовнішньоекономічної діяльності, її регулювання, технології розрахунків і вибору оптимальної форми страхування підприємств від валютних ризиків, отримання валютних кредитів тощо. Від вдалого вибору форми та методу розрахунків залежить своєчасність та повнота надходжень грошових коштів підприємствам. Платежі є завершальним етапом комерційних зв’язків між продавцем і споживачем товарів та послуг на міжнародному ринку та надходженням очікуваної виручки. Цей останній етап торговельного процесу має вагомий вплив на кінцевий фінансовий результат роботи підприємства.
Умови жорсткої конкуренції на зовнішніх ринках спонукають експортерів до використання різноманітних пільг для контрагентів. Це призводить до проблеми гарантування експортерами своєї спроможності виконувати зобов’язання. Тому для експортерів зростає значення забезпечення надходження виручки.
Ризик також не обійшов стороною імпортерів. Їх ділові партнери вимагають гарантій оплати за продукцію, що поставляється. Частково ці вимоги постачальників зустрічаються з їх зацікавленістю у бездоганному стані замовленого товару і одержанні його без затримок, що можуть виникнути у зв’язку з перебільшеним бюрократизмом.
Торговельні посередники мають проблеми, характерні як для експортерів, так і для імпортерів. Крім того, вони повинні мати обігові кошти для здійснення короткострокового фінансування транзитних поставок, тобто розраховуватись з постачальниками або гарантувати їм платіж, перш ніж здійснить оплату замовник.
Ризики понесення збитків можуть залежати не тільки від господарських суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, а й від політичної або економічної ситуації в країні контрагентів, що торгують (або навіть “третіх країнах”).
За наявності однакових видів ризику причини їх виникнення та форми прояву для покупця і продавця різні:
Табл. 22.1
Види ризику та причини збитків
Види ризику |
Причини збитків |
|
з погляду експортерів |
з погляду імпортерів |
|
1 |
2 |
3 |
Дебіторський ризик |
Неплатоспроможність; небажання боржника платити |
Нездатність або небажання експортером повернути завдаток (аванс) |
Виробничий ризик або ризик невиконання договору |
Анулювання або одностороння модифікація, замовлення імпортером |
Нездатність експортера виконати договір з технічних або фінансових причин. Небажання експортера виконувати договір |
1 |
2 |
3 |
Політичний ризик |
Політичні події або заходи перешкоджають виконанню договору імпортером (війна, революція, заборона або конфіскація імпорту тощо) |
Політичні події або заходи, які перешкоджають виконанню договору експортером (війна, революція, ембарго тощо) |
Ризик затримки переказу коштів |
Відмова або неспроможність держави або інших суспільних та правових організацій здійснювати платежі в узгодженій валюті (мораторій, дефолт) |
Перешкоди платежу по гарантіям або поверненню авансів |
Валютний ризик |
Девальвація валюти договору по відношенню до валюти експортера |
Ревальвація валюти договору по відношенню до валюти імпортера |
Таким чином, на відміну від національного ринку міжнародні розрахунки покликані усунути цілу низку додаткових ризиків, що є властивими або загострюються тільки при здійсненні підприємствами зовнішньоекономічної діяльності.
Розрахунки в міжнародній торгівлі – це регулювання платежів по грошових зобов’язаннях та вимогах, що виникають між юридичними особами та громадянами різних країн на підставі економічних, політичних, науково-технічних, культурних та інших відносин.
Розрахунки здійснюються через банки безготівковим шляхом. Для цього банки використовують свій закордонний апарат та кореспондентські відносини з іноземними банками, які супроводжуються відкриттям кореспондентських рахунків “лоро” (іноземних банків в даному банку) та “ностро“ (даного банку в іноземних). Кореспондентські відносини визначають порядок розрахунків, розмір комісії, методи поповнення використаних коштів.
Всі угоди відбуваються на підставі зовнішньоекономічних контрактів. Останні передбачають передачу товару або товаророзпорядчих документів, які пересилаються банком експортера банку імпортера або банку країни платника для оплати у встановлений строк. Розрахунки здійснюються за допомогою різних засобів платежу, які використовуються в міжнародному обороті: векселів, чеків, платіжних доручень, телеграфних переказів.
В міжнародній практиці торгових відносин існує декілька варіантів форм розрахунків, які відрізняються один від одного в залежності від ступеню довіри торгових партнерів, а також від тієї ролі, яку покликані в кожному конкретному випадку відігравати банки в розрахунках між продавцем і покупцем.
Особливістю розрахунків в торгівлі з країнами з ринковою економікою є також і те, що в цих країнах розрахункові документи слугують одночасно тим інструментом, який робить легшим практичне здійснення фінансування зовнішньоторгових угод. Це, з одного боку, приводить до широкого вибору форм розрахунків, а з іншого – потребує великої точності та чіткості формулювання вимог в розрахункових документах.
Оскільки розрахунки по зовнішньоторгових угодах здійснюються безпосередньо через банки, вони стали не тільки посередниками в розрахунках, але і кредиторами. Також банки прийняли на себе функції контролю для забезпечення своїх інтересів і, в залежності від умов платежу, нерідко виступають в якості гаранта. Виступаючи в якості контролерів і тим більше гарантів, банки можуть висувати свої вимоги до умов розрахунків і форм платежу, з якими експортер та імпортер не можуть не рахуватися.
Основними формами розрахунків з фірмами і корпораціями західних країн є акредитив, інкасо, банківський переказ, розрахунки чеками. Разом з тим в кожній із вказаних форм є декілька різновидів.
В разі застосування підприємствами для проведення міжнародних розрахунків платіжних інструментів, що базуються на дебетових переказах коштів, схематично механізм міжнародних розрахунків можна представити наступним чином (рис. 22.2).
Рис. 22.2. Механізм міжнародних розрахунків
1 – імпортер купує у свого банка банківський чек або трату;
2 – імпортер пересилає платіжний документ експортеру;
3 – експортер, який отримав від імпортера цей платіжний документ, продає його своєму банку за національну валюту, яка необхідна йому для виробництва або інших цілей;
4 – банк експортера пересилає за кордон своєму банку-кореспонденту платіжний документ;
5 – отримана від продажу цього документу сума іноземної валюти зараховується банком імпортера на кореспондентський рахунок банку експортера.
Такий механізм дозволяє здійснювати міжнародні розрахунки через банки-кореспонденти шляхом зарахування зустрічних вимог та зобов’язань без використання готівкової валюти.
Банки, як правило, підтримують необхідні валютні позиції в різних валютах відповідно до структури та строків платежів, а також проводять політику диверсифікації своїх валютних резервів.
До готівкових міжнародних розрахунків відносяться розрахунки в період від моменту готовності товарів, що імпортуються, до передачі товаророзпорядчих документів імпортеру.
Надання кредиту здійснює відповідний вплив на умови міжнародних розрахунків. Якщо міжнародні розрахунки здійснюються після переходу товару у власність імпортера, то експортер кредитує його, як правило, у формі виставлення тратти. Якщо імпортер оплачує товар авансом, то він кредитує експортера.
Для опосередкування протилежних інтересів контрагентів в міжнародних економічних відносинах і організації їх платіжних відносин застосовують різноманітні форми розрахунків.
Історично склались наступні особливості застосування основних форм розрахунків в міжнародній сфері (рис. 22.3):
Рис. 22.3. Особливості застосування основних форм розрахунків
в міжнародній сфері
В 1930 і 1931 рр. прийняті міжнародні Вексельна та Чекова конвенції (м. Женева), направлені на уніфікацію вексельних та чекових законів. Комісія з прав міжнародної торгівлі ООН продовжує уніфіковувати вексельне законодавство. Міжнародна торгова палата, створена в Парижі на початку ХХ ст., розробляє Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів, по інкасо та контрактних гарантіях.
На вибір форми розрахунків впливають: а) вид товару; б) наявність кредитної угоди; в) платоспроможність та репутація контрагентів по зовнішньоторгових угодах. Згадані умови та форми розрахунків зазначаються в контракті.
Такі методи розрахунків, як чеки і банківські тратти, є відносно повільними. Поштові або міжнародні грошові перекази здійснюються швидко, а телеграфні перекази або міжнародні експрес-перекази – ще швидше. Для прискорення розрахунків і з метою підвищення ефективності управління банками було створене кооперативне товариство (SWIFT), яке організовує комп’ютеризований міжнародний зв’язок.
Інший важливий напрям діяльності підприємств в сфері міжнародних фінансів – це отримання фінансування на міжнародному ринку позикових капіталів. Система відносин з акумуляції та перерозподілу позичкового капіталу між країнами представляє собою міжнародний ринок капіталів. Міжнародний ринок позичкових капіталів, як і національні ринки, поділяється на валютний (короткостроковий) і ринок цінних паперів (середньо – та довгостроковий) (див. рис. 22.4).
Рис. 22.4. Структура фінансового ринку
Основою міжнародного ринку позичкових капіталів є євроринок, на якому операції здійснюються в євровалютах, які банки використовують для операцій за межами країн-емітентів цих валют. Наприклад, долари на рахунках неамериканських банків (не тільки європейських) називаються євродоларами. Головним стимулом для розвитку євроринку є відсутність державного контролю за його діяльністю, оскільки на операції з євровалютами не поширюються правила й обмеження національних ринків позичкового капіталу, що робить ці операції більш вигідними порівняно з кредитуванням у національних валютах.
Міжнародні ринки капіталів, чи євроринки, отримали значний розвиток за останні роки. Вони представлені багатьма великими банками, що називаються також євробанками, і знаходяться в основному у фінансових центрах: Лондоні, Нью-Йорку, Токіо, Парижі, Цюриху, Женеві, Сінгапурі і Гонконгу. Основними видами операцій на міжнародному ринку позичкових капіталів є емісія та купівля-продаж цінних паперів переважно у вигляді облігацій, приймання депозитів в іноземній валюті чи євровалюті та надання валютних кредитів.
Фінансові інструменти, що представлені на міжнародних фінансових ринках, досить багаточисельні. Вони варіюються в залежності від потреб клієнтів, тенденцій зміни курсів і ставок, ситуації на ринку (рис. 22.5).
Рис. 22.5. Класифікація цінних паперів
Деякі із фінансових інститутів існують на ринку досить довго, інші, створені для розв’язання короткотермінових завдань, з часом зникають. В табл. 22.2 показана питома вага тих чи інших інструментів фінансування. Можна побачити, що ринок єврооблігацій приваблює найбільшу кількість капіталів. Він набув найбільшого розвитку за період 1983-1995 р.р. (табл. 22.1)1.
Таблиця 22.2
Види фінансових інструментів на міжнародних фінансових ринках капіталів, %
Фінансові інструменти |
1992 |
1993 |
1994 |
1995 |
Звичайні облігації |
43,5 |
45,1 |
30,0 |
27,5 |
Комерційні папери в євровалюті |
20,9 |
18,6 |
26,2 |
30,6 |
Облігації з плаваючою процентною ставкою |
7,2 |
8,5 |
10,0 |
6,3 |
Синдикативні позики |
19,3 |
16,7 |
24,4 |
29,2 |
Конвертовані облігації |
0,9 |
2,2 |
2,2 |
1,1 |
Акції |
3,9 |
5,0 |
4,7 |
3,3 |
Не відновлювані короткострокові програми |
3,2 |
2,9 |
2,0 |
1,9 |
Інші програми пільгового кредитування |
1,1 |
1,0 |
0,5 |
0,2 |
Всього |
100,0 |
100,0 |
100,0 |
100,0 |
Всього, млрд USD |
609,7 |
818,6 |
967,6 |
1268,3 |
Ринок єврокредитів, навпаки, сильно скоротився за цей же час. Програми пільгового кредитування, які є гарантіями, що надані позичальнику одним чи групою банків, надають можливість середньотермінового фінансування по більш низьким ставкам, чим при єврокредитах, за допомогою неодноразового продажу короткострокових євронот. Нарешті, порівняно недавно, з розвитком ринку цінних комерційних європаперів програми пільгового кредитування значно втратили свої позиції. Завдяки цим новим цінним паперам дуже великі підприємства отримали можливість ще більш дешевого фінансування за рахунок отримання в деякому роді “прямого доступу” до ринку капіталів, обминаючи банки.
В якості кредиторів зовнішньоторговельної угоди можуть виступати експортери, імпортери, банки, інші кредитно-фінансові організації і держава. Однак, на практиці, фінансування зовнішньоторговельних угод прямо або опосередковано здійснюється комерційними банками, а експортер або імпортер виступають як ініціатор і відповідальна особа за своєчасне погашення кредиту і пов’язаних з цим витрат. На міжнародному ринку позикових капіталів практикою відпрацьовані певні звичаї в оформленні і порядку виконання кредитних операцій, які повинні враховувати і вітчизняні комерційні банки.
Кожне українське підприємство, яке виходить на зовнішній ринок, повинно використовувати існуючі організаційні форми кредитування експорту або імпорту при складанні умов зовнішньоторговельної угоди і перш за все при визначенні умов платежів. В зовнішньоторговельних контрактах платіжні умови передбачають, на якій стадії руху товару здійснюється його оплата.
Під розрахунком в кредит в практиці міжнародної торгівлі розуміється тільки комерційний кредит, тобто кредит експортера імпортеру або видача авансів імпортером експортеру. При наданні кредиту велику увагу приділяють питанню про гарантії. Оскільки зобов’язання приватних фірм не мають достатньої гарантії, кредитор потребує додаткових гарантій, які стосуються своєчасного і повного погашення заборгованості по кредиту. Надання надійних фінансових гарантій є обов’язковим і підлягає включенню до контракту.
В залежності від головних ознак, що характеризують окремі сторони кредитних відносин, застосовується наступна класифікація форм міжнародного кредиту (рис. 22.6):
Серед сучасних форм фінансування підприємств, що займаються ЗЕД окремо необхідно виділити лізинг, факторинг і форфейтинг.
Особливості і переваги лізингу сприяли великому його розповсюдженню у світовій економіці, тобто лізинг давно перейшов національні кордони. Це спонукало законодавців встановити загальні підходи до організації лізингу як міжнародної фінансової угоди. Результатом цих зусиль стала Отавська конвенція по міжнародній фінансовій оренді обладнання від 28 травня 1988 р.
Практика показала, що лізинг володіє особливою гнучкістю, яка проявляється в різноманітті форм розрахунків за лізингові послуги. Особливо популярні у фірм-лізингоотримувачів відстрочки першого лізингового платежу, можливості роззосередження в їх інтересах лізингових платежів як у часі, так і в розмірах одноразових платежів.
Привабливість лізингу обумовлена тим, що для його здійснення не потрібна одноразова мобілізація фінансових ресурсів в розмірі повної вартості придбаного активу. Це особливо важливо, коли інвестиційні потреби фірми, які пов’язані з використанням складної дорогої техніки чи техніки з високим ризиком морального зносу, перевищують на даний момент фінансові можливості фірми.
Найбільш поширеними формами лізингу є:
1. Фінансовий або прямий лізинг, що має наступні відмінні особливості:
співпадання терміну оренди і окупності інвестицій, тобто повна амортизація;
не передбачає ніякого обслуговування з боку лізингодавця;
не передбачає дострокового припинення оренди.
2. Оперативний або сервісний лізинг. Його відмінні особливості:
передбачає повне сервісне обслуговування лізингодавцем, вартість якого включається в орендну плату;
не передбачає повної амортизації;
передбачає можливість дострокового завершення оренди.
3. Зворотній лізинг – це система взаємопов’язаних угод, при яких фірма – власник землі, будівель, або обладнання продає цю власність фінансовому інституту з одночасним оформленням довгострокової оренди своєї власності на умовах фінансового лізингу. Відмінні особливості і переваги зворотного лізингу наступні:
залучення додаткових ліквідних коштів за рахунок більш зручної схеми залучення позикових коштів;
можливість коригування вартості активів в балансі, підвищуючи тим самим цінність фірми.
Рис. 22.6. Класифікація міжнародного кредиту
Іншою з найбільш поширених посередницьких послуг комерційних банків в даний час є факторинг. Факторинг вперше виник у США наприкінці XIX сторіччя, потім він знайшов застосування в промислово розвинутих країнах Західної Європи. Особливо широко факторинг почав застосовуватися в практиці комерційних банків в 80-ті роки ХХ ст., в період стійкого економічного піднесення західних країн. Кількість факторингових компаній зросла в 3,6 рази, причому в їхньому сукупному обороті в 2 рази зменшилася частка Америки і в 1,5 рази зросла частка Західної Європи.
Факторинг за кордоном – це найкоротший шлях до джерел фінансування для дрібних і середніх компаній. Як правило, кредитні установи вимагають від них гарантій більше звичайних, а процентна ставка по кредитах майже завжди вище, аніж для великих фірм. Факторингові ж компанії, навпаки, спеціалізуються на наданні послуг саме таким невеликим підприємствам.
Факторинг – це викуп платіжних вимог у постачальника товарів або послуг. Мета факторингу - усунення ризику, що є невід’ємною частиною будь-якої кредитної операції. В країнах з розвиненою ринковою економікою значна увага приділяється дотриманню термінів платежів. Діяльність факторингових компаній і факторингових відділів банків саме і покликана вирішувати проблеми ризиків і термінів платежів у відносинах між постачальниками та покупцями, а також надавати цим відношенням більшу стабільність.
Факторинг – це комісійно-посередницька діяльність, пов’язана з переуступкою банку клієнтом-постачальником неоплачених платежів-вимог (рахунків-фактур) за поставлені товари, виконані роботи, надані послуги і, відповідно, права одержання платежу по ним, тобто інкасуванням дебіторської заборгованості клієнта (одержанням коштів по платіжних документах). Банк стає власником неоплачених платіжних вимог і бере на себе ризик їх несплати, хоча кредитоспроможність боржників попередньо перевіряється. Відповідно до договору банк зобов’язується сплатити суму переданих йому платіжних вимог незалежно від того, чи сплатили свої борги контрагенти-постачальники. В цьому полягає різниця між факторингом і банківською гарантією. При банківському гарантуванні банк зобов’язується, у випадку несплати клієнтом в строк належних сум, здійснити платіж за свій рахунок. Метою факторингового обслуговування є негайне інкасування коштів (або одержання їх на визначену у факторинговому договорі дату) незалежно від платоспроможності платника.
На Заході факторингові компанії, крім власне факторингу, надають, як правило, ще і ряд сервісних послуг, таких, як ведення бухгалтерського обліку для підприємств-клієнтів, аудит, підготовка статистичних оглядів, зведень тощо. Факторингові компанії в країнах із розвинутою ринковою економікою частіше всього представляють собою дочірні фірми при великих банках.
У факторингових операціях беруть участь три сторони:
факторингова компанія (або факторинговий відділ банку), тобто спеціалізована установа, що купує рахунки-фактури у своїх клієнтів;
клієнт (постачальник товару, кредитор) - промислова або торгова фірма, що уклала угоду з факторинговою компанією;
підприємство (позичальник) - фірма-покупець товару.
Форфейтинг, на відміну від факторингу, є одноразовою операцією, пов’язаною із стягненням коштів шляхом перепродажу придбаних прав на товари і послуги. Форфейтингові операції відображаються в бухгалтерському обліку аналогічно із факторингом.
Виникнення ринку форфейтування викликано змінами в структурі світової економіки, які пройшли наприкінці 50-х початку 60-х років, коли ринок продавця товарів виробничого призначення поступово змінювався в ринок покупця цих товарів. Значний розвиток міжнародної торгівлі супроводжувався тенденцією росту, що посилювалась, змусив імпортерів подовжити термін традиційного 90-180-денного комерційного кредиту. Цей час характеризується зниженням рівня митного протистояння, що утворився внаслідок повоєнної депресії. Відродження торгових відносин між країнами Західної і Східної Європи і зростаючої значимості у світовій торгівлі країн Азії, Африки і Латинської Америки створили безліч фінансових труднощів, в першу чергу, у західноєвропейських експортерів. Більш того, поява цих нових ринків прийшлася на час, коли існуючі банки були не в змозі запропонувати послуги, очікувані експортерами. Таким чином, інструменти форфейтування з’явилися у відповідь на незадоволений і постійно зростаючий попит на міжнародні позики.
Форфейтування – це термін, який традиційно використовують для позначення купівлі зобов’язань, погашення яких припадає на деякий час у майбутньому і які виникають у процесі постачання товарів і послуг (здебільшого експортних операцій) без обороту на будь-якого попереднього боржника. Сам термін є французького походження і виражає “відмову від прав”, що складає суть операцій по форфейтуванню.
При форфейтуванні продавець вимоги, що може прийняти, наприклад, форму переказного векселя, захищає себе від будь-якого регресу включенням слів “без обороту” в індосамент. Продавцем векселя, що форфейтується, як правило, є експортер; він акцептує його в якості платежу за товари і послуги і прагне передати всі ризики і відповідальність за інкасування форфейтеру (тобто банку, що обліковує векселі) в обмін на негайну оплату готівкою.
Як правило, форфейтуванню підлягають торгові тратти або прості векселі, хоча, теоретично, заборгованість у будь-якій формі могла б бути форфейтована. Менше застосовують форми, які включають акредитив і відстрочені платежі, що випливають з нього. Перевага простих і переказних векселів пояснюється їх застосуванням в якості інструментів торгового фінансування протягом тривалого часу і властивою їм операційною простотою.
Форфейтування – найбільш часто застосовувана і важлива серед середньострокових угод, тому що охоплює термін від 6 місяців до 5-6 років. Проте, кожен форфейтер установлює свої часові межі виходячи, головним чином, із ринкових умов для визначеної угоди.
При форфейтуванні купівля векселів здійснюється за відрахуванням (дисконтом) відсотків авансом за весь термін кредиту. Експортер таким чином, фактично перетворює свою кредитну операцію за торговою угодою в операцію з готівкою. У цьому випадку він відповідає лише за задовільне виготовлення і постачання товарів, а також за правильне оформлення документів за зобов’язаннями. Ця остання обставина, разом із наявністю фіксованої процентної ставки, стягнутої за всю операцію в самому її початку, робить форфейтування цілком прийнятною послугою для експортера і відносно недорогою альтернативою іншим сучасним формам комерційного рефінансування.