74. Дух, душа і духовність: особливості взаємозв’язку.

Загальноприйнятим вважається те, що своєрідна інтер­претація поняття "дух" започаткувалася ще у міфології.

Дійсно, численні міфи стародавніх суспільств розповіда­ють про існування "духів", фантастичних істот, які органіч­но пов'язані з людиною, її тілом, зовнішнім виглядом та дов­кіллям. "Духи" перебувають у процесі постійної взаємодії з людиною, визначаючи особливості її життя. "Духи" згідно з міфологією існують незалежно (у сучасному контексті — об'єктивно) від поділу їх на шкідливих і корисних для люди­ни. Цю незалежність порушує сама людина, спонукаючи їхнє існування в образах добрих і злих "духів".

Отже, поняття "дух" ("духи") у міфології виникає як не­обхідність означення питання про те, що чихто скеровує діяльність людини, як це скеровування впливає на харак­тер, спосіб життя людини.

Порівняно завершеного вигляду поняття "дух" набуває у релігії. Зокрема, Дух Святий, або Дух Божий (Параклет чи Паракліт, що у перекладі з давньогрецької означає "по­мічник", "розрадник"), у релігійних уявленнях постає як сила божественного натхнення. З погляду християнства, за­вдяки пришестю Ісуса Христа Дух Святий з'являється як те, що "послане" Христом і "свідчить" про нього. "Дух" постає як сфера натхнення, сфера потенційної здатності, що існує об'єктивно, незалежно від життя людини. Визнання об'єк­тивного характеру існування духу дає змогу навіть різнома­нітним сектантам говорити про творчий потенціал духу щодо людини.

Зримий образ духу в християнській традиції — це голуб (власне голубка), який існує як образ певного світового пта­ха, своїм теплом зігріваючи "яйце світове". Поширені у на­родів ісламу уявлення про гігантського чудесного птаха Рух (арабське ruch — дух) постають як фольклорно-казкове опредметнене бачення духу.

Отже, в релігії дух розглядається як об'єктивно існуюче явище, основною здатністю якого є можливість творити лю­дину, її життя, характер і спосіб діяльності. Дух у релігії ототожнюється з особливим проявом сутності Бога (об'єктив­не начало), однак релігія цікава і знаменна насамперед тим, що "заземлює", суб'єктивує явище духу, показує можливість існування його як індивідуального явища. Іншими словами, об'єктивний характер існування духу релігія пов'язує з лю­диною, суб'єктом суспільно-історичного процесу.

Цей зв'язок приводить до виникнення поняття душі як "іскорки" Божественного Духа, яка й "запалює" життям кожну людину. За образним висловлюванням Арістотеля, ре­лігія розуміє під душею те, "що робить тіло живим". Тобто релігія підкреслює, що душа — це окреслений індивідуаль­ним людським існуванням дух. Це те у внутрішньому світі людини, що створене Божественним Духом. Душа — це жит­тєдайне джерело, що є сутністю внутрішнього світу людини.

Однак релігія розглядає людину не як просте Боже ство­ріння, а як істоту, яка зуміла прийняти від Бога і розвинути у собі величезний божественний дар — творити, жити у про­цесі діяльності. Душа як внутрішнє джерело людського існу­вання з необхідністю, як і все людське, потребує свободи, суверенності, незалежності. І тоді вона реалізується у праг­ненні вийти за межі внутрішнього світу людини, "вихлюпу­ючись" у вигляді сили, яка реально скеровує життя людини і суспільства. Ця сила окреслюється поняттям "духовності". Духовність у релігії розглядається як існування таких явищ, які потенційність духу перетворюють у реальність духотворчості. Прикладами релігійного уособлення явища духовності є віра у Бога, любов до Бога, надія на Бога. Це також боже­ственна освяченість людини і всього людського честю, со­вістю, гідністю, відповідальністю, свободою тощо. Все, чим конкретно у своєму житті керується людина і що освячене Богом, у релігії називається духовністю.

Новий злет (і одночасно падіння) у розумінні духу, душі, духовності дає наука. Вона знаменна тим, що стосовно люд­ського життя і людської діяльності (у системі відношення "лю­дина — світ") намагається не тільки пояснити, задля чого лю­дина діє, а й знайти бачення оптимального характеру люд­ської діяльності, пізнати те, що називається істиною. Отже, знайти те одкровення, яке лежить в основі єдності людини і світу. Істина в науці розглядається як дух, який спроможний докорінно змінити життя людини, здатний спрямувати її діяльність на шляху досягнення певної цілі, реалізації проце­су наближення до заповітної мети.

Наука, подібно до релігії, займається обожнюванням. Проте Богом-Духом для неї виступає Істина. І ця істина-дух свою здатність сили, яка скеровує діяльність людини, реалі­зує через психічний стан та мислення конкретного людського індивіда, тобто через внутрішній стан кожної людини.

Тому конкретизацію істини в людській індивідуальності наука називає душею. При цьому душу наука розглядає як органічну єдність психічного стану людини (вивченням цьо­го стану займається психологія) зі способом і характером раціонального пізнання дійсності тією чи іншою мірою. Така душа з необхідністю пов'язується з породженням духовності як історично і логічно визначеного явища, яке й здійснює безпосередній вплив на людину, її життя зокрема та життя суспільства в цілому. У цьому аспекті ідеї, ідеали, а також освячені Істиною (а не Богом, як у релігії) поняття віри, надії, любові, честі, совісті, гідності, порядності, правди, добра, зла, щастя та ін. постають як конкретний прояв духовності.

Суспільне окреслення цих понять робить духовність стро­го визначеною, історично конкретною. Саме така позиція науки у поясненні явища духовності.

Однак, намагаючись бачити духовність як цілковито за­вершену систему, наука стає на шлях заперечення душі, веде до втрати людиною своєї індивідуальності. Наука штовхає духовність у "лабети" істини, прийнятної для всіх, тобто знання, яке відривається від конкретного змісту діяльності свого творця (людини) — науковця.

Обмеженість міфології, релігії і науки у поглядах на дух, душу і духовність намагається подолати філософія. У філосо­фії передусім підкреслюється єдність духу, душі, духовності. За форму цієї єдності філософи визнають своєрідне "кільце" (Г. Скоровода — "світ — кільце"), яке складається з духу, душі, духовності. Це "кільце" не має ні початку, ні кінця. Тому ми, використовуючи як основоположне те чи інше поняття, здатні виявити, що, наприклад, поза духом немає сенсу говори­ти про душу й духовність. Бачення душі неможливе без окрес­лення сфери реалізації духу і духовності. Про духовність — основний чинник людської діяльності — є сенс вести мову тільки як про явище, що веде до нових вершин духу та душі.

У філософії сформувалося переконання, що єдність духу, душі, духовності виявляє унікальні можливості людини у світі, котрий існує незалежно від неї і частиною якого є сама людина. У кінцевому підсумку поняття "дух" вказує нам на існування об'єктивного начала, яке може визначально впли­вати на життєдіяльність окремої людини. Поняття "душа" вказує на неповторність кожної людини, її феноменальність у відношенні до соціального і природного начала. Поняття "духовність" показує, що в об'єктивному плині світових подій людина та людство мають унікальну можливість ке­руватись як об'єктивно існуючими чинниками, так і своїми власними почуттями та думками, поєднувати чуттєве і раціо­нальне в організації свого власного життя. Тому коли йдеть­ся про необхідність злету духовності, треба мати на увазі невблаганний потяг людини до прогресу і щастя. Цей потяг буде спонукальним у життєдіяльності доти, доки існувати­ме єдність духу (об'єктивно існуюче джерело людського жит­тя), душі (суб'єктивний прояв духу, індивідуалізований дух) і духовності (реально існуюча, душею пережита сила духу, що безпосередньо спрямовує діяльність людини).

Усе викладене вище дає змогу дати такі визначення по­нять "дух", "душа", "духовність".

Дух — це об'єктивно існуюче, надіндивідуальне нача­ло, здатне спрямовувати діяльність людини і суспільства.

Душа — індивідуалізований дух, суб'єктивно існуюче начало.

Духовність — це почуття й усвідомлення реальності, яка безпосередньо чи опосередковано спрямовує життє­діяльність людини.

Духовність — це все те у світі, що є реальним кермани­чем життя людини і суспільства.

При цьому слід мати на увазі, що духовність — єдність об'єктивного і суб'єктивного стосовно визначеності люд­ського життя. А тому, залежно від історичних реалій, обста­вин життя певної особи, духовність має розмаїті форми. Але найчастіше виявлення духовності спостерігається у творчій діяльності людини. Звернемося до поширених прикладів.

Розглядаючи сучасну театральну прем'єру (наприклад, балет "Спартак") можемо констатувати, що на сцені немає жодного фізичного атома останнього століття до нашої ери.

Уся наявна матеріальність безпосередньо належить до XX ст. Сцена, реквізит, актори, повітря, пил, електромагнітне поле тощо — безсумнівно сучасні. Лише за певного рівня розвит­ку духовності (театральної культури) глядач стає у певне відношення до подій, що відбувалися дві тисячі років тому. У таких випадках вважають, що спрацювала "духовність", адже артистам вдалося створити певний образ подій, які фізично не відбуваються тут і тепер.

Також виявлення духовності можемо спостерігати у твор­чості окремого вченого, інженера-конструктора. Математик взаємодіє з ідеальним трикутником, квадратом, хордою, гіпо­тенузою та ін., які нікому ніколи не траплялися, які визна­ються неіснуючими реально, які принципово неможливо по­будувати матеріально. Фізики вживають поняття "тіло, на яке діє лише одна сила або не діє жодної"; "абсолютно чорне тіло", "ідеальний газ" тощо, які визнають суто абстрактними об'єктами, що не можуть існувати у дійсності. Конструктор проектує двигун, який більше, ніж існуючі двигуни, має бути наближеним до двигуна з ідеальним коефіцієнтом корисної дії, що існує в уяві та ніколи не буде створений реально.