Дім і кабель

Нас вели по галявині. Я не знаю де, тож треба діяти швидко і розумно. Я спіткнувся та впав долі.

— Вставай!

Я піднявся так, що його обличчя було до мого. З блискавичною швидкістю я вибив у нього зброю, так що зловив її та направив на нього.

— Тепер ти веди нас до вашого головного, — сказав я.

Він мене послухав та повів їхнього ватажка. Під прицілом людина нас привела в щось подібне до поселення. Ми підійшли до одного з білосніжних будинків і він промовив:

— Джонатан, до тебе прийшли, — промовив він.

Двері відчинилися і з них вийшов середнього зросту чоловік з чорним волоссям та сірими очима. Вдягнений він у бірюзову сорочку та чорні штани. Він підійшов до нас та спитав:

— Ви хто такі?

— Ми люди, як видно з цього острова, які потрапили у авіакатастрофу, — промовив я.

— То ви вже дізналися мутантів?

— Так, але їх стало менше, — з гордістю промовив я.

— То це ви підірвали станцію та бункер №1, — суворо проказав він.

— Так я, який наставив на вас зброю.

— Ви їх всіх вбили? — в голосі відчувалося хвилювання.

— Я ж сказав зменшили її популяцію, вдвоє, — промовив я наголошуючи на останньому слові.

— На острові вас скільки?

— Сорок п’ятеро і хватить задавити питання. Ви нам вороги чи друзі?

— Так друзі, але якщо без жертв із вашого боку.

— З вашого також, — і ми потисли один одному руку.

— Вам зараз покажуть будинок, де ви зможете відпочити.

— Але на пляжі люди, — стурбовано проказав я.

— А ти зайди до мене ми обговоримо про це, — він запросив мене до себе, я, звичайно, не відмовився. Джонатан, як його звали, закрив за собою двері, коли ми зайшли та промовив:

— Треба забрати людей з пляжу сюди, бо вони помруть там.

— Так, мутанти знають, що ми тут. Що за розробки ви робили з людьми? — сказав я.

— То був нещасний випадок і він втік. Ми тут в безпеці.

— Але нам потрібно повернутися додому.

— Це неможливо.

— Чому? — здивовано спитав я його.

— Тому що у нас немає підводного човна. Вони його зруйнували, — сумно і водночас сердито проговорив він.

— Хто? — перелякано я запитав.

— Угрозаври — це підводні мутанти, які схожі на величезних черв'яків із пащею, як цілий автомобіль.

— Може про ще щось ти мені розповіси?

В цей момент вбігає чоловік років тридцяти з автоматом у руках та промовляє:

— Сер, вони напали на нас. Треба діяти.

— Підніми тривогу. Скажи всім щоб сховалися. Убийте мутантів, — сказав він командуючим голосом.

— Хто міг проникнути через такий захист?

— Орнітозавр. Міг навіть Зелений, як ми його називаємо.

— Хто це?

— Той кого ви бачили на радіовишці, — сказав він це та вибіг з будинку, а я за ним. Ми бігли через білі будинки на південний-схід. Скрізь метушились багато людей, переважно вдягнутих у сині костюми та з автоматами. Пробігши коло великого будинку я побачив перед собою декілька людей, які стріляли у… птеродактилів! Але насправді, то були мутанти. Їх було троє.

— На, — простягаючи мені зброю, сказав Джонатан.

— В мене є своя, — промовив я.

Він здивовано поглянув на мене та сказав:

— Це добре.

Я дістав свій лазер і ми почали перестрілку по них. Три влучні постріли і мутанти впали додолу нерухомі. Звичайно їх було важко взяти автоматами. Коли все це кінчилось Джонатан до мене промовив:

— А ти добрий стрілок.

— І що це було?!

— Це орнітозаври, — спокійно відповів він.

— Як? — здивовано спитав я.

— Ну, є декілька різновидностей мутантів.

— Знаю. Це черв’якозаври, мінізаври, титанозаври та котодонти.

— Так, але є ще, скорпіони ікси. Ми їх називаємо скорпіонікси. Це…

— Так я їх бачив. Вони такі самі як скорпіони.

— Так. Тоді перейдемо до павукозаврів. Це точна копія нашого павука — чорної вдови. Вони дуже прудкі та розумні, також надзвичайно сильні та плетуть павутину, як наші земні павуки. Вони далі перетворюються у орнітозаврів або угрозаврів, крилатих та підводних мутантів. Орнітозаврів більша кількість і це остання, для них сходинка еволюції, а угрозаври — це підводні мутанти, які дуже розумні.

— Ви сказали остання сходинка. А для угрозаврів, як ви їх називаєте? — сказав я.

— Ну, ми поки що не знаємо в кого перетвориться угрозавр.

— А потім?

— Я не знаю, що вилізе з яйця в бункері №7. Все там і почалося. Вони перегризли кабель та захопили бункер, охороняючи яйце. Потім вони почався бунт у всіх інших бункерах, наче вони знали.

— Телепатія, — промовив я.

— Що? — вражено спитав він.

— Вони спілкуються через читання думок один у другого, або деякі з них, — відповів я. — Вам треба забиратися звідси якомога скоріше.

— Як? Вони контролюють воду.

— Скільки їх?

— Четверо, — відповів він.

— Думаю, вони не дуже розумні. У вас є човни? — сконструювавши в себе в голові план, промовив я.

— Так, ми маємо десять човнів.

— В кожен човен може влізти чотири людини. Всього сорок людей. А нас сорок п’ять та вас також не мало. Якби нам корабель або підводний човен, — розмірковував я.

— У нас був підводний човен, але угрозаври його знищили, — промовив Джонатан.

— Мені треба вернутися назад та забрати команду. Мені потрібна провізія на чотири дня та батарейки, — сказав я.

— Навіщо батарейки? — невпевнено спитав Джонатан.

— Для мого радара, — відповів я.

— Який радар? — здивовано спитав він.

— Ось, — і я показав йому мій винахід, — він знаходить будь якого мутанта і показує запрограмовану статистику цих мутантів. Як мені відомо у кожного виду свій особистий генетичний код, тому мій радар знаходить ці коди по всьому світові. Він робить на батарейках, а вони сідають.

— Я нічим не можу допомогти в цьому, а воду та їжу ти отримаєш для подорожі. Коли ти вирушатимеш? — промовив Джонатан.

— Якщо можна зараз, — відповів я.

— Добре. Як тебе звати?

— Алекс, Алекс Рейнджерс.

За дві години я вже був зібраний у похід в 20 миль. З собою взяв все необхідне: воду, їжу, компас (мені його дав Джонатан, сказав у цих джунглях знадобиться), мій радар та лазер. Перед довгою дорогою я зайшов до Рейна (така його фамілія).

— Джонатан, а як мені пройти ваш захист? — спитав я його.

— В кожній колоні є комп'ютер для вводу спеціального коду, але коли виключити захист ми будемо беззахисні проти цих монстрів, — сказав він.

— Тоді що ти запропонуєш?

— Твій радар може показувати велику територію?

— Так, до ста миль, — відповів я.

— Добре, тоді на тобі рацію. — Він її мені дав, а я взяв і Джонатан продовжив: — Коли виключатимеш захист повідомиш мене. Потрібно щоб ми були на готові до штурму, але ти перед цим перевір, щоб коло нас не було мутантів, — дав настанови він мені.

— А який код? Ти так мені і не сказав.

— А так, код 68923.

— Добре, 68923. Так, — я запам’ятав код та вирушив у подорож. Звичайно Люсі мене не хотіла відпускати, напрошувалась зі мною, але все-таки вона залишилась у них, для її безпеки це. В мене було всього чотири дня.

Дійшовши до захисних споруд, я подивився на радар. Навколо нікого, але в морі плавають угрозаври. Ризик все-таки є. Я взяв радар та промовив:

— Прийом, Джонатан.

З нього почулося:

— Прийом, я тебе слухаю Алекс.

— Я коло колон.

— Рядом них нікого? — спитав він.

— Ні, тільки в морі у трьох миль плавають угрозаври, — відповів на його запитання я.

— В тебе дві хвилини. Кінець зв’язку.

Я підійшов до одного із колон та увів у комп'ютер код 68923, та нажав кнопку виконати. В комп’ютері висвітилося: «Введіть час на тривалість відключення захисту». Джонатан мені про це нічого не сказав. Я не став його турбувати на увів відключення на тридцять секунд. Я пробіг коло них і… в мене вийшло! Джонатан не збрехав. Я біг тою прекрасною долиною поки не зупинився для перепочинку. На небі світило грайливе сонце, тому була жара. Пообідавши у затишному прохолодному місці, коло дерева, я подивився на мій радар. Так і думав, у цьому районі ні одного мутанта. Плато Титан дивувало своєю красою та величчю, але затримуватися мені тут не треба. Потрібно допомогти людям. Все далі проходячи з'являлися поодинокі дерева і ось вони перетворилися на густий ліс повний мутантів-ненажер. Я зайшов на територію котодонтів, бо вже чув їх пронизливе ревіння. Їхній звук чувся скрізь і наче мене обхопив з усіх боків. В кущах почулось шелестіння листя і я дістав свій лазер, і приготовився до будь чого. З кущів з переляканим виглядом вибігає Вільям, з яким я познайомився першого дня як сюди потрапив.

— Що сталося? — спитав я.

— Вони напали на нас, — своїм хриплим голосом він відповів.

— Хто? Мутанти.

— Так.

— А де екіпаж?

— Злякавшись їх, вони порозбігалися десь у глиб лісу, — відповів Вільям мені.

— Ти можеш іти?

— Так, але мені потрібно відпочити трохи.

Після того як Вільям відпочив, ми пішли на пляж. Вийшовши з повного таємниць лісу, ми побачили на пляжі скрізь кров. Тепер я включив радар і побачив поряд з нами 12 котодонтів. Знов і знов чулося ревіння, все більш голосніше і голосніше, поки ми не побачили перед собою п’ятьох з них.

— Вільям тримай, — я віддав йому лазер та приготовився до бою, — Ну, що пограємося?

Вони почали ревти. В цю хвилину запищав мій радар. Хтось наближався.

— Вони… Вільям! Ззаду, з моря! Вільям тікаймо! — кричав я, але було пізно. Його затягло чудовисько, схоже на п’явку, розміром більшу за кита та пащею повною зубів. Воно його проковтнуло та зникло в морі. Тим часом на мене напав монстр, але я встиг вбити його:

— То хто тут хто? — промовив я до них.

Вони перезирнулися між собою та оточили мене. Один по одному вони нападали на мене, але я встигав вбивати їх. Мій радар знов запищав, як скажений. Я одійшов подалі від моря. На берег вискочило та впало на піщаний пляж величезне чудовисько, величезне. Я ще такого великого звіра не бачив, мабуть таких від часів Юрського періоду не було. Воно було висотою десь 20 футів та важило 100 тонн.

— Інтересно, а ти полюбляєш смак вибухівки? — сказав я та кинув йому у величезну пащеку динаміт. Він зник у синій глибині моря. Через декілька хвилин я почув глухий вибух та подивився на свій радар. На ньому зникла одна точка. Ліс, глибокий та небезпечний. На сході, вище річки Надія (її так називаю тому, що в нас була надія знайти на цьому острові питну воду) було видно (на радарі, звичайно) як вештаються інші сім котодонтів. Я пішов на пошуки екіпажу авіалайнера №357. Весь день по всьому лісі в мене була надія знайти хоч одну живу людину. Під кінець дня втратив надію знайти людей, але на півдні є люди. Вночі я продовжував пошуки людей, але так нікого і не знайшов. Під ранок остаточно втратив надію.

— Якщо мій радар може знайти мутантів, то, може, знайде і людей, — розмірковував я тоді, — але, може, мій генетичний код підійде.

Змінив налаштування радару так, що він шукав не мутантів, а людей та включивши його, я побачив мільярди точок по всьому світові. Я перевів радар на пошуки певної території, на острові Мутант. Статистика вражала навіть мене. На острові було 54 людини. На півночі, коло болота, на радарі висвічувалася купка точок, тож я вирішив, що це екіпаж і вирушив туди. Я зустрів знайомих мені людей, коли дістався туди.

— Де тебе носило? — спитав мене П'єр.

— Я дістався півдня острова. Там безпечно. А що у вас сталося? — промовив я.

— На нас напали, — вимовив Джозеф.

— Мутанти. Ну, ті що схожі на тигрів, — додав П'єр.

— Значить котодонти знайшли вас. Скільки залишилося в живих? — спитав я їх.

— Залишилося двадцять п’ять людей, — сумно промовив Джозеф.

— Нам не потрібно залишатися тут. Ми вирушимо на південь, — сказав я до натовпу.

— Але як? Там повно монстрів, — почулося з натовпу.

— Але тут ми загинемо і…

— Вони бояться цього місця, — перебив мене П'єр.

— Так? Але в нас кінчається їжа та по воду потрібно іти до річки, а на півдні є все. Якщо ми негайно не вирушимо, то загинемо тут, або врятуємося там. Хто зі мною! Я вирушаю сьогодні після обіду.

Я зміг їх переконати і на південь вирушили всі.

— А де Крістофер? — спитав я П'єра перед походом.

— Коли на нас напали то він не зміг втекти, — відповів він мені трагічну звістку.

— Лі, Джері та Девід живі?

— Так, вони змогли врятуватися.

— То ми вирушаємо? — спитав нас Джозеф.

— Так, — відповів П'єр.

Ми всі вирушили. Я повів їх до пляжу та вирушили по ньому на південь. В перший раз мені прийшлося командувати людьми, які шукали порятунку на цьому острові, повному таємниць та жахіть. На пляжі було жарко, але це краще ніж блукати лісом у пошуках смерті.

— Алекс, я щось знайшов, — стурбованим голосом промовив Лі.

— Що ти знайшов? — спитав я.

— Кабель, — відповів він.

Я підійшов до того місця на побачив кабель, який був присипаний піском.

— Для чого він? — питає Джозеф.

— Я не знаю. Цей кабель іде до підводної станції, але для чого він я не знаю, — промовив я.

— До підводної станції? — перепитав мене П'єр.

— Так. Там досліджували мутантів, які уміли плавати. З бункера №7 все й почалося, — розповів я їм.

— Це ж ті підводні монстри, які накинулися на нас, — сказав Лі.

— Він тягнеться з лісу, — промовив я, — а там… Це кабель живлення. Він підтримує життєдіяльність станції. То он як вони втекли, перегризли кабель та залишили бункер без електрики.

— Хто? — спитав П'єр.

— Угрозаври — підводні мутанти, — відповів я.

8