Тема. Художня культура Київської Русі. Художня культура польсько-литовської доби.

Мета: поглиблювати знання учнів з історії та художньої культури Київської Русі й польсько-литовської доби; розширювати уяв­лення про архітектурні споруди, монументальний живопис та іконопис; розкрити поняття «книжкова мініатюра»; розвивати вміння самостійно знаходити та аналізувати необхідну інфор­мацію, робити висновки, готувати доповіді, працювати у складі невеликих груп; виховувати любов до культури рідного краю.

Оснащення. Зоровий ряд: зображення Десятинної церкви 989—996 рр. (Київ); Софії Київської, Зо­лотих воріт, храмів Георгіївського та Ірининського монастирів 1019—1037 рр. (Київ); Свято-Успенського собору Києво-Печерської Лаври 1073—1077 рр. (Київ); Михайлів­ського Золотоверхого собору 1108—1113 рр. (Київ). та ін.; фотографії фресок та мозаїк Софії Київської, ікон (Володимирської Богоматері, Ярославської Оранти та ін.); зразки книжкової мініатюри «Остромирового Євангелія»; фотографії фортець (Хотинської, Луцької та Судацької, Білгород-Дністровської) та фрескових розписів храмів Луцька, Хотина, житійних ікон; схема

1.До основних типів кам’яних споруд Київської Русі належали християнські храми, монументальні князівські палати, оборонні укріплення. Палацові укріплення не збереглися. Відомі стародавні кам’яні палаці в Чернігові, Переяславі-Хмельницькому. Першім кам’яним храмом була Десятинна церква, побудована в 989-996 р. Володимиром Великим, яку булу зруйновано в 1240 р. татарами.

2.Найстародавнійшим храмом, що зберігся до наших днів, є Спаський собор у Чернігові 1036 р., побудований як хрестово-купольний храм.

3.Найвизначнійшою пам’яткою мистецтва Київської Русі є Софійський собор у Києві(1036-1037рр.), в основу якого покладено п’ятинефний тип хрестово-купольного храму. Собор увінчує 13 куполів. Фасади увінчані пілястрами, декоративними нішами, узорами із цегли, фресками. Внутрішній вигляд багатий і урочистий: мозаїки, фрески.

4.У 1073-1078 рр. було побудовано Успенський собор Києво-Печерського монастиря. Строгі форми споруди відповідали духові монастирського аскетизму, замкнутості.

5.До відомих пам’яток архітектури належить собор Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві(1108 р.).Це шестистопний хрестокупольний храм, увінчаний однім верхом. Великої уваги заслуговують мозаїчні та фрескові орнаменти собору.

6.Більшість відомих нині архітектурних пам’яток було споруджено за часів так званої роздрібненості. Саме тоді в Києві збудували 19 кам’яних споруд. Над містом засяяли бані церкви Спаса на Берестові (1125), Богородиці Пирогощої на Подолі (1136), Кирилівської церкви (1146) тощо. Багато храмів з’явилося в Чернігові. Досконалістю пропорцій і майстерною технікою виконання вража­ють Борисоглібський собор, Успенський собор Єлецького монастиря, Іллінська й П’ятницька церкви у Чернігові. У цю добу були закладені основи української архітектур­ної традиції.

7.З-поміж образотворчих мистецтв Київської Русі найпочесніше місце посідає монументально-декоративний живопис — мозаїка (вид монументального мистецтва) та фреска (техніка живопису фарбами). Систему розписів культових споруд майстри запозичили у візантійців, але творче переробили її. Інтер’єр Софії Київської (вівтарні приміщення та центральний під купольний простір) було прикрашено мозаїкою, а стовпи нефів, бічні приміщення, сті­ни — фресками. Підлога також була мозаїчною або шиферною. Над вівтарем собору є величний образ Пресвятої Заступниці, яка підносить руки в молитві. З XII ст..мозаїка зникає. Виникає нова тематика – картини «Страшного суду».

8.Сьогодні неможливо уявити українське образотворче мистецтво без ікон. Іконопис – вид живопису, релігійного за темами і сюжетами і культового за призначенням. Ікони – живописні композиції , які виконувалися на дерев’яних дошках , полотні. Перші ікони були привезені з Візантії. Однак київські майстри блискавично створили власну систему художніх цінностей. У XI ст. було створено велику кількість ікон: Володимирської Богоматері, Печерської Богородиці з предстоячими Антонієм і Феодосієм і Ярославської Оранти; Георгія-воїна, Дмитра Солунського, Архангела (або Ангела-Золоте Во­лосся); мініатюрні іконки (Увірування Хоми). Відоме навіть ім’я одного з іко­нописців — Алімпій (у деяких джерелах — Аліпій, Олімпій), який жив напри­кінці XI ст. (бл. 1050—1114) та був ієромонахом Києво-Печерського монастиря. Окрім іконопису, він займався мозаїкою та ювелірною справою. Ікони Алімпія прославилися як чудотворні. Ікони XI—XIII ст. відзначаються своєю монумен­тальністю й особливою урочистістю. Найчастіше це були образи Христа й Бого­матері.

9.Книга була дієвим засобом поширення християнської віри на Русі.У книжковій графіці XI—XII ст. відбилися самобутні риси творчості май­стрів Київської Русі, стильові ознаки давньоруського мистецтва. Звісно, поміт­ні й індивідуальні особливості творчості кожного з художників, але разом вони дають нам уявлення про характер і стиль мистецтва Київської Русі, оскільки книжкова мініатюра й орнаментика наслідують прийоми тогочасного іконопи­су, фрески, мозаїки, декоративно-ужиткового мистецтва.

10.До видатних пам’яток мистецтва книжкової мініатюри належать: «Остромирове Євангеліє» (1056—1057); «Радзивілівський літопис» (XV ст.); «Трірський псалтир», або «Кодекс Гертруди» (1078—1087); «Юр’ївське Євангеліє» (1120—1128); «Добрилове Євангеліє» (1164). Мініатюри численних кодек­сів — ізборників — були виготовлені за вказівкою Ярослава Мудрого і склали першу бібліотеку Київської Русі. Ізборник Святослава (1073) є розкішно оздоб­леним кодексом із 5 мініатюрами.

11.Важливою галуззю будо декоративно-прикладне мистецтво. Наприклад, тканини і одяг мали яскраві барви, були декоровані орнаментом. Високого розвитку досягла ювелирна справа(«перегородчата» та «жолобкова» емаль, скань або філігрань, зернь).Високого рівня досягло ковальське та ливарне ремесло, гончарне та скляне виробництво. Поширення набула і дрібна пластика у вигляді керамічних іконок, хрестів, печаток. Прикладному мистецтву притаманне багатство казково-билинних, язичницьких та християнських сюжетів і образів.

12.Сучасність твердо тримається на ґрунті лише тоді, коли її коріння глибоко сягає у минуле, коли вона тісно пов’язана з великою культурною спадщиною. Культура і мистецтво Київської Русі – це неоціненний внесок до світової художньої скарбниці. Найцінніша культурна спадщина давньоруської держави, збагачена в подальшому творчою діяльністю майстрів різних удільних земель, послужила міцною основою для майбутніх досягнень українського мистецтва. Висновок: Види мистецтва Київської Русі:

Архітектура; іконопис; скульптура; книжкова мініатюра; музика; монументально-декоративний живопис ( фреска, мозаїка); декоративно-ужиткове мистецтво (склоробство, ювелірне мистецтво, різьблення, майоліка

Час між XIV — І половиною XVII ст . був дуже трагічним для людей, які жили на території України. Роз’єднання земель , відсутність єдиного політичного центру, соціальне та національне гноблення з боку польських, литовських, угорських, турецьких та інших завойовників, постійна боротьба з татарами. За таких умов продовжується формування українського народу і з’являється такий самобутній політико-культурний феномен, як козацтво.

13.Архітектура. В архітектурі XIV — І половини XVII ст. був надзвичайно важливим оборонний чинник, що значною мірою позначився в будівлях тих часів. Архітектура польсько-литовської доби базувалась на традиціях давньорусь­кої епохи. Для неї були характерними кристалізація національних рис архітек­турного будівництва та поява церковних і світських будівель із каменю.

14.Формується стиль дерев’яних церков (три банних і п’яти банних) із чітким поділом на три частини — вівтар, власне церкву та бабинець. Вікнам надавали характерної шестикутної форми.

15.У Західній Україні будують церкви перехідного типу — поєднання візантій­ського стилю із готичним і романським. Архітектура замків і фортець набуває елементів ренесансного стилю.

16.На Сході укріплення міст були дерев’яними, посиленими земляними наси­пами, валами й ровами, що було пов’язано із нападами та набігами ворогів. На Півдні активізувалося кам’яне будівництво, (фортеця в м. Судак та ін­ших містах Криму).

17.У XIV ст. литовський князь Любарт Гедимінович збудував замок у Луцьку, що став найбільшим на Волині. Він нагадував романські фортеці з елементами готики. Основу споруди становить руська будівельна система, що знайшла своє відображення в архітектурі всієї литовської держави. Нових обрисів набували й укріплені культові споруди. Так, великі мона­стирі та храми мали вигляд справжніх фортець, що були захищені міцними му­рами з вежами-бастіонами. Такими, зокрема, є Богоявленська церква (XV ст.) в Острозі, Троїцька церква (XV ст.) у Межиріччі під Острогом, Успенська церква (1495) у Зимному, костьол Луцького замку (1545), П’ятницька церква у Львові, Покровська церква в с. Сітківці на Поділлі.

18..Живопис. У XIV ст. розвивається також монументальний живопис. У лі­тописах згадується про фрескові розписи храмів Луцька, Холма, Хотина, що не збереглися. Уціліли лише деякі пам’ятки фрескового мистецтва у Галичи­ні, на Закарпатті та в Польщі. Однією з церков, у якій збереглися найдавніші розписи (XIV ст.), є церква-ротонда Св. Миколи в с. Горяни (нині це частина м. Ужгорода). У XIII—XVII ст. в образотворчому мистецтві України виникають нові жан­ри — портрет, пейзаж, історична та побутова картини. Поряд із настінним роз­писом та іконописом з’являється жанр батального живопису, сповнений ідей визвольної боротьби українського народу.

19.Іконопис. Особливу увагу в українському станковому живописі XIV ст. привертають житійні ікони: «Микола Зарайський із житієм» (Росія, Москва, Третьяковська галерея), «Микола із житієм з Радружа»( Львів, На­ціональний музей), «Микола із житієм» та «Борис і Гліб із житієм» (обидві — Москва, Третьяковська галерея).

20.У цей час у Галичині був поширений культ Діви Марії, у якому відобрази­лися драматичність епохи, патріотичні переконання та ідеали тих часів. Такі ікони вирізнялися монументальністю й величністю. Образ Богородиці розкривається в іконах, що нині знаходяться у Національ­ному музеї у Львові,— Одигітрія з Красова, Підгородець і Берегів Долишніх. У XIV—XV ст. було створено велику кількість ікон, у яких відчувався вплив мистецтва сусідніх країн, з якими активно розвивалися контакти.

21.Книжкова мініатюра й графіка. У XIV—XV ст. заставки й ініціали ком­понують на основі рослинних, звіриних і вигадливо сплетених геометричних елементів — плетінки. Починаючи з XVI ст., для графіки є характерним готичний натуралізм із динамічним трактуванням сюжету. Рукописи оздоблюють заставками, великими орнаментованими літерами, плетеним барвистим орнаментом, де переважають чорний і червоний кольори; візантійський стиль доповнюють готичні та ренесансні риси. Поряд із темпе­рою використовують акварель; письмо набуває незначного нахилу, стає менш урочистим, але доволі красивим; у заголовках використовують декоративну в’язь. Використання рослинного орнаменту надає сторінці ошатного вигляду й робить її оригінальним витвором книжкової графіки.

22.У «Служебнику» і «Пересопницькому Євангелії» (XVI ст.), крім заставок та ініціалів у традиційних формах, є ілюстрації із зображенням євангелістів. Кожну ілюстрацію обрамлено пишним рослинним орнаментом, у якому наявні елементи ренесансного мистецтва, а в зображеннях євангелістів художник прагнуть передати матеріальність, зберігаючи прийоми традиційної іконографії.

23.У XVI—XVII ст. у композиції релігійного змісту все частіше вводяться сюжети світського характеру (місцевий пейзаж, архітектура, портрет, побу­тові сцени). Розкішний рослинний орнамент домінує в оздобленні рукописно: книги протягом усього часу її існування. Хоча в середині XVI ст. в Україні виникло книгодрукування (зокрема «Апостол» Івана Федорова, 1574, Львів), рукописна книга продовжувала свій розвиток протягом XVII—XVIII ст.

Із появою книгодрукування мистецтво гравюри розвивається у друкарнях Львова, Острога, Києва, Чернігова, Почаєва та інших міст.

24.Декоративне мистецтво. У XIV—XV ст. важливе місце в народному ми­стецтві посідає різьблення по каменю й дереву. Визначними пам’ятками XV ст. є рельєфи із зображенням Оранти. Рельєф-триптих із зображенням Богоматері-Оранти, Антонія та Феодосія Печерських було створено 1470 р. на замовлення князя Семена Олельковича, а у 1890-ті рр. вмуроване в стіну великої Лаврської дзвіниці.

Д/з – схарактеризувати одну з фортець, підготувати презентацію з теми.

Тема. Первісні музичні інструменти. Музична культура античних міст Північного Причорномор’я. Музична культура Київської держа­ви. Обрядовий пратеатр (стародавні народні ігри, свята). Мистецтво скоморохів

1.Первісне музикування мало синкретичний характер (пісня, танець і по­езія були нерозривно пов’язані), супроводжувало обряди й церемонії, ритуа­ли, трудовий процес тощо. Музика й музичні інструменти виконували функції оберегів і використовувались під час заклинань і молитов, набуваючи магічно - охоронного значення. У музиці люди вбачали захист від нечистої сили, пога­ного сну, зурочення. Існували спеціальні магічні награвання для забезпечення родючості землі та плодовитості худоби. Уже в первісній грі почали виокрем­люватися солісти, заспівувачі. Знайденим під час розкопок тріскачкам із бив­нів мамонта (околиці Чернігова) та флейтам (стоянка Молодове, Чернівецька обл.) близько 20 000 років. Також було знайдено металеві дзвіночки, бубон­ці, брязкальця різних форм і розмірів.

2.Під час обрядових свят скіфи викори­стовували шумові інструменти — тризубці (у вигляді пташок, які тримають у дзьобиках кільця із дзвіночками). Музикантів зображували на фресках (скіф із грецькою лірою), прикрасах головних уборів (бородатий співак, який грає на струнному інструменті). У Чернігівському кургані знайдено оправи рогів ту­ра, що наші предки використовували як сигнальні інструменти. Про розвиток музичного мистецтва свідчать знайдені під час розкопок ювелірні прикраси, вази, вироби з теракоти, фрески, скульптури, на яких зображено виконавців на різних інструментах: струнних — лірі, кіфарі, арфі; духових — авлосі (по­двійній флейті), сирині (флейті Пана), флейті із кількох з’єднаних трубочок,ударних — тимпанах (бубнах), кроталах (металевих тарілочках на зразок кастаньєт).

3.Під час розкопок в Ольвії знайдено статуетку, що зображує навчання дитини гри на лірі. Ліру зображували на пантікапейських та ольвійських монетах.

4.Найціннішим скарбом музичної культури українського народу стала на­родна пісня, що ввібрала традиції дохристиянських часів. Український музич­ний фольклор містить величезну кількість пісень, танців, замовлянь, обрядів; у ньому, як у краплині води, відбилась душа народу. Про визначний мистець­кий талант свідчить не лише народна творчість.

5. Музичне мистецтво Ки­ївської Русі містило також церковну музику й музику княжого двору, при яко­му обов’язково утримували гуслярів та співаків. На фресках Софії Київської (XI ст.) зображені музики, які грають на різних духових, ударних і струнних (подібних до арфи й лютні) інструментах, а також скоморох, який танцює. Ці фрески свідчать про жанрове розмаїття музичної культури Київської Русі. На одній із них зображено музиканта-соліста, виконавця на скрипко подібному струнному смичковому інструменті. Зображений спосіб гри на цьому ін­струменті, а також тип обличчя і частково одяг музиканта свідчать про його слов’янське походження. Одяг та інструментарії групи музикантів, зображе­них на другій фресці, дають підстави вважати, що серед них є й «заморські» му­зиканти, можливо, візантійські. Літописні згадки про співців Бояна та Митусу датують XIII ст.

6.Крім збереження та подальшого розвитку пісенних жанрів, що зародилися раніше, у Київській Русі виникають нові жанри, появу яких зумовили важливі історичні події. Найзначніший із-поміж них жанр — билинний епос, що розвинувся в період розквіту Київської Русі (кінець X — по­чаток XI ст.) у зв’язку з прагненням народу відобразити й оспівати боротьбу за незалежність і єдність вітчизни. В образах билинних богатирів відобразилися уявлення народу про героя-патріота, поборника правди та справедливості.

7.Календарно-обрядові пісні. Український народ із давніх-давен зберігав дав­ньоруські традиції свят і пов’язаних із ними пісень річного землеробського циклу, якими супроводжувалися зустріч Нового року, настання весни, збиран­ня врожаю. Зимовий цикл календарних пісень складається в Україні з колядок і щедрівок. їх основним змістом було побажання успіху в новому землеробсько­му році, здоров’я та добробуту сім’ї, величання господаря. Прикладом пісень цього циклу є «Щедрик».

8.Веснянки та гаївки починали співати з настанням весни. Спів веснянок в Україні завжди супроводжувався танками, хороводами, іграми, які дівча­та виконували в полі, на галявинах. Веснянки оспівували явища природи, молодість і дівочу вроду. ( «А ми просо сіяли», «Ой, весна, весна та й весняночка», «Благослови, мати, весну закликати»).

9.Русальні пісні виконувались наприкінці травня — на початку червня. Вони уславлювали весняну природу, людське кохання. Сьогодні подекуди збереглись прецесійні обходи поля з виспівуванням царинних пісень — своєрідних моли­тов за урожай і захист його від стихії.

10.Купальські пісні здавна виконувались на літнє свято Івана Купала; ними проводжали весну. Це свято супроводжували певні обряди — молодь стрибала через вогнище, дівчата ворожили, плели вінки та пускали їх за водою, уранці купалися в росі. Жнива — пора тяжкої праці, але водночас — це найщасливіший час для селянина-хлібороба, який радіє врожаю. У жнивах розрізняють три етапи: початок жнив (зажинки), самі жнива й завершення жнив (обжинки). За цим принципом групуються й основні обрядові дії, що супроводжуються виконан­ням жниварських пісень — зажинкових, жнивних, обжинкових.

11.Весільні пісні. Виникнення найстародавніших груп весільних пісень нале­жить до первісного суспільства. Цикл пісень, що супроводжують весіл­ля, умовно можна розподілити на дві основні частини: 1) до шлюбу, у центрі — лі­ричний образ молодої, її прощання з батьківським домом, дівуванням, подру­гами; 2) після шлюбу — пісні величальні, вітальні, жартівливі, танцювальні.

12.Жартівливі, сатиричні пісні. Весела пісня — це одна з форм залицяння та взаємопізнання парубків і дівчат. Жартівливі пісні про молодь висміюють діво­чі й парубочі вади (лінощі та недбальство, дурість і недотепність, нескромність і легковажність), різні недоречні ситуації під час дівування й парубкування, комічні освідчення та непорозуміння. Своєрідну групу жартівливих пісень ста­новлять твори, що зображують життя літніх людей. Різні колізії у взаєминах і непорозуміння родинного життя, відтворені через постаті діда й баби, набу­вають яскравої гумористичності й рельєфності. ( «Грицю, Грицю, до роботи»).

13.Коломийки — це короткі пісеньки-куплети, що складаються з двох віршів. Зміст коломийок здебільшого побутовий: кохання, розлука, жарти, кепкуван­ня, життя селянина, рекрута, жовніра, сатира на багатіїв, владу, різні сторо­ни життя. Коломийки домінують у фольклорі гуцулів і бойків. Під коломийки грають музики (скрипка, бас, барабан, тарілки). Як танок коломийка відома з XVI ст. У різних місцевостях їх виконують по-різному — з різними темпом і танцювальними фігурами.

14.Колискові пісні. За своїм виникненням цей вид пісень також належить до найстаровинніших. Вони виконувалися напівнаспівно, мали невелику за обся­гом мелодію, розмірений ритмічний рух. Типові, найпоширеніші образи колис­кових — сіренький котик, коза рогата, горобчик та інші тварини. [ «Ой, ходить сон».)

15.Окреме місце у родинній обрядовості посідають частівки (гумористичні за змістом пісеньки-куплети на побутові теми) та поховальні пісні (імпровізовані співи, що виконуються жінками під час поховальних і поминальних обрядів).

16.Підґрунтям для театрального мистецтва стали слово, танець, жест, музи­ка, дія, які люди використовували під час обрядів, свят, ритуалів. Усе життя людини було підпорядковане календарним та трудовим святам, а народні свя­та — порам року (зимі, весні, літу й осені). Весна завжди асоціювалась із пробу­дженням природи, тому весняні пісні супроводжувалися іграми й хороводами, що розігрувалися просто неба як дії вистави (імітувалися трудові процеси за­сівання зерна, поливання рослин). У дитячих піснях-іграх імітувалися голоси й рухи тварин. Інші обрядові свята також супроводжувалися імітацією відпо­відних дій. Простором для магічних обрядових дійств були природні «декора­ції» — ліси, гори, озера, ставки, печери. На галявинах водили хороводи, тан­цювали в колі, у печері — у півколі.

17.Якщо уважно розглянути обряди, то в багатьох із них можна побачити на­віть прообрази театрального реквізиту. Так, на новорічні свята, під час «водіння кози» використовували костюм — вивернутий догори хутром кожух, що іміту­вав саме козу. Виконуючи колядки й щедрівки, використовували маски, зобра­жували старого діда — наклеювали бороду, вуса, розфарбовували обличчя; на Масницю — спалювали солом’яне опудало; улітку топили уквітчане стрічками деревце; символом урожаю був обжинковий сніп — Дідух.

18.Але не тільки реквізит (прообрази костюмів) дають нам можливість говори­ти про прадавній театр. Адже навіть у родинних обрядах містилися елементи акторської гри — діалоги, пантоміма, міміка, розподіл ролей (наприклад, у ве­сільному обряді суворо дотримувалися послідовності дій — сватання, заручи­ни, весілля, а учасники цього процесу діяли, як під час театралізованого дій­ства,— за сюжетом). Театральність була невід’ємною складовою народних ігор.

Пратеатр — це своєрідний цикл кар­тин, дія яких розгортається немовби за раніше створеним сценарієм.

19.За часів Київської Русі театральне мистецтво втілювалося не тільки в на­родному, але й у княжому (дружинному) театрі. Основою княжого театру були виконавці сценок — актори — скоморохи та шпільмани (елемент, запозичений у Німеччині чи Візантії), які водночас були співаками, танцюристами, дресиру­вальниками, акробатами, музиками. їх появу в Києві датують приблизно сере­диною XI ст. Вони брали участь у всіх народних святах, обрядових діях. Багато скоморохів постійно жили при дворах князів, потішали глядачів веселими ви­ставами, де кожен із них виконував конкретну роль, розкривав певний харак­тер, що разом із масками не змінювалися впродовж років.

20.Проте ані скоморохи, ані шпільмани, ані свистільники, попри свою широку популярність (в Україні збереглися такі назви сіл), були чужими сценічному духу Русі й театру не створили. Церква переслідувала скоморохів за те, що їх вистави не відповідали релігійно-церковним настановам життя. Останні згадки про скоморохів датують XVI ст.