- •1. Соціокультурна зумовленість філософії.
- •2. Філософське мислення і його специфіка.
- •3. Своєрідність предмету філософії.
- •4. Історичні форми постановки основного питання філософії.
- •5. Структура філософського знання.
- •6. Співвідношення філософських і загальнонаукових методів.
- •7. Діалектика та метафізика як філософські методи.
- •8. Основні функції філософії.
- •9. Категорії філософії як роди буття, форми діяльності та мислення.
- •10. Особливості розвитку та функціонування системи філософських категорій.
- •11. Особливості філософської думки у Стародавній Індії та Стародавньому Китаї.
- •12. Філософія Античності: загальна характеристика.
- •13. Специфіка філософської думки в період Середньовіччя.
- •14. Особливості філософії епохи Відродження.
- •15. Філософія Нового часу.
- •16. Класична німецька філософія.
- •17. Своєрідність філософії українського духу.
- •18. Марксистська філософія: сучасне осмислення основних положень.
- •19. “Філософська антропологія” як напрямок сучасної філософії.
- •20. Екзистенціалізм: загальна характеристика.
- •21. “Філософія життя”: загальна характеристика.
- •22. Філософські ідеї психоаналізу.
- •23. Герменевтика як напрям сучасної філософії.
- •24. Філософські ідеї структуралізму.
- •25. Світогляд як духовно-практичний спосіб освоєння світу.
- •26. Структура світогляду.
- •27. Історичні типи світогляду.
- •28. Класична онтологія та її фундаментальні проблеми.
- •29. Основні рівні буття.
- •30. Філософський зміст категорії “матерія”.
- •31. Рух як спосіб, простір і час як форми існування матерії.
- •32. Некласична онтологія: загальна характеристика.
- •33. Визначальні категоріальні характеристики світу.
- •34. Поняття природи.
- •35. Народонаселення як природне явище.
- •36. Поняття біосфери і ноосфери.
- •37. Поняття глобалізації та форми її існування.
- •38. Глобальні проблеми сучасності.
- •39. Екологічні проблеми і шляхи їх розв’язання.
- •40. Інтелект, почуття, пам’ять і воля як здатності людини.
- •41. Співвідношення понять “людина”, “індивід”, “особа”, “особистість”, “індивідуальність”.
- •42. Проблема визначення сутності людини.
- •43. Проблема сенсу життя людини.
- •44. Проблема свободи і відповідальності.
- •45. Свідомість як найвища форма відображення.
- •46. Феноменологічна концепція свідомості.
- •47. Чуттєве, раціонально-когнітивне та емоційно-вольове у структурі свідомості.
- •48. Евристична і творча функції інтуїції.
- •49. Рівні і форми суспільної свідомості.
- •50. Несвідоме, свідоме і надсвідоме. (див. Пит. 22)
- •51. Основні складові пізнавальної діяльності: суб’єкт і об’єкт, мета і ціль, засоби та результат.
- •52. Гносеологія та епістемологія.
- •53. Можливості та межі пізнавального процесу.
- •54. Проблема істини в теорії пізнання.
- •55. Абсолютність і відносність як властивості істини.
- •56. Проблема критеріїв істини.
- •57. Істина і правда.
- •58. Поняття методу і методології.
- •59. Основні форми наукового пізнання.
- •60. Мова як засіб комунікації та пізнання.
- •61. Функції мови.
- •62. Поліструктурність мови.
- •63. Поняття соціокультурної комунікації.
- •64. Об’єкт і предмет філософії історії.
- •65. Періодизація історії та її критерії.
- •66. Проблема спрямованості, сенсу історії та її цінностей.
- •67. Поняття суспільного і соціального у філософії.
- •68. Основні характеристики суспільства.
- •69. Соціальна структура суспільства.
- •70. Сім’я як соціальна ланка суспільства.
- •71. Нація як соціокультурний феномен.
- •72. Ідеологія та утопія як форми організації суспільства.
- •73. Рушійні сили та суб’єкти соціального процесу.
- •74. Дух, душа і духовність: особливості взаємозв’язку.
- •75. Цінності як ядро духовного світу.
- •76. Гуманізм філософії.
- •77. Поняття філософії економіки.
- •78. Поняття суспільного виробництва та його різновиди.
- •79. Поняття власності і її форм.
- •80. Нтр: сутність, закономірності та соціальні наслідки.
- •81. Поняття політики.
- •82. Поняття політичної системи та її структури.
- •83. Держава – складова політичної організації суспільства.
- •84. Правова держава і громадянське суспільство: поняття, проблеми формування і розвитку.
- •85. Поняття культури.
- •86. Масова культура, контркультура і антикультура.
- •87. Поняття цивілізації.
- •88. Традиції і новаторство в культурі.
- •89. Співвідношення національного і загальнолюдського у культурі.
- •90. Поняття міжкультурної комунікації.
24. Філософські ідеї структуралізму.
У середині XX ст. в європейській філософії сформувалась течія, яка дістала назву структуралізм. Його основні представники: КЛеві-Стросс(нар.1908), ЖЛакан (1901-1981), М.Фуко (1926-1984), Р.Барт (1915— 1980) та ін.
Структуралізм — це загальна назва ряду напрямків у соціогуманітар-ному пізнанні XX ст., пов'язаних із виявленням структури, тобто сукупності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різних перетворень і змін. Пошук структур відбувається в різних сферах культури.
Структуралізм можна умовно поділити на дві лінії: перша — власне філософські ідеї самих вчених-структуралістів; друга — структуралістська ідеологія, що поширилась у Франції в 60—70-ті роки. В даному випадку мова піде про структуралізм як філософську течію.
Об'єктом дослідження структуралізму є культура як сукупність знакових систем, найважливішою з яких є мова, але сюди належать також наука, мистецтво, міфологія, релігія, мода, реклама тощо. Саме на цих об'єктах структурний аналіз дає змогу виявити приховані закономірності, яким несвідомо підкоряється людина. У зв'язку з цим Лакан проводить думку про подібність між структурами мови та механізмами дії несвідомого. На цьому він будує культурологічну концепцію, суть якої полягає у пріоритеті символічного над реальним.
Структуралізм як явище філософської думки пройшов ряд етапів. Перший характеризується становленням методу дослідження (лінгвістичний структуралізм). Концепції структуралістів, попри усі розбіжності, мають спільні риси: 1) виділення первинної множини об'єктів, у яких можна передбачити наявність єдиної структури; 2) розчленування об'єктів (текстів) на елементарні частини, в яких типові відношення зв'язують різнорідні пари елементів; 3) розкриття відношень перетворення між частинами, систематизація їх і побудова абстрактної структури; 4) виведення із структури усіх теоретично можливих наслідків та перевірка їх на практиці. Для цього етапу характерним є також протест проти психологізму і прагнення визначити структуру мови, відволікаючись від її розвитку.
Другий етап пов'язаний з поширенням методів структурної лінгвістики на різноманітні сфери культури. Це в першу чергу стосується діяльності французького вченого КЛеві-Стросса. Він застосував цей метод для аналізу культурного життя первісних племен. З його точки зору, тотемізм, ритуали, міфи є своєрідною мовою. Леві-Стросс формулює ідею надраціоналізму як гармонію чуттєвого і раціонального начал, втрачену сучасною європейською цивілізацією, але збережену на рівні первісного мислення. А Р.Барт, навпаки, поширює цей підхід на усвідомлення європейських соціальних явищ.
Леві-Стросс та його однодумці складають школу етнологічного структуралізму. Етнологія, підкреслює Леві-Стросс, не є ні окремою наукою, ні наукою новою: вона найдавніша і найзагальніша форма того, що ми називаємо гуманізмом.
Структурна антропологія як методологічний напрямок у вивченні соціокультурних явищ традиційних суспільств спирається на такі основні принципи: 1) явище культури розглядається в єдності своїх внутрішніх і зовнішніх зв'язків; 2) явище культури аналізується як багаторівневе цілісне утворення; 3) дослідження явища проводиться в рамках конкретної культури. Кінцевим результатом дослідження є моделювання структури.
Аналізуючи структуралізм, можна показати його позитивні моменти і значення його для науки в цілому. Це, по-перше, ретельна розробка механізмів комунікацій; по-друге, опора на багатомірність культурних утворень. Проте структуралізм відмовляється від активності суб'єкта як носія культури, недооцінює індивідуальність, абсолютизує знаково-мовну систему. Структуралізм потребує синтезу з іншими науками. Це вдалося реалізувати постструктуралізму, який спробував подолати недоліки структуралізму.
Постструктуралізм (неоструктуралізм) — це загальна назва ряду підходів у філософії та соціогуманітарному пізнанні, що склалися в основному у Франції. Головними його представниками є: Ж.Дерріда (нар.1930), Ж.Дельоз (нар.1926), Ж.Бодрійяр (нар.1929), Х.Блум (нар.1930), Ж.-Ф.Л'ютар (нар. 1924) та ін. Постструктуралізм не утворює організаційної єдності і не має спільної програми, тому ознайомимося з ним через концепції деяких вчених.