48. Темпи мовних змін. Проблема прогресу в розвитку мов.

Мовні зміни –це результат тотожності (відповідності)мовної одиниці самій собі і результат порушення цієї тотожності.

Не все в мові змінюється з однаковою швидкістю. Мовлення змінюється швидше від мови, лексика від граматики, синтаксис від морфології. Та й не вся лек­сика змінюється в однаковому темпі. Словниковий фонд, особливо його ядро, змінюється дуже повільно порівняно з периферійною лексикою. Як довів автор методу глотохронології М. Сводеш, найнеобхідніші і найважливіші слова основного словникового фонду, що позначають речі, явища і поняття, які обов'язко­ві для будь-якої культури і в будь-який історичний відтинок часу, обновлюються за 1000 років на 20 відсотків.

Темпи змін залежать від багатьох причин. Фоне­тичні зміни, які є дуже повільними, відбуваються швид­ше за сприятливих умов.

Дуже повільно змінюється й граматична, особливо морфологічна система. Хоч у розвитку мови бувають більш інтенсивні і менш інтенсивні періоди, однак мова ніколи не зміню­ється різко. В іншому разі різні покоління людей не розуміли б одне одного. Повільність і неодночасність змін різних підсистем забезпечують надійне функціо­нування мови як засобу спілкування.

Темпи мовних змін залежать також від соціаль­них умов функціонування мови, від мовних контак­тів, від писемної традиції тощо. У доісторичні часи мови змінювалися швидше. З появою писемності темпи мовних змін уповільнилися.

Питання про прогрес у розвитку мов. Нині у мовознавстві прийнято розрізняти абсолют­ний і відносний прогрес. У мові переважає відносний прогрес. Його передусім пов'язують із мовною техні­кою. Мають рацію ті вчені, які вважають, що поява аналітичної будови в різних мовах світу є вдоскона­ленням, однак це всього лише вдосконалення мовної техніки, що ні в якому разі не відображає вище абст­рактне мислення, як це стверджували Єсперсен, Жир-мунський та ін.

Абсолютний прогрес пов'язаний не зі змінами в техніці, а з розвитком можливостей виразити мовний зміст. Він виявляється передусім у розширенні слов­никового складу, у збільшенні значень слів, у вдоско­наленні стилістичних можливостей мови (стилістичній спеціалізації мовних засобів), а також у впорядкуванні синтаксису, який у давніх мовах не мав такої багатої і чіткої системи засобів.

Поняття прогресу в мові в різні періоди трактува­лося неоднаково. Ученими античності, середніх віків та епохи Відродження ця проблема взагалі не порушу­валася, оскільки тоді питання історичного підходу до вивчення мови не було відомим. Уперше зробили спро­бу пояснити розвиток мови представники порівняльно-історичного мовознавства.

Прогрес у мовних змінах вбачали І. О. Бодуен де Куртене та О. Єсперсен. На підтвердження своєї дум­ки Бодуен де Куртене наводив такі факти: 1) пересу­нення вперед більш задніх артикуляцій, що робить мовлення членороздільнішим, чіткішим; 2) скорочен­ня довжини слів, як це сталося в більшості мов, особ­ливо англійській; 3) спрощення граматичних систем. Єсперсен, як і Гумбольдт, пов'язував прогрес із морфо­логічними типами мов. Найдосконалішими вважали аналітичні мови. Переваги аналітичних мов вбачали в тому, що форми стали коротшими (їх легше вимовля­ти), їх стало менше (їх легше запам'ятати), утворення форм стало регулярнішим (не потрібно запам'ятову­вати аномалії, винятки), аналітичний спосіб виражен­ня граматичних значень є зручнішим від синтетич­ного (легше виражати значення), відсутність узго­дження полегшило користування мовою (не стало повторень у вираженні того самого граматичного зна­чення).

Отже, прогрес у мові не можна пов'язувати з типом граматичної будови. Немає єдиного напрямку типоло­гічного розвитку мов. Усі мови здатні однаковою мі­рою виконувати свої суспільні функції, однак різні можливості розвитку мов залежать від соціальних чинників. У мові одночасно діє відносний і абсолют­ний прогрес, через що вона, вдосконалюючись, ніколи не досягає довершеності.

№49

Лінгвістичні методи дослідження

Метод (від грец. теіпосіоз «шлях дослідження, пізнання») — систе­ма правил і прийомів підходу до вивчення явищ і закономірностей природи, суспільства і мислення; шлях, спосіб досягнення певних результатів у пізнанні і практиці, тобто спосіб організації теоретич­ного і практичного освоєння дійсності..Лінгвістичні методи дослідження:

Найдавнішим і найпоширенішим основним мово­знавчим методом є описовий.

Описовий метод — планомірна інвентаризація одиниць мови і по­яснення особливостей їх будови та функціонування на певному (даному) етапі розвитку мови, тобто в синхронії.

В описовому методі розрізняють такі послідовні етапи: 1) виділення одиниць аналізу (фонем, морфем, лексем, конструкцій тощо); 2) членування виділених одиниць (вторинна сегментація): поділ речення на словосполучення, словосполучення на словоформи, словоформи на морфеми, морфеми на фонеми, фонеми на диференційні ознаки; 3) класифікація й інтерпре­тація виділених одиниць.

Описовий метод використовує прийоми зовнішньої та внутрішньої інтерпретації. Прийоми зовнішньої інтерпретації бувають двох видів: а) за зв'язком з позамовними явищами (соціологічні, логіко-психоло-гічні, артикуляційно-акустичні); б) за зв'язком з іншими мовними одиницями (прийоми міжрівневої інтерпретації).Соціологічні прийоми застосовують при норматив­но-стилістичному й історичному вивченні мови, при дослідженні словникового складу тощо. До соціологіч­них належить прийом «слів і речей», запропонований Г. Шухардтом і Р. Мерінгером, згідно з яким історію слова вивчають разом з історією позначуваної словом речі; прийом тематичних груп, тобто груп слів, пов'яза­них спільною темою (назви певних груп рослин, назви птахів, назви одягу, назви взуття, назви погодних явищ, часових понять, почуттів тощо); прийом стильо­вого аналізу (стилістична характеристика словниково­го складу мови та засобів художнього твору).

Логіко-психологічні прийоми застосовують у дос­лідженні зв'язку змісту мовних одиниць і категорій з одиницями мислення (співвіднесеність слова і понят­тя, речення і судження; різні типи значень і мовних категорій; актуальне членування речення, глибинна се­мантична структура речення та ін.).

Порівняльно-історичний метод (компаративний, лінгвогенетич-ний) — сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дос­лідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встанов­лення закономірностей їх розвитку.

Цей метод ґрунтується на наукових прийомах від­творення (реконструкції) не зафіксованих писемністю наявних у минулому мовних фактів шляхом планомір­ного порівняння відповідних пізніших фактів двох чи більше конкретних мов, відомих за писемними пам'ят­ками або безпосередньо за їх уживанням у мовленні. Як свідчить сам термін, техніка порівняльно-історич­ного методу складається з двох паралельних процедур: порівняння мовних явищ (причому для цього залуча­ють тільки споріднені мови) і їх розгляд в історичному аспекті.

Метод лінгвістичної географії (ареальний) — сукупність прийомів^ які полягають у картографуванні елементів мови, що розрізняють її діалекти.

Будь-який лінгвістичний опис, пов'язаний із вихо­дом за межі однієї мови, передбачає встановлення їх подібностей і відмінностей. Для цього використовують зіставний метод.

Зіставний метод (контрастивний, типологічний) — сукупність при­йомів дослідження й опису мови через її системне порівняння з іншою мовою з метою виявлення її специфіки.

Цей метод застосовується до вивчення будь-яких мов — споріднених і неспоріднених.

Подібно до описового методу він спрямований на сучасний (певний) стан мови. Головним його предметом є дослідження структури мови в її подібностях і від­мінностях.

Мовна типологія — порівняльне вивчення структурних і функціо­нальних особливостей мов незалежно від їх генетичної природи.Для встановлення структури мови і систематизації її одиниць використовують структурний метод.Структурний метод — метод синхронного аналізу мовних явищ лише на основі зв'язків і відношень між мовними елементами.

Дистрибутивний аналіз — методика дослідження мови на основі оточення (дистрибуції, розподілу) окремих одиниць у тексті.Дистрибутивний аналіз перебуває в тісному зв'язку з методикою безпосередніх складників.Методика безпосередніх складників (БС) — прийом подання сло­вотвірної структури слова і синтаксичної структури словосполучен­ня та речення у вигляді ієрархи складових елементів.Основні принципи методики БС, як і дистрибутивно­го аналізу, були сформульовані Л. Блумфільдом, а далі розроблені представниками дескриптивної лінгвістики К. Пайком, Ч. Хоккетом, Р. Уеллзом і С. Четменом.Для дослідження змістового аспекту значеннєвих оди­ниць мови найефективнішим є компонентний аналіз.Компонентний аналіз — система прийомів лінгвістичного вивчен­ня значень слів, суть якої полягає в розщепленні значення слова на складові компоненти, які називають семами, семантичними множниками і, зрідка, маркерами.

№50

Описовий метод дослідження мови

Описовий метод — планомірна інвентаризація одиниць мови і по­яснення особливостей їх будови та функціонування на певному (даному) етапі розвитку мови, тобто в синхронії.

В описовому методі розрізняють такі послідовні етапи: 1) виділення одиниць аналізу (фонем, морфем, лексем, конструкцій тощо); 2) членування виділених одиниць (вторинна сегментація): поділ речення на словосполучення, словосполучення на словоформи, словоформи на морфеми, морфеми на фонеми, фонеми на диференційні ознаки; 3) класифікація й інтерпре­тація виділених одиниць.

Описовий метод використовує прийоми зовнішньої та внутрішньої інтерпретації. Прийоми зовнішньої інтерпретації бувають двох видів: а) за зв'язком з позамовними явищами (соціологічні, логіко-психоло-гічні, артикуляційно-акустичні); б) за зв'язком з іншими мовними одиницями (прийоми міжрівневої інтерпретації).

Соціологічні прийоми застосовують при норматив­но-стилістичному й історичному вивченні мови, при дослідженні словникового складу тощо. До соціологіч­них належить прийом «слів і речей», запропонований Г. Шухардтом і Р. Мерінгером, згідно з яким історію слова вивчають разом з історією позначуваної словом речі; прийом тематичних груп, тобто груп слів, пов'яза­них спільною темою (назви певних груп рослин, назви птахів, назви одягу, назви взуття, назви погодних явищ, часових понять, почуттів тощо); прийом стильо­вого аналізу (стилістична характеристика словниково­го складу мови та засобів художнього твору).

Логіко-психологічні прийоми застосовують у дос­лідженні зв'язку змісту мовних одиниць і категорій з одиницями мислення (співвіднесеність слова і понят­тя, речення і судження; різні типи значень і мовних категорій; актуальне членування речення, глибинна се­мантична структура речення та ін.).

Артикуляційно-акустичні прийоми мають місце при вивченні звуків у аспекті фізіологічному (артику­ляція — місце і спосіб творення звуків) і фізичному (участь голосу і шуму, тембр, тон тощо).

Прийоми міжрівневої інтерпретації полягають у тому, що одиниці одного рівня використовують як за­сіб лінгвістичного аналізу одиниць іншого рівня. У міжрівневому аналізі властивості досліджуваного явища розглядають з погляду суміжного рівня. Це відкриває нові особливості явищ, які розглядають, і до­помагає встановити міжрівневі зв'язки. Наприклад, синтаксис вивчають з погляду морфологічного вира-

уКЄННЯ .

Прийоми внутрішньої інтерпретації — це різні способи вивчення мовних явищ на основі їх систем­них парадигматичних і синтагматичних зв'язків, тоб­то, як висловлювався Ф. де Соссюр, вивчення мови в самій собі і для себе самої. Парадигматична методи­ка охоплює опозиційний прийом (на основі зіставлен­ня і протиставлення мовних одиниць встановлюють­ся їх диференційні ознаки, а на основі спільності й відмінності одиниці об'єднуються в різні парадигма­тичні групи). Парадигматична методика доповнюєть­ся синтагматичною, тобто вивченням сполучуванос­ті досліджуваних одиниць, їх контексту. Синтагмати­ка нерідко розкриває приховані властивості мовної одиниці, які при парадигматичному (опозиційному) підході можуть бути непоміченими.

Описовий метод має широке застосування. Його використовують не тільки для опису мовних елемен­тів (фонем, морфем, слів, конструкцій, суперсегмент-них одиниць, граматичних категорій та ін.), а й для вивчення функціонування мови. Опис фактів мови є їх якісним аналізом, систематизацією, що створює те­орію.

Досягнення описового методу надзвичайно вагомі. На його основі створені описові граматики різних мов (шкільні та для вищих навчальних закладів) і багато типів словників (тлумачні, орфографічні, орфоепічні, синонімічні, антонімічні, фразеологічні, мови письмен­ників та багато інших). Цей метод і донині найповніше і найміцніпіе пов'язує мовознавство з потребами суспі­листва

№51

Зіставний метод. Проблеми мовних універсалій

Зіставний метод (контрастивний, типологічний) — сукупність при­йомів дослідження й опису мови через її системне порівняння з іншою мовою з метою виявлення її специфіки.Цей метод застосовується до вивчення будь-яких мов — споріднених і неспоріднених.Подібно до описового методу він спрямований на сучасний (певний) стан мови. Головним його предметом є дослідження структури мови в її подібностях і від­мінностях.Зіставний метод спрямований передусім на вияв­лення відмінностей між зістав люваними мовами, він ніби є зворотним боком порівняльно-історичного.Зіставний метод установлює між порівнюваними мовами відношення контрасту на всіх мовних рівнях: діафонію (фонологічні розходження), діаморфію (гра­матичні розходження), діасемію (семантичні розхо­дження) і діалексію (лексичні розходження). Вважаєть­ся, що він ефективний у вивченні споріднених і, особливо, близькоспоріднених мов, оскільки їх контрастні ознаки чітко виявляються на тлі подібних ознак.

Хоч перші спроби зіставного вивчення мов робили­ся ще у XVIIIст. і зіставний метод повністю сформу­вався в ЗО—40-х роках XXст

Проблеми мовних універсалій

Зіставний метод пов'язаний з проблематикою мов­ної типології та універсалій (ці мовознавчі категорії є результатом застосування зіставного методу).Мовні універсали (від лат. ипмегзаііз «загальний») — суттєві влас­тивості, важливі характеристики, наявні в усіх мовах або в більшос­ті з них.Мовні універсали визначають на основі трьох пара­метрів: 1) спільність властивостей усіх мов на відміну від мови тварин; 2) сукупність змістових категорій, що виражаються певними засобами в мові; 3) спільність властивостей самих мовних структур. Прикладом мов­ної універсали першого типу може бути така: на люд­ській мові можна легко породжувати й сприймати нову інформацію; а другого — в усіх мовах виражені відно­шення між суб'єктом і предикатом, категорії посесив-ності, оцінки, множинності. Універсали показують, що може бути в мові і чого не може бути в мові, тобто вони визначають ті обмежен­ня, які накладаються на мову, і демонструють спіль­ність принципів побудови всіх мов. Крім синхронічних, про які йшлося вище, виділя­ють діахронічні універсали. Діахронічний харак­тер мають переважно лексико-семантичні універсали: в усіх мовах слова із значенням «тяжкий» (вага) набува­ють значення «трудний», слова із значенням «гіркий» (смак) — «сумний, болісний, печальний», слова із зна­ченням «солодкий» (смак) — «приємний» тощо. Мовні універсали поділяють на дедуктивні (вста­новлюються шляхом припущення, обов'язкові для всіх мов) та індуктивні (встановлюються емпірично і є в усіх відомих мовах); абсолютні (які не мають винятків) і статистичні (позначають явища високого ступеня ймовірності, але не охоплюють усі мови; їх назива­ють фреквенталіями); прості (елементарні), які ствер­джують наявність або відсутність чогось (у всіх мовах є X) і складні (імплікаційні)_уякі стверджують певну залежність між різними явищами (якщо в мові є X, то в ній є й У).

№52Лінгвістичні методи дослідження

Метод (від грец. теіпосіоз «шлях дослідження, пізнання») — систе­ма правил і прийомів підходу до вивчення явищ і закономірностей природи, суспільства і мислення; шлях, спосіб досягнення певних результатів у пізнанні і практиці, тобто спосіб організації теоретич­ного і практичного освоєння дійсності..Лінгвістичні методи дослідження:

Найдавнішим і найпоширенішим основним мово­знавчим методом є описовий.

Описовий метод — планомірна інвентаризація одиниць мови і по­яснення особливостей їх будови та функціонування на певному (даному) етапі розвитку мови, тобто в синхронії.

В описовому методі розрізняють такі послідовні етапи: 1) виділення одиниць аналізу (фонем, морфем, лексем, конструкцій тощо); 2) членування виділених одиниць (вторинна сегментація): поділ речення на словосполучення, словосполучення на словоформи, словоформи на морфеми, морфеми на фонеми, фонеми на диференційні ознаки; 3) класифікація й інтерпре­тація виділених одиниць.

Описовий метод використовує прийоми зовнішньої та внутрішньої інтерпретації. Прийоми зовнішньої інтерпретації бувають двох видів: а) за зв'язком з позамовними явищами (соціологічні, логіко-психоло-гічні, артикуляційно-акустичні); б) за зв'язком з іншими мовними одиницями (прийоми міжрівневої інтерпретації).Соціологічні прийоми застосовують при норматив­но-стилістичному й історичному вивченні мови, при дослідженні словникового складу тощо. До соціологіч­них належить прийом «слів і речей», запропонований Г. Шухардтом і Р. Мерінгером, згідно з яким історію слова вивчають разом з історією позначуваної словом речі; прийом тематичних груп, тобто груп слів, пов'яза­них спільною темою (назви певних груп рослин, назви птахів, назви одягу, назви взуття, назви погодних явищ, часових понять, почуттів тощо); прийом стильо­вого аналізу (стилістична характеристика словниково­го складу мови та засобів художнього твору).

Логіко-психологічні прийоми застосовують у дос­лідженні зв'язку змісту мовних одиниць і категорій з одиницями мислення (співвіднесеність слова і понят­тя, речення і судження; різні типи значень і мовних категорій; актуальне членування речення, глибинна се­мантична структура речення та ін.).

Порівняльно-історичний метод (компаративний, лінгвогенетич-ний) — сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дос­лідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встанов­лення закономірностей їх розвитку.

Цей метод ґрунтується на наукових прийомах від­творення (реконструкції) не зафіксованих писемністю наявних у минулому мовних фактів шляхом планомір­ного порівняння відповідних пізніших фактів двох чи більше конкретних мов, відомих за писемними пам'ят­ками або безпосередньо за їх уживанням у мовленні. Як свідчить сам термін, техніка порівняльно-історич­ного методу складається з двох паралельних процедур: порівняння мовних явищ (причому для цього залуча­ють тільки споріднені мови) і їх розгляд в історичному аспекті.

Метод лінгвістичної географії (ареальний) — сукупність прийомів^ які полягають у картографуванні елементів мови, що розрізняють її діалекти.

Будь-який лінгвістичний опис, пов'язаний із вихо­дом за межі однієї мови, передбачає встановлення їх подібностей і відмінностей. Для цього використовують зіставний метод.

Зіставний метод (контрастивний, типологічний) — сукупність при­йомів дослідження й опису мови через її системне порівняння з іншою мовою з метою виявлення її специфіки.

Цей метод застосовується до вивчення будь-яких мов — споріднених і неспоріднених.

Подібно до описового методу він спрямований на сучасний (певний) стан мови. Головним його предметом є дослідження структури мови в її подібностях і від­мінностях.

Мовна типологія — порівняльне вивчення структурних і функціо­нальних особливостей мов незалежно від їх генетичної природи.Для встановлення структури мови і систематизації її одиниць використовують структурний метод.Структурний метод — метод синхронного аналізу мовних явищ лише на основі зв'язків і відношень між мовними елементами.

Дистрибутивний аналіз — методика дослідження мови на основі оточення (дистрибуції, розподілу) окремих одиниць у тексті.Дистрибутивний аналіз перебуває в тісному зв'язку з методикою безпосередніх складників.Методика безпосередніх складників (БС) — прийом подання сло­вотвірної структури слова і синтаксичної структури словосполучен­ня та речення у вигляді ієрархи складових елементів.Основні принципи методики БС, як і дистрибутивно­го аналізу, були сформульовані Л. Блумфільдом, а далі розроблені представниками дескриптивної лінгвістики К. Пайком, Ч. Хоккетом, Р. Уеллзом і С. Четменом.Для дослідження змістового аспекту значеннєвих оди­ниць мови найефективнішим є компонентний аналіз.Компонентний аналіз — система прийомів лінгвістичного вивчен­ня значень слів, суть якої полягає в розщепленні значення слова на складові компоненти, які називають семами, семантичними множниками і, зрідка, маркерами.

26. Соціальні спільності людей. Важлива роль у життєдіяльності суспільства належить соціальним спільностям людей. Різноманітні соціальні спільності, як суб’єкти суспільних, зокрема національних та міжнаціональних відносин, надають їм своєрідної особливості, неповторності, збагачуючи загальний процес розвитку етносоціального буття, соціуму загалом.Етносуспільні відносини можна характеризувати, як взаємовідносини людей, що належать до різних соціальних спільностей. Історично першою соціальною формою спільності людей є рід. З розвитком первісного суспільства чисельність родів поступово збільшується, пізніше відбувається об’єднання їх у фратрії (братсва). А фратрії – у племена. Плем’я – відносно стала спільність людей, що характеризується кровно-родинними відносинами, певною спільністю спів племінників, єдиною мовою, племінною самосвідомістю, спільними елементами первісної культури. Народність – соціальна спільність людей, що характеризується спільністю теорії, єдиною мовою (поряд із існуванням різних діалектів племен, що входять у народність), елементами єдиної культури.Особливості соціальних спільнот арактерною рисою соціальної спільності (місто, село, трудовий колектив, родина і т.д.) є те, що соціальні системи складаються саме на її базі. Соціальна спільність являє собою сукупність людей, що характеризують умови їхньої життєдіяльності (економічний, соціально-статусне, рівень професійної підготовки й утворення, інтереси і потреби і т.д.), загальні для даної групи взаємодіючих індивідів (нації класи, соціально-професійні групи, трудові колективи і т.п.); приналежність до історично сформованих територіальних утворень (місто, село, регіон), приналежність досліджуваної групи взаємодіючих індивідів до тих чи інших соціальних інститутів (родина, утворення, наука, політика, релігія, і т.д. ). Соціальна система, таким чином, виступає як органічна єдність трьох сторін - соціальної спільності, соціальної організації і культури.Всі соціальні різновиди(типи) мов— історично змінні сутності і ситуативно зумовлені. Використання професіоналізмів, жар­гонізмів, арготизмів, побудов таємних мов викликається пев­ною комунікативною ситуацією. Соціальні варіанти мови не мають власної гра­матичної будови і, оскільки лексика є найбільш відкритою системою в мові, вони вільно обмінюються своїми лексичними елементами.

Професіоналізми, жаргонізми й арготизми не належать до лексики літературної мови, однак їх часто можна зустріти в мові художньої літератури, де письменники використовують їх з метою створення колориту зображуваного соціального середовища.

Арготизми, арґо́ (з франц. argot, жаргон, первісне — жебрацтво) — слова та вирази, що обмежено вживаються в мові окремих соціальних груп. Інколи від арго відділяють окремо таємні мови бродячих ремісників, торгівців і подібні, наприклад, російських офенів чи українських лірників. Власне професійна лексика в таких мовах не перевищує п'яти процентів всього словникового фон­ду, а основну масу їх словника складають штучно утворені чи перекручені слова народної мови, зрозумілі тільки представ­никам цієї соціальної групи. От приклад речення з мови українських лірників: Годі сухмаї кусморити„ хоч ставреників накурляю. — «Годі сухарі гризти, хоч вареників наварю».Професіоналізми — слова й живомовні звороти, властиві мові людей певного фахуУ будь-якій професії є своя вузька термінологія.(друкарська помилка — ляп, синхрофазотрон — каструля. Особливості професійної лексикиНа відміну від термінів, професіоналізми не мають виразного наукового визначення й не становлять цілісної системи. Якщо терміни — це зазвичай абстрактні поняття, то професіоналізми — конкретні, тому що детально диференціюють ті предмети, дії, якості, що безпосередньо пов'язані зі сферою діяльності відповідного фаху, для прикладу:

• слова та словосполуки, притаманні мові моряків: кок (кухар), камбуз (кухня), кубрик (кімната відпочинку екіпажу), бак (носова частина корабля),

• професіоналізми працівників банківсько-фінансової, торговельної та подібних галузей: зняти касу, підбити, прикинути назви фігур вищого пілотажу:

• професіоналізми користувачів ПК: мама (материнська плата), клава (клавіатура), скинути інформацію (переписати), глюк (збій програми), вінт — вінчестер (твердий диск накопичування інформації);

• професіоналізми музикантів, наприклад: фанера (фонограма), ремікс (нова версія відомої мелодії), розкрутити (розрекламувати пісню, ім'я).Жаргон(фр."незрозуміла, пташина мова") - один з різновидів соціальних діалектів, що відрізняється від літературної мови використанням специфічної, експресивно забарвленої лексики, синонімічної до слів загального вжитку, а також фразеології, часом особливостями вимови. Жаргонізмами (франц. jargon, від галло-романського gargone — базікання) називаються слова, вживання яких обмежене нормами спілкування, прийнятими в певному соціальному середовищі.Професійний характер мають, наприклад, слова і вирази вузівського жаргону пара — «лекція»,

№54

Територіальна і соціальна диференціація мови

Диференціацією суспільства зумовлена особлива мова декласованих елементів — жебраків, злодіїв, бомжів тощо. Це своєрідні засекречентаємні мови, створені з метою "зашифрування" від по сторонні передаваного повідомлення.Із суспільним розшаруванням пов'язана професійна диференціація мови.Існують різні професійні субмови (підмови), які, як правило,

відрізняються від загальнонародної мови лише спеціальними словами. Так,у мові гончарівуживаються такі слова, як пук "середня випукла частинавиробу", криси "верхні краї виробу", у мові друкарів — кегль, капітель,курсив, петит (назви видів шрифту.Суспільний характер має й територіальна диференціація мови. Як правило,територіальні особливості кожної мови полягають у вимові звуків, услововживанні, у граматичних формах і синтаксичних конструкціях. Так,скажімо, в західних областях України вживають такі специфічні слова, якстрий "дядько по батькові", вуйна "тітка по матері", файний "добрий","гарний", граматичні конструкції типу Я ся бою, Ходив єм до него тощо.Засоби спілкування на обмеженій території називають діалектом. Чимсуспільство слабше економічно й політичне, тим у ньому більше місцевихговорів. Так, на декілька тисяч аборигенів Австралії припадає 200діалектів. Нерідко мовні діалекти настільки різняться, що це утруднюєвзаєморозуміння між членами одномовного суспільства. Наприклад, німцю,що розмовляє нижньонімецьким діалектом, важко зрозуміти німця, якийрозмовляєверхньонімецьким. Між діалектами китайської мови різниця більша, ніж, скажімо, між чеською і словацькою чи українською білоруською мовами. Діалекти і незначні територіальні відмінності в мові— говірки — вивчає лінгвістична наука діалектологія.Діалекти протиставляються літературній мові. Літературна мова — це мова,

оброблена майстрами слова, письменниками. Від діалектної мови вона відрізняється тим, що має певні кодифіковані (зафіксовані у словниках тапідручниках) норми щодо вимови, слововживання, граматичних форм, якихповинні дотримуватися мовці. Це своєрідний зразок, еталон правильногокористування мовою.Літературна мова виступає в усній та писемній формах і характеризується

стилістичною диференціацією. Стилі різняться стійкими особливостями у

використанні мовних засобів. Існують розмовно-побутовий,

газетно-публіцистичний, професійно-технічний, офіційно-діловий і

науковий стилі.

Отже, мова і суспільство перебувають у тісному взаємозв'язку. Немає

жодної суспільної сфери, куди б не проникала мова. Вплив суспільства на

мову і мови на суспільство вивчає спеціальна лінгвістична дисципліна —

соціолінгвістика.

№55

Лінгвостатистичні прийоми і математична методика в мовознавстві

Методика безпосередніх складників

Методика безпосередніх складників (БС) — прийом подання сло­вотвірної структури слова і синтаксичної структури словосполучен­ня та речення у вигляді ієрархи складових елементів.

Основні принципи методики БС, як і дистрибутивно­го аналізу, були сформульовані Л. Блумфільдом, а далі розроблені представниками дескриптивної лінгвістики К. Пайком, Ч. Хоккетом, Р. Уеллзом і С. Четменом.

В основу аналізу за БС покладено поступове члену­вання висловлення на бінарні складники, яке про­довжується доти, доки не залишаться неподільні еле­менти (кінцеві складники).

Трансформаційний аналіз — експериментальний прийом визна­чення синтаксичних і семантичних подібностей і відмінностей між мовними об'єктами через подібності й відмінності в наборах їх трансформацій.

Методику трансформаційного аналізу опрацювали і ввели в наукову практику на початку 50-х років XXст. 3. Харріс і Н. Хомський. Суть цієї методики полягає в тому, що в основі класифікації мовних структур лежить їх еквівалентність іншим за будовою структу­рам, тобто можливість однієї структури перетворюва­тися на іншу (наприклад, активна конструкція може трансформуватися в пасивну).Трансформаційний аналіз ґрунтується на уявленні, що в основі будь-якої складної синтаксичної структури лежить проста, через що за допомогою невеликого набо­ру правил перетворень можна з простих структур вивес­ти складні.

Компонентний аналіз — система прийомів лінгвістичного вивчен­ня значень слів, суть якої полягає в розщепленні значення слова на складові компоненти, які називають семами, семантичними множниками і, зрідка, маркерами.За цими ознаками (компонентами) лексичні одини­ці різняться між собою або об'єднуються. Виділення в лексичній одиниці складових елементів здійснюється шляхом зіставлення її з іншими одиницями, які ма­ють з нею семантичну спільність.

Застосування математичних методів у мовознавстві.

Активне використання математичних методів у ви­вченні мови почалося в середині XXст. Розрізняють кількісні й статистичні методи. Кіль­кісні методи зводяться до простого підрахунку час­тоти вживання мовних одиниць. Статистичні ме­тоди передбачають використання різних формул для виявлення правил розподілу мовних одиниць у мов­ленні, для виміру зв'язків між мовними елементами, для встановлення тенденцій у розвитку та функціону­ванні мови та для встановлення залежності між якіс­ними й кількісними характеристиками мови.Останнім часом вико­ристання цих методів до вивчення мовного матеріалу значно зросло, і можна говорити, що в математичній лінгвістиці виокремилися два розділи, або напря­ми, — лінгвостатистика і стилостатистика.

Основна увага лінгвостатистики звернена на дос­лідження того, що в мові визначається правом вибору мовця, а що зумовлено її іманентною структурою і як ці два параметри кількісно співвідносяться між собою. Статистична організація тексту полягає в тому, що покриття тексту різними словами відповідає такій за­кономірності: на початку тексту різних слів більше, а далі їх менше.Найширше застосовують статистичні методи для визначення семантичної відстані між словами. Стилостатистика — це визначення і характерис­тика стилістичних особливостей окремих творів або авто­рів через кількісні відношення використаних мовних елементів. Теорію множин використовують для дослідження класів мовних елементів, які складають уже не мовлєн-нєвий ланцюжок, а парадигматику мови.

№56

Мови аналітичної і синтетичної будови

СИНТЕТИЧНІ МОВИ (ВІД гр. synthesis "поєднання") — мови,

у яких граматичне значення синтезується з лексичним у

межах слова (граматичне значення виражається за допо-

могою флексій і формотворчих афіксів, чергування зву-

ків і суплетивізму).

АНАЛІТИЧНІ МОВИ (ВІД гр. analysis "розчленування") харак-

теризуються тенденцією до окремого (аналітичного) вира-

ження лексичних і граматичних значень (лексичне значен-

ня виражене повнозначними словами, а граматичне —

службовими словами, порядком слів, інтонацією).

Пор.: українські синтетичні форми стіл, стола, сто-

лу і т.д. і французькі та англійські аналітичні форми de

la table "стола", a la table "столу", sur la table "на столі";

to the table "до стола", under the table "під столом"; укр.

читатиму, іди, книжка студента й англ. shall read, let

go, the booh of the student; укр. Собор Паризької Богома-

тері і фр. Notre Dame de Paris.

До синтетичних мов належать українська, російська,

білоруська, польська, чеська, литовська, німецька, ста-

рослов'янська, санскрит, давньогрецька, латинська, гот-

ська та ін.

Аналітичними мовами є всі романські, англійська,

датська, таджицька, новоперська, гінді, урду та ін. Із сло-

в'янських до аналітичних належать болгарська та маке-

донська мови (див. болг. Майката на Ботев "мати Боте-

ва", да пием "випиймо", сегашно време на глаголите от

първо спрежение "теперішній час дієслів першої дієвідмі-

ни").

Як бачимо, аналітизм — це відсутність у повнознач-

них словах показників зв'язку між ними, а синтетизм —

наявність таких формальних показників. Вираження гра-

матичних значень у синтетичних мовах при узгодженні

повторюються в різних членах речення. Пор. нім. Die

kleinen Kinder laufen, укр. Маленькі діти біжать, англ.

The little children run. У німецькому реченні множина ви-

ражена чотири рази: один раз аналітично за допомогою

артикля die і три рази синтетично за допомогою закінчень

(усі ці засоби в тексті виділені). В українському реченні-

еквіваленті множина виражена тричі синтетично, в анг-

лійському — один раз синтетично.

У мовах синтетичної будови вилучене з речення слово

зберігає всю граматичну характеристику (біжать — третя

особа, множина, теперішній час), тоді як в аналітичних мо-

вах граматично охарактеризувати слбво можна лише в

328 Мовна типологія

складі речення (run — визначити особу, число і час немо-

жливо).

№57

Типологічна класифікація мов

Тигіологічна класифікація мов — класифікація, яка ґрунтується на

виявленні подібності й відмінності будови мов незалежно від їх ге-

нетичної спорідненості (на основі подібності й відмінності не в са-

мому мовному матеріалі, а в принципах його організації).

Якщо генеалогічна класифікація об'єднує мови

за їх походженням, то типологічна класифікація поділяє

мови за ознаками їх структури безвідносно до їх похо-

дження й розташування в просторі.

Поряд із терміном типологічна класифікація мов не-

рідко як синонімічний вживають термін морфологічна кла-

сифікація (від гр. morphe "форма" і ... логія — наука про

форму і будову організмів; пор.: морфологія рослин, морфо-

логія тварин, морфологія людини тощо).

Уперше типологічну класифікацію розробили й обґрун-

тували німецькі мовознавці Фрідріх і Август Шлегелі.

Останню крапку над і в цій класифікації поставив

В. Гумбольдт. Узявши за основу класифікацію А. Шле-

геля, В. Гумбольдт поділив усі мови на чотири типи: ізо-

люючі (кореневі), аглютинативні, інкорпоруючі і флекти-

вні. Ця класифікація не втратила своєї цінності до нашо-

го часу.

Ізолюючі (кореневі) мови — мови, які не мають афіксів і граматич-

ні значення виражають способом прилягання одних слів до інших

або за допомогою службових слів. Класичними зразками цього типу мов є писемна дав-

ньокитайська і в'єтнамська. До них також належать і ти-

бетська, бірманська, малайська, тагальська, яванська, ба-

мана, сучасна китайська мова та ін.

Аглютинативні мови (від лат. gluten "клей", agglutino "при-

клеюю") - мови, в яких граматичні значення виражаються особли-

вими афіксами - приклейкамиДо аглютинативних мов належать усі тюркські, фін-

но-угорські, ескімоська, грузинська, японська, корейсь-

ка, банту, суахілі, монгольські, тунгусо-маньчжурські та

інші мови Африки, Азії та Америки.

Інкорпоруючі (від лат. incorporatio "включення до складу"), або

полісинтетичні (від rp. polys "багато" і synthesis "поєднання"), мо-

ви — мови, в яких різні частини висловлювання у вигляді аморфних

слів-основ (коренів) об'єднані в єдині складні комплекси, сукупність

яких оформляється службовими елементами.

Речення в цих мовах нагадують складні слова, через що

їх можна було б назвати словами-реченнями.

До полісинтетичних мов належать чукотська, ітель-

менська, коряцька і більшість мов корінного населення Пі-

внічної Америки (до цього типу мов не належать ескімось-

ка та алеутська мови, хоча в деяких підручниках їх поми-

лково характеризують як полісинтетичні)

Флективні мови — мови, в яких у вираженні граматичних значень

провідну роль відіграє флексія (закінчення).

До флективних мов належать індоєвропейські та семі-

то-хамітські.

На відміну від аглюнативних мов, де афікси (приклей-

№58

Порівняльно-історичний метод

Порівняльно-історичний метод (компаративний, лінгвогенетич-ний) — сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дос­лідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встанов­лення закономірностей їх розвитку.Його основоположника­ми є німецькі вчені Ф. Бопп і Я. Грімм, датський мовознавець Р. Раск і росіянин О. X. Востоков.Порівняльно-історичний метод був і залишається найважливішим інструментом установлення спорід­неності мов і пізнання їх історії. Головна мета порівняльно-історичного методу — це відкриття законів, за якими розвивалися мови в мину­лому. Для реалізації цієї мети ставляться такі конк­ретні завдання: відтворення моделі прамови, розкрит­тя історії подальшого її членування на окремі мови і наступного розвитку виділених із прамови мов. Основні прийоми порівняльно-історичного методу зводяться до визначення генетичної належності мов­них явищ, установлення системи відповідностей і від­хилень від них на різних рівнях, моделювання вихід­них праформ (архетипів), хронологічної і просторової локалізації мовних явищ і здійснення на цій основі генеалогічної класифікації мов.Розрізняють прийоми зовнішньої і внутрішньої ре­конструкцій. Прийом зовнішньої реконструкціїпо­в'язаний з виходом за межі однієї мови і залученням матеріалу споріднених мов. Прийом внутрішньої реконструкціїбазується на використанні даних тільки однієї мови, але ці етимоло­гічно споріднені дані повинні співвідноситися як мов­ні елементи різної давності. Серед поширених прийомів порівняльно-історично­го методу слід назвати і прийом відносної хронології.Він полягає у встановленні не точного часу появи мов­них явищ, а лише послідовності цих явищ у часі Метод лінгвістичної географії (ареальний) — сукупність прийомів^ які полягають у картографуванні елементів мови, що розрізняють її діалекти.Зв'язок методу лінгвогеографії з порівняльно-істо­ричним полягає у тому, що він також має на меті від-творення картини діалектного членування прамовних спільнот і виявлення ареальних зв'язків між мовами, які становлять ці спільноти. Крім того, про тісний зв'язок цих двох методів свідчить і те, що в тих мов­них групах або сім'ях, у яких відсутні старописемні пам'ятки, порівняльно-історичний метод спирається на дані сучасних мов і діалектів.Поштовхом для розвитку лінгвогеографічного ме­тоду стали методика реконструкції прамови А. Шлейхе-ра і теорія концентричних хвиль Й. Шмідта, суть якої зводиться до твердження, що кожне нове мовне явище поширюється з певного центра поступово згасаючими хвилями, через що споріднені мови непомітно перехо­дять одна в одну.Ме­тод лінгвістичної географії дає змогу матеріально обґрунтувати контури мовних союзів, виявити суб-стратні явища в певній мові, повніше використати то­понімічні й гідронімічні дані в дослідженнях історії мов та їх носіїв (наочно показати шляхи розселення певних етносів).

59. Генеалогічна класифікація мов (від грец.— родовідний) — класифікація мов, в основу якої покладено принцип їх спорідненості. Цей принцип базується на існуванні регулярних системних фонет., грамат. і лекс. відповідностей, що закономірно повторюються у спорід. мовах. Спорід. мови об'єднують у підгрупи, групи (гілки), сім'ї, або родини, а також в одиниці вищої ієрархії — надродини (гіперсім'ї). Напр., українська мова належить до східнослов'ян. підгрупи слов'ян, групи індоєвропейської родини мов, яку окр. вчені об'єднують разом з ін. родинами в ностратичну (бореальну) надродину. Сучасна генеалогічна класифікація мов у різних її варіантах визнає існування від кількох десятків до 200 мовних родин, серед яких найголовніші: індоєвропейська, афразійська (стара назва — семіто-хамітська), уральська з фінно-угорським (угро-фінським) та самодійським відгалуженнями, тюркська, монгольська, тунгусо-маньчжурська (ост. три родини часом об'єднують в одну алтайську, до якої деякі вчені відносять і корейську мову), картвельська, абхазько-адигейська, нахсько-дагестанська (їх інколи об'єднують в одну родину кавказьких, або іберійсько-кавказьких, мов), дравідська, чукотсько-камчатська, ескімоськоалеутська, тибето-китайська (сіно-тибетська), тайська (таї-кадайська), австразійська, австронезійська (стара назва — малайсько-полінезійська)

Сім'я	Гілки (групи)	Найпоширеніші мови
Індоєвропейська	12 груп: Індійська, іранська, слов’янська, балтійська, германська, романська, кельтська, грецька, албанська, вірменська, анатолійська, тоханська	Індійська: гінді, урду, бенгалі, панджабі, лахнда, сіндхі, раджастхані, гуджараті, маратхі, сингальська, непалі, біхарі, орія, кашмірі, циганська. Іранська: перська, таджицька, афганська, курдська, пехлеві, мідійська, скіфська. Слов’янська: українська, російська, білоруська; польська, чеська, словацька, кашубська, лужицька; болгарська, македонська, сербська, словенська. Балтійська: литовська, латинська і мертва прусська мови. Германська: шведська, норвезька, ісланська, англійська, голландська, фризька, німецька, готська. Романська: італійська, ретороманська, сардинська, французька, іспанська, португальська, румунська. Вірменська: вірменська мова.
Семіто-хамітська	Семітська і хамітська групи	Семітська: арабська, давньоєврейська, арамейська, тигре, мехрі, мальтійська. Хамітська: давньоєгипетська, туарезька зенага, мови сомалі, афар, хауса, сокоро.
Кавказька	Картвельська, абхазько-адигейська, нахсько-дагестанська	Грузинська, чанська, сванська; абхазька, абазинська, сардинська; чеченська, інгульська, лакська
Фінно-угорська	Угорська, фінська	Угорська, мансійська; фінська, естонська, лівійська, вепська, комі-пермецька, марійська.
Самодійська		Ненецька, нгасанська, енецька, селькупська.
Тюркська	Болгарська, кипчацька, огузка, карлукська,	Татарська, чуваська, хазарська, печенізька, кримсько-татарська, казахська, ногайська, балкарська,половецька, турецька, туркменська, узбецька,
Тунгусо-маньчжурські Китайсько-тибетська	Сибірська, амурська, південна Танкитайська, тибето-бірманська	Евенкійська, евенська, удегейська, орокська, маньчжурська. Китайська, дунганська, тибетська, бірманська
Палеоазіатські	Чукотсько-камчатська, ескімосько-алеутська, єнісейська	Чукотська, коряцька, керецька, ітельменська, кетська, симська.

60. Типологічна класифікація мов. Типологічна класифікація полягає у виявленні подібностей і відмінностей, що притаманні мовній будові як найбільш важливі властивості мови, але які не залежать від генетичної спорідненості мов.Найбільш відома морфологічна класифікація мов, за якою відповідно до морфологічної будови слів мови поділяються на (а) кореневі, або або ізолюючі, (б) аглютинативні (в) ф л е к т и в н і, або фузійні і (г) полісинтетичні (багатоскладові), або інкорпоруючі

Аглютинативні	У їх будові крім кореня, виділяють афікси (і словозмінні, і словотворчі). Своєрідність афіксів у цих мовах у тому, що кожен афікс однозначний, тобто кожен з них служить для вираження лише одного граматичного значення, з яким би коренем він не сполучався. Цим вони відрізняються від флективних мов, у яких афікс виступає носієм одразу кількох граматичних значень. Отже, для передачі всіх тих граматичних ознак, що їх виражає флексія -ей в українській мові, у турецькій мові до кореня додаються кілька афіксів з відповідними граматичними значеннями, а саме: адам-лар-дан (від людей), де адам — людина, -лар- — суфікс множини, -дай — суфікс родового відмінка. Для вираження лише множини до кореня додається суфікс -лар- (адам-лар), для передачі родового відмінка — суфікс -дай (адам-оан).	Тюркські й фінно-угорські мови
Флективні	Усі флективні мови поділяються на: синтетичні — мови, у яких відношення між словами виражаються завдяки формам слів, оскільки словоформа у них передає і лексичне, і граматичне значення, зокрема значення відмінків, форми яких відтворюють граматичні відношення слів. Синтетичні мови: українська, російська, польська - аналітичні — мови, у яких відношення між словами у реченні виражаються з допомогою службових слів і порядком розташування повнозначних слів. В аналітичних мовах або зовсім немає відмінкових форм, або вони слабко виражені.	Синтетичні мови: українська, російська, польська, литовська, мертві: латинська, готська, давньогрецька. До аналітичних мов належать англійська,  французька, болгарська і деякі інші  індоєвропейські мови
Інкорпоруючі	Полісинтетичні, або інкорпоруючі — мови, у яких різні частини речення у вигляді аморфних слів-основ об'єднуються в єдині складні комплекси, схожі на складні слова. Так, у мові ацтеків(індіанської народності, що живе в Мексиці) слово-речення пинакапілква, яке означає «Я їм м'ясо», утворилося від складання слів пи — я, накатл— м'ясо і квя — їсти. Таке слово відповідає нашому реченню. Пояснюється це тим, що в полісинтетичних мовах різні об'єкти дії і обставини, в яких відбувається дія, можуть виражатися не окремими членами речення (додатками, обставинами), а різними афіксами, які входять до дієслівних форм. Почасти до складу дієслівних форм входить підмет.	мова ацтеків