Амазонас

Ми взяли в оренду катер. Він світло-зеленого кольору з двома горизонтальними смугами на корпусі. І вирушили до Манакапуру, який знаходиться Амазонас, один із штатів у Бразилії. Ми вирушили на південний-захід, по головній річці — Амазонка.

День стояв — сонячний та жаркий. Рослинність просто вражала, тут і незвичайні дерева висотою як семиповерховий будинок, а може і більше, і незвичайні рослини з дивовижними квітками та винятковими листками; тут і безліч ліан, які окутали стволи дерев, піднімаючись все вище і вище до небес. Тваринний світ також вражав своєю красою та неповторністю. На деревах повно мавп і лінивців. А скільки птиць: і багатокольорові, і химерні, і співочі. Скрізь звучить спів їх. А як подивитися вниз, то видно всю фауну і флору річки Амазонка.

— Милуєшся? — зненацька сказав П'єр, що мені прийшлося б пригати у річку. А там же піраньї!

— Так. Річка просто вражає! — відповів я.

— А ти знаєш, що учасник першої експедиції по Амазонці, іспанець Вісенте Яньєс Пінсон, назвав її «Rio Santa Maria de la Mar Dulse», — прозвучало з віст П'єра.

— «Рікою св. Марії прісного моря», — сказав я.

— Ти знаєш іспанську? — спитав мене П'єр.

— Так, але не досконало.

— Я не чую спів птахів, — зауважив Рішар.

— Ось тут ми і зупиняємося. П'єр позови команду, ми вирушаємо в путь, — скомандував я до П'єра.

Він пішов до кают та погукав всіх. Марі була на палубі, тому прийшла найперша та зразу спитала:

— В тебе є передатчик?

— Так, — відповів я.

— Так чого ти ждеш? Потрібно знати де вони?

І тільки, як я діставав його, ми наштовхнулися на щось величезне, що всі попадали на палубу (тим часом вже всі вийшли з кают та з П'єром ішли до мене). Коли я вставав, то подумав: «Що сталося?», — а потім згадав про загублений передатчик.

— Люди не рухайтесь, мені потрібно…, — я не договорив цю фразу, бо побачив у всіх у очах неймовірне враження та переляк. Вони дивилися за палубу.

Я обернувся та побачив, те, що мені краще не бачити.

— Що це…? — я сам не знаю, кого питає Олівер. Мені це відомо, але як все пояснити.

Перед нами, вздовж річки, перегородивши путь, лежав великий монстр. Він виглядав як величезний черв'як, але коло ротового отвору, окрім сотні зубів (якщо не більше), висіли відростки з присосками, як у восьминога. Він весь виглядав слизьким та загрозливим. Шкіра в нього мала сіруватий відтінок, а коло голови були видні плавці та зяброві щілини. Монстр виглядав чимось середнім між рибою та черв'яком.

— Ми близько, — промовила перша Марі. — Далі нам краще йти джунглями.

— Ага, це буде розумно, — саркастично сказав Марк.

— А що, ти хочеш перенести цього гігантського мутанта? — спитав його я.

— Та по-друге ми так і хотіли зробити, тому вас і позвали на збори, — сказав П'єр захищаючи думку Марі..

— На мою думку, це справді буде розумно. Вони, можливо, очікують нас з річки, а ми захопимо їх зненацька та нападемо з джунглів, — промовив до всіх нас Олівер.

— Так чого ми чекаємо? Збираємося швидко в путь! — поквапив їх я.

Через десять хвилин ми вже були на суходолі. Передавач я знайшов, але він все-таки розбився і мені у подорожі до Манакапуру треба було його полагодити. Пункт призначення знаходиться десь в п’яти милях. Це приблизно 8-9 годин ходьби. Світ дикої природи амазонки мене ще досі вражав. Ліс виявився таким густим, що пробиратися крізь нього ставало все важче і важче, а дерева були такі високі, що день для нас став ніччю.

— Справді незвичайна природа долини Амазонка? — сказав мені П'єр.

— Це дійсно, наче ти в якомусь іншому незвичайному світу. Я побував і в Австралії, і на багатьох островах Океанії, і у Гімалаях, але такої дивовижної флори та фауни ніде не бачив, наче сам Бог розмалював цю природу у різнокольорові кольори, придавши їй якоїсь химерності.

— Матінка природа справді робить чудеса, — сказав Крауч. — Але що ти скажеш про цих монстрів?

— Їх зробили випадково, але департамент хотів використати їх у своїх цілях. При цьому вони випустили їх на волю та не змогли контролювати цих монстрів. — Трохи промовчавши я додав:

— Ми ліземо туди, куди нам не слід.

* * * * * * * * * * * * *

Темніє. Нам прийшлося отабориться. Ми поставили палатки та розпалили вогонь, щоб погрітися та зварити щось попоїсти. Сьогоднішній день видався не з легких. Весь день на нас нападали москіти, нам приходилося пробиратися крізь джунглі з бурною рослинністю та деревами-гігантами повними різноманітними павуками та комахами. На диво, ми не зустріли ні єдиної тварини. Радар я ще не полагодив і приходиться тепер боятися нападу монстрів, а вони за останні роки «виросли».

Після вечері всі полягали спати, крім мене. Ніч була зоряна, скрізь незвичайна краса посеред жахливого амазонського лісу. Я дуже люблю зоряне небо, а особливо ніч. Найяскравіша зірка на небі, яка пломенем незвичайним горить — це Сиріус. Закутаний в морок ночі, я продовжив лагодити передатчик. Сигнал, який йде від нього, повідомляє мою любу Люсі про мене. «Живий чи ні?» — так він говорить до Люсі. Коли він у мене зламався, я не знаю, що діється із нею.

Скоро буде світати, передатчик я полагодив, витративши на це всю ніч. Не знаю як провести цей день, я стомлений. Перший прокинувся Арес: він вже звик до раннього підйому.

— Добрий ранок! — промовив він до мене. Він помітив, що я звечора сиджу на тому самому місці, біля вогнища, яке вже погасло.

— Добрий! — сонно відповів я.

— Ти що всю ніч працював? Полежи та виспись, тобі треба набратися сил для цього не легкого маршруту. Ми вирушимо після обуду! — чи порадив, чи скомандував він мені, я не зрозумів, але все-таки пішов в палатку відпочити.

— Алекс! Пора вставати, — прошептала мені на вухо Марі.

— Вже…

— Вже полудень. Нам пора.

Як не хотілося вставати, але … ніч мене виснажила, мені потрібно… Якби ж то випити кави, вона прогнала б в мене сон. Випивши кави, я вирушив з командою в путь. Знов джунглі, знов… тиша!

— Тихо, як у… — Марк так і не договорив, його перебив рев, звук був настільки гучний, що нам прийшлось затулити вуха руками.

— Тобі помовчати хвилини не можна було, — промовив до нього Крауч.

— Я ж не…

Але його перебив Арес:

— Тихо. Тут ми йдемо вже як миші, ані звуку.

Далі ніхто не промовив ані пари слів з вуст, щоб не було біди для нас. Ми ще досі йшли крізь гущу непролазних джунглів. Все-таки вони мене дивували! Непролазні, химерні, дивовижі і водночас таємничі! Після того, як ми припинали говорити, все навкруги також стихло, і я не говорю про мутантів. Дерева перестали скрипіти і навіть не почути тихе гудіння комарів, які докучали нам всю дорогу. Все неначе затихло у чеканні чогось незвичайного.

Ми ходили недовго, десь з годину, поки добрались до міста, тихого міста. Коли ми побачили його з під схованки (може все статися, тому краще поберегтися), то воно дивувало безлюдністю, скрізь стояли будинки, але, на вигляд. Вони пусті; вікна відкрити, або розбиті, двері відчинені, а в деяких домах їх не було, вони лежали долі, розбиті, де-не-де були павутиння, і тиша, тиша, тиша смерті.

— Ми розділимося на дві групи: перша — Мілош, я і П'єр обслідують будинки справа, Марк та Алекс будинки зліва, а Марі та Холмс ждатимуть нас тут, будуть спостерігати за територією, — скомандував Арес.

Тут ми й розійшлися, щоб краще розвідати територію. Ми йшли ліворуч, поки не зникла перша команда. У кожній команді була рація, яку нам роздав Олівер.

— Прийом! Як чути, — почулося з рації, по голосу це був П'єр.

— Чуємо добре, — відповів я (рація весь час була в мене, а не в Марка).

— На радарі ти щось бачиш?

— Ні. Вони неначе зникли.

— Тут залишилися тільки сліди від них, — додав Марк.

— Марк каже тут залишилася… тут була кровава сцена.

— В нас ще гірше. Ми не можемо навіть дивитися на це. Навіть, переживши битву в Червоному морі, нам дуже важко на це дивитися.

— П'єр, але ж то були пірати, а це — мутанти.

— Ну, все. Кінець повідомлення.

— Алекс, ми тут нічого не знайдемо, — промовив Марк.

— Це правда. Мій радар мовчить, мутанти затихли. Потрібно вертатися назад. Вони напевно вже в Аннамі. Їхній цикл, при стількох жертвах становить кілька тижнів або навіть днів. Зараз, я так думаю, закінчується 5 цикл, тобто вони стають, угрозаврами або орнітозаврами, — сказав я

— Так ми вже бачили угрозаврів.

«Пі-і-і-і» — почулося мені. Я вихвачую з рюкзака радар.

— Марк! Нас оточили, — сказав я йому.

— До бою?

— До бою! — сказав я, а потім додав:

— Вони в трьохсот ярдах від нас, їх тридцять.

Марк взяв лазер, я дістав з сумки пістолет (нової розробки, але не важно).

— Ти будеш із пістолетом проти цих чудовиськ? — спитав вражено Марк.

— По-перше ці кулі проти них ще діють, по-друге — це не чудовиська, а всього-на-всього мутанти, невдалий експеримент.

Роздався вистріл — мутант впав додолу.

— Ого! Ти ж його навіть не бачив, — вражено промовив Бернс.

— Почалося. У бій! – крикнув я.

Їх було чимало, але менше. Перша група зазнала нападу перша. Іронія долі чи просто збіг? Ніхто цього і не взнає. Бій тривав десь… недовго. Це бій, тому що вони були згуртовані, неначе ними хтось керував. Перші постріли пройшли на відмінно, кожний влучав по мутантам і ніхто не промазав. Вони падали не діставшись до нас. Раптово я почув крики (це був Олівер) і сварливі слова до них. Кінець кінцем ми їх перемогли. Вони гнались на нас, як буревій, але все-таки перемогли. Перша перемога і думаю не останню. А, я забув сказати, що ця битва була з мінізаврами. Мутанти не з першого класу, тому перемога була не важка. Коли Марк і я прийшли до схованки, то зрозуміли, що в Олівера пошкоджена нога. От тобі і нелегка битва, найкращий боєць, командир команди, поранений! Марі вже давно перев’язала йому руку і він лежав у палатці, яку поставив П'єр.

— Потрібно тут заночувати, — запропонував або навіть стверджував Крауч.

— Це погана думка, — сказав я. — Вони порозумнішали, я це замітив з минулої зустрічі, тому якомога швидше нам треба забиратися звідси, по нас прийдуть інші. Це тільки розвідники.

— Як ти це можеш знати? Ми ж їх перемогли, — промовив Крауч.

— Алекс правильно думає, — вийшовши з палатки, промовив Олівер.

— Олівер, тобі поки що потрібно лежати та відпочивати, — сказала до нього Марі.

— Ні, нам потрібно забиратися звідси. Поки я живий — я буду боротися! — відповів він.

— В долину Амазонки є багато трав, які вилічать тебе за кілька днів. Ти будеш, як новенький! — порадував його П’єр.

— А зараз нам потрібно йти звідси, — сказав Олівер.

— Олівер, відпочинь, наберись сил, за дві години ми вирушимо, а доти нас ніхто не знайде, — трохи промовчавши, я додав:

— Вони все ж розумні, але не розумніші за нас.

Арес вернувся в палатку, а ми почали обговорювати подальші дії.

— До Аннаму не менше шістдесяти п’яти миль, — почав П'єр. — Ми прийдемо до міста через тиждень.

— А поки ми прийдемо в живих нікого не залишиться, — додав я.

— Можна на човнах, — сказав Холмс.

— Ми збережемо час, але це буде і дальше, — промовив П'єр.

— Швидкість течії та човна, — промовив я. — Ми там будемо за три-п’ять днів, якщо нічого не зміниться.

— А що може змінитися? — спитав Марк.

— Нас можуть з’їсти, — саркастичним тоном відповів я.

— Ну, це інша справа. І хто нас з’їв би?

— Ну, наприклад: оте величезне чудовисько, яке зупинило наш катер, — тим самим тоном продовжив я казати Маркові.

— Хватить, — сказав Крауч. — Ми пройдемо назад милю, до наших човнів, та попливемо по Амазонці до Аннаму. Так?

— Так, — відповів П’єр.

— Тож вирушаймо негайно, — промовив Олівер. Він так і підслуховував нашу розмову. Але ми нічого не змогли вдіяти, він впертий, як осел, настояв на своєму: «Вирушаймо негайно! Я здоровий, як бик!» — так він і казав.

Пройшло три години, як ми пливемо у човнах. Піраньї смачні, але ж кусючі! П'єр нам показав, що означає Амазонка! Вона непередбачувана, таємнича і просто дивна. Він знайшов якісь трави і зробив з неї мазь для рани Олівера. «Через декілька днів, як новенький буде!» — він говорив. По річці все почало змінюватися, а саме: на нас нападали комарі, кусючі комарі. Про Амазонку говорять: «Вона найзагадковіша річка світу!» І це правда! То вона бурхлива, то вона спокійна, то дивовижна, то небезпечна, то дарує, то забирає. Неймовірна вона — ця річка по йменні Амазонка. Я по ній пливу і відчуваю себе, неначе в казці, коли бачу її химерну фауну та флору. Ну, фауною я не налюбувався, все, майже, зжерли мутанти, а мене скоро з'їдять комарі. Вони кусаються, як собаки!

— Алекс, ти як? — спитала Марі, побачивши як я відбиваюся від комарів.

— Якщо… Комарі закусали, — відповів я.

— А…, — але тут її перебив Марк:

— Ми приїхали, а точніше — приплили. Станція «Болото».

— Розумно Марк. Ти думав, що їх тут немає?

— Я віддав наказ, — промовив Олівер. — Ми знищимо кожного мутанта, поки вони не з'їли нас.

— Але ж ти поранений, — сказала Марі.

— Травичка П'єра мене зцілила і зараз я здоровий, — мовив Арес.

— А інші? — спитав я.

— Вони пливуть трохи далі, щоб розбити табір для всіх нас, — відповів він.

— Так чого ти мене не повідомив? А?

— Цим всім не ти командуєш, — далі говорить Олівер.

— Так, але ж в мене радар, а якщо там на них пастка! — вже кричав я.

— Та… але…

Я відштовхнув його і попрямував до човна.

— Алекс, я з тобою, — сказала Марі.

— Ні… Ні! Човен! Це… — мене перебив радар.

— Ми у пасці. — закінчив я. В руках в мене був радар. — Нас оточили. Вони скрізь. Їх сотні. Вони хочуть нас загнати… у пастку.

— Хто? Як? — не знаючи що я говорив, питала Марі.

— Пливти не можна… піраньї.

Потім я не чув Марі, а тільки дивився на радар. Чого чекати? Я не знав. Тікати, але куди. Куди! Що робити, що роб… придумав!

— Марі, тікайте в північно-західному напрямку.

— А…Алекс, а ти? — спитала Марі.

— За мене не хвилюйся, — сказав я їй.

Я тим часом побіг у протилежному напрямку. В мене був план. Більша їх частина як­раз там. Отже, вони все-таки розуміють що роблять, або ними хтось керує, але це не­можливо. План мій дуже простий — підірвати їх. У мене є три гранати, дев’яти калібро­вий пістолет і, звичайно ж, лазер. До Аннаму десять миль, день ходьби. Я пробіг вже з… Ось вони. Ого! Та їх тут сотні, це тільки залякування, це не атака. Вони… Я, навіть, не знав, як їх назвати. В історії війн такого ще не було! Повільно повзуть! Як черепахи. Та що я кажу, я ж також мутант, тому і набагато швидший він нормальних людей, а команда б не втекла. Я кидаю першу гранату, чути вибух, і так наступні дві гранати. Я зменшив їх по­пуляцію вдвоє. Оце повезло, аж вдвоє. Мені тут і кінець. Але поки я живий і в мене пісто­лет, то можна боротися.

* * * * * * * * * * * * *

— Де ж Алекс? — спитала Марі.

— Скоро повинен прийти, — говорив Марк, а про себе:

— Хоч би живий прийшов.

— Марк, ми оточені. Нам нікуди тікати, — промовив Холмс.

— Їх багато? — спитав він.

— Десь сотня, — відповів льотчик.

— Була сотня, — промовив я, весь виснажений, але знов живий.

— Алекс! — майже всі разом крикнули.

— Е! Без обіймів. Задушите!

— Ми так раді, що ти живий, — вимовила Марі.

— Я ж майже безсмертний, — прошептав я їй на вухо, щоб ніхто не почув.

— Я знаю, — так само промовила вона.

— Так, що там сталося? Що ти зробив? — спитав Марк.

— Нам цікаво, — додав Холмс.

— Ну, як просите я вам розповім. А де інші? — раптом спитав я.

— А ось і йдуть, — побачивши як інші ідуть до нас, відповів Холмс.

— Місія виконана, — промовив Олівер. — Ваш новий командир тепер Алекс Рейнджерс.

— Наші подальші дії, на сьогодні — це відпочинок, — сказав П’єр.

— На ніч поставимо чергових, — сказав я. — Я перший.

— Так як твоя історія? — запитав Холмс.

— А так. Все починалося з того, що я втік, я не помилився, втік від вас, але сказав…

— Так-так, Марі вже все розповіла. Що було дальше? — перебив мене Холмс.

— Добре. Після того як я побіг у протилежному напрямку, там було найбільше мутантів, у мене вже був простий план підірвати їх. Я мав три гранати, як у всіх нас.

— Ми половину їх вже використали, — доповів Марк.

— Невже? Я не чув вибуху, та й почуєш, як коло мене зривалися гранати. Там було з сотню тих черв’яків і вони на двигалися на мене, як… черепаха. Вони так повільно повзли, що застрелити монстрів було просто. Черв'якозарви не могли лазити на дерева, тому я не боявся повітряної атаки. Спочатку було легко, кидаєш гранату, вибух і все. Але коли закінчилися гранати, а вони ні (їх залишилося десь з кілька десятків), то прийшлося в кожного стріляти. А потім закінчилися патрони (я спочатку стріляв із пістолета, щоб даремно не тратити батарею лазера). Вони все насувалися та насувалися, з різних боків. Вже починало сутеніти. Сонце стало червоне і заходило за горизонт. Я не знав що робити. Лазер на сонячних батарея, а сонця скоро не буде. Треба було вирішувати швидко, але…

— Скоро сонце встане, — перебив мене Олівер. — Потрібно всім нам відпочити, а на ранок знов вирушимо.

— Це так, — сказав я. — Всім треба відпочити. У нас була довга ніч.

— Е, ні. Я хочу дослухати, — промовив Холмс.

— Я всіх вбив. Ось і кінець. Все, відпочивайте. Я перший черговий, — мовив я.

— Ні, Алекс. Ти дуже виснажений. Чергуватиму я. Все-таки до ранку п’ять годин, — сказав Марк.

Ранок! Я ще ніколи так не радів ранку. Після вчорашньої ночі я і не думав, що встану…

— Марк! — погукав я його. — Скільки годин?

— Десята тридцять, якщо мій годинник не зламався, — відповів він.

— А коли ми сюди їхали, ти перевів його?

— Нью-йоркський час та бразильський однаковий, — мовив агент.

— Ні, Марку. Різниця в часі на одну годину. Зараз одинадцята! Ми втратили одну годину! Піднімай всіх! — кричав вже я.

— Алекс, заспокойся! Всі вже давно встали, — говорив він.

— То я затримав всіх, — розчаровано мовив я.

— Не зовсім, — тихо, як мишка, підійшла до нас Марі та сказала. — Все вже зібрано. Ми тільки…

— Чекаємо тебе, — доповнив її речення я, а потім додав:

— Вирушаймо! Чого стоїмо?

Дорога незабутніх відчуттів, яка пройняла мене, закінчилася. Зараз я йду по дорозі неочікуваних сподівань та смертельних викликів. «До Аннаму!» — як я говорив на початку подорожі, а тепер говорю: «Ми повинні.» Так, ми повинні йди: до відомого краю, до непередбачуваних поворотів, які переслідують нас кожну хвилину, а, може, навіть секунду. Кожен наш корок — це крок у полум’я вогню, який огортає нас своїми пекучими язиками та проймає нас аж до кісток. Я дивлюся назад та бачу там перші легкі, допоки, кроки по Амазонській низовині. Вони були тільки початком нашого випробування. Тепер я дивлюся вперед і питаю себе самого: «Що нас чекає далі?» До Аннаму водночас близько, але це день ходьби по джунглям Амазонки. Скрізь чути пронизливий рев мутантів. Їх то чути довго, що й вуха закладає, а то вони зникають так раптово, як і з'явилися. Після цього настає тиша і це навіть гірше їхнього реву.

Почало сутеніти. Ми розбили табір, розпалили вогнище, повечеряли та лягли відпочивати. Першим черговим був П'єр, а за ним Мілош та я. На другий день ми добралися до міста, якщо тепер його так можна було назвати. Як і в попередньому місті, скрізь була кров, скелети людей. Двері у будинках виламані, вікна розбиті, а деякі будинки могли навіть завалитися просто на нас, якщо їх, на мою думку, не тримала та зелена слизь, яка, також, була скрізь.

— Всі сюди! Я дещо знайшов! — промовив Крауч.

Ми побігли до нього. В першому будинку, в який зайшов Мілош, щоб знайти, може, живих людей, були «приклеєні» до стін з кілька десятків зелених яєць, які кожну секунду пульсували. Зі стелі текла липуча слизь, а в будинку, крім яєць, не було нічого.

— Вони скоро вилупляться. Отож, нам треба поспішати закласти вибухівку до їх народження, — промовив я.

— А якщо вони у кожному будинку? — спитав П'єр.

— Отже, це і є їхня база. Вона повинна охоронятися, але їм щось завадило, — сказав я.

— Але що? — спитав Марк.

— Ми ж підірвали їх родичів і вони вирушили їм допомогти, — продовжував я.

— Але…

Не давши договорити Марку, я сказав:

— Вони скоро прийдуть, бо … Менше розмов, а більше діла. Треба знайти місце, де б закласти вибухівку.

— Центр міста підійде? — спитав Крауч.

«Розмір міста та вибухова сила», — розмірковував я та мовив:

— Так.

— Єдине про що нам потрібно думати так — це про мутантів, а саме: коли вони сюди прийдуть, — говорив П'єр.

— Холмс та Крауч шукатимуть людей у східній частині міста, а П’єр та Олівер у західній. Я та Марк закладатимемо вибухівку, Марі нас прикриватиме, — мовив я до команди.

Всі знов розійшлися і я залишився разом з Марі та Марком. Ми пішли вулицями міста до центру. Там ми і закладемо вибухівку. Я думав, що нічого не станеться та хто б гадав, що це трапиться. Як ми тільки дійшли до центру міста, то до нас прибіг Холмс:

— Що трапилося? — спитав Марк.

— Ми знайшли людину… живу, — відповів задихаючись він.

— Як він? — далі питав Бернс.

— Переляканий, але живий, — відповів пілот.

— Де він?

— Через квартал.

— Ти зможеш сам тут упоратися? — повернувся до мене Марк та спитав.

— Буде звичайно довше, але я зможу без тебе.

— От і добре. Я тим часом подивлюся як наш переляканий, — промовив та пішов разом з Холмсом.

Я почав закладати вибухівку. Все зробивши, я ввімкнув таймер на тридцять хвилин та мовив до Марі:

— У нас тридцять хвилин для того щоб забратися звідси. Отже, шукаємо інших та забираймося!

— Як ти їх знайдеш? — спитала Марі.

— По запаху, — відповів я їй смішкуватим тоном.

— Я не про це, — сказала вона.

Я обернувся та побачив титанозаврів, які вже готувалися в бій.

— Вони могли і раніше напасти, коли ми їх не бачили. Дивно. Невже вони порозумнішали? — промовив сам до себе я.

Навколо нас з тридцять особин цього виду. Пройшла хвилина… друга. «Чого вони ждуть?» — питаю я себе. «Інші також, я так думаю, у небезпеці. Стоп. Це ж їхнє кубло. Вони чекають інших.

— Марі! Ззаду! — крикнув я до неї.

Не встиг промовити й слова, як на неї наскочив котодонт, але її прудкість та граціозність, як у кішки, врятували її. Мутант впав на землю мертвим.

— Це перший, — промовила вона.

— Так, ще будуть. Марі, нам не подолати їх.

— То помремо в бою.

Титанозаври вже бігли на нас, як скажені. А що тепер зробиш? Їх багато, а нас зараз всього двоє. Якщо б не наша суперсила, яка виникла при мутації, то ми б не поклали б додолу всіх двоногих монстрів.

Позаду надходили ще мутанти, а ми знесилені та поранені, кожному дісталося від титанозавра. Мене він зачепив коли я ухилявся від іншого мутанта. Сильно б’ють, іншій людині, крім мене та Марі, вже б готували катафалк. Марі воно ударило у спину, коли вона стріляла у інших чудовиськ і не помітила його. Котодонти дуже швидко примчали сюди. На мою думку, їх повідомили титанозаври, коли ревли. Значить, так вони між собою розмовляють, бо кожен звук був різний. Швидкі кішки-мутанти все-таки не встигли — ми змогли винищити найсильніших мутантів до приходу найшвидших. Вони напали зненацька, як і першого разу. Кидалися на нас, пробували роздерти, але нічого їм не вдавалося — вони падали на землю від нашого лазера. Осталося четверо, я так вважаю. Один пригнув на мене, але отримав поразку від мого лазера. Інший кинувся на Мірі, але я не встиг глянути як мене збив котодонт і повалив на землю, роздираючи мої груди. Хоч я майже безсмертний, але це все-таки боляче. Марі одбилася од мутанта та допомогла мені убити чудовисько. Коли мої груди зцілювалися, я помітив, що по обличчю Марі стікала кров та серйозну рану через все обличчя, яка тим часом швидко загоювалася.

— Ти також безсмертна? — спитав я її, хоч знав, що немає майже безсмертних людей.

— Як і ти, — відповіла вона.

— Треба допомогти іншим.

— Якщо вони живі, — мовила Марі.

— Я вірю, — відповів я їй, коли ми вже бігли до команди.

Ми побігли до наших, а коло нас миготіли будинки. Раптом я зупинився. До нас бігли вже шестеро переляканих людей, а з ними нова людина. Він виглядав дуже переляканим, очі його так і горіли цим відчуттям. Бразилець, на вигляд, був не схожий на людину. Скуйовджене волосся, забруднене обличчя та руки, на ньому був не одяг, а якесь обідране ганчір'я. Весь він був подряпаний та побитий, з деяких ран ще досі сочилась кров.

— Ти встановив вибухівку, — біг до мене Олівер та кричав.

— Так, — сказав я йому, коли він підбіг ближче, та додав:

— У нас п'ятнадцять хвилин.

— Добре, добре! Тікаймо швидше! — кричав він до нас.

Попереду, крім Олівера, біг П'єр. Трохи дальше Холмс та Крауч, а Марк допомагав бразильцю, тому вони відстали від групи. На будинку я побачив величезні лапи, а потім павука. Він встрибнув і в ту секунду плавно приземлився на землю. Так само зробили інші три павука-мутанта. Ланцюг обірвався на дві частини і Марк з бразильцем були оточені павуками. Перший з них обвив Марка павутиною, а людину не встиг, на нього наскочив котодонт і розірвав на куски. Інші павукозаври закривали нам прохід павутиною. Марі вигнулася, як кішечка, зробивши «мостик» назад, та витягла у Олівера ніж, і швидко повернулася у свій нормальний стан, неначе нічого і не сталося. Все це сталося за мить і я тільки замітив, як ніж пролетів коло павуків, які там часом робили для нас «загороду», та пролетів між лапами іншого мутанта й врізався у Марка, прямісінько в голову. Як тільки кров потекла з голови, один із котодонтів розірвав його на куски. Всі мутанти коло нас заревли та направилися до нас. Павутина готова, Марк мертвий та їм не потрібний, а ми оточені десятками монстрів.

— Що нам тепер робити? — спитав Крауч.

— Померти з честю, — сказав я.

— Скільки до вибуху? — питає Холмс.

— Трохи більше десяти хвилин, — відповів я.

— Ми не втечемо, — промовила Марі, наставляючи на себе пістолет.

— Що ти робиш…

— Що це? — хтось сказав з команди, начебто Крауч.

Почувся такий гучний тонкий звук, що всім нам прийшлося закрити вуха руками. Мутант перелякалися та окам'яніли від цього звуку. І знов тиша, він так само з'явився, як і зник. Ми всі відкрили очі та побачили перед собою… джунглі. Вони були навколо нас. По рослинності ми ще досі знали, що ми у лісах Амазонки.

— Що сталося? — спитав Крауч.

— Де ми? — питає Холмс.

— Ми в джунглях Амазонки, — здивовано відповів П'єр.

— Хлопці… і дівчата, — почав я, — ми в сімдесяти милях до Аннаму, у західному напрямку.

— Це приблизно чотирнадцять миль до Бадажос, — промовив П'єр.

— Так, П'єр.

— Але як ми сюди потрапили? — спитав Крауч.

— Це ще довго залишиться таємницею, — переляканим тоном відповідав я впродовж цієї розмови.

— То…, — промовив Олівер та наставив пістолет на Марі, він цілився в голову.

— Що ти робиш? — спитав я.

— Вона зрадила нас, — відповів він.

— Тоді скажи: чому мутанти не вбили Марка спочатку? — спитав я.

— Звідки я знаю, — мовив Арес.

— Вона зробили правильно. Але мені це… не подобається. Якщо…

— Я прочитала їх думки. Вони б використали б його у таких цілях, що навіть катування здавалося б тільки іграшкою, — мовила вона.

— Опусти пістолет! Вони б все-таки його убили б, — сказав Крауч. — А так він не страждав.

Олівер опустив пістолет.

— Пішли до Бадажос, — сказав він.

В сей час пролунав вибух.

— От і Аннам зірвався, — мовив Холмс, переводячи розмову в інше русло.

— Так, а з ним і база мутантів, — додав Крауч.

Ми пройшли ще десь з дві милі та розбили табір. Почало сутеніти. Піддаючись великому ризику, ми розпалили вогнище. Приготували вечерю, а після неї полягали спати. Першими черговими були П'єр та Крауч, далі Холмс та Олівер, я та Марі.

— Красиве ясне небо сьогодні, — порушивши мовчанку сказав я.

— Так, дуже красиве, — відповіла вона.

— А тепер скажи, будь ласкава, чому?

— Я не можу сказати, бо ми помремо, — мовила Марі.

— Значить ти не тільки читаєш думки мутантів, а й людей.

— Я телепат.

— І ти знаєш все, що діється серед нас.

— Так. Ти дуже сумуєш та переживаєш за Люсі, особливо, коли зламався радар.

— Хто нас сюди телепортував? — я спитав.

— Все це ми побачимо у майбутньому, а зараз я не можу сказати, — відповіла вона.

— Тоді передай йому: дякую, — промовив я.

Після цього настала тиша. До сходу сонця залишилося півгодини. П'єр прокинувся перший, у сьомій ранку. Потім попрокидалися всі інші. Ми зібралися та вирушили хащами Амазонки, прорубуючи собі дорогу вперед. За високими деревами майже не було видно сонця, і тільки деякі промінчики змогли пробратися через величезних гігантів. Вже закінчувався вересень, навколо сіяло весняним теплом, але по жарі це було пекуче літо. Що ж зробиш! Такий тут клімат.

— Ну, що станемо на привал, — сказав Олівер.

— Так, ми дуже виснажилися, — мовив Холмс.

Всі зупинилися на відпочинок, поскидавши рюкзаки.

— То як ми телепортувалися, якщо нічого ми не робили? — спитав Крауч.

— Я не знаю, як можна перенести наші атоми з одного місця та інше без ніяких ускладнень. Я навіть не говорю про технології, — мовив я.

— Добре. Облишимо цю тему. Дізнаємося, коли прийде час, — мовив П'єр, а через хвилину мовчання додав:

— Зараз у нас більш важливіші справи.

— Так П'єр, ти правий. Спочатку нам треба перемогти мутантів, — я казав. — Остання битва з ними була дивом, що ми врятувалися. Щоб цього не сталося: по-перше — ми будемо держатися разом, по-друге — якнайшвидше реагувати на небезпеку та не дати оточити нас, це ставалося не один раз, а по-третє — я модернізував мій радар. Тепер я презентую вам новий голографічний радар ЗМ-03.

Я посталив на землю циліндричний прилад, включивши на ньому зелену кнопку. З боків висунулися три механічні лапи та краще укріпили його на землі, для того щоб він не впав. Зверху на ньому розкрилася металева квітка з трьох пелюсток та з'явилася голографічна карта всього світу.

— О!

— Не «о», а «ого», — глузував з Холмса Крауч.

— А як він робить? — спитав П'єр.

— Ну, без ручки, як на старих кишенькових комп’ютерах, не обійтися, — почав я. — Ми натискаємо ручкою на частину світу, яку ти хочеш сканувати, а потім виводиться інформація про мутантів. Я його ще досі удосконалюю. Він може знайти не тільки це, а й багато інших живих істот, але потрібна ДНК.

— Тому ти ним і не користувався, — мовив Олівер.

— Так, я піддав всю команду небезпеці і Марк помер із-за мене.

— Ну, коло нас хтось є? — спитав Крауч.

— Зараз побачимо, — і почав я виділяти наше теперішнє місце перебування.

— Бадажос, — почав я, — оточений ними вщент. Всього 302 мутанта різного виду, переважають титанозаври, яєць… дві тисячі триста п’ять!

— Боже мій милий! — скрикнув Олівер.

— Їх може стати більше двох тисяч! — мовив П'єр, підвищуючи голос на останніх словах.

— У озері п’ять угрозаврів, — продовжив я. — Знищимо їх так як на острові, Марі?

— У нас немає човнів, — відповіла вона.

— Щось придумаємо, — відказав я.

— Прийдеться так само закласти вибухівку, — сказав Олівер.

— Потрібно послати туди лазутчика, щоб не попастися так само, як і той раз, — мовив Крауч.

— Я піду, — промовила Марі.

— Я не дозволю…, — сказав я. — Хоча… ти все-таки … більш поворотка.

— То все вирішено? — спитав П'єр.

— Ні, — мовив я. — Кодажос також заражений. Ось статистика.

— Тисяча вісімсот яєць та сто сорок п’ять мутантів, — промовив Холмс.

— Це менше ніж у Бадажос, — вимовив Олівер.

— Тепер читайте Тамбор, — сказав я.

— Три…, — Холмс запнувся та здивовано на всіх подивився.

— Три тисячі шістсот два яйця та чотириста сорок два мутанта, — продовжив замість пілота Крауч, на його лиці усмішка зникла.

— Це і є база, — сказав я. — Нам прийдеться розділитися — я з Марі піду у Тамбор, а всі інші закладуть вибухівку у Кодажос. Це моє останнє слово! Всім зрозуміло?

— Так, — відповіли вони гуртом.

«Ми не дозволимо цього, — йдучи до міста, подумки говорив я. — Ми не дозволимо цього на Землі! Ні. Тільки не тут і не зараз. Вони не зможуть завоювати світ!»

— Так казали про Наполеона на початку кампанії, — пошепки промовила до мене Марі.

— Ти не віриш? — спитав я.

— Ні, я недовіряю департаменту, — відповіла вона у замовчала.

— Ось і Бадажос, — мовив П'єр.

— Ну, лазутчик, твій вихід, — мовив Крауч до Марі.

О’Конор пішла. Чекали ми її довго, а тим часом ми говорили.

— Нам не треба розділятися, — говорив П'єр.

— Ми без тебе ніщо, — додав Крауч.

— До Кодажос сорок п’ять миль, а до Тамбор — шістдесят п’ять миль. Ми не зможемо бути у двох цих місцях — це дуже велика відстань для подолання. Якщо ви будете проходити по десять миль в день, то будете там через п’ять днів, — сказав я.

— Добре. Аякже ти? Вас буде двоє та плюс велика відстань, — говорить П'єр.

— Ми можемо проходить двадцять-тридцять миль в день тому, що в нас змінена ДНК. Тобто ми швидші та сильніші за вас, тому ми зможемо.

— П'єр це справді, — каже Олівер. — Я не раз бачив, що Алекс не спить підряд дві-три ночі, а на ранок — бадьорий.

— Марі! Ти прийшла! — сказав Крауч.

— То що там? — спитав П'єр.

— Тихо, — відповіла вона.

Я помітив, що на ній порвані штани та немає рюкзака.

— П'ять… чотири…

— Ти забрала вибухівку?

— Два… один…

— Марі, — встиг промовити я.

Попереду нас пролунав вибув. Пролунав грім та вивергалися вогонь, та настала тиша, а згори посипалася земля та маленькі камінці. Водограй полум’я ще грав там, то сильніше спалахне, то знов притихне. То горіло місто, місто, яке було вщент заповнене мутантами.

— Марі! — крикнув я, але вона не змогла встояти на ногах і впала. Я встиг її схватити, щоб вона не впала на землю та не поранилася.

— Вона знесилена, — казав я. — Тут і розбиваємо табір.

— Як? Нас настигне вогонь, — мовив Крауч.

— Вітер у протилежному від нас напрямку, — сказав П'єр.

Ми поставили палатки. Розвели вогонь. Марі відпочивала у своїй палатці. Тепер вона ніколи не буде лазутчиком. Але все-таки вона зробила розумно: заклала досить динаміту, щоб підірвати все місто, розрахувала напрямок вітру, заповнила карту, яку я показував на презентації нового ЗМ-03; усе ж вона розумна і тактична. Боротьба з мутантами зовсім знесилили її, тому П'єр допоміг нам своїми травами і Марі видужала через три доби. Через день, від дня вибуху Бадажос, ми розбили новий табір в милі від попереднього.

— Алекс, хватить мене нести. Я вже здорова і сама можу ходити, — мовила вона.

— Ти ще дуже слабка, — сказав я.

— Пусти. Я хочу пройтися.

— Добре.

А про себе сказав: «Цілу дорогу не вмовкала.»

— Я все знаю, Алекс, — з усмішкою сказала вона.

Ми зупинилися та розбили новий табір. Марі відпочивала у палатці, а я просиджував ніч коло багаття.

— Як завжди ти тут, — мовив Олівер.

— Так, як ти бачиш, — сказав я. — А чого ти не спиш в час ночі?

— Та щось не хочеться, — відповів він та спитав: — Як ти?

— Нормально, от тільки сумую та переживаю за Люсі.

— Я розумію. Вдома в мене Софія та троє дітей. А в тебе є діти?

— На жаль, немає, — відповів я.

З Олівером ми довго розмовляли: то про нашу родину, то про роботу, то про всяке інше, аж до самого ранку.

Ще два дні ми провели тут, аж поки не одужала Марі. Потім вирушили різними шляхами.

— П'єр ти візьмеш мій старий радар, — мовив я, коли ми розходилися в різні сторони, — в мене буде новий. Про все повідомляй по рації та бережи себе й інших.

— Добре, Алекс. Ти також бережи себе й Марі. Якщо все вийде зустрінемося в Манаусі, — сказав він.

— Ні, в Орландо.

От і все — ми попрощалися та пішли різними шляхами.

Через час ходьби непролазними джунглями, Марі сказала:

— Направляємося в Тамбор.

— Ні, до озера, — сказав я їй.

— Нам прийдеться обходити, щоб добратися до нього.

— І все через тебе.

— Алекс, ти навіть не уявляєш, що там було.

— У Тамбор ще гірше, а це було для тебе тільки випробування.

— Чому ми йдемо? — спитала вона.

— Тоді доганяй, — промовив я, з усмішкою на обличчі та побіг гущавиною.

— Хитрун, — крикнула вона.

Ми бігли через непролазні джунглі, а це було напрочуд важко, відколи я бігав полем острова. В кущах ззаду щось почулося і мені прийшлося зупинитися.

— Марі! — погукав я її.

І в сей час вискакує величезний мутант-кішка.

— Марі! Так не чесно!

У відповідь почув тільки її рев. Мені прийшлося бігти до озера десь з час, поки я не дістався до нього. З озера я почув Марі:

— Вода якраз для купання.

— Одягайся! — крикнув я до неї, бо вже плавала далеченько. — А то з'їдять угрозаври!

Коли вона вилізла та одяглася, то спитала:

— Ідемо у Тамбор?

— Так, але треба винищити угрозаврів.

— Як?

— Так як і н острові, я ж тобі розповідав.

— А де ми візьмемо човни?

— Навколо нас ліс! Зробимо маленькі плоти та прикріпимо на них вибухівку, — сказав я їй.

— Скільки їх? — все ще питала вона.

— Шестеро.

Вона пішла промовляючи:

— Навіть поплавати не дав.

— Дуже смішно, дуже, — промовляв я.

На диво, вибув Бадажос, який спричинила Марі, пішов на користь — всі угрозаври припливли найближче до цього міста, щоб допомогти своїм родичам. Все-таки вони розумні, а що ж буде далі? Марі повезло, що її не з'їли, коли вона купалася, бо на сушу, до ранку, вискочило до нас вже три мутанта. Добре, що вони були такі дурні, що ловили мої гранати. Вони верталися назад і зривалися під водою, яка нас «купала» після кожного вибуху. Ми всі були мокрі до нитки.

— Ну, що, Марі, ти добре скупалася? — жартував я з неї тоді, а вона кожен раз саркастично відповідала:

— Ха-ха-ха.

Два дні ми пробули тут. Інші угрозаври не виходили з води, тому нам прийшлося зробити плоти та знищити їх по старому плану. Так і вийшло: мутанти проковтувала їх, як наживку, я а кожен раз, коли вони це робили, натискав червону кнопку і вони підривалися. Так ми винищили всіх мутантів у озері.

На вечір, після ліквідації угрозаврів, ми сиділи коло вогнища. Через деякий час я встав та промовив до Марі:

— Тепер йдемо у Тамбор.

— Як? Вночі? — спитала вона.

— На ранок ми будемо там і зробимо сюрприз мутантам. Збирайся О’Конор.

4

Тамбор

В цей вечір ми зібрали речі та вирушили в нелегкий путь. Вогнище ми не загасили — нехай мутанти думають, що ми коло нього. До Тамбор йшли якомога тихіше, навіть по дорозі не розмовляли. Джунглями йти важко, а навколо ще ці пронизливі звуки. Через сім годин нам вдалося добратися до міста, але за милю до нього я почув як почала робити рація.

— Прийом! Прийом!

— Так П'єр, я тебе чую, — відповів я.

— Ми вночі підірвали Кодажос, — сказав він.

— Добре. Тепер направляйтеся до Анорі. Через добу зірветься Тамбор. Вам потрібно підірвати Анорі раніше за нас.

— Я не знаю чи встигнемо. Де ви зараз?

— В милі від Тамбор.

— Це справді так?

— Ні, я жартую, — саркастично я відповів. — Зараз не час жартувати.

— Ми все зробимо. Кінець повідомлення.

— Що вони говорили? — спитала Марі.

— Кодажос вибухнув. Пішли — в нас тільки один день.

«Що буде якщо ми не подолаємо їх у Тамбор?» — питав я себе по дорозі в місто. В мене вже назрів план на цей випадок. Вибухівку несу я і вона в мене у рюкзаку. Таймер вже робить. Всіх мутантів ми не здолаємо і це мені відомо. Якщо не пощастить встановити всі бомби, то хоч ця спрацює та підірве їх. Там є всі види цих монстрів, окрім угрозаврів, і їх сотні. Тамбор стоїть на річці Жау. Можливо, вони цією річкою направляться в ріку Ріу-Негру, а з неї через Амазонку до Атлантичного океану. І тоді Апокаліпсис не відвернути. Через десять хвилин ми дісталися до міста.

— Тут начебто тихо, — промовила Марі.

— В Аннамі також було тихо, — мовив я.

— А ти бачиш, що на багатьох дахах є, начебто, гнізда.

— Так, я бачу. Їх багато — це орнітозаври. Пам'ятаєш?

— Так, — відповіла вона.

— Зліва ти бачиш павутину?

Вона повернула голову у той бік.

— Як нам пройти їх? — раптово спитала вона, відвівши голову від того жахіття. На павутині вона побачила багато скелетів, обмотаних павутиною. Вони висіли там вже давно і навіть мухи до них не прилітали.

— Їх пів тисячі. Думаю ми зможемо пробратися туди, — відповів я.

— Ти думаєш! — тихо крикнула вона, щоб не почули мутанти. — А якщо ми загинемо?!

— Добре, Марі, добре. Я піду сам.

— Ти що здурів? — промовила вона та додала:

— В пекло так разом.

— Як хочеш, — сказав я.

Як таємні агенти, ми пробиралися крізь мутантів, остерігаючись їх. Вони поки нас не помічали, а ми були якомога обережніші. На будинок не вискочиш, в них не зайдеш, по вулицях не пройдеш — скрізь небезпека, але ми знаходили кутки, де можна пролізти або проповзти. Нам навіть прийшлося лазити по стінах, тобто мені. Марі — пластична та швидка, просто кішечка, а я — окрім того, що можу лазити по стінам, ще й спритний. Так ми пролазили цими «титановими джунглями». Приєднали на будинках декілька вибухівок та зустріли скорпіон ікса. Цим часом, я був приклеєний до сіни та встановлював наступну бомбу, він наставив своє жало на мене та швидким ударом зніс мене на землю. Декілька каменів, які відкололися від стіни упали на мене, але вони були настільки малі, що не могли мене поранити. Мутант, сим часом, заревів, кличучи інших монстрів. Коли я оговтувався, то побачив, що мені випадково вдалося включити таймер вибухівки на п’ять хвилин.

— Марі! Тікаймо! — прокричав я.

— Пізно, Алекс, — спокійно мовила вона. — Нас оточили.

Навколо нас зібралося сотні мутантів, які хотіли просто нас роздерти на куски. В кожного очі тільки цим і палали.

— Чого вони ждуть? — спитала мене Марі.

— Я… Я не знаю.

Монстри почали повільно відходити від нас.

— Вони… відходять, — вражено мовив я.

Мутанти щось задумали проти нас або злякалися чогось. Але чого? Вони не могли перелякатися нас, їх набагато більше ніж нас. Інтересно, а де ділися орнітозаври? Ах! Зараз не час, а він все тік та тік. Ми не гаяли часу та тікали від мутантів, поки вони не оговталися. Бомба от-от спрацює. Це ж так треба! В паніці я забув, що в мене у рюкзаку вже давно працює вибухівка. По дорозі я скидаю його та жбурляю якомога далі. Але в цю мить я почув шиплячий звук, а потім звук, неначе щось почало розриватися, неначе воно було в яйці.

— Чого ти зупинився?! Тікаймо! — кричала Марі.

— Так, так, — невдоволено промовив я, але все-таки побіг з нею. Не встиг я зробити кроку, як один з будинків розвалився і з нього виліз величезний монстр. Порівнюючи з іншими він був справжнім гігантом, але мені не вдалося його роздивитися. Єдине що мені вдалося побачити — яскраве світло та звук від вибуху, а потім… темряву.

5

Втеча

Гул, шум, вереск и… темрява в мене перед очима. Тільки сон снився мені. Картинки з'являлися нізвідки. Все було таким реальним, що я не розумів чи це сон чи реальність. Мені снилася моя люба Люсі: як я повернувся додому та зустрів її дома. Ми були такі щасливі, що зустріли один одного після довгої розлуки…

— Алекс! Просинайся! Алекс! — крізь сон почув я голос Марі. Мені вдалося прокинуться і опинитися знов в джунглях. Навколо нас був гуркіт та скрегіт, полум'я та дим. Місто було повністю зруйноване, чорний дим високо здіймався аж до самого неба, а полум’я поглинало залишки міста та знищувало те, що не знищив вибух.

— Що будемо робити? — спитала Марі.

— Спочатку переодягнемося, а потім повертаємося додому, — відповів я їй.

Через декілька хвилин спрацювала рація:

— Прийом!

— Прийом!

— Як справи? — спитав Крауч.

— Нормально! Вам вдалося підірвати Анорі?

— Так! Все вийшло!

— Передай рацію Оліверу.

— Добре.

— Що, Алекс? — відповів Арес.

— Виводь команду з джунглів та вертайтесь додому.

— А ви?

— А нас тут і не було. Зрозумів? — сказав йому я, наголошуючи на останньому слові.

— Зрозумів, — відповів він.

— Алекс! Ми ще побудемо тут, — мовила Марі.

— Чому? — спитав я її.

— Дивися, — мовила вона і показала на птаха у небі. Чи не птаха? Мені прийшлося добре придивитися щоб розгледіти, що та крапочка на небі орнітозавр. Я дістав радар та увімкнув.

— Де він летить? — спитала Марі.

— Якщо курс не зміниться, то до Гвіанського плоскогір'я.

— Чому?

— Там гори, там висота, а вони все ж таки літуни і люблять висоту. Нас жде довга дорога.

Пару тижнів ми пробули тут. Їжі та води й нас хватало для того щоб прожити ці тижні. За цей час ми зробили човен та готувалися до відплиття. Ввечері ми говорили на різні теми, коли горіло полум'я багаття.

— Як ти думаєш департаменту можна довіряти? — спитав я, підкидаючи у вогнище дрова.

— Ти бачиш, що вони зробили зі мною, зі світом. Вони хочуть контролювати мутантів для своєї вигоди. Але для якої саме? Вони задумали щось проти нас. Це відповідь на твоє запитання? — відповіла Марі.

— Але ж вони все-таки дали тобі надлюдську силу про яку мріє кожен.

— Але вони також посадили мене під замок, а потім думали використати у своїх цілях або, якщо я буду незгодна, вбили б мене.

— Тоді чому вони так бояться мене.

— Тому що ти щось інше. Випадкова мутація призвела до непередбачених подій. Ти навіть не знаєш, що ти можеш витворяти, а вони знають, що я умію.

— Якщо вони не знають, що я можу, то чого просто не вб’ють мене?

— Вони не знають як тебе знищити. Ти незнищенний!

Декілька вечорів ми говорили про департамент, про мене та про неї. В наступні вечір розказували про своє життя, але останній — був про мутантів.

— Починаючи з Онікса і закінчуючи сьогоднішнім днем я все більше вражаюся розумом мутантів та загадками навколо нас, — сказав тоді я.

— Що ти хочеш сказати? — не розуміючи моїх слів, спитала Марі.

— Відколи я їх побачив, — почав я, — то вони були зграєю неорганізованих тварин, які шукали їжу. Тепер це не просто купка звірів, а організовані та розумні істоти, які планують свій кожен крок. Коли я побачив їх на Оніксі, то вони хотіли все знищити на своєму шляху, а на острові вони планували атаки, хоч і з допомогою. Тепер ось тут, у маленькому світі та самі, мутанти спромоглися захопити декілька міст та планували стати володарями світу, але їм це не вдалося, хоч ми не раз попадалися їм у пастку.

— А які ж тут таємниці?

— Є багато питань на які я не можу відповісти. Як вони вижили у відкритому космосі або пережили вибух станції «Марс-3»? Чому літак впав? Як або Хто нас телепортував з Аннаму? Це мені зараз не зрозуміти.

Через декілька хвилин мовчання я додав:

— Завтра відпливаємо, Марі.

На другий день після цієї розмови ми зібралися та вирушили в путь. На зробленому човні ми попливли маленькою річкою Жау, яка знаходилася близько коло Тамбор. Пливли ми нею довго, декілька раз зупинялися для того щоб поїсти та на ночівлю. Природа не дуже радувала, мутанти майже все знищили. Коли ми випливли у Ріу-Негру, то неначе потрапили в інший світ: навколо ми чули співи різних птахів, бачили декілька тварин, почули голоси людей. Тепер ми потрапили до незайманих мутантами частини цього маленького світу. Все почало змінюватися. Позаду залишився Амазонас (один із штатів Бразилії): з його необізнаними краями, з мутантами, якими кишіла ця місцевість, з його небезпеками, пригодами, непередбачуваними подіями та неймовірною фауною та флорою. Ріу-Бранку — ліва притока Ріу-Негру. Вона в декілька раз вужча за головну річку, але по ній можна плавати на човнах. По ній ми добралися до Каракарай. У цьому місті був аеропорт, отож, на літаку ми полетіли до Канаіма, який знаходиться у іншій державі — Венесуелі, в штаті Болівар.

— Ми зможемо подолати його на такій висоті? — спитала Марі, коли ми сиділи у літаку.

— Треба вірити, бо це єдине, що нам залишається зараз робити, — відповів я.

— Але на такій висоті! Це мабуть найвища гора тут.

— Гора Ауян-Тепуі — одна з найвищих у цій місцевості.

— Як ти думаєш, на що він здатний?

— Через два дні відбудеться мутація…

— Але вони остання сходинка, — перебила мене О’Конор.

— Джонатан був не правий! Він… Я не знаю. Марі, в одному з будинків, у Тамбор, було яйце, з якого вилупився новий мутант, але я його не розгледів. Там не було угрозаврів, а тільки орнітозаври. Може, цикл набагато довший ніж в інших мутантів.

— Алекс, ми там пробули з місяць. Тамбор був захоплений останній. Отже, цей цикл триває три-чотири тижні?

— Можливо, Марі. Я вже бачу місто, скоро приземлимося, — мовив я.

У Канаіма ми приземлилися, взяли все необхідне та вирушили у похід. Спочатку ми йшли доволі швидко та непохилим шляхом, але чим далі підходили до гори тим складнішою видавалася наша дорога. Вона скоро перестала існувати і єдиний маршрут до вершини — це підйом угору. Ми взяли все необхідне для альпінізму. Мені прийшлося перший раз вилазити на гору. Мене переповнювало здивування і страх — і мені від цього було добре. Ми з кожним разом підіймалися все вище і вище, під нашими ногами земля все далі і далі віддалялася, поки не почало сутеніти.

— Ти швидко справляєшся, — промовив, я коли ми знайшли підходяще місце для відпочинку.

— Ніколи не забувай хто я, — мовила вона.

Піднімалися на гору всього день, а наша подорож сюди тривала три дні. Людині таке не під силу було б, але ми були не людьми, а всього-на-всього мутантами.

І ось ми на вершині! Дивовижне видовище тут. Навколо нас видно все миль на сто, я так думаю. По обидва боки від мене течуть річки, з гори видніються обидва міста — Канаіма і Камарата. Все навколо таке прекрасне та дивовижне. Я ще ніколи не був у такому чудовому місці.

— Алекс, я бачу гніздо мутанта, — мовила вона.

— Марі, я задихаюся, — промовив я та впав.

— Алекс! Алекс! Ні!!!

Я падав з неймовірною швидкістю і не знав, куди, чув крики Марі та бачив, як вона швидко віддалялася від мене. В цю мить, може, й менше, мене переповнило дивне відчуття та якась дивна біль, а потім я нічого не пам’ятаю.

Проснувся я вже у ліжку, у… «Де я?» — спитав себе тоді я. Почув кроки, які були все гучніші, ручка у дверей почала рухатися і вони відкрилися.

— Марі, — зміг я проговорити її ім'я.

— Лежи. Тобі потрібно відпочити, — мовила вона.

— Що сталося, — прошепотів я.

— Ти був неймовірний! Після того як ти впав в прірву, я думала, що втратила тебе, але ні. Ти зміг вибратися. Це було дивовижно. У якусь мить ти перетворюєшся в павука й за допомогою павутини, яку ти приклеїв до скали, «летиш», як Тарзан на ліані, — коли вона промовила останні слова, то на її обличчі з'явилася усмішка, — вверх та приземляєшся в декількох ярдах від мене. Ти… Я все-таки не помилилися. Ти справді перетворився у павука та ще й великого! А ти більший від мене, — заздрісно проговорила вона ці останні слова. — Ти величезний, десь розміром з будинок, весь чорний, а на спині виблискує, як у рицаря меч, червоний хрест. Я думала також перетворитися на Хижу Кішку, але це стало непотрібно. Ти швидкими ніжками пішов до гнізда мутанта і почалася «битва голосів». Орнітозавр почав ревти, а ти за ним. Ви наче говорили між собою. Я не знала про що ви розмовляли. Я не користувалася своєю силою. І тут раптово настала тиша, ви дивилися один на одного. Це тривало декілька хвилин, а потім орнітозавр підлетів у повітрі, а ти підстрибнув й обгорнув своїми ногами, неначе щупальцями і разом почали падати, орнітозавр почав ревти, так що мені потрібно було закрити вуха. Ти його через декілька секунд підкидаєш, а він почав падати вниз. Я навіть не помітила коли ти зробив павутину. Він на неї впав і прилип, а ти пройшовся по тій павутині, як по землі, підійшов до нього й вбив його. Це все відбувалося секунд з десять. Я… я… вражена тобою! Алекс! Ти спиш? — мовила вона.

— Ні. Тільки закрив очі, — відповів я.

— Ти…

Але я її перебив:

— Як я тут опинився?

— Коли все закінчилося ти повернувся до мене та знов перетворися у людину, впавши коло мене. Мені прийшлося нести тебе аж до Канаіма. І ось ти в готелі, у ліжку лежиш. А я тебе вже тиждень доглядаю.

— Я все згадав. Ти сказала тиждень? Сьогодні ж тікай з міста. На тебе відкрито полювання.

— Як? Але…

— Просто тікай. Зі мною буде все у порядку.

В цей момент пролунав дзвінок.

— Ні, Марі. Я візьму слухавку, — промовив я.

— Але…

— Ніяких але. Це вони.

Взявши телефон, я додав:

— А зараз тікай.

Марі вийшла, закривши за собою двері. Тепер я не знаю коли я її знов побачу. Я підняв слухавку:

— Алло!

— Алло, Алекс! — пролунав хитрий чоловічий голос.

— Це знов ви. Як ви мене знаходите?

— Ти нам потрібний.

— Я всім потрібний.

— Але нам дуже потрібний. Ти відправляєшся у Порвенір, це на півдні Чилі. У Магеллановому проливу бачили підводного монстра. Можливо, мутанта.

— Ви кажете «можливо»?

— Ти відправляєшся завтра. Квитки на літак вже є. До зустрічі.

6