Тема. Стиль бароко в українському мистецтві (іконопис, портретний живопис, гравюра). Народна картина «Козак Мамай»

Мета: розширювати уявлення учнів про розвиток художньої культури козацької доби; розкрити особливості іконопису, портретного живопису, гравюри; ознайомлювати з іконами (козацькі «По­крови») й народною картиною «Козак Мамай»; розвивати за­цікавленість іконописом, портретним живописом, гравюрою, духовною та культурною спадщиною рідного краю; виховувати дбайливе ставлення до пам’яток культури.

Оснащення. Зоровий ряд: зображення ікон «Покрови»; репродукції гравюр XVII—XVIII ст., картин «Козак Мамай», портретів-парсун, тво­рів Д. Левицького («Портрет А. Д. Левицької, дочки художника (Агаша)», «Портрет М. О. Д’якової», «Катерина II — законода­виця у храмі богині Правосуддя »), В. Боровиковського (« Портрет М. І. Лопухіної», «Портрет генерал-майораФ. О. Боровського»), А. Лосенка («Портрет Ф. Г. Волкова»).

Словник термінів. Гравюра (від фр. дгаьиге) — 1) друкований відбиток на па­пері (або на схожому матеріалі) з пластини («дошки»), на якій вирізьблено малюнок; 2) вид мистецтва графіки, що містить багатообразні способи ручної обробки «дощок» і друкування з них відбитків.

1.Іконопис. В Україні церкви, присвячені Покрові, почали з’являтися ще у XV ст. Українські князі, козаки й гетьмани обирали Пречисту Діву Марію своєю Покровителькою. Запорожці мали на Січі церкву на честь Покрови Пресвятої Богородиці з іко­ною, на якій містився напис: «Ізбавлю і покрию люди моя», а від зображеного нижче гурту запорожців — протягнута стрічка нагору до Божої Матері з благанням: «Молим, покрий нас чесним Твоїм покровом і ізбави нас од всякого зла».Збираючись у похід на ворога, козаки молилися до своєї Покровителька і ревно співали: «Під Твою милість прибігаємо».

2.Саме на Покрови козаки обирали нового отамана, щасливо повернувшись із походу, поспішали до Неї зі щирою подякою. Після зруйнування Запорізької Січі козаки, які пішли за Дунай, узяли із со­бою образ Покрови Пресвятої Богородиці. Вони настільки вірили в силу Покрови й настільки щиро та урочисто від­значали це свято, що впродовж століть в Україні воно набуло ще й козацького змісту та отримало другу назву — козацька Покрова.

3.На іконах козацької доби Богородицю зображено в національному україн­ському вбранні на тлі позолоченого різьбленого рослинного орнаменту. У ниж­ній частині таких ікон подавалися реалістичні зображення представників ко­зацької старшини, кошових отаманів, гетьманів. Наприклад, збереглася ікона Покрови Богородиці із зображенням Б. Хмельницького. Ще на одному образі з-поміж козаків, які просять захисту в Богородиці, зображено останнього ко­шового II. Калнишевського.

4.В іконописі поступово поширювалися нові мистецькі принципи. Поєднання іконописних традицій із тогочасними художніми досягненнями простежува­лось у творчості іконописців І. Рутковича (частина ікон з іконостасів у селах Водиця-Дерев’янська, Воля-Висоцька та Потеличі (Львівська обл.); іконостас церкви Різдва Христового у Жовкві) та Й. Кондзелевича (ікони Вогородчанського іконостаса, виконаного для Манявського скиту).

5.У іконах Ф. Сеньковича, М. Петрахновича, І. Рутковича помітними є від­мова від середньовічних естетичних канонів, утвердження реалістичності й життєрадісності. Аналогічні тенденції помітні у розписах Успенського со­бору та Троїцької церкви Києво-Печерської Лаври, у церквах Полтави, Пере­яслава та ін. Московське духовенство не схвалювало творчого підходу україн­ських художників, коли святих зображували «лицом и очами светлы и телом дебелы».

6.Портретний живопис. Перехідне місце між іконописом і світським пор­третним живописом посідали так звані парсуни — портрети, виконані прийо­мами іконописної техніки. Сім’ї козацької старшини, привілейоване станови­ще яких зміцнювалося, масово замовляли свої портрети. Модним стало мати власну картинну галерею.

7.Популярним був ктиторський портрет — зображення меценатів храму. Портрети малювали й раніше (наприклад, у Львові), але з XVII ст. почина­ється історія власне українського портрета. На стінах київської церкви Спаса на Берестові — портрет П. Могили; в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври — галерея образів князів і царів (від князя Володимира до Петра І). Улюбленим персонажем портретистів II половини XVII—XVIII ст. був геть­ман Б. Хмельницький.

8.Важливе місце у розвитку національного художнього мистецтва посідали мистецька школа при Києво-Печерській Лаврі, Києво- Могилянська академія, «новоприбавочные классы» при Харківському колегі­умі (фактично — справжня академія мистецтв).

9.У XVIII ст. з’являється тенденція від’їзду з України талановитої молоді до Петербурзької Академії мистецтв. Найвідоміші митці Росії того часу — укра­їнці: художники Д. Левицький (із Києва), В. Боровиковський (із Миргорода), А.Лосенко (із Глухова). 10.Загальною тенденцією розвитку образотворчого ми­стецтва в Україні з II половини XVII ст. стає відхід художників від релігійних тем і посилення інтересу до світських сюжетів, реального життя, образів і пере­живань людей. Розвивалося писання портретів гетьманів, полковників, представників ко­зацької старшини.

11.Гравюра. У середині XVI ст. в Україні почало відновлюватися книгодруку­вання. Уважають, що його активізував московський першодрукар І. Федоров. Цей процес зумовив розвиток мистецтва гравюри. Гравюрами прикрашали релігійні видання. На базі багатої народної орнаментики російського та україн­ського народів і кращих зразків тогочасного західноєвропейського книжкового мистецтва Федоров створив власний стиль графіки. Час розквіту мистецтва української гравюри — це XVII—XVIII ст.

12.Якщо малюнок для рукописної книги виконувався від руки на пергамент­ному або паперовому аркуші, то для друкованої книги його вирізували на дере­в’яній дошці з груші, яблуні, липи або горіха. Це так звана обрізна гравюра, або дереворіз.

Завдяки тісним творчим зв’язкам, що існували між українськими майстра­ми книжкової графіки, виникла національна гравірувальна школа. Незважа­ючи на те що під час творчої праці майстри орієнтувалися на зразки західно­європейського мистецтва, все ж таки їх твори відзначаються національним забарвленням, зокрема у побутових та історичних сюжетах, зображеннях віт­чизняного пейзажу, архітектури. В орнаментальному оздобленні українських стародруків митці дотримувалися стилю видань І. Федорова. Хоча вони додава­ли й багато нових елементів у композиції, проте впродовж трьох сторіч в орна­ментальній графіці стародруків панував федоровський стиль. Поряд із І. Федоровим до нас дійшло ім’я гравера стрятинської й крилоської друкарень П. Беринди.

13.Найбільшим центром стала друкарня Києво-Печерської Лаври, де друкува­ли твори не лише релігійного, але й світського змісту. 1614 р. тут почала працю­вати друкарня, що відіграла важливу роль у розвитку освіти, науки й культу­ри українського народу. Популярність виданих нею книг була надзвичайною, адже їх мова максимально наближалася до розмовної. Лаврські видання де­монструють високий поліграфічний рівень, гарний шрифт, професійне оформ­лення. Перші датовані книги, що видані цією друкарнею,— «Каноник» (1614) та «Часослов» (1616).

14.Надзвичайно висока майстерність і працездатність характеризують відо­мого гравера Лаврської друкарні Іллю: понад 500 гравюр, що й донині вва­жаються не лише цінними мистецькими творами, але й документами епохи. На багатьох із них зображено життя, побут і пам’ятки Печерського монасти­ря. Над оформленням книг для Лаврської друкарні працювали також Федір і Макарій (на жаль, прізвища невідомі), Л. Тарасевич, Д. Галяховський. По­ряд із канонічними зображеннями вони вводили побутові сцени, портрети су­часників. Чільне місце в оздобленні лаврських видань посідають українська орнаментика, зразки народного мистецтва. При Лаврській друкарні працювала школа, що випускала друкарів, граверів, майстрів книги, які поширювали це високе мистецтво всією Україною.

15.Перші світські гравюри з’явилися у 1622 р. як ілюстрації до «Віршів на

жалосний погреб... гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного». Серед них — пор­трет гетьмана на коні, батальна сцена взяття Кафи. У Києво-Печерській дру­карні працювали видатні художники і гравери — Н. Зубрицький, О. Тарасе­вич, Л. Тарасевич, І. ІЦирський.

16.Народна картина «Козак Мамай». Козак Мамай — один із найпопулярніших образів в Україні. Оповіді про козака Мамая передаються в народних при­мовках, легендах, переказах.

Найкраще цей образ відтворений у народному живописі: в оксамитному жу­пані, сап’янових чоботях та синіх шароварах, довкола — речі, з якими козак був нерозлучний (шабля, рушниця або пістоль, люлька); кругла поголена голо­ва з хвацька закрученим за вухо оселедцем, довгі вуса, чорні брови, карі очі, тонкий ніс, рум’яні щоки — перед вами портрет красеня-молодця, яким він склався в народній уяві.

Перші відомі зразки «Козака Мамая» сягають ранньої доби Козаччини. Вії став настільки популярним серед народу, що посідав чільне місце в українській оселі поряд з іконами.

17.Відомі кілька варіантів сюжету картини «Козак Мамай». Придивимось пильніше до спільного в сюжеті картини, що дещо варіюється в різних списках До першої групи належать найпростіші за композицією картини із зображенням козака, який самотньо сидить на землі. Ані коня, ані дерева — характерних прикмет пізніших варіантів картини — тут немає. В одному випадку козак грає на бандурі, у другому — сидить, стиснувши пальці.

Серед нових композиційних елементів на полотнах другої групи слід

акцентувати увагу насамперед на дереві та коневі, збільшенні кількості речей козака а отже, й символічності кожної із цих речей.

У третьому варіанті основним елементом композиції залишається традиційна постать козака, який грає на бандурі. Позаду нього — гайдамаки які карають панів, уніатських попів, орендарів. Поряд із цим іноді зображу вали й суто побутові сцени: гайдамаки варять куліш, п’ють горілку тощо.

Варіант 1 Варіант 2 Варіант З

Д/з: якби вам запропонували відкрити власну друкарню, у який спосіб ви оздоблювали б книги — розписом чи гравюрами? Відповідь аргументуйте.

Тема 2. МУЗИЧНА І ТЕАТРАЛЬНА КУЛЬТУРА.. Думи та історичні пісні. Мистецтво кобзарів і лірників. Хоровий концерт та його творці (М. Березовський, А. Ведель, Д. Борт­нянський). Збірка «Сад божественних пісень» Г. Сковороди. Шкільний театр, зв’язок із викладанням поетики та риторики. Вертеп

Словник термінів. Вертеп (перекладається зі старослов’янської як пече­ра) — явище театральної творчості, що можна водночас визна­чити і як перший народний ляльковий театр, і як ранній на­родний музичний театр, і як варіант драматичного театру. Балаганний театр — видовищний театр, переважно комічного спрямування: у ньому розігрували комедійні сценки, виконува­ли гумористичні, сатиричні монологи та пісні.

Райок — різновид вистав на ярмарках. Це невеличка, барвисто розписана скриня з двома отворами, у яких показували нама­льовані картинки й коментували їх.

1.Українські думи та історичні пісні — одна з найважливіших складових української народної творчості. Безпосереднім джерелом, з якого розвинулися думи, стала традиція історичних і величальних пісень, у яких зазвичай про­славляли князів, воєнні походи та інші історичні події.В українській фольклористиці поняття «історична пісня» з’явилося завдя­ки М. Гоголю. У статті «Про малоросійські пісні» (1833) він наголошує на ви­значальній рисі цього жанру: «Вони не відриваються ані на мить від життя й за­вжди відповідають тодішньому стану».

2.За змістом історичні пісні є яскравим виявом світогляду волелюбного укра­їнського народу. У них уславлюються героїчні подвиги кращих його синів, їх патріотизм, беззавітне служіння Батьківщині, боротьба з ворогами — загарб­никами і гнобителями («Про Данила Нечая», «Про Байду», «Про Івана Сірка», «Про Максима Залізняка»). Український народ звеличує таких борців проти по­міщиків і соціальної несправедливості, як Устим Кармалюк та Олекса Довбуш. У пісні «Про Бондарівну» постає чудовий образ гордої, сповненої почуття люд­ської гідності дівчини, яка дає зневажливу одповідь «вельможному» панові Каньовському (імовірно, магнатові Миколі Потоцькому, 1712—1782), який зали­цявся до неї. Для багатьох історичних пісень характерними є елементи гострої сатири, звернені проти зовнішніх і внутрішніх ворогів українського народу.

3.Дума — найвизначніша частина українського народного епосу. До її особли­востей належать реалістичність, історизм, поєднання героїки та трагедійності. Самі виконавці називали їх піснями про старовину, козацькими притчами, за­порізькими псалмами, лицарськими піснями та ін.

У думах оспівується боротьба з турецькими й польськими поневолювачами. До «татарського» циклу належать думи: «Про Самійла Кішку», «Про трьох бра­тів Азовських», «Пробурю на Чорному морі», «Про Марусю Богуславку» та ін. У «польському» циклі центральне місце посідають події Народно-визвольної війни середини XVII ст., значну увагу приділено народним героям — Д. Нечаю, М. Кривоносу, Б. Хмельницькому. Згодом з’явилися нові цикли дум — про шведчину, Січ та її руйнування, канальські роботи, гайдамаччину, панщину й волю.

4.Українська дума має яскраві формальні особливості. Дума — це віршова­ний твір, що виконується (зазвичай соло) речитативом, який інколи перехо­дить у співучий мелодичний малюнок, під акомпанемент кобзи або бандури.

Творцями й виконавцями історичних пісень, дум, псалмів, кантів уважають кобзарів. Вони грали на кобзах чи бандурах, що стали символом національного героїко-патріотичного епосу, волелюбної вдачі й чистоти моральних помислів народу. Головна риса дум — імпровізація. Кобзар запам’ятовує не текст слово в слово, а сюжетну лінію, яку розкриває під час свого співу. На початку думи може бути невеликий вступ, побудований на вигукових словах. Із метою макси­мальної драматизації кобзарі й лірники вдавалися до звукоімітацій — скриків, зойків, інколи справжнього плачу; вони щиро переживали зміст дум, драма­тичні долі героїв.

5.Кобзарство — самобутнє явище української культури. Дослідження свід­чать, що серед запорожців було чимало музикантів, які грали на кобзі, лірі, цимбалах, скрипці, басах, сопілці тощо. Проте найулюбленішим і найпопулярнішим музичним інструментом на Січі була кобза — «дружина вірная», чи «по­дорожняя », як її називали кобзарі. Кобзарі не залишалися осторонь від епохальних подій в Україні, брали ак­тивну участь у народно-визвольному русі. Гетьман Богдан Хмельницький по­силав кобзарів у міста й села закликати народ до боротьби з ворогами.

6.Після повстання українського народу 1768 р., відомого цід назвою «Коліїв­щина», польська шляхта вчинила розправу над повстанцями у містечку Кодні (Житомирщина).. Із Коденської судової книги відомо, що трьом кобзарям, учасникам гайдамацького повстання — Прокопові Скрязі, Василеві Варченку і Миколі Соковому — відтяли голови за те, що вони «гайдамакам: на бандурі грали».

7.Кобзарі й лірники різнилися своїми інструментами й репертуаром. Кобза - досить великий за розмірами багатострунний щипковий інструмент. Ліра — теж струнний інструмент, який має клавіші й особливе коліщатко, що крутять за допомогою ручки. Крім цього, відмінності полягали в тому, що думи здебільшого виконували кобзарі, а для репертуару лірників характернішими є вірші духовного змісту. Різниця в репертуарі кобзарів і лірників пов’язувалась певною мірою з інструментами, оскільки «багата строєм» бандура придатніша для виконання світських пісень, ніж «тягуча ліра». Утім, думи співали й лір­ники, хоча й рідше, аніж кобзарі. Ще одна відмінність стосувалася регіону по­ширення лірництва й кобзарства. Лірництво побутувало на території Середньої Наддніпрянщини, а кобзарство — здебільшого на Лівобережжі.

8.Кобзарі та лірники, яких водили хлопці-поводирі, мандрували селами й містами. Вони грали й співали на ярмарках, храмових та інших святах.

Кобзарі та лірники співали думи, псалми, народні історичні, суспільно-побутові, ліричні пісні, пісні-балади, а крім того, сатиричні та гумористичні пісні. А ще вони грали на весіллях, родинних святах, народних гуляннях. Біль­шість із них уміли імпровізувати, а деякі навіть складали пісні.

Кобзарі та лірники —- уособлення національного характеру, джерело духо­вності сучасників та прийдешніх поколінь.

9.Мистецтво співу в церковних хорах XVI—XVII ст. сягало високого про­фесійного рівня. Документи XVI ст. свідчать про те, що звичаї багатоголосого церковного співу а саррllа, який згодом назвали партесним, тобто співу по окремих партіях, у цей час був уже узаконений. Партесний спів мав світський характер. Певною мірою на нього впливала народна пісня, незважаючи на те, що церква до неї ставилася дуже негативно. Партесні концерти були проявом музичного бароко в Україні, тому характеризувалися грандіозністю компози­ції, пишністю викладу, багатством хорових тембрів, яскравістю хорового зву­чання. З-поміж пропагандистів нового стилю церковної музики в Росії був киянин М. Донецький, який став класиком української партесної музики.

10.Значна кількість українців (зокрема, М. Полторацький та Д. Бортнянський) у Придворній співацькій капелі дає підставу стверджувати, що в Петербурзі існував своєрідний український осередок, музиканти якого послугувалися ба­гатими українськими традиціями хорового виконавства й композиторської творчості.

11.Максим Березовський (1745—1777) — засновник жанру духовного хорово­го концерту циклічної структури в українській музиці, композитор і співак. Він також створив оперу .«Демофонт» і сонату для скрипки й чембало (різновид кла­весина) у трьох частинах, що стали першими зразками музично-театрального і камерно-інструментального жанрів у вітчизняній музиці. Хорова спадщина композитора містить концерти, літургії та інші твори, що характеризуються високою емоційністю, вишуканістю композиторського письма, художньою до­сконалістю, красою й виразністю. Четверта частина літургії М. Березовського «Вірую» стала одним із найпопулярніших церковних творів. Справжньою пер­линою духовної музики є драматично-трагедійний концерт «Не отвєржи мене во время старости»'. Глибокий за змістом текс розповідає про життя та смерть, цінність людського буття, ніби перегукуючи зі сповненою трагізму біографією митця. Творчість М. Березовського, у як органічно поєдналися традиції західноєвропейської (італійської) музики з елементами мелодики українських пісень, мала непересічне значення для подаї шого становлення вітчизняного професійного музичного мистецтва.

12.Артемій Ведель (1767—1808) — композитор, хоровий диригент, співак (тенор), скрипаль, педагог — увійшов в історію музичної культури як миттець, який писав винятково сакральну хорову музику, розвиваючи багатовікові традиції української хорової культури й народної творчості. Багато творів композитора не дійшли до нашого часу; нам відомі близько 30 хорових концертів, серед яких — «Доколе, Господи...», частини з «Літургії», «Всенощна», «Покаянне тріо». Діапазон концертів А. Веделя — від скорботних до урочисі величальних. Його музика характеризується експресивністю мелодики. Особливо запам’ятовуються виразні тенорові соло — драматичні декламації імправізаційного характеру, споріднені з українськими думами. Неабиякий вплив на формування стилю митця мала українська побутова пісенно-романсова лірика. Наприклад, мелодика його «Херувимської» наближається до українськ народної пісні «Повій, вітре, на Вкраїну». Простота й виразність, співучість і щирість зумовили популярність цієї музики. У яскравій самобутній творчості А. Веделя - композитора-лірика, відобразились гуманістичні ідеали епох .

13.Дмитро Бортнянський (1751—1825) — класик хорової музики XVIII ст. , у творчості якого поєдналися найновіші на той час досягнення світової композиторської техніки, зокрема італійської школи, з вітчизняними музичними традиціями.

В історію світової культури Д. Бортнянський увійшов як реформатор церковного співу. Він створив понад 100 хорових творів: святково-урочистих, ліричних, скорботно-елегійних тощо. Серед них — дві літургії, хорові концерт для одного та двох хорів (чотириголосі й восьмиголосі), у тому числі кантата «Співак у таборі російських солдатів», камерно-інструментальні твори. Із них тільки придворною капелою було виконано тридцять п’ять концертів, вісім духовних тріо з хором, двадцять один духовний спів. Про творчість цього композитора-класика можна впевнено сказати, що вона активно вплинула на розвиток української хорової культури. На його спадщині вчилися славетні митці: М. Лисенко, М. Леонтович, К. Стеценко, Л. Ревуцький, В. Лятошинський та ін.

14.Григорій Сковорода (1722—1794) — український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог, здобув освіту в Києво-Могилянській академії. Переслідуваний владою, з 1770-х рр. був мандрівним філософом. У його філософських діалогах і трактатах біблійна проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму, стверджується зміст людського існування — подвиг самопізнання. Г. Сковорода був обдарованим музикантом, грав на багатьох інструмента Із музичної спадщини митця збереглися канти «Пастирі милі» та «Ангели, знижайтеся», збірка «Сад божественних пісень». Його мелодії дійшли до нашого часу в різноманітних усних версіях бандуристів і лірників як «сковородинські пісні». Чимало творів філософа-просвітителя, яким притаманні прості мелодич­ні звороти, поступово стали народними, тобто фольклоризувалися («Ой ти, птичко жовтобоко», «Стоїть явір над водою», «Про правду і кривду»). Сатиричний кант «Всякому городу нрав і права» використали у своїй творчості І.Котляревський і М. Лисенко («Наталка-Полтавка»). ( «Стоїть явір над водою».)

15.Як самостійний вид мистецтва театр в У країні виокремився у XVII— XVIII ст. Він мав кілька різновидів і швидко розвивався. Найпоширенішими на українських землях були народний, кріпацький та шкільний театри. Фун­даментом народного та шкільного театру була переважно самодіяльність; крі­пацький театр уважають провісником професійного театру. Головними різно­видами мистецтва народного театру XVII—XVIII ст. є вертеп, балаган і райок. Вертепні дійства, дійшли до наших днів.

16.Досі нез’ясований час появи цього театрального мистецтва, але відомо, що ще в останній чверті XVI ст. існував звичай мандрувати селами із ляльками. Перші зафіксовані свідчення про вертеп датовані 1666 р. Авторами, постанов­никами та виконавцями вертепних дійств були студенти Києво-Могилянської академії, мандрівні дяки. Вони влаштовували вертепні вистави для студентів, панів, козаків і селян під час різдвяних свят.

17.Для розігрування вертепного дійства зазвичай створювали двоповерхову дерев’яну «скриню», відкриту з одного боку для глядачів. Вона мала вигляд бу­диночка. У підлозі сцени обох ярусів прорізували щілини, крізь них просували дріт, на якому закріплювали ляльок. Цих ляльок водили актори. (Сьогодні ак­тор лялькового театру називається ляльководом.) Вертепних ляльок виготовля­ли з деревини. Два поверхи будйночка-скрині сприяли розкриттю сюжету ви­стави.

18.Вистава мала дві частини — ре­лігійну та народно-побутову, комічну. Релігійні сюжети були присвячені на­родженню Ісуса Христа, тому розігрувалися на верхньому («небесному») по­версі. Ця частина вистави містила монологи й діалоги головних дійових осіб (якими були Марія, Йосип, волхви), а також співи янгольських хорів, кантів та колядників. На нижньому поверсі відбувалась народно-побутова, комічна частина вертепної вистави. Її головними героями були Дід, Баба, Запорожець, Жид, Москаль, Циган та інші, які уособлювали яскраві народні типажі. Ха­рактер цих персонажів розкривався за допомогою слова, пісні, танцю тощо. Завдяки цьому відтворювалися особливості соціально-національного складу українського селянства, характер взаємин, симпатії та антипатії, що в ньому існували, звичаї народу. Більшість дійових осіб розмовляли народною мовою.

19.Наприкінці XVIII ст. народне театральне мистецтво в Україні збагатилось ще одним різновидом ярмаркової вистави — райком.

20. Ще одним різновидом театрального мистецтва був шкільний театр. Він за родився в таких навчальних закладах, як Києво-Могилянська академія, коле гіуми, тому що в ті часи в межах обов’язкових предметів (поетики й риторики учнів обов’язково навчали складати декламації, віршовані панегірики у формі привітань, промов (плачів), послань на різні теми суспільного та шкільног життя). Отже, шкільна драма бере початок із віршованих діалогів. Особливість української шкільної драми полягала в тому, що між віршованих діалогів релігійного змісту учні братських шкіл вставляли для розваги глядачів веселі насичені національним гумором побутові сценки. У цей час з’являються драматичні твори, що були спеціально написані для театру,— «Володимир» Ф. Прокоповича та «Комічне дійство» М. Довгалевського.

21.Декламації та діалоги — безпосереднє джерело виникнення шкільної драми. Використовуючи елементи театралізації, їх практикували також під час філософських диспутів та «орацій». Беручи участь у таких «виставах», учні набували ораторської майстерності.Відомо, що такі діалоги писали викладачі поетики, проте учні не лише розігрували готові п’єси, але й брали участь у їх створенні. Під час канікул вон влаштовували «рекреаційні» вистави просто неба.