Станція «Онікс»

Лабораторія, на вигляд, простора, добре освітлена лампами на стіні. Сама вона яскравий: світло-зелені стіни і коричнева підлога. У лабораторії багато різних приладів – від мікро­скопа до високорозвиненого комп’ютера. Вона розділена на дві частини. Перша – дослід­ницький центр, в якому різні науковці досліджують і обговорюють те, що діється в другій частині, частині експериментів.

— Михайло, подивись! — крикнув один із людей, одітих в білий халат.

— Стівене, подай аварійний сигнал, — відповів Михайло Костельский. Він сам українець за родом. На вигляд йому років тридцяти, обличчя округле, очі сховані окулярами з прямокутним обрамленням.

Михайло біжить до аварійної кнопки, і … бачить що її нема!

— Стівене! Кнопки немає!

— Що?

І в цей момент скло розбиває великий мутант. Уламки розкидалися по всій лабора­торії. Стів біжить до виходу, але на його шляху стає… величезний павук. У лабораторії чуються крики, але ніхто їх не чув. 24 серпня 2039 року — це день коли мутанти поверну­лися.

Два дні тому. Кімната Джека

У ній чуються настанови старого Рейнджерса до мо­лод­шого.

— І останнє, ніколи не вір Бену.

— Чому? Він, я думаю, нормальний.

— Ні, — заперечував Джек, — він божевільний.

Бен іде нормальним темпом до каюти Джека, але його зупиняє середнього зросту сержант.

— Сер, літак «Сатурн» прилетів. Що скажете робити?

— Хто у літаку?

— Жінка по імені Люсі?

— А фамілія? — стурбовано спитав Бен.

— Начебто Оліч.

— Скільки людей вміщує літак?

— Двох, сер, — здивовано відповів сержант.

— Добре, прийми її у найкращих умовах.

— Сер, дозвольте іти.

— Дозволяю.

Сержант пішов виповняти наказ капітана. З каюти вийшов Алекс і пішов у зворот­ному напрямку від Бена. Тим часом Остін зайшов у каюту до Джека. Вони говорили до­в­го.

Алекс ішов собі по коридору і побачив, як до нього наближається дівчина років двадцяти п’яти, зі світлим волоссям, голубими очима. У неї на шиї висів кулон синього кольору. Сама вдягнена у бузкову футболку і світло-сині джинси. На обличчі висвітлювалася усмішка.

— Привіт, Алекс, — ніжно відповіла вона.

— Привіт, Люсі. Ти мене ще пам’ятаєш?

— Як же не забути.

По коридору чуються кроки. Вони наближаються і наближаються.

— Люсі! Як радий я тебе бачити.

— Джеку!

Лабораторія.

Тридцять хвилин тому

За склом метушаться декілька людей у білих халатах. Вони чимось стурбовані.

— Стівене, я не знаю скільки часу витримає скло, — сказав Пітер.

— Я зараз повідомлю в управління, — говорить Стівен.

— Але Бен сказав…

— Ти бачиш що вони роблять.

— Добре.

Стів невисокий на зріст чоловік, який носить окуляри. Років йому п’ятдесят, волосся сиве, на обличчі багато зморшок. Він підходить до мікрофона і говорить:

— Ми не можемо контролювати їх, вони втекли. SOS, Хто-небудь допоможіть, у нас люди помирають. Вони швидко еволюціонують і розмножуються.

— Стіве, мікрофон не працює, — перелякано проговорив Михайло.

Десять хвили до трагедії

Старт майданчик просторий на вигляд. Стіни синього кольору з прикріпленими лампо­чками різного кольору. Стеля білого кольору з яскравим світлом від ламп. В старт майданчик залітає корабель на якому написано «Рейнджерс».

— Ну, Едгаре, і куди ти нас завів? — хриплим голосом спитав Самуель.

— Це як видно якась станція.

Вони вийшли з корабля і побачили перед собою середнього зросту чоловіка, вдяг­неного у військовий мундир.

— Ви за Рейнджерсом? — спитав він.

— А він що тут? — Едгар здивовано і радо питає.

— Так.

Каюта Алекс

Ліжко і стіл от і все. Стеля біла, навіть жовтувата, стіни сині, підло­га коричнева. У кімнату до нього заходить Люсі.

— Нам треба поговорити.

— Про що? — спитав він.

— Про все.

— Пройдемось?

— Де? — здивовано спитала вона.

— По станції, я щось покажу.

— Добре.

Вони пішли довгим коридором, який здавався тунелем.

— Так про що тобі треба поговорити?

— А про те що сталося на …

— Я все знаю і навіть більше.

— Що більше?, — здивовано і допитливо спитала Люсі.

— Те що ти бачила… А в тебе гарні, прекрасні очі.

— Спасибі. Але ти відходиш від теми.

— Тож, мій батько говорив що там були і інші мутанти.

— Давай залишимо те що там було, воно вже пройшло.

— А це що? — промовив він почувши крик.

Він відходив від дверей на яких написано «Не заходить. Заборо­нено».

— Двері відкриті, — здивовано промовив Алекс.

Він відчинив двері і вони зайшли. Оліч і Рейнджерс побачили скрізь на підлозі уламки скла і багато крові.

П’ять хвилин до трагедії

Стук до каюти Бена. Ніхто не відповідає. Джек відкриває двері і бачить, що нікого не­має.

— Добре знати, що далі задумав Бен.

Він підходить до тумби і відкриває двері. Він побачив якісь ампули і почав їх розгля­дати.

— Вітаміни! Він всадив мені вітаміни! — скрикнув Джек радісним голосом, тому що він вільний і може робити будь що, навіть вбити Бена. — Він брехав! Значить він мене боїться… А що це за папери?

Джек дістає з тумбочки папери. Він їх читає. Двері в каюту відчиняються і… зачиняються. В коридорі чується розмова.

— Сер, до нас прилетів корабель.

— Який?

— Називається «Рейнджерс».

— Добре, я зараз іду.

Бен пішов, а Джек, тим часом, тихо вернувся до себе у каюту.

25 вересня 2039 рік

Лабораторія

11:43

Люсі і Алекс розвідували небезпеку у лабораторії. Вони ще не знали що на них чекає, але були готові на все.

— Люсі! Тікай! — крикнувши це, Алекс відштовхнув Люсі в бік і прийняв удар на себе від мутанта (це був мінізавр). Чудовисько відкинуло його далеко. Він, вдарившись об стіл, розбив колби, з зеленою рідиною. Розбитим склом хлопець поранив серйозно ногу. Мутант хо­тів роз­дерти Люсі, яка ще досі сиділа на підлозі, але запах крові привернув його увагу і він піді­йшов до Алекса, якого майже всього покрила зеленувата рідина. Мінізавр зу­пинився коло нього, начебто розглядав. Чудовисько заревіло, гукаючи інших, аж тут Алекс різко встає, начебто нічого і не було, і встромлює довгий осколок скла монстру прямо в око. Він злю­тів і з лютим ревом напав на хлопця, але він майстерно відскочив, а чудовисько врізалося в стіну, зламавши собі шию. Він підійшов до Люсі, з усмішкою на обличчі:

— Ну, чого ти тут розляглася? — промовив він подаючи їй руку.

Коли вона піднялася, то побачила закривавлену ногу Алекса.

— Ти поранений, — говорить Люсі.

— Ні.

— А кров?

— То… мутанта, — розгублено відповів Алекс. — Тобі треба повідомити інших.

— А ти? — сумно спитала Люсі.

— Я тут залишусь, затримаю цих монстрів, — показуючи пістолет в себе в руках.

— Що з тобою? Вони... Їх так легко не перемогти.

— Зі мною все нормально. А тепер іди.

— Я без тебе не піду.

— Тоді… Добре, — погодився Алекс, — я піду з тобою.

7

Мутант

Команда корабля «Рейнджерс», шукаючи друга, зупинилася на станції «Онікс», що поповнити припаси. Вони не знали, що натраплять тут, у чортах на куличках, на Алекса. Але доля зробила їм смертельний подарунок, на який команда навіть не чекала.

25 вересня 2039 рік

11:49

Бен відправив команду до гостевих кают. Вони на станції пробудуть день. Корабель тим часом заправлять та поновлять запаси харчів. Бен, проводивши гостів до кімнат, пішов до Джека. Зайшовши до нього в каюту, він побачив лежачого на ліжку Джека, який читав журнал. Він, побачивши Бена, закрив його і поклав на тумбочку, що сто­яла коло ліжка.

— Ти щасливий, Джек! За тобою прилетів твій корабель, але я хочу полетіти з тобою, — наполягав Бен.

— Ні. Ти залишися тут, — з усмішкою сказав Джек.

— Ти що забув що я можу зробити, — сердито промовив він.

— Ті вітаміни мене не вб’ють.

Вигляд у Бена був здивований, але спокійним, як завжди.

— Значить ти знаєш.

— Так, там були папери.

— Вони застарілі. Ми про двинулися набагато далі.

— Тоді…

— Вони втекли, — спокійно промовив Бен.

Гостеві каюти

Команда корабля «Рейнджерс» відпочивала, аж поки не почула дивне шкрябання у вентиляції. Всі вони вибігли з кают.

— Ви всі це чули? — спитав Майкл, він був переляканий.

— Так, Майкл. Але що це було? — сказав Самуель.

В одній з кают почувся гуркіт, на підлогу падали речі. Вони почали панікувати.

— Не треба панікувати, — промовив Бенджамін, — потрібно дійти до корабля. Там ми про все й дізнаємося. Може об станцію вдарився невеличкий метеорит.

— А аякже Алекс? — спитав Едгар.

— Ти і Мет знайдете нього, а ми ждатимемо вас коло корабля, може він там.

Команда розділилась. Частина пішла шукати Рейнджерса, а інша пішла до старт майданчика, дізнатися що відбувається.

Коридор Л2

— Люсі іди вперед, а я за тобою, — сказав Алекс.

— Добре.

Вони вдвох бігли по коридору. Люсі попереду стурбована і пере­лякана не тільки за себе, і Алекс, якийсь інший, не той що був раніше, тепер він був зібраний і (як він думав) контролював події, але в душі він переляканий і стурбований за Люсі. Він зупинився і присів, Люсі також зупинилась.

— Іди, я тебе наздожену. Добре?

— Добре, — промовила вона.

Алекс підняв штанину та побачив як на його очах рана зникла. Він нерозу­мів, що з ним діється, але почувався хворим. Він не хотів говорити про це Люсі, щоб її не лякати ще більше.

У цей час в каюту до Джека вбігає Люсі. Вона була наполохана і важко дихала.

— Люсі що сталося? — спитав у неї Джек.

— Там мутанти, — знесилена Люсі впала додолу.

Джек підбігає до неї, бере на руки та ложить на ліжко.

— Бен, відведи Люсі до шатла. Якщо з нею щось станеться ти залишися тут, а це буде найгірше для тебе, — грізно промовив Джек.

— Ти де підеш? — спитав Бен.

— По сина.

Він вибіг з кімнати та побіг по коридору.

Алекс, який був переляканий тим що побачив, зібрався, встав на ноги та пішов по ко­ридору. На шляху він зустрів батька.

— Батьку, вони тут.

Я знаю, Алекс. Нам треба тікати звідси, або ми помремо, — сказав Джек.

Лабораторія

11:39

— Пітере, позви Михайла. Сам, якщо є змога, тікай, — сказав Стів.

— Добре.

Пітер побіг по коридору в якому чулися його кроки. У лабораторії мутанти вибива­ли двері. Стів злякався.

— Стівене, чого гукав, — у нього за спиною почувся голос Михайла.

— Михайло, вони зламали нам радіозв’язок і ми відрізані від Землі.

Через кілька хвилин мутанти розбивають скло, уламки розлітаються по всій кімна­ті. Стів біжить до дверей, але у нього на шляху став велетенський павук. Він чорного ко­льору. Ноги у нього тоненькі, а з пащі ллється зелена слизь. Мутант схвачує його та роз­риває на куски. Всі інші мутанти біжить до цих кусків та їдять їх. Михайла мутант бере та вкриває павутиною, прикріпивши його до стіни. Мутанти пролазять через вентиляцію. «Па­вук» іде до іншого виходу з лабораторії.

Коридор Л1

11:55

У ній на ліжку лежить непритомна Люсі. Бен вийшов з кімнати. Пройшов по коридору та зайшов до себе у каюту. Він швидко бере з шухляди пістолет та вертається назад.

По коридору біжать дві споріднені душі. Джек, який переживає це знов, як у сні, та Алекс.

— У Бена є пістолети. Зараз я зайду до нього у каюту та заберу їх, а ти забери Люсі.

— Що з нею? — стурбовано спитав Алекс.

— Непритомна лежить на ліжку.

Вони розділилися. Джек зайшов до Бена. Як завжди нікого. Він дістає з шухляди пістолети та бачить, що одного немає. У протилежній кімнаті чує постріл.

— Ні!!! Бен ти за це поплатися! — кричить Джек. Він весь вкритий полум’ям.

Люсі отямилася вже. Вона відкрила очі та побачила наставлений на неї пістолет, у руках його держав Бен.

— Люсі, я розумію, але я не хочу іншого життя. Ти розумієш, що Джек все розповість, а якщо я вас уб’ю, то залишиться все як є.

В цю хвилину заходить Алекс. Він бачить Бена.

— Я нікому не дозволю скривдить її. Нікому! Бен ти повинен померти ще там, — у руках він уже тримав пістолет, а палець повільно тис на курок. В його очах палав гнів, і вод­ночас доброта, за те що він позбавить світ від цього монстра. Пролунав постріл і Бен впав нерухомий додолу.

Люсі заплакала, Алекс підійшов до неї та почав заспокоювати. В цей момент зайшов Джек.

— Батьку, забери звідси Люсі, а я підірву станцію.

— Ні. Я це тобі не дозволю, — суворо промовив Джек.

— Я спрямую станцію на сонце UA-47, а сам втечу на моєму літаку.

— Іди, — аж спромігся проговорити це Джек.

8