Запитання для самоконтролю

1. Чому первісне суспільство є найтривалішим в історії людства?

2. Коли розпочався процес становлення та розвитоку первісної культури?

3. Що характерне для первісної культури?

4. В чому відображається міфологічність первісної культури?

5. Що є вершиною розвитку духовної культури первісного суспільства?

6. Які ранні форми релігії?

7. Що відноситься до первісного мистецтва?

8. Яке значення первісного мистецтва ?

9. До якого періоду можна віднести початки формування трипільської культури ?

10. Які періоди займає трипільська культура ?

11. Що характерне для мистецтва та господарювання трипільців ?

12. Хто вперше відкрив трипільську культуру ?

13. Яке значення первісної культури?

Завдання для самостійної роботи

1. Скласти конспект до теми № 1. За підручником Клапчук С.М., Остафійчук В.Ф. Історія української та зарубіжної культури: За ред. Клапчука С.М. К:. Вища школа, Знання, 2000. опрацювати самостійно питання: ”Ранні форми релігії”.

2. Записати нові терміни.

3. Підготувати повідомлення про значення первісної культури.

Основні терміни та поняття

Антропогенез – процес історико-еволюційного формування фізичного типу людини первісного розвитку, трудова діяльність, мова.

Міф - (mythos – слово) уявлення древніх про походження світу та життя.

Археологічна культура – поняття про спільність археологічних пам’яток за часом, територією та місцевими особливостями матеріальної культури, які обумовлюють етнічну спільність.

Синкретичність – нероз’єднаність, яка характеризує нерозвинутий стан культури, коли процеси становлення фізичного типу людини, господарської діяльності, суспільного і духовного життя людини ще не відокремлені один від одного.

Тотемізм – віра в існування тісного зв’язку між людиною чи родом чи її тотемам – певним видом тварин, рідше рослин. Тотемові не поклонялись, а оберігали його.

"Шнуровики" – племена, що прийшли з півночі – Країн Прибалтики і Центральної Європи.

Городсько – усатівска культура - "пізнє Трипілля" пам’ятки цього періоду займають широку географічну смугу Волині.

Список літератури

Основна література:

1. В.С. Полікарпов. Лекції з історії світової культури. Навчальний посібник. – Х: Основа, 1990. – 223с.

2. Історія світової культури: Навч. посібник / Керівник авт. колективу Л.Т.Левчук. – 3-тє вид., стереотип. – Київ: Либідь, 2000. - 368 с.

Додаткова література:

1. Закович М.М., Зязун І.А., Семашко О.М. та ін. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібн. – К.: КОО,2000.

2. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Підручник / Горбач Н.Я. та ін. Рец. Бичко А.К. / Львів. 1992.

Тема №2 Культура Стародавнього Сходу. План

1. Культура Стародавнього Єгипту.

2. Шумеро-Вавилонська культура.

3. Культура Індії та Китаю.

Ранньокласові суспільства виникли після багатьох тисячоліть первісності. Мали більш-менш диференційовані форми ідеології, культури, політики державності. Вивчення культури ранньокласового суспільства – це вивчення глибинних джерел нашої сучасної культури, того фундаменту, на якому вона стоїть.

Cтародавній Схід - це сукупність країн, які були розташовані на Схід та Південний Схід від античного світу. Вони обіймали територію прямокутника (з Півночі на Південь - 1800 км, зі Сходу на Захід - 10 000 км), який можна розділити на дві частини - Західну (Єгипет та Передня Азія) та Східну (Індія та Китай). Звичайно, все це дуже умовно. Провести чіткий кордон між Стародавнім Схо­дом та античним світом неможливо. Давньосхідний та античний світи в різні часи частково перекривали один одного (згадайте хоча б про походи Александра Македонського на Схід, до берегів Інду; про еллі­ністичні держави Азії та Африки та ін.).

Розглянемо розвиток культури Стародавнього Сходу по країнах. Звернемо увагу на спільні риси, місцеві особливості. Головний акцент зробимо на розгляді культурного процесу в типових для Сходу деспоті­ях (Єгипту, Дворіччя, Індії, Китаю), які сформувалися в долинах річок.

Культура Стародавнього Єгипту.

Давньоєгипетська цивілізація виникла в Південно-Східній Африці, в долині Нілу, на сході Аравійського нагір'я та на частині Лівійського плоскогір'я. Єгиптом цю країну назвали греки, самі ж єгиптяни назива­ли її “Чорна земля”. Родючі землі нільської долини давали великі врожаї. Але ця місцевість не стала б житницею світу, якби не велика праця багатьох поколінь землеробів.

Давні єгиптяни були відносно єдиним народом. Розмовляли однією мовою, що належала до семіто-хамітської групи (хоча було кілька діалектів). Спілкувалися єгиптяни з сусідніми народами: нубійцями - на Півдні, лівійцями - на Заході; азіатськими (головним чином семіт­ськими) народами - на Північному Сході. Освоєння єгиптянами доли­ни Нілу починається з неоліту і продовжується в енеоліті. Розпад родо­вого ладу та виникнення перших держав відбуваються за класичною схемою.

Створення єдиної держави за традицією датується 3000 р. до н. е., коли цар Верхнього Єгипту Мене підкорив Нижній Єгипет і заснував першу династію об'єднаної країни. Від цього часу літописці починають вести відлік часу за роками правлінь царів. Історія Стародавнього Єгипту поділяється на кілька періодів: Раннє царство (бл. 3000 - 2800 рр. до н. е.); Стародавнє царство (бл. 2800 - 2250 рр. до н. е.); Середнє царство (2134 - 1786 рр. до н. е.); Нове царство (1575 - 1087 рр. до н. е.).

Період Раннього царства характерезується розвитком систем зрошення, що давало змогу значно збільшити продуктивність сільського господарства. Однією з найважливіших функцій царя була організація будівництва і підтримання в належному стані зрошувальних систем. Основними культурами були пшениця та ячмінь, селяни вирощували виноград, розводили велику рогату худобу, вівців, кіз, свиней. Було розвинуте ткацтво, використовували гончарний круг. Розширювався товарний обнін у самому Єгипті і з сусідніми державами. В часи Раннього царства склалися усі види знаків ієрогліфічного письма, система лічби, для письма стали використовівати папірус, сформувались характерні для давніх єгиптян релігійні вірування: культ природи і предків, аст­ральний та загробний культи. З первіснихрелігійних уявлень особливо сильним у Єгипті був тотемізм. Єгиптяни вважали священного тотема своїм предком, здатним захистити їх від усякого злого. Особливо поширений був культ тварин. Спочатку своїх богів єгиптяни зображували у вигляді птаха або звіра, а пізніше зображували з тілом людини й головою тварини чи птаха. Особливе місце в релігійно – міфологічному культі стародавніх єгиптянпосідав цикл міфів і ритуалів про бога підземного царства Озіріса. Центральне святилище Озіріса містилося в Абідосі, проте його культ вшановувався в усіх єгипетських номах та у васальних країнах Східного Середземномор’я. В культовому будівництві єгиптяни широко використо­вували камінь та освоїли техніку монументального будівництва. Загальне піднесення господарства і мобілізація населення дали змогу будувати гробниці-піраміди. Перший цар династії Джосер зводить першу східчату піраміду, яку збудував архітектор Імхотеп в Саккарі. Образотворче мистецтво досягло високої зрілості художніх форм. Стародавнє та Середнє царства характеризувались зміцненням й централізацією бюрокра­тичного управління, посиленням могутності Єгипту і його прагненням поширити межі свого впливу на сусідні народи. В культурному розвитку - це епоха будівництва вражаю­чих пірамід Хеопса, Хефрена та Мікеріна, що знаходяться в Гізі і створен­і за часів царювання IV династії, унікальним є вирубаний із суцільної скелі Великий Сфінкс – найбільший кам’яний моноліт у світі – довжина 74 м., ширина – 20 м. Про грандіозність найбільшої з єгипетських пірамід - піраміду Хеопса відомо усьому світу. Про це свідчать її колосальні розміри: 146 метрів у ви­соту, довжина основи кожної з чотирьох граней - 230 мет­рів. В ювелірній справі єгипетські майстри використовували длагородні метали, коштовне каміння та цінні породи дерева. Художники вкривали стіни храмів та гробниць реалістичними жанровими сценами, персонажами яких були хлібороби, пастухи, ремісники, слуги, відтворювали природний світ у повній красі. Селяни займаються окрім вирощування зерна садівництвом, виноградарством, бджільництвом, основу економіки складають царські, храмові господарства. Входить до вжитку бронза, удосконалюється рало, виникають численні нові знаряддя праці. Налагоджується виробництво скла. Удосконалюється архітектура, образотворче мистецтво і скульптура.. Будують храм Аменемхета III в Ель-Фаюмі, розписують гробниці в Бені-Хасан із зображеннями природи та сцен повсякденого життя. Створюються перші математичні та медичні тексти, де викладено практичні й конкретні завдання (Московський математичний папірус, математичний папірус Рінд Британського музею, магіко-медичні папіруси IV і V, знайдені в Рамессеумі).

Нове Царство було останнім періодом зовнішньої актив­ності Єгипту, коли він вів тривалі завойовницькі війни у Передній Азії та Північній Африці. В цей час особливо високого художнього рівня досягли живопис, скульптура та монументальна архітектура. Розквітла архітектура храмів, найвідомішими з яких є при­крашені великою кількістю різноманітних колон храми Амона-Ра у Луксорі та Карнаці. Серед вершин художньої творчості цього періоду є також статуя писаря Каі, скульптурні портрети цариці Хатшепсут, фараона Ехнатона, неперевершений своєю натхненною красою образ цариці Нефертіті з скульптурної майстерні в Ахенатоні, чудова золота маска фараона Тутанхамона та вражаючі своєю високою майстерністю й ори­гінальністю розписи гробниць в Долині царів поблизу Фів. Роль політичного і культурного центру належить Фівам. В скульптурному портреті зріс інтерес до індивідуальних рис моделі. Єгиптяни продовжували характерну для Стародавнього Сходу традицію зображення голови і ніг фігури у профіль, а тор­су - у фас. Ця традиція зникає лише в заключний період єгипетської культури. З цього часу нащадкам залишились такі шедеври, ство­рені за новими естетичними принципами, як рельєф з Мем­фіса «Плакальники» та фаюмські портрети.

Блискучі художні досягнення Стародавнього Єгипту є матеріальним втіленням особливого світогляду та образу думок його жителів, для мислення яких був характерний дуалізм у розумінні світу як цілого, створеного з єдності й боротьби двох започаткувань. Він відбився і у поділі всьо­го сущого на чоловіче й жіноче начала життя, протистав­ленні чорної землі долини Нілу та білого піску оточуючих її пустель, Верхнього й Нижнього Єгипту, і в двоїстому характері влади фараонів.

У межах цього своєрідного світогляду формувалась ре­лігійно-міфологічна система уявлень давніх єгиптян про світобудову та свою країну. Згідно з вченням жерців Геліополя землю оточує нескінченна водяна безодня, яка на­буває на ній форми морів і щороку омиває Єгипет повінню Нілу. Цей водяний океан темряви спочатку заповнював собою весь простір Всесвіту, доки Сонце (Атум-Ра) не під­неслося над ним, відтіснивши густий морок. Саме бог сон­ця Ра став творцем світу, дав йому форму, вдихнув у нього повітря, світло й життя, вступивши у двобій з силами водя­ної безодні. Він створив інших богів, людей, тварин і збе­рігає встановлений світовий порядок.

Фундаментальним принципом давньоєгипетської культури є віра у вічне життя, індивідуальне безсмертя. Завдяки цьому принципові давньоєгипетський світогляд сконцентрований на владі фараона, лишав простолюдинам можливість самовираження, а вони, покликавши на допомогу всю магічну силу мистецтва, писемності й обрядів, намагалися увіковічити свої імена, свою душу. Вважалося, що досягнення цього блаженства залежить від особистих якостей людини. Значних успіхів єгиптяни досягли в галузі муміфікації. Вони неможливі були без відповідних досягнень таких наук як фізика, хімія, медицина, хірургія. Найважливішим внеском давніх єгиптян в науку були знання з медицини, давньоєгипетський лікар був одночасно жерцем і магом, що характерно для Близького Сходу, де небуло чіткої межі між медициною і релігією. Стародавні єгиптяни займалися й математикою, ввівши десяткову систему ліку, адміністративна і технічна діяльність вимагає обчислень, особливо будівництво розвивалось на знаннях арифметики та геометрії. Інтелектуальна еліта жерців використовувала знання, пов’язуючи їх з містикою та релігією, щоб зберегти своє господарство, використовуючи систематичні спостиреження небесних явищ. Завдяки астрономічним спостереженням вони відкрили циклічність сонячних затемнень. Здатність передбачати їх досить точно використовувалася для управління суспільством. Багато досягнень давньоєгипетської культури увійшлидо арсеналу європейської культури, в тому числі й науки через греко - римську культуру. Так, поліпшена версія ( греко - римський календар ) юліанського календаря - це єгипетський календар. В основі європейської медицини лежить давньоєгипетська. Існує міркування, що давньоєгипетські ієрогліфи вплинули на створення фінікійського алфавіту, який став прототипом латинського. Скласти уявлення про вірування, культи , обряди стародавніх єгиптян допомагають релігійні тексти: гімни й молитви богам, записи поховальних обрядів на стінах гробниць. “Тексти пірамід”-складна система заклять, замовлянь і молитов, що супроводжували заупокійні царські ритуали. Для реконструкції найважливіших сторін життя суспільства використовуються “Тексти саркофагів”, що збереглися на саркофагах епохи Середнього царства, а також “Книга померлих”, створена від періоду Нового царства й до кінця історії Стародавнього Єгипту. Песимістичними мотивами сповнена “Бесіда зневіреного зі своїм “Ка” - повчання. Людина, яка готова відмовитись від життя, сперечається зі своїм “Ка”, яке виступає як вияв вічного життя. Після аргументації людини “Ка” вже неможе твердо засудити смерть. Висновок робиться тільки один: світ, у якому живе людина, ворожий їй, і тільки загробне життя може принести полегкість. Ряд мотивів лірики Стародавнього Єгипту увійшли як первинні теми до світової літератури, наприклад, мотиви “ Пісні пісень” пізніше прозвучали у великих ліриків Греції та Риму: Сапфо, Анакреона, Феокріта, Катулла, Вергілія, Горація, Овідія, потім перейняті трубадурами й мінезінгерами, а далі поетами епохи Відродження. Греки засвоїли й використали досвід, нагромаджений тисячоліттями давньою культурою Єгипту, збагатили ним елінську, а значить і західноєвропейську культуру. Цілком закономірно, що Александрія стала важливим центром елінськогосвіту: тут була створена найбільша в давнину бібліотека, в якій працювали великий філософ Філон Александрійський та багато інших учених та мислителів. Розгорнули свою діяльність діячі й теоретики раннього християнства Валентин Василід, Клемент Александрійський, Оріген, Арій. Таким чином, нагромаджений тисячоліттями досвід єгиптян збагатив західноєвропейську та світову цивілізації.

Культура Месопотамії.

Месопотамська цивілізація виникла на Близькому Сході, на території сучасного Іраку, між ріками Тигр та Євфрат ( Дворіччя ) у IV тис. до н. е. як сільськогосподарська цивілізація. Оброблювальні райони були менш залежні один від одного, ніж у долині Нілу, тому саме тут, в Шумерів, виникли близько 3000 р. до н. е. перші міста - держави, якими управляли царі -жерці. Саме в регіоні Двуріччя та Євфрату вперше, за винятком Єгипту, склалися початкові форми класового суспільства й прадавні держави Ур, Еріду, Ларса, Ніппур, Лагаш, Урук, Сиппар. Їх розквіт пов’язаний з розвитком ремесла та торгівлі. Епоху ранніх династій називають золотим віком або першим розквітом Шумери. Тут виробляли предмети із золота, мечі, кольорове скло, вільні члени общин були володарями значної частини землі. Владики міст зводили палаци, храми й гробниці. Шумери заклали основи для подальшого розвитку господарства та культури Месопотамії. Шумери винайшли колесо до візка, гончарний круг та бронзу. Одним із основних культурних надбань населення Стародавньої Месопотамії було створення системи клинописного письма та створення Фінікійцями першого алфавіту. Навчалися у школах, писали на дерев’яних дощечках, вкритих воском, що замінили глиняні. В літературі месопотамії особливого значення набув героїчний епос міфологічного змісту ( “Поема про Гільгамеша” ). Створена арифметика, в основі якої лежала 60-тична система ліку. Завдяки міждержавним зв'язкам куль­турний вплив шумерів поширювався й на сусідні країни і народи, особливо на Малу Азію, Закавказзя, Єгипет. За­клали вони основи й для культурного розвитку своєї спад­коємниці у самій Месопотамії, якою з II тис. до н. є. стала цивілізація Вавілону. Цю державу, яка проіснувала до VI ст. до н. є., створили завойовники Месопотамії — кочові семітські племена аморитів.Геродот побував у Вавилонії близько 460 року до н. е. і залишив досить докладний опис столиці царства. Вавилон був правильно і розумно спланований. Місто перетинали широкі й прямі вулиці. Найбільшого розмаху будівництво у Вавилоні набуло за правління Навуходоносора II, що по праву носив титул царя Вавилонії, Шумеру і Аккаду. Він створив правові кодекси. Підкоривши Сирію і закріпивши за собою Фінікію, він захопив Єрусалим, столицю Юдейського царства, використав усіх полонених для будівництва храмів, укріплень, палаців Вавилона. За його ж правління споруджено справжню перлину “Висячі сади Семіраміди”.

Спорідненість шумерської та вавілонської культур грун­тувалася, насамперед, на особливостях світосприймання, релігійних віруваннях та міфологічних уявленнях жителів Месопотамії, пов'язаних з обожненням природи. Страх перед грозою й повенями породив уявлення про богів во­дяного хаосу Апсу і Тіамат, верховного бога землі та гро­му Енліля. Але з початком використання штучного зрошен­ня у землеробстві настає час усвідомлення благодатної сили води, поклоніння доброму богу води й мудрості. Бог неба Ану стає верховним богом (“батьком”, “царем бо­гів”) у шумерському пантеоні.

Шумерська міфологія, орієнтована на земне, прекрасно гармонувала з раціональним та логічним початками, втіленеми в етиологічному міфі. Його основна риса- раціональність мислення, підхід до подій з позиції логіки. Такий міф – результат процесу мислення, тому цей процес є вторинне явище у відношенні до емоцій. Міф, народжений традицією, не пояснює причин тієї чи іншої дії. Інтелектуальна концепція завжди вторинне почуття, в цьому етиологічний міф і є певною вторинністю. Яскраве відображення у міфологічній шумеро - вавілонській літературі знайшли спроби пояснити існуючу світо­будову. Так, зокрема, виник міф про людину в Дворіччі - з глини створена. на крові бога замішана, щоб вона вела доброчинне життя, виконуючи волю богів й прислуговуючи їм.

Воістину боже й людське поєдналось,

Змішавшись в єдине у глині!

Щоб вічно ми слухали стугони серця,

Хай розум живе в божественній плоті єдиній,

Хай знає живий знак свого життя,

Не забуває, що розум має!

( Переклад О. С. Фалько)

У шумеро-вавілонській культурі, що розглядала Всесвіт як всезагальний порядок, єдину “космічну державу”, доброчинне життя, насамперед, вис­тупало саме як слухняне життя, починаючи від послуху старшим у сім'ї, продовжуючи покірністю державній владі й завершуючи служінням богам. Главою сім’ї був батько, чиє слово мало вирішальне значення. Шлях слухняності уявляв­ся шляхом набуття божественної милості та досягнення земного щастя, почесного становища у суспільстві. Найбільших успіхів досягли вавілоняни в астрономії. Жерці міста Ур робили астрономічні спостереження протягом 360 років, на основі чого встановили, що протяжність року 365 днів, 6 годин, 15 хвилин, 41 секунда. Це відкриття трималось у таємниці і використовувалось для зміцнення влади над народом, складання релігійно-містичних ритуалів та організації управління державою. Досягнутий шумерами високий рівень культури, створена ними протягом віків суспільно - політична організація, призвели до народження ретельно розроблених політичних норм для всіх сфер життя. Шумерські закони, чітко сформульовані й створені на основі традицій, стали підставою для законодавства тих цивілізацій, які протягом наступних тисячоліть виникали в Месопотамії. Першим законодавцем був правитель Лагаша Уруінімгіна, перший цар – реформатор в історії людства, який відновив свободу. Він турбувався про те, щоб “сирота не ставав жертвою багача, вдова – жертвою сильного”.

Культуру шумерів неможливо уявити без мистецтва, а особливо архітектури. Будували міста, оточені стінами, багатоповерхові будинки та зиккурати - святині -алтарі, які становили частину комплексу священних споруд, недоступних людям. Зіккурати зводили на пагорбах з цегли, облицьовували полірованими плитками. Класичним зразком був зіккурат в Уруці - один з найважливіших центрів релігійної та художньої культури. Набула розвитку й пластика у металі, було використане золото в комбінації з ляпіс-лазуррю, сріблом, раковинами та бронзою. В Урі - царській гробниці, англійський археолог Л. Вулі знайшов дорогоцінності найвищого художнього гатунку: золотий шлем та козла, що спирається на дерево, діадема цариці Шубад, зброю, музичні інструменти, чотириколісні візки, статуї царів, жерців, воїнів. У словесному мистецтві шумери першими застосували спосіб безперервної розповіді про події, що дало змогу створити перші епічні твори.

Стиль шумерського мистецтва був сптийнятий вавілонською, халдейською, ассирійською цивілізаціями. Одночасно з цим закінчилася незалежність міст - держав Месопотамії, тиранічних цартсв, які всі породили мистецтво одинакового стилю. З встановленням персидського панування, з’явилися нові звичаї й вірування. Вавілон перестав бути столицню, палаци спустошились, зиккурати перетворились на руїни. Вавілонська цивілізація, культура якої була останньою фазою шумерської культури, знаменувала собою народження нового соціопсихічного космосу - морально - етичного, предтечу християнського, навколо нового сонця - стражденної людини.

Культура Індії та Китаю.

Індійська культура характерезується більш як тритисячолітньою історією. Спадкоємність індійської культури в значній мірі грунтується на соціальних інститутах і широкому розповсюдженні загальновживаного зводу релігійних цінностей серед різних класів та общин південноазіатського субконтиненту. Крім того , індійська культура складалася на основі аграрної структури суспільства, що й визначило її довготривалість. Перші центри культури існували в Індії в III тис. до н. е. – це Хараппа (Західний Пакистан) та Мохенджо-Даро біля ріки Інд. Ця індійська культура найяскравішим компонентом якої була Хараппа, зросла на підставі місцевих традицій Півночі. Міські центри індійської культури підтримували міцні контакти з Месопотамією, Центральною та Середньою Азією. У Ведійську добу населення Індії вже розвивало плужне землеробство, а в горах, де було важко чи взагалі неможливо розвивати тераси, широко використовувалося примітивне вирубно-вогневе рільництво. Землю спушували мотикою, ато й палицею-копалкою (тхомба), якою в дуже віддалених найглухіших місцях користуються й досі. Допоміжною галуззю господарства було рибальство. Рибу ловили сіткою або загонили її на мілину чи до спеціальної греблі з лози і там ловили руками. Річки були непридатні для навігації, тому основну роль у розвитку засобів комінікації відіграли сухопутні шляхи. В умовах джунглів особливо зручною була їзда на слоні, дороги часто розмивали тропічні дощі, анадійного транспорту не було. Староіндійські міста завжди були багатолюдними й великими. Майнова та соціальна нерівність городян позначилася на міському будівництві, будинки мали неодинакові розміри та комфортність, відрізнялись своєю архітектурою. Замозні господарі зводили собі дво- або триповерхові будинки, нижній поверх яких призначався для торговельних, складських приміщень та майстерень. Господарські прибудови утворювали замкнений прямокутний двір з невеликим садком. Стародавні індійці носили таке саме вбрання що й сьогодні, ходили босоніж, або в простих сандалях. Багато уваги приділяли індійці косметиці, причому особливо любили ароматну пасту з розтертоготна порошок сандалового дерева. Жінки підводили очі чорною сурмою, наносили лаком чи фарбою на чоло мушку (тілаку), фарбували губи й кінчики пальців на ногах і руках. На свята уквітчували себе квітами та гірляндами, що роблять і нинішні індійки.

За Ведійської доби в північно-західних регіонах поширилась така мова як санкрит (термін означає-оброблений, культурний, літературний) – мова індоаріїв. Відомо три різновиди цієї мови: ведійський, епічний і класичний. У другій половині I тис. до н. е. в країні було створено для потреб жерців і політиків ряд штучних мов, які згодом проникли в літературу і драматургію. Одна із цих мов – палі, стала мовою буддизму. Характерно, що мовне розмаїття мало не лише етичну, а й соціальну основу. В мові проявлявся соціальний статус людини, її кастова належність. Багатомовність позначилася і на писемності Індії. Найдавніша індійська писемність склалася ще в епоху Хараппи. Дайдавнішими текстами були едикти царя Ашоки, де використані два різні алфавіти: кхароштхі (названий іменем свого творця - Тхароштха) та брахмі (його автором називають бога Брахму ). Писемність в Індії впродовж багатох століть використовіїувалась виключно тільки для діловодства, а вся релігійно-філософська, наукова та художня література передавалася з покоління в покоління в усній формі. Тексти заучували напам’ять. В перші століття нашої ери в країні з’явилися перші буддійські університети, в яких студенти вивчали релігійно-філософські доктрини, граматику, медицину, логіку. Найбільше славився університет у Наланді, в якому формувався високий рівень науково-природничих та гуманітарних знань, під впливом вавилонських та грецьких наукових ідей в галузях математики та астрономії, фізичні та хімічні знання. Індійці навчились виготовляти ліки, парфуми, фарби, цемент. Винайдена ними в давнину фарба кашайя оранжево-коричневого кольору широко використовується і сьогодні. Давньоіндійські металурги знали секрет виплавки чистого заліза. У V ст. н. е. вони вилили з такого заліза шеститонну колону висотою понад 7 м яка стоїть і сьогодні в місті Делі без жодних слідів корозії. Справжнього розквіту індійська культура надула в II тис. до н. е., в епоху “Рігвед”. На основі великого зібрання гімнів “Рігвед” було створено своєрідну духовно-художню систему індуїзму. Тоді суспільство було поділене на каст, тому саме в цих системах були обгрунтовані морально-правові системи поділу суспільства на чотири стани – брахманів-жерціб, воїнів, землеробів, слуг. Індійська каста – результата тривалого процесу становлення виробничих, правових та культурних відносин між людьми, які поділені між собою за походженням, професією, звичаями та законами. На художню культуру староіндійського суспільства мали індуізм, буддизм, іслам. Людина та навколишній світ зображаються з високою майстерністю. Розквітла буддійська храмова архітектура, яка була на відміну від палацової, кам’яною, тому добре збереглася. Найдавніші культові споруди це ступи, в яких зберігалися буддійські реліквії. Куполоподібна ступа, праобразом якої був, мабудь, земляний могильний пагорб, символізувала порожнечу, минущість та ілюзорність земного буття. Поблизу ступ будували скельні храми та монастирські келії. Вони вирубувались у скелі, спочатку приміщення, а потім скульптурні зображення Будди і святих. Фасад храму по свій висоті прикрашався рельєфами, колонами. Один із найдавніших храмових комплексів зведений у Карлі, на південний схід від сучасного Бомбея, а найвідоміший - Аджанта в Махараштрі з чудовими розписами. З храмобудівництвом розвивалась і скульптура. Скульптори з Матхури полюбляли прикрашати храми витонченими еротичними сценами. Розвивалось і малярство, Рамаяна та пізніше буддійські тексти повідомляли, що індійська знать прикрашала свої апартаменти настінним розписом і станковим живописом.

В Індії розігрувались просто неба театралізовані вистави, пізніше з’явились невеликі театральні приміщення. Декорацій не було. Велика увага приділялася музичному оформленню вистав, монологи чи діалоги артисти декламували співучим головом, але не співали, була відчутна схильність до мелодрам і патетики, трагедіі не розігрували, вважалось, що трагічного вистачає і в реальному житті. Мистецтво танцю упродовж століть мало змінилося. У стародавніх танцях основну роль відігравали ритм і жести, відтворюючи таким чином в рухах цілу історію. Руками і пальцями танцівниці передавали широку гаму емоцій, про різні події з життя людей і тварин.

Китай – країна стародавньої цивілізації: на його території виявлені залишки первісної культури. Первісно-общинний лад існував тут до XIV ст. до н. е. коли сформувалась перша рабовласницька держава Інь. Стародавній Китай збагатив світову культуру значними досягненнями: він є батьківщиною таких винаходів, як компас, спідометр, сейсмограф, порох, книгодрукування, фарфор. В галузі математики був відкритий метод розв’язання рівнянь першого ступеня з двома і трьома невідомими, вичислили відношення довжини кола до його діаметра – число h. В галузі астрономії китайці знали, як вираховувати дату затемнення Сонця, склали один із перших каталогів зірок. Шорокого розвитку набула торгівля Китаю і Індією та країнами Середньої Азії. На весь світ славиться китайська медицина, де вперше було написано “Фармакологію”, вперше почали проводити хірургічні операції з застосуванням наркотичного засобу, вперше описали і застосували метод лікування голковколюванням, масажем.

Китайці створили одну з найдавніших систем письма, яку винайшли, за словами лінгвістів, самі, а не запозичили в інших народів. Китайський ієрогліф – це складна комбінація рисок, кількість яких сягає часом 52-х. До XIX ст. в китайському письмі розділових знаків не існувало. Китайська класична теорія мистецтва зарахувала каліграфічне написання ієрогліфів та іхнє гармонійне розташування на шовку чи папері до способів художнього самовираження, прирівняла каліграфію до живопису. Спочатку китайці писали на кістках жертовних тварин і панцерах черепах, а в I тис. до н. е. вони призвичаїлись писати згори донизу на вузеньких бамбукових чи дерев’яних дощечках. На початку нашої ери китайці першими винайшли папір, винахідником вважається чиновник Цай Лунь, який завідував мануфактурами. Освіту здобували у приватних та державних школах. Освіченим у Китаї вважався той, хто опановував “шістьма мистецтвами”: ритуалом, музикою, вмів стріляти з лука, правити колісницею, писати, рахувати. Досить високого рівня досягли природничі науки: математика, хімія, фізика. Патріархом китайської історіографії вважають Сима Цяня, автора першої систематизованої істоії “Історичні записки”, яка складалася з 130 розділів. “Історію Старшої Хань” почав писати ще один відомий історик – Бань-Гу, а довела цю роботу докінця його сестра, поетеса, єдина жінка історик в Китаї Бань Чжао. За епохи Молодшої Хань китайський уряд створив історіографічне бюро “Східний павільйон”, яке складало “Записки із Східного павильйону про правління Хань”- офіційну хроніку імперії.

Чільне місце у релігійно-міфологічному світогляді китайців посідали тотемні та анімістичні уявлення. Китайці обожнювали явища природи, наділивши небо, землю, зірки, гори, ріки, дерево, камінь магічною силою. Тотемізм і анімізм злились в одне ціле, внаслідок чого священні тварини були наділені фантастичними рисами. Це фенікс, одноріг, дракон , тигр, черепаха. Дракон став символом Китаю та влади імператора. Стрижневим у релігійно-міфологічній системі був культ предків, китайці вірили, що душі предків здатні впливати на живих родичів. Згодом з Індії в Китай проник буддизм, поширився даосизм, які поступово злились в одну релігійну систему під зверхністю конфуціанства.

Старокитайську літературу вперше класифікував Бань Гу, склавши перелік літературних творів, перше місце серед яких посідають канони: “Книга перемін”,”Книга історії, ”Книга пісень”,”Книга ритуалу”, “Весна й осінь”, “Бесіди й судження”. Китайська література заклала ту основу, на якій розквітла середньовічна література японців, корейців, в’єтнамців.

Китайські будівничі здобули собі славу, звівши такі на весь світ відомі споруди: Велику китайську стіну, Гугун – заборонене місто, резиденція китайських імператорів, Великий канал, скульптори створили армію теракотових воїнів, художники - неповторний розпис і вишивку на шовку, порцеляну.