11

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Тернопільський національний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка

Розповідна стратегія роману «Пані Боварі» г.Флобера

Курсова робота

Тернопіль 2011

Зміст

Вступ

Розділ 1. Основні наратологічні концепції.

Розділ 2. Наративні особливості роману «Мадам Боварі» Г.Флобера

2.1 Місце Г.Флобера у літературному процесі XIX століття.

2.2 Історія створення роману «Мадам Боварі».

2.3 Розповідна стратегія роману «Мадам Боварі» Г.Флобера.

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

У провінційному містечку трапляється не так уже й багато подій, усі вони зосереджені навколо того, що одвічно супроводжує людське життя: народження, хрестини, весілля, смерть. Тому не дивно, що на початку травня 1880 року увагу руанців привернула траурна процесія, що повільно рухалася із Круассе вздовж Сени до Руана. Цікавість мешканців була підсилена присутністю на похоронах приїжджих аж із Парижа. Буржуа були здивовані: «Чия ж то смерть привернула до себе увагу столичних гостей? Кого ховають? Що то за Флобер? А, то брат лікаря Флобера! Ким там він був? А-а, кажуть письменником…» [23; 36]

Актуальність теми полягає у вивченні розповідної стратегії роману «Мадам Боварі» Г.Флобера.

Мета даної курсової роботи – дослідити художню майстерність Флобера і з’ясувати у чому полягає розповідна стратегія роману «Мадам Боварі».

Об’єктом дослідження виступає сам роман Г. Флобера «Пані Боварі».

Предметом дослідження є розповідна стратегія роману «Мадам Боварі» Г.Флобера.

Розділ 1. Основні наратологічні концепції

Серед найбільш активних у сучасному літературознавстві напрямів дослідження художнього тексту особливе місце належить наратології. Наратологія – теорія наративу, покликана досліджувати його специфіку, форму та функціонування компетенцію, спільні та відмінні ознаки оповідей (розповідей), моделювання фабул, визначення відповідних типологічних рядів. Термін запропонував Ц. Тодоров.

Формуванню наратології як наукової дисципліни сприяли дослідження французьких семіологів (К. Бремона, А. Ж. Греймаса) наприкінці 60-х ХХ ст. Вони критично переглянули структуралістську модель світосприйняття і розуміння мистецтва з погляду комунікативних уявлень про природу мистецтва, а також основних концепцій теорії оповіді початку ХХ ст., зокрема формальної школи (В. Шкловський, Б. Ейхенбаум, В. Пропп), принципу діалогічності М. Бахтіна, теорії «нової критики», неоарістотелівської теорії (Чиказька школа: Р. Грейн, У. Бут), теорії психоаналізу (З. Фройд, К. Берк, Ж. Лакан).

Нині компетенція наратології значно розширена, що зумовлене перенесенням функцій наративу з літературних теренів на несловесні. Проблеми наратології грунтовно вивчають сучасні польські (М. Ясінська, Я. Славінський, М. Індик, К. Бартошинський та ін.) та російські (В. Шміт, В. Тюпа, Н.Тамарченко, І. Силантьєв) літературознавці. Найгрунтовнішим підручником сучасної наратології вважають працю «Наратологія» (2003р.) В. Шміта. [1, 94-95]