2. Галицько-Волинська держава та форми її управління

Після розпаду Київської держави на кілька окремих князівств на межі XII-XIII ст. естафету національного державотворення переймають західноукраїнські землі, де постала друга велика українська держава – Галицько – Волинське князівство (королівство). Півтора століття її існування допомогли зберегти державницькі та культурно–національні традиції Київської Русі - України й одночасно розвинути їх під потужним впливом європейських соціально-політичних відносин.

Об’єднання у 1999 році в єдину державу волинським князем Романом Мстиславовичем Волинського і Галицького князівств було важливою подією в історії України, яка, на думку історика С.Томасівського, стала “епохальним фактом в історії України, першим втіленням загальноукраїнської державної ідеї”. На Заході утворився новий сильний політичний організм, що перейняв на себе спадщину занепадаючого Києва, охоплюючи землі від Карпат до Дніпра, включно з Києвом – територію, рівну “Священній Римській імперії” Фрідріха Барбароси .

Князь Роман, якого західноєвропейські хроністи нарекли іменем короля русинів – Romanus Rex Ruthenorum, доклав багато зусиль для зміцнення верховної влади, створення власної моделі державного управління. Як і в інших країнах Європи, князь спирався не лише на свою військову дружину, а й на міську верхівку, так званих “громадських мужів”, надаючи їм різні пільги. У внутрішній політиці князь зосередив увагу на зміцнення княжої влади як гаранта стабільності державності, тобто обмеженні сваволі світських і духовних феодалів (бояр).

Для забезпечення переваги над боярами князь Данило Галицький, як і його батько, прагнув заручитися підтримкою селян і міщанства. Він укріпив багато існуючих міст, а також заснував нові, у тому числі у 1256 р. Львів. Для захисту смердів від сваволі бояр по селах призначалися спеціальні урядники, формувалися військові загони із селян. Понад сорок років боровся князь Данило з боярською опозицією і переміг її, тим самим зміцнив верховну князівську владу. Однак він був залежним від соціальної верхівки – боярської олігархії, яка вважала себе представником усього населення. Князь був змушений залучати бояр до управління державними справами.

Суттєво зросла роль боярської думи: князь був змушений діставати згоду боярства при вирішенні будь яких державних справ. У перші десятиліття XIII ст., у період найбільшого впливу боярської думи, бояри обирали князів, намагаючись зробити їх повністю залежними від себе. Такий стан підтримували й іноземні володарі, які прагнули добитися влади в Галичинні, використовуючи впливових бояр.

Боярська рада як постійний орган влади функціонував і в першій половині XIV ст., тоді бояри називаються в князівських грамотах як радники князя.

Державно – правовий устрій Галицько –Волинської землі у головному зберігав риси, притаманні Руській імперії. Поряд з назвами “Галичина”, “Володимирія” (Волинь) тут вживається назва “Русь”, “ Руська земля”. Верховна влада зосереджувалася в руках великого князя, який використовував титули руського короля, принцепаса, князя Руської землі тощо. Він ухвалював законодавчі акти, мав судові повноваження, давав згоду на призначення єпископів, очолював військо, здійснював збір податків, карбування грошей, визначав розмір і порядок стягнення поборів, керував скарбницею, зовнішніми стосунками. Проте досить міцним залишалося місцеве боярство, особливо галицьке. Інтереси боярської олігархії втілювались у діяльності боярської ради.

Разом з тим, в адмініструванні Галицько-Волинського князівства був відчутним вплив Заходу. Запроваджувались і відповідні ознаки королівської влади: вінець (корона), герб , печатка, прапор. Існували також і родові князівські знаки.

Однією з найважливіших функцій князівської влади було налагодження зовнішньополітичних зв’язків. Дипломатичні відносини Галицько-Волинського князівства існували не тільки з іншими руськими князівствами, а й з Угорщиною, Литвою, Польщею, Візантією, Золотою Ордою, Тевтонським орденом, Римом, князівствами Німеччини та іншими країнами. Міжнародні контакти підсилювалися шлюбними зв’язками династії Романовичів – галицької гілки Мономаховичів зі знатними іноземними родами . Активність міждержавного листування засвідчують листи галицько – волинських князів до великих магістрів Тевтонського ордену, що збереглися до наших днів.

Князеві належала вища виконавча влада. Адміністративні справи князь доручав своїм урядовцям, посади яких мали різне походження: одні брали свій початок від попередніх часів як органи самоврядування, інші були створені для виконання певних функцій управління князівської влади.

Встановлюється і поширюється характерна для того періоду двірсько-вотчинна система управління. Двірсько-вотчинні слуги князя одночасно виконували і роль державних урядовців, які за дорученням князя здійснювали управління і суд у межах всієї держави.

Якщо за найдавніших часів перше місце в урядовій ієрархії займав тисяцький (начальник округи), якого призначали з найвпливовіших бояр, то за часів короля Данила провідне місце серед урядовців займає двірський або дворецький . Цей чин виник у Галицько-Волинському князівстві під впливом державного устрою Угорщини, оскільки в інших руських князівствах у цей період він не трапляється. Двірський очолював увесь апарат управління князівського двору і в разі необхідності заступав князя в управлінні , війську, суді (“суддя княжого двору”).

Канцелярією князя керував печатник, тобто канцлер.

Впливовою посадовою особою того часу вважався стольник, який займався фінансовими справами та управляв княжими землями –маєтками. Військове керівництво здійснював збройник, судовими справами відали дитячі, охороною князя – отроки. Особисті доручення князя виконував сідельний. Зразки урядових документів писалися латиною, печатки володарів вживалися західного взірця.

Територія Галицько-Волинської держави поділялася на волості, які раніше були окремими князівствами (Галицька, Луцька, Холмська, Перемишльська, Белзьке, Теребовлянська, Коломийська та ін.). Управляли цими територіальними одиницями за дорученням князя великі землевласники –волостелі. Вони володіли адміністративними, воєнними та судовими повноваженнями.

Наприкінці XII ст. у Галицько-Волинському князівстві налічувалося понад 80 міст. Іхній устрій продовжував традиції княжої доби. Але в першій чверті XIV ст.. у Галицько – Волинському князівстві виникають колонії чужоземців, яким було дозволено після спустошливих татарських набігів на українські землі жити і порядкувати за їхніми власними традиціями й звичаями. Оскільки серед переселенців переважали німці й поляки, то місцеве самоврядування ґрунтувалося, в основному, на німецькому праві, яке застосовувалися в управлінні містах Галицького-Волинського князівства принципи місцевого самоврядування, запровадженні у німецькому місті Магдебурзі. На етнічних західноукраїнських землях першим містом, що отримало магдебурзьке право у 1339 році, був Сянок.

Важлива роль у Галицько – Волинській державі відводилась організації війська, яке не відрізнялося від військових сил інших сусідніх земель.

Окремим правом і судом користувалася церква, значення якої в Галицько-Волинському князівстві було досить значним. Тут навіть існувала з 1303 по 1347 роки Галицька митрополія. Князі активно впливали на церковну організацію, використовуючи її в своїх інтересах. Церковний суд діяв на підставі церковних уставів київських великих князів.

Отже, XIII – XIV століття української історії пов’язані з існуванням Галицько-Волинського князівства або королівства. Процеси децентралізації, падіння впливу влади князя уповільнюються тенденції формування абсолютної монархії, що втілюється в особі короля Данила Галицького. Світська королівська влада поступово починає підпорядковувати собі церковну владу.

Державно – політичний устрій Галицько –Волинської держави був “цілком європейським і нагадував механізм олігархічного правління”, а модель державного управління не поступалася кращим тогочасним європейським інститутам. Галицько-Волинська держава стала могутньою європейською державою, що забезпечувала безперервність державотворчого процесу як історичного чинника національного самовизначення українського народу.

Але у результаті іноземної навали та егоїстичної політики боярської олігархії у 1340 році еволюційний розвиток автономної української державності припиняється. Останнім Галицько-Волинським князем був Юрій-Болеслав (1325-1340), після смерті якого самостійна держава перестає існувати. З 1349 р. більша частина цієї української етнічної території на шість століть була відірвана від материнської землі, ставши занедбаною околицею сусідніх держав.