21-40

21. Міжнародна правосуб'єктність фізичної особи досі не існує єдиної точки зору. Міжнародна правосуб'єктність фізичної особи розглядається від її повного невизнання, до появи шкіл, напрямів, які безумовно визнають таку правосуб'єктність.На користь визнання фізичної особи суб'єктом міжнародного права свідчать такі факти: Фізичні особи можуть виступати стороною в суді проти держав. (Вищий реституційний суд по врегулюванню питань, які виникли в результаті другої світової війни. Міжнародний Центр по врегулюванню інвестииійних спорів в рамках Світового банку. Європейський суд з правлюдини). В рішеннях Європейського суду з прав людинизазначається:"Співтовариствозакріплює новий правовий порядок в міжнародному праві, за яким переваги держав в частині їх суверенних права обмежуються і суб'єктами визнаються не лише держави, а й громадяни".Міжнародні права і обов'язки фізичної особи безпосередньо формулюються в ряді міжнародно-правових документів (Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Конвенція про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього, Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Міжнародна конвенція про припинення злочину апартеїду і покарання за нього тощо). Противники визнання фізичної особи суб'єктом міжнародного права видвигають такі аргументи: 1.Індивіди знаходяться під юрисдикцією відповідної держави і виступають суб'єктами внутрішньодержавних правових відносин. Вони не мають самостійного міжнародного статусу, не володіють юридичною здатністю до незалежного здійснення міжнародних прав і обов'язків. 2.Суб'єкти міжнародного права виступають його творцем, чиєю волею створюються норми. Фізичні особи не можуть виступати творцем міжнародного права.3.Права і свободи фізичних осіб, визначені в міжнародно-правових документах є в першу чергу проявом суверенної волі держав. А більшість міжнародних норм в галузі прав людини дійсно надто абстрактні і вимагають для своєї реалізації прийняття конкретних внутрішньодержавних актів. Фізична особі не є суб'єктом міжнародного права в цілому, а виступає суб'єктом лише окремої його галузі -міжнародного гуманітарного права.

22.Питання міжнародної правосуб'єктності транснаціональних компаній В сучасній науці міжнародного права переважно негативне ставлення до визнання ТНК суб'єктами міжнародного права. Одиниці прихильників такої правосуб'єктності висловлюють скоріше побажання, ніж наукові доведення. ТНК дійсно не підпадають під контроль жодної правової системи. Для регулювання їх діяльності потрібно заключали договори між корпораціями і державами, але ці договори є виключно міжнародними приватно-правовими контрактами. Отже висновок може бути лише один: транснаціональні компанії не є суб'єкти міжнародного права.

23. Якщо заглянути в Британський тлумачний словник «Британика», то ми знайдемо, що «Дипломатія – це мистецтво ведення переговорів». Більш широке тлумачення цього терміну можна знайти в «Дипломатичному словнику»: «Дипломатія - засіб здійснення зовнішньої політики держави, що представляє собою сукупність невоєнних практичних заходів, прийомів і методів, застосовуваних з урахуванням конкретних умов і характеру розв'язуваних задач. Гарольд Ніколсон, автор класичної праці “Дипломатія” , визначає її як “виконання зовнішньої політики через переговори”.Початки дипломатії сягають глибокої давнини зародження самих взаємин між державами чи державоподібними суб’єктами. Грецькі міста ще в vст. розвинули досконалу на той час дипломатичну службу, вибираючи за своїх “послів” найздібніших ораторів, які славилися красномовством.Вони також розвинули мистецтво переговорів, що його пізніше перебрали і вдосконалили візантійські імператори, точніше їх дипломатія. Візантійська дипломатія мала три основні завдання:Провокувати непорозуміння і конфлікти між “варварами”; Купувати приязнь прикордонних племен хабарами, нагородами і відзнаками; Навертати поган на християнство. Загалом, у ті часи була так зв. диверсійною дипломатією.Звичайно, дипломатія в своєму розвитку пройшла довгий процес.В її історії не менше прикладів позитивного впливу на міжнародні відносини, коли дипломатичними засобами налагоджувались добрі відносини між державами, вирішувалися непорозуміння, уникалися військові конфлікти. Яке співвідношення понять «дипломатія», «міжнародні відносини» і «дипломатичне і консульське право»? міжнародні відносини – це сукупність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних, військових і ін. зв'язків і взаємин між державами і системами держав, соціальними, економічними, політичними силами, організаціями і рухами, що діють на світовій арені. Дипломатичне і консульське право – це галузь міжнародного права, що складається із принципів і норм, які регулюють офіційні відносини і зв'язки між державами й іншими суб'єктами МП, здійснювані за допомогою органів зовнішніх зносин. Традиційними джерелами дипломатичного і консульського права є договір і звичай. Причому в дипломатичному і консульському праві тривалий час домінуючими були звичайні норми міжнародного права. Першою угодою загального характеру став Віденський протокол 1815 р. про ранги дипломатичних представників, що згодом був доповнений Аахенским протоколом 1818 р.У сучасному міжнародному праві основними джерелами,що кодифікувалицюгалузь права,є: Віденська конвенція про дипломатичні зносини 61 р.,про консульські зносини63р.Конвенціяпро спеціальні місії69

24. Органи зовнішніх зносин – це органи держави, за допомогою яких здійснюються її зв'язки з іншими державами й іншими суб'єктами міжнародного права. Всі органи зовнішніх зносин підрозділяються на внутрішньодержавні і закордонні. Внутрішньодержавні у свою чергу є або органами загальної компетенції, або спеціальними. Групу органів загальної компетенції (конституційних) утворюють глава держави, вищий представницький орган (парламент) і уряд, глава уряду, відомство зовнішніх зносин, глава відомства зовнішніх зносин. В Україні це: Президент України, Верховна Рада, Кабінет Міністрів, Прем'єр-міністр, МЗС, міністр закордонних справ. До спеціальних органів зовнішніх зносин відносяться органи, що відають вузькою сферою, це: усі міністерства і центральні відомства, що здійснюють у відповідності зі своєю компетенцією зовнішні функції, для чого в них створюються відділи (управління) зовнішніх зв'язків. Наприклад, Управління зовнішніх зв'язків Державної податкової адміністрації України. Закордонні органи зовнішніх зносин – це органи держави, які розташовані за її межами і виконують функції захисту прав та інтересів своєї держави, громадян і юридичних осіб. Закордонні органи підрозділяються на постійні (дипломатичні представництва, консульські установи, торгові представництва, представництва при міжнародних організаціях) і тимчасові (делегації держав на сесіях міжнародних організацій, на міжнародних конференціях, спеціальні місії).

25-26. В даний час Віденська конвенція є основним міжнародним правовим документом, що визначає статус і функції дипломатичного представництва. Конвенція сприяє розвитку дружніх відносин між державами незалежно від розходжень у їх державному і суспільному ладі.Дипломатичне представництво – це орган акредитуючої держави, заснований на території держави перебування для підтримки дипломатичних відносин між ними. Заснування постійних дипломатичних представництв здійснюється за взаємною згодою, вираженою у формі спільного комюніке, обміну нотами, що часто збігається з досягненням домовленості про встановлення дипломатичних відносин. Міжнародним правом установлені наступні види дипломатичних представництв: посольства, тобто представництва вищого рівня, очолювані надзвичайним і повноважним послом; до них прирівнюються представництва Ватикану – нунціатури; місії, тобто представництва другого класу, очолювані надзвичайними і повноважними посланниками. Святійший престол представлений інтернунціатурами. Штат дипломатичного представництва складається з глави представництва, дипломатичного, а також адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналу. Члени дипломатичного персоналу – це особи, що мають дипломатичний ранг, що присвоюється дипломату відповідно до існуючих в країні правил щодо проходження дипломатичної служби (посли, посланники, радники). Дипломатичний ранг зберігається довічно. До дипломатичного персоналу відносяться також торгові представники і їхні заступники, військові аташе і фахівці з галузей співробітництва, що мають різні дипломатичні ранги. Адміністративно-технічний персонал включає зав. Канцелярією, фінансових працівників, перекладачів, діловодів і ін. До обслуговуючого персоналу відносяться: лікарі, кур'єри, шофери, кухарі й ін. У відповідності з Конвенції глави дипломатичних представництв поділяються на наступні класи: 1) послів і нунціїв, акредитованих при главах держав; 2) посланників і інтернунціїв, акредитованих при главах держав; 3) повірених у справах, акредитованих при міністрах закордонних справ.Класи глав дипломатичних представництв — сфера регулювання міжнародного права. Крім класів, існують також і дипломатичні ранги, що мають глави дипломатичних представництв і дипломатичний персонал посольств, консульств і представництв держав при міжнародних організаціях. Дипломатичні ранги — сфера внутрішньодержавного права, тому що це службові звання старшинства дипломатів. Кожна держава має свою систему дипломатичних рангів, встановлену у внутрішньому праві. В Україні є наступні дипломатичні ранги, закріплені у Постанові ВРУ“Про дипломатичні ранги”92р: аташе, третій секретар, другий секретар I і II класів, перший секретар I і II класів, радник I і II класів, надзвичайний і повноважний посланник I і II класів, надзвичайний і повноважний посол. Призначення глави представництва здійснюється відповідно до загальноприйнятих міжнародних правил і національного законодавства акредитуючої країни і зводиться до наступних стадій: 1) запит агремана – згоди держави перебування на призначення даної особи главою дипломатичного представництва; 2) видання після одержання агремана акта, що оформляє призначення глави представництва; 3) вручення вірчих грамот, тобто документа, що засвідчує офіційний статус глави дипломатичного представництва й акредитуючого в цій якості в державі перебування. Вірчі грамоти підписуються главою акредитуючої держави й адресуються главі держави, що приймає дипломатичного представника. Функції дипломатичного представництва:1) представництво акредитуючої держави в державі перебування; 2) захист у державі перебування інтересів акредитуючої держави і її громадян у межах, що допускаються міжнародним правом;3) ведення переговорів з урядом держави перебування;4) з'ясування всіма законними способами умов і подій у державі перебування і повідомленні про них уряду акредитуючої держави;5) заохочення дружніх відносин між акредитуючою державою і державою перебування і розвиток їхніх взаємин в галузі економіки, культури і науки.

28-29. Консульська установа (консульство) — це постійний державний орган зовнішніх зносин, що використовується в іншій державі на основі угоди між цими державами, для виконання консульських функцій у визначеному консульському окрузі.У міжнародній практиці існують наступні види консульських установ: генеральне консульство, консульство, віце-консульство і консульське агентство. Ці установи очолюють, відповідно, генеральний консул, консул, віце-консул і консульський агент. Консули і віце-консули, крім тих випадків, коли вони очолюють консульські установи, можуть входити як звичайні посадові особи до складу генеральних консульств. В даний час стала також розповсюдженою практика відкриття консульських відділів при дипломатичних представництвах. Очолюють ці відділи завідувачі, що іменуються генеральними консулами. За існуючою практикою завідувачем консульських відділів посольств не видається патент і экзекватура, оскільки вони діють як співробітники дипломатичного представництва.Консули, як правило, призначаються відомством іноземних справ з повідомленням країни перебування. При цьому призначуваному консулу видається спеціальне посвідчення про його повноваження – консульський патент. Консульський патент видається главою держави, главою уряду чи міністром закордонних справ держави, що представляється. Країна, що приймає консула, видає йому спеціальний дозвіл на виконання обов'язків консула – консульську экзекватуру. З моменту її одержання починається діяльність консула.Основні функції консульських установ визначені у Віденській конвенції про консульські зносини 1963 р. До них відносяться: 1) захист у державі перебування інтересів своєї держави, її громадян і юридичних осіб у межах, що допускаються міжнародним правом;2) сприяння розвитку торгових, економічних, культурних і наукових зв'язків між державою, що представляється, і державою перебування, а також сприяння розвитку дружніх відносин між ними; 3) з'ясування всіма законними шляхами умов і подій у торговому, економічному, культурному і науковому житті держави перебування, повідомлення про них уряду держави, що представляється, і представлення зведень зацікавленим особам; 4) виконання адміністративних і нотаріальних функцій; 5) надання допомоги і сприяння фізичним і юридичним особам держави, що представляється, у тому числі і правової; 6) надання допомоги морським (річковим) суднам і літакам і їхнім екіпажам; 7) виконання інших функцій, покладених на консульську установу державою, що представляється, що не забороняється законами і правилами держави перебування.Консульські установи припиняють свою діяльність у наступних випадках: 1) закриття консульської установи; 2) виходу території, на якій розташований консульський округ, з-під суверенітету держави перебування;3) війни між державами, що раніше установили консульські відносини.

27-30 Привілеї та імунітети у дипломатичному і консульському праві. Привілеї - особливі правові переваги, надані главам держав і урядів, членам парламенту і представникам іноземних держав і міжнародних організацій, з метою більш ефективного виконання своїх обов'язків. Імунітети - правові винятки, надані главам держав і урядів, членам парламенту і представникам іноземних держав і міжнародних організацій, наділеним особливими повноваженнями. Відповідно до норм Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. і Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р.:приміщення представництва недоторканні;недоторканні архіви, документи, офіційна кореспонденція представництва;передбачено фіскальний імунітет; установлюється воля зносин представництва; закріплюється право користування прапором і емблемою акредитуючої держави. До особистих привілеїв та імунітетів відносяться: недоторканість особи, недоторканність житла, імунітет від юрисдикції, фіскальний імунітет, митні привілеї.

31. Дипломатичне право міжнародних організацій. Питання статусу і діяльності постійних представництв при міжнародних організаціях регулює Віденська конвенція про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. Згідно із Конвенції, функції постійного представництва полягають в: забезпеченні представництва акредитуючої держави при організації й участі в її діяльності, веденні переговорів з організацією і захисті інтересів акредитуючої держави стосовно організації, з'ясуванні здійснюваної в організації діяльності і повідомленні про неї своєму уряду. Акредитуюча держава може за своїм розсудом призначити йому співробітників своїх представництв і делегацій. Глава представництва звичайно уповноважується урядом своєї держави і до нього незастосовні такі процедури, як запит агремана й акредитування в державі перебування. Згідно ст. 28 Конвенції, особистість глави представництва і членів дипломатичного персоналу представництва, а також їхні приватні резиденції недоторканні. Ці особи не підлягають арешту чи затримці в якій би то не було формі. Держава перебування зобов'язана відноситися до них з належною повагою і приймати всі належні міри для попередження зазіхання на їхню особистість, а також переслідувати в судовому порядку і карати осіб, що роблять такі зазіхання. Глава представництва і члени дипломатичного персоналу представництва користуються імунітетом від карної юрисдикції держави перебування і, крім ряду випадків, від цивільної й адміністративної юрисдикції. Вони не зобов'язані давати показання як свідки. Вони користуються привілеями, аналогічними привілеям співробітників дипломатичних представництв.

32. Міжнародно-правовий захист осіб, що користуються дипломатичним імунітетом. У силу почастішалих випадків зазіхання на осіб, що користуються дипломатичним імунітетом у 1973 р. була прийнята Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів. Під терміном “особа, що користується міжнародним захистом” у Конвенції розуміється: а) глава держави, у тому числі кожен член колегіального органу, що виконує функції глави держави відповідно до конституції даної держави; глава уряду; міністр закордонних справ, що знаходяться в іноземній державі, а також члени родини, що їх супроводжують b) будь-який представник чи посадова особа держави, або будь-яка посадова особа, чи інший агент міжурядової міжнародної організації при перебуванні в місці, де він має право на спеціальний захист від будь-якого нападу на його особистість, волю і достоїнство, а також проживаючі з ним члени родини. Конвенція кваліфікує злочини проти осіб, що користуються міжнародним захистом, як тяжкі. Кожна держава – учасник Конвенції повинна передбачити у своєму законодавстві покарання за такі злочини, виходячи з їхнього тяжкого характеру. Держави-учасники повинні співробітничати в справі запобігання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, зокрема шляхом обміну інформацією і координації прийнятих адміністративних і інших заходів для запобігання таких злочинів. Держави-учасники повинні порушувати карне переслідування проти осіб, що зробили зазначені злочини, чи видавати їх відповідній державі згідно норм міжнародного права. Держави-учасники Конвенції повинні надавати один одному найбільш повну правову допомогу в зв'язку з карно-процесуальними діями, початими у відношенні злочинів, передбачених Конвенцією.

33. Поняття і джерела права міжнародних договорів. Міжнародні договори у формі письмового закріплення угод держав з'явилися наприкінці IV – початку III тисячоліття до н.е. Найдавніші договори рабовласницьких держав присвячувалися в основному питанням миру і перемир'я, союзів, військової допомоги. В основному це були двосторонні угоди. З розвитком відносин коло питань договірного врегулювання поширювалося. Стали укладатися договори про кордони, торгівлю, права іноземців. Договори феодального і більш пізнього періоду визначали правовий режим рік, мореплавання, регулювали консульські відносини. Все більшого поширення набувають багатосторонні договори. Поступово міжнародні договори стають основними джерелами міжнародного права. Право міжнародних договорів - галузь міжнародного права, що визначає порядок укладення, дії і припинення міжнародних договорів.Це основа міжнародного процесуального права. Основними джерелами права міжнародних договорів є: Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. і Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями чи між міжнародними організаціями 1986 р.Обидві конвенції констатують збереження звичаю як джерела права міжнародних договорів, підтверджуючи, що питання, що не знайшли вирішення в положеннях цих конвенцій, будуть, як і раніше регулюватися нормами міжнародного звичаєвого права. У процесі створення норм права міжнародних договорів важливе місце займають конституції й інші внутрішні нормативні акти держав. Вони встановлюють, які органи й у яких випадках мають право укладати міжнародні договори, визначають органи і процедуру ратифікації, послідовність здійснення цих актів. Також КУ, ЗУ про Міжнародний договір 29червня 2004р

34. Слово “договір” походить від “traiter” - “вести переговори”. Міжнародний договір – явно виражена угода суб'єктів міжнародного права, спрямована на регулювання їхніх взаємин шляхом створення міжнародно-правових зобов'язань.Сторонами в міжнародному договорі є суб'єкти міжнародного права, що володіють договірною правоздатністю. Нерідко в дипломатичній практиці учасником договору називають уряд. Але уряд лише представляє державу, а сам міжнародною правосуб'єктністю не володіє. В залежності від числа учасників розрізняють договори двосторонні і багатосторонні. Серед багатосторонніх договорів розрізняють договори з обмеженим числом учасників і загальні (універсальні) договори. Прикладом обмежених багатосторонніх договорів може служити Римський договір про створення Європейського Економічного Співтовариства 1957 р. Участь у ньому нових держав залежить від згоди всіх учасників цього договору. Ось чому такі договори іноді називаються закритими.Об'єкти міжнародних договорів можуть бути найрізноманітнішими. У залежності від них розрізняють три види цих договорів: політичні договори, економічні договори, договори по спеціальних питаннях. В залежності від органів, що представляють державу: міждержавні , міжурядові, міжвідомчі.

35. Засоби, за допомогою яких узгодження волі суб'єктів міжнародного права здобуває характер явно вираженої угоди, складають форму міжнародного договору. У поняття договірної форми входять:мова,структура, найменування договору. Мова є головним елементом, за допомогою якого воля суб'єктів міжнародного права одержує чіткий прояв зовні. Двосторонні договори зазвичай складаються на мовах обох договірних сторін у двох екземплярах, кожний з який містить два відповідних мовних тексти. Тексти на мовах обох сторін юридично рівнозначні (автентичні), хоча в процесі здійснення договору кожна сторона частіше керується текстом на своїй мові. Найбільш важливі багатосторонні договори складаються, як правило на найбільш розповсюджених мовах світу: англійською, французькою, іспанською, російською, а ті, що укладаються в рамках ООН – ще і арабською і китайською. У поняття форми входить найменування договору. Найбільш поширені: письмові спільні комюніке, декларації, заяви. Важливим видом міжнародної угоди є “конвенція” (лат. conventio - угода), застосовується до угод, учасниками яких є велика кількість країн. Поняття “декларація” застосовується в трьох різних значеннях: не відрізняється від будь-якої іншої міжнародної угоди, що має обов'язкову силу; одностороння декларація, що створює права й обов'язки для інших держав; повідомлення однієї держави іншим про свої наміри. Основними елементами структури міжнародного договору є: преамбула, різні статті по суті договору, статті про обсяг застосування договору, включаючи умови приєднання до нього, статті про ратифікацію, вступ в силу, термін дії, умова про те, що в засвідчення цього відповідні уповноважені підписали даний договір і приклали до нього свої печатки, вказівка місця і дати, печатки і підписи.