Категорії дискурсу

Система дискурсу - це гештальт, єдність процесу й результату, текст у ситуації реального спілкування, що може бути розподілний на продукування і сприйняття дискурсу, або його протікання (аспект динаміки), та текст - його результат (аспект статики). Тобто текст є лише одним із складників дискурсу - комунікативного процесу, веде до створення певної структури - тексту.

Завдання аналізу тексту та аналізу дискурсу не співпадає. Аналіз тексту, як відомо із стилістики, лінгвістики тексту, спрямований на структурно-семантичні характеристики окремих висловлень, їх взаємовідношення та роль у створенні цілісного тексту, його окремих структурних частин, стилістично-жанрові особливості тексту тощо. На відміну від цього аналіз дискурсу фокусується на комплексі лінгвальних і позалінгвальних чинників комунікативної діяльності, на ситуації (предметні та комунікативні), когнітивних характеристиках спілкування, його соціально-культурній складовій, ідеології та ментальності, які є його підґрунтям.

Відповідно, категорії дискурсу екстраполюються і на категорії тексту-результату, і на такі, що характеризують дискурс-процес. При чому вочевидь немає протиріччя між категоріями тексту й дискурс)| адже перший є результатом останнього. Тому сукупність категорій представляють у вигляді шкали із полюсами: категорії тексту ­­­- категорії дискурсу, де одні більшою мірою тяжіють до першого полюсу, а інші - до другого:

полюс категорій тексту

Когезія

Коерентність

Прийнятність

Інформативність

Інційність

Адрсатність

Ситуативність

інтертекстуальність

…

комунікативні принципи

зміна ролей

метакомунікативність (фатичність)

інтердискурсивність В

Полюс категорій дискурсу

Цілісність системи категорій дискурсу зумовлена самою природою дискурсу як гештальта.

Розмитість меж між окремими категоріями, їхнє взаємопроникнення полягаєу тому що саме виділення категорій є евристичним прийомом. Фактично їх дія у дискурсі одночасна, вони зумовлюють одна одну.

Учитывая внешне- и внутритекстовые характеристики речи, мы предлагаем следующую классификацию категорий дискурса: 1) конститутивные, позволяющие отличить текст от нетекста (относительная оформленность, тематическое, стилистическое и структурное единство и относительная смысловая завершенность);

2) жанрово-стилистические, характеризующие тексты в плане их соответствия функциональным разновидностям речи (стилевая принадлежность, жанровый канон, клишированность, степень амплификации / компрессии);

3) содержа–тельные (семантико-прагматические), раскрывающие смысл текста (адресативность, образ автора, информативность, модальность,интерпретируемость, интертекстуальная ориентация);

4) формально-структурные, характеризующие способ организации текста (композиция, членимость, когезия).

Каждая из названных является рубрикой для более частных категорий, например,интерпретируемость, проявляющаяся как точность, ясность, глубина,экспликативность/ импликативность). 

Конститутивные категории дискурса вытекают из теории коммуникативных постулатов, т.е. принципов успешного общения. Если общение осуществляется нормально, в соответствии с мотивами и интенциями его участников, с правилами общения в данном социуме, то эти характеристики дискурса остаются незамеченными. Они осознаются только в случае коммуникативного сбоя. 

Сюда же относится проблема фатического общения, целью которого является установление, поддержание и завершение контакта. Фатическая оформленность дискурса — категория многомерная, лишь 

отчасти относящаяся к его конститутивным характеристикам.

Жанрово-стилистические категории дискурса позволяют адресату отнести тотили иной текст к определенной сфере общения на основании сложившихся представлений о нормах и правилах общения, об условиях уместности, о типах коммуникативного поведения. Это ориентирующие, а не смыслораскрывающиекатегории. Центральным моментом для обсуждения сущности этих категорий является тип коммуникативной ситуации.

К числу жанрово-стилистических категорий дискурса относится, на наш взгляд, и категория проективности. Дискурс представляет собой образование, построенное по определенным канонам в соответствии с целями и обстоятельствами общения, и степень каноничности дискурса и является основанием для его типизации.  

К числу жанрово-стилистических категорий дискурса относится, на наш взгляд,категория развернутости и свернутости текста (амплификация / компрессия).Участники общения владеют обобщенными сценариями речевых жанров и могутразворачивать диалог в пределах того или иного жанра в соответствии собстоятельствами общения. 

Содержательные (семантико-прагматические) категории дискурса являютсяпредметом оживленной дискуссии в лингвистической литературе.

К числу содержательных категорий дискурса относится интерпретируемостьтекста. Эта категория является, на наш взгляд, уточнением адресованноститекста и проявляется в более частных категориях точности, ясности, глубины иэкспликативности / импликативности текста. Особенность названных категорийдискурса заключается в том, что они в значительной мере меняют своисущностные характеристики в зависимости от формата текста. Так, например,точность научного текста заключается в развертывании и уточнениихарактеристик понятия, точность делового текста — в строгом следованиижанровому канону.  

Формально-структурные категории текста достаточно детально изучены (см.работы И.Р.Гальперина, О.П.Воробьевой, Н.Н.Трошиной и др.). Отметим, что эти категории позволяют установить содержательные характеристики текста, будучинеразрывно связанными с семантико-прагматическими и жанрово-стилистическими категориями. Например, формальная связность текста (когезия)соотносится с содержательной связностью (когерентностью), выступающей вкачестве уточнения категорий информативности и целостности текста. 

(В.И.Карасик Языковой круг:личность, концепты, дискурс - Волгоград"Перемена"2002)

Структура Структура дискурсу складається з двох компонентів: Лінгвістичні та екстралінгвістичні. Лінгвістичний компонент складають системні мовні одиниці: словоформа і пропозиція. Екстралінгвальний компонент складають ситуація, соціальний, прагматичний, соціокультурний, психологічний та інші фактори. Дискурс характеризується категоріями актуального членування, пресуппозиції, суб'єктивної модальності, конситуації і комунікативного акту. Оскільки текст і дискурс тісно пов'язані, структура дискурсу схожа на структуру тексту. Відмінністю є лише аспекти, пов'язані з усним відтворенням мови.  Початок дискурсу задається тональністю і стилем спілкування (наприклад, офіційним), його соціокультурних іпсихологічним континуумом, а його динаміка найбільшою мірою характеризує усне мовлення як процес. Маркерами такої динаміки стають слова позначають структуру дискурсу (ось, ну, так би мовити) або контрольнад ментальними процесами адресата (розумієш, Вася ...; бачте, Петя ...). Крім того, динаміка маркується акцентами, паузами та інтонаційним малюнком мови.  Слід розрізняти різні рівні структури - макроструктуру, або глобальну структуру, і мікроструктуру, або локальну структуру. Макроструктура дискурсу - це членування на великі складові: епізоди в оповіданні, абзаци в газетній статті, групи реплік в усному діалозі і т.д. Між великими фрагментами дискурсу спостерігаються кордону, які позначаються щодо більш довгими паузами (в усному дискурсі), графічним виділенням (у письмовому дискурсі), спеціальними лексичними засобами (такими службовими словами чи словосполученнями, як а, так, нарешті, що стосується і т.п .). Усередині великих фрагментів дискурсу спостерігається єдність - тематичне, референциально (тобто єдність учасників описуваних ситуацій), подієве, тимчасове, просторове і т.д.  Специфічне розуміння терміну «макроструктура" представлено в працях відомого нідерландського дослідника дискурсу (і видатного організатора лінгвістики тексту і згодом дискурсивного аналізу як наукових дисциплін) Т. Ван Дейка. Згідно Ван Дейку, макроструктура - це узагальнений опис основного змісту дискурсу, яке адресат будує в процесі розуміння. Макроструктура являє собою послідовність макропропозіцій, тобто пропозицій, що виводяться з пропозицій вихідного дискурсу за певними правилами (так званим макроправілам). До числа таких правил відносяться правила скорочення (несуттєвою інформації), узагальнення (двох або більше однотипних пропозицій) та побудови (тобто комбінації декількох пропозицій в одну). Макроструктура будується таким чином, щоб представляти собою повноцінний текст. Макроправіла застосовуються рекурсивно (багаторазово), тому існує кілька рівнів макроструктури за ступенем узагальнення. Фактично макроструктура за Ван Дейку в інших термінах називається рефератом або резюме. Послідовно застосовуючи макроправіла, теоретично можна побудувати формальний перехід від вихідного тексту «Війни і миру» до реферату, складається з декількох речень. Макроструктури відповідають структурам довгострокової пам'яті - вони підсумовують інформацію, яка утримується протягом досить тривалого часу в пам'яті людей, які почули або про читали деякий дискурс. Побудова макроструктур слухаючими або читають - це один з різновидів так званих стратегій розуміння дискурсу. Поняття стратегії прийшло на зміну ідеї жорстких правил і алгоритмів і є базовим у концепції Ван Дейка. Стратегія - спосіб досягнення мети, який є достатньо гнучким, щоб можна було скомбінувати кілька стратегій одночасно.  Крім «макроструктури» Ван Дейк виділяє також поняття суперструктури - стандартної схеми, за якої будуються конкретні дискурси. На відміну від макроструктури, суперструктура пов'язана не зі змістом конкретного дискурсу, а з його жанром. Так, наративний дискурс стандартно будується за наступною схемою: короткий зміст - орієнтація - ускладнення - оцінка - дозвіл - коду. Такого типу структури часто іменують наративних схемами. Інші жанри дискурсу також мають характерні суперструктури, але вивчені набагато гірше, Численні публікації Ван Дейка зробили термін «макроструктура» надзвичайно популярним - але, парадоксальним чином, швидше в тому значенні, для якого він сам пропонував термін «суперструктура»; останній же широкого поширення не отримав . У теорії риторичної структури (ТРС) був запропонований єдиний підхід до опису макро-і мікроструктури дискурсу. ТРС заснована на припущенні про те, що будь-яка одиниця дискурсу пов'язана хоча б з жодною іншою одиницею даного дискурсу вигляді деякою осмисленою зв'язку. Такі зв'язки називаються риторичними відносинами. Термін «риторичні» не має принципового значення, а лише вказує на те, що кожна одиниця дискурсу існує не сама по собі, а додається мовцем до деякої іншої для досягнення певної мети.  Існує ряд підтверджень того, що ТРС в значній мірі моделює реальність і являє собою важливий крок у розумінні того, як дискурс влаштовано «насправді». По-перше, самі автори ТРС призводять процедуру побудови резюме(реферату, короткого варіанту) тексту на основі графа риторичної структури. За певними правилами багато сателіти в риторичних парах можуть бути опущені, а результуючий текст залишається зв'язковим та цілкомпредставницьким по відношенню до вихідного тексту. По-друге, в роботі Б. Фокс про анафорі в англійському дискурсі було показано, що вибір референциального засоби (займенник / повна іменна група) залежить від риторичної структури.  Подієва зв'язність, фактично, і є предметом дослідження в ТРС. Втім, ця теорія пропонується єдиний підхід і до локальної, і до глобальної зв'язності.  (Макаров М.Л. Основы теории дискурса. - М.: ИТДГК "Гнозис", 2003. - 280с.

Сусов И.П. Коммуникативно - деятельностные теории языка. - http://www.rusword.org)

Долги

1, Історія української соціолінгвістики

Соціолінгвістика - відносно молода наука. В Україні соціолінгвістичні дослідження почали з'являтися в 60-х роках ХХ століття. Дослідники писали про проблеми мовної політики та мовного будівництва у країні, зв'язку мови з ідеологією та культурою, широко досліджувались різні аспекти двомовності. Політичні умови накладали помітний відбиток на розвиток соціолінгвістики. Багато праць були тенденційними за змістом, такими, що створювались для обстоювання офіційної політики та ідеології. Характерною рисою соціолінгвістичних праць 60-х - 80-х рр. була однобічна увага до внутрішнього розвитку мови, ігнорування фактів реальної мовної ситуації в Україні та її регіонах, обмеження джерельної бази даними переписів населення. Спроби висвітлення питань русифікації та поступового обмеження сфер функціонування української мови переслідувались. З 2-ї пол. 80-х рр. дослідники поступово відходять від попередніх стереотипів, розвивають нові напрями та методи дослідження. Активно застосовуються методи анкетування, інтерв'ювання, безпосереднього спостереження, посилюється увага до моделювання мовної поведінки особистості, процесів мовного розвитку країни та регіонів, критично переглядаються попередні уявлення про мовну ситуацію, досліджуються питання мовного законодавства

Масенко Л. Т. Українська соціолінгвістика: вивчення проблем мовної політики // Українська мова. - 2008. - №1. - С. 13

Для сучасного етапу розробки першої із цих проблем характерні наступні риси:

1. Відмова від широко розповсюдженого в минулому прямолінійного погляду на диференціацію мови у зв’язку із соціальним розшаруванням суспільства: відповідно до цього погляду, розшарування суспільства на класи прямо веде до формування класових діалектів і мов.

2. Із відмовою від прямолінійного трактування проблеми соціальної диференціації мови й визнанням складності соціально-мовних зв’язків пов’язана інша особливість розробки зазначеної проблеми в сучасному мовознавстві: при загальній тенденції до виявлення системних зв’язків між мовою й суспільством соціолінгвісти вказують на механістичність й апріорізм такого підходу до вивчення даної проблеми, що декларує повну ізоморфність (тобто повну співвідносність властивостей) структури мови й структури   суспільства, що обслуговує їх.

Перебільшене й тому неправильна уява про ізоморфність мовної й соціальної структур у певній мірі пояснюється відсутністю до середини  ХХ ст. конкретних соціолінгвістичних досліджень: у трактуванні соціально-мовних зв’язків переважав умоглядний підхід. З появою робіт, які опираються на значний за обсягом мовний і соціальний матеріал, хиткість теорії ізоморфізму стала більше очевидної.

2, Мовна особистість

Погляд на світ, відображений у мові особистості, на наш погляд, відображає її ціннісні орієнтації. Мова особистості впливає на її духовний розвиток. Узагалі мова народу впливає на розвиток його соціокультурних рис. 

За допомогою соціальної особистості регулюються соціальні відносини, зберігається історична і культурна пам’ять народів. Діяльність мовної особистості повинна задовольняти таким соціальним регулятивам, як принцип співпраці, інформативна адекватність ситуації, інтеграція та адаптація до ціннісно-нормативної системи суспільства, відповідність варіативності суспільних відносин.

Пропоноване для введення в науковий обіг поняття „мовна особистість” передбачає розгляд її мовної складової як системно-культурного „ферменту” та механізму її розвитку і як особистісно-формуючого ансамблю, того, як характер освоєння мовної культури впливає на особистісні та соціальні якості людини.

Мовна особистість – це, власне, особистість, охарактеризована з боку впливу засвоєної нею мовної культури на її особистісні якості та соціально-культурну ефективність її діяльності як суб’єкта суспільних відносин. Цій особистості, за її функціональною природою, мають бути притаманні якості-характеристики, здатні позитивно впливати на процес соціально-культурної трансформації. Їх зміст має бути уточненим. 

21. Боринштейн Є. Соціокультурні особливості мовної особистості // Соціальна психологія. - 2004. - № 5 (7). - C.63-

3, Масова і групова комунікац.

Є цікава думка у дослідниці масових комунікацій Зернецької О. В. Про специфічну природу масової комунікації. Природа її — у виробництві інформації за допомогою найновітніших технічних засобів, яке спричинене передусім середовищем поширення та функціонування цінностей, моделей поведінки для мас, уособленим, зокрема, в масовій культурі . Це те, про що ми говорили у першій лекції: виробничий підхід до процесу масової комунікації був зумовлений самою структурою масової комунікації та переходом людства на рівень побудови індустріального суспільства.

Групова комунікація являє собою систему найчастіше міжособистісних нерегульованих зовнішніми факторами стосунків, завдяки чому кожен комунікант може виступити в ролі комуніката. Така комунікація може відбуватися у різних групах - малих, великих, дуже великих, які називаються публікою або масою.

Публікою називається така група осіб, які об"єднані лише духовно, подумки, але розпорошені та фізично відокремлені [Tarde G., 43]. Публіка, на думку Tarde"а, є продуктом поширення періодичної преси, що об"єднала різних людей як споживачів інформації духовно.Масою називається суспільна гетерогенна (неоднорідна) група людей, що є анонімними, фізично розпорошеними й відокремленими, неорганізованими до співпраці [Blumer H., 18

4, Білінгвізм

Для України цінним є досвід європейських країн, де розвиток двомовної освіти пов’язаний не стільки з внутрішніми процесами, скільки із загальною тенденцією до інтеграції, прагненням до діалогу та між культурної комунікації. Розвиток теорії і практики двомовної освіти відкриває шлях до активного інноваційного пошуку в цьому напрямі.

У Канаді повною мірою реалізуються ідеї плюралізму та полікультурного виховання. Навчання з використанням двох офіційних  мов – англійської та французької, гарантовано конституцією цієї країни.

Цікавим  є досвід багатомовного Люксембургу, де в шкільній системі застосовують трилінгвальний дидактичний компонент, що передбачає поетапне введення у дошкільному та шкільному віці люксембурзької мови (розмовний варіант німецької), німецької мови з використанням її як засобу навчання і далі – французької мови, яка стає засобом вивчення інших предметів.

Цей варіант набув поширення в так званих європейських школах, де передбачено вивчення від 3 до 9 іноземних мов. У такому випаду радше говорити не про двомовну освіту, а про багатомовну. Адже чим більше мов знає кожен із потенційних учасників процесу міжкультурного спілкування, тим легше відбувається його інтеграція в інтернаціональне співтовариство.

Компонентами диглосії можуть бути різні мови (наприклад, французька та російська у дворянському суспільстві Росії у кінці XVIII ст.), різні форми однієї мови (літературна мова та діалект — наприклад, класична арабська мова та місцеві арабські діалекти), різні мовні стилі (наприклад, книжний і розмовний стилі у «теорії трьох штилів» М. В. Ломоносова).