30) Література та мистецтво України другої половини 17-18 століття. З другої половини XVII ст. починається період піднесення літературної творчості. Характерні риси літератури нового часу такі: 1) зберігається зв'язок літератури з релігійним світоглядом; 2) мистецтво слова поступово стає самостійною галуззю творчості; 3) все виразніше проявляються світські та естетичні функції літератури, її зацікавленість реальною дійсністю, виробляються нові форми і способи художньо-словесного зображення; 4) головна увага письменників зосереджується на людині, утверджуються нові жанри художньої літератури, які розвивались під впливом соціально-економічних і культурно-освітніх умов. Друга половина XVII ст. — це період розквіту в українській літературі стилю бароко, який був одним з головних стильових напрямів у мистецтві Європи наприкінці XVI—у середині XVIII століття. В літературному житті вагому роль відігравали полемічні жанри, зокрема трактати, діалоги, диспути, памфлети. Одночасно з полемічною літературою розвивалась ораторсько-проповідницька проза, з допомогою якої роз'яснювалась християнська догматика і мораль. Виступали з проповідями, в яких високо оцінювали доброчинні діяння людей — вірність ідеям своєї релігії (православ'ю), прагнення до миру, злагоди, спокою. Одночасно викривали людські пороки: заздрість, підступність, зрадливість, лицемірство, невдячність, жадобу, пияцтво, моральну роз¬пусту. З середини XVII ст. в літературі почав культивуватися жанр езопівської байки, поширювали в рукописних збірниках. В літературному житті України XVIII ст. важливе місце займала поезія. Розвивалися різноманітні жанри віршів: релігійно-моральні, історичні, ліричні, гумористично-сатиричні тощо. Значного поширення набули сатиричні вірші, в яких критикувались окремі явища і суспільні пороки. Значної популярності досягли інтермедії (короткі одноактні вистави), які виконувалися між частинами шкільної драми. В них зображалися сцени з життя селян, козаків -міщан. У другій половині XVIII ст. інтермедії перетворилися в самостійні одноактні комедійні п'єси, які витіснили на другий план шкільну Драму. В другій половині XVII—XVIII ст. подальшого розвит ку досягає ляльковий театр-вертеп.

31) Григорій Сковорода – видатна, знакова постать в українській культурі.

Григорій Сковорода (1722-1794)увійшов в історію культури українського народу як видатний оригінальний філософ-гуманіст, письменник-демократ. Творчість Г. Сковороди, його ідеї демократизму та гуманізму знайшли відображення у творах І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, Т. Шевченка, набравши нової сили й змісту. Високо цінили Григорія Савича видатні письменники. Іван Франко писав, що Сковорода був «цілком новим явищем в українській літературі з погляду освіти, широти поглядів і глибини думок». Лев Толстой захоплювався його творами і єдністю життя та проповідуваних ним ідей. Своєю творчістю Сковорода підсумував найвищі досягнення давнього українського письменства. Він був митцем зі своїми власними поглядами на життя. За словами Каменяра, він є найвидатнішим за своєю індивідуальністю поетом у староруській і давній українській літературі на величезному проміжку часу — від автора «Слова о полку Ігоревім» до Котляревського й Шевченка. Як прозаїк Г. Сковорода підвів давню українську прозу до тієї межі, за якою відразу поставала нова українська література. Житія, літописи, проповіді, послання після Сковороди зустрічаються дедалі рідше і в оновленому вигляді. Художня проза Г. Сковороди — це збірник «Басні харковскія». Його байки допомагали в пошуках істини, були спрямовані на викриття суспільних вад, підносили дух громадянської гідності, засуджували самодурство, кар'єризм, чинопочитання.

32)Національно-культурне відродження в Україні кінця 18-початку 19 століття. Історія русів.

Русифікаторська політика царизму викликала обурення в Україні та ностальгію по козацько-гетьманських часах. До цього спонукали і прояви зневаги царизму до української старшини, непосильні податки, неефективна політика уряду та бюрократизм.

З часом серед українського дворянства посилюється прагнення до відновлення своєї автономної держави, щораз глибше усвідомлюється етнічна відмінність українського народу, його традицій, життя та побуту, що особливо яскраво проявилося в «Історії русів». Автор книги і час її написання до цього часу невідомі. Деякі історики (О. Оглоблін та ін.) вважають, що вона написана в Новгород-Сіверському, в гуртку високоосвічених українських інтелігентів. Основна її ідея — необхідність відновлення автономії України в такому вигляді, який вона мала на час її входження до складу Російської держави. У 30--40 роках книга поширювалася в рукописах, а в 1846 р. була надрукована у Москві істориком Осипом Бодянським. Це не наукова праця, а політичний трактат, написаний «езопівською» мовою, у якому дійсні історичні події та особи тісно переплітаються з вигаданими. Концепція книги — насильницьке правління в Україні не буде тривалим, бо її народ, який боронив свою свободу віками, захищатиме її завжди. На цій книзі виховувалися покоління українців, під її впливом був і Тарас Шевченко. Однак для цього твору, як і для деяких інших, характерною є своєрідність поглядів автономістів: захищаючи історичні права України на автономію, вони не вимагали її відокремлення від Російської імперії.

У кінці XVIII — на початку XIX ст. в середовищі українського дворянства та чиновництва виділяється група інтелігенції, яка дістала назву «малороси». Ці представники потомків козацької старшини відзначалися високим рівнем освіченості і в цьому відношенні значно перевищували російських дворян, що давало їм шанси для просування по службових сходинках. Амбіційні і багатші серед «малоросійських» дворян виїжджали на службу до Петербурга, де, спираючись на підтримку земляків, їх протекцію, обіймали високі посади. Там малоросійська колонія чиновників була найвпливовішою. У 70-80-х роках XVIII ст. і пізніше О. Безбородько, П. Завадський, Д. Трощинський та інші займали високі посади при імператорському дворі, торували шлях Росії до її могутності. Вони вважали «Малоросію» своєю батьківщиною, але в той же час для них вона була органічною частиною Російської імперії. Різниці між патріотизмом «малоросійським» та «великоросійським» для них не існувало. Вони вважали, що саме приналежність до Російської імперії врятувала Україну від загрози з боку Речі Посполитої, Кримського ханства та Турецької імперії.

Тип «малороса», який поєднував любов до України з лояльністю до Російської імперії, був характерний для кількох поколінь дворян, чиновників та інтелігенції XIX ст. Його уособленням можна вважати всесвітньо відомого письменника Миколу Гоголя, який народився в козацькій сім´ї. Між «автономістами» і «малоросами» була одна спільна риса: з долею України вони ототожнювали не селянство і козацтво, а лише елітну соціальну групу. Це відповідало старій формулі нації, яка панувала на європейському континенті до кінця XVIII ст. Вона ототожнювала націю лише з правлячими верствами, не беручи до уваги народні маси. А тому ідея французької революції про розповсюдження поняття нації на всі верстви населення, проникаючи в Україну, мала надзвичайно позитивний вплив на українську молодь. Французьке поняття нації служило прикладом для наслідування національним рухам, що ширилися на початку XIX ст. в усій Європі, — німецьким, італійським, польським та ін. Рух за національні права водночас став і боротьбою за соціальне визволення, демократію і справедливість. Вплив французьких ідей «свободи» нації, справедливості відчувається в «Історії русів», де автор виводив цю тезу з природних прав народів і окремих людей. Під час наполеонівського походу в Росію більшість українського дворянства виявляла готовність захищати Російську імперію. Але була і невелика група, яка раділа з успіхів Наполеона. А один із лідерів «автономістів» на Полтавщині — В.Лукашевич проголошував тости за Наполеона.

Поряд з цим великий вплив на діячів українського руху національного відродження мало поширення романтизму. Романтики прославляли народ, його культуру, особливо пісенну як вияв його своєрідного Духу. Вони доводили, що народна творчість, життя і мислення народу -~ то найголовніше джерело для творчості інтелектуалів. Кожна культура має свою самостійну вартість і поповнює духовне багатство світу. Україною з її багатою природою, задушевними народними піснями і героїчним минулим захоплювалося багато європейських романтиків.

Польський поет Адам Міцкевич називав українців найпоетичнішими і наймузикальнішими з усіх слов´янських народів.

Таким чином, в українській суспільній еліті виділяється кілька напрямів і груп: патріоти-автономісти, які мріяли про реставрацію української державності, «малороси», які працювали на благо Російської імперії, її величі і в той же час виявляли патріотичні почуття до Малоросії та її культури; романтики, які захоплювалися культурою, мовою, побутом, світосприйманням та мораллю широких мас народу. Течії «автономістів» і «малоросів» — це колишня козацька старшина, що перетворилася на українське дворянство. Перша хвиля української інтелігенції (початок XIX ст.) теж вийшла з нього. Однак у 20-30 роках вона формувалася переважно з вихідців із духовенства, купців, козаків та міщан, поступово зростаючи і зміцнюючись. У Східній Україні в русі відродження брала участь лише світська інтелігенція. Релігійна в ці «мирські» справи не втручалася, бо так її орієнтувало всеросійське керівництво. Українське дворянство на той час зрусифікувалося, і основний тягар українського національного відродження несла українська інтелігенція. Вона забезпечувала керівництво не лише культурними процесами, а й політичною боротьбою. Головним центром національного відродження на початку XIX ст. став Харків — місто, де зосереджувалася інтелігенція України.

У 1805 р. тут засновано перший у Східній Україні університет, а при ньому педагогічний інститут. Харківський університет, на відміну від інших аналогічних закладів, відкрили не з ініціативи уряду. Завдяки цьому Харків залишався до кінця 30-х років культурним осередком та центром національного відродження. І лише коли в Києві був заснований університет Св. Володимира (1834 p.), він перемістився туди.

Харківський університет став не просто науково-освітнім центром Слобідської та Лівобережної України, а й осередком української культури.

При університеті була заснована друкарня і книгарня, започатковано видання газет, журналів, альманахів Зокрема, перший в Україні масовий популярний часопис «Украинский вестник», що видавався в Харкові з 1816 по 1819 рік, мав такий девіз — «сприяти всебічному піднесенню науки і літератури». На його сторінках популяризувалися знання з історії, етнографії та географії України, пропагувалося широке використання української мови.

Під впливом викладачів почав займатися літературною творчістю українською мовою випускник Харківського університету, у майбутньому визначний історик, Микола Костомаров До справи українського національно-культурного відродження в другій половині 30-х років долучається Київський університет. Його перший ректор Михайло Максимович упорядкував і видав три збірки українських народних пісень. У такій же упорядкованій П. Лукашевичем збірці, що побачила світ 1836 p., вперше разом були надруковані фольклорні записи, зроблені яку Східній, так і в Західній Україні. Таким чином, у першій половині XIX ст. українське дворянство, а потім інтелігенція започаткували і розгорнули рух українського національного відродження, вивчаючи історію України, її мову, побут народу, світосприймання, його духовну творчість, отримуючи від нього наснагу до подальшої діяльності. Однак цей рух носив здебільшого літературний, культурницький характер. Перші кроки до поєднання культурного відродження і політичного національного руху здійснив гурток українських інтелігентів у Київському університеті в середині 40-х років. Він отримав назву Кирило-Мефодіївського братства.

Суспільно-політичні рухи в Східній Україні кінця XVIII — початку XIX ст. були викликані кризою кріпосництва, деспотизмом і політичним гнобленням народу царизмом, його колонізаторською політикою в Україні. Значними були селянські бунти, повстання, а також рух революційного і демократично налаштованого дворянства та інтелігенції. Для першої половини XIX ст. характерними були намагання державних селян, у минулому козаків, відновити за підтримки українського дворянства козацтво з його правами та привілеями.

«Істо́рія Ру́сів» — твір української національно-політичної думки кінця XVIII — початку XIX століття, де подано яскраво, часом у художній формі, картину історичного розвитку України від найдавніших часів ще до 1769 року.

Перша згадка про «Історію Русів» зустрічається в 1825 році. Цей твір добре знали кирило-мефодіївці, і насамперед, Тарас Шевченко.