53.Арабський халіфат в період правління династії Омеядів

У 661 р. Алі було вбито одним із хариджитів. Халіфом знать проголосила Муавію. Це означало, що перемогла арабська знать. Омейяди керували халіфатом до 750 р. Столицею халіфату став Дамаск.

За Омейядів центральною областю халіфату стала Сирія. У ній розселилися ті арабські племена, що були опорою халіфів. Знову продовжилась громадянська війна. В VІІ - VІІІ ст. араби міцно утвердились у Північній Африці. У 711 р. вторглися в Іспанію й завоювали її майже всю. Вторгались араби і в Малу Азію, доходили до Босфору й Мармурового моря, двічі блокували Константинополь. На початку УІІІ ст. вони підкорили Вірменію, Картлі, Албанію. Кордон халіфату проходив по головному Кавказькому хребту до м. Дербент. Здійснювалися набіги й на хазарів.

У 705 - 715 рр. в Середній Азії араби завоювали Хорезм і області за Амудар'єю. Тут вони зіткнулися із тюрками-кочівниками і Китаєм, які теж претендували на ці землі. У 751 р. араби розбили китайські війська. У 712 р. - вторглися в Індію і завоювали Синд (суч. півд. Пакистан). Завойовані землі переживали стадію феодалізму. Процес феодалізації йшов і у арабів, але у бедуїнів ще зберігались патріархальні і рабовласницькі відносини.

Головним власником земель залишалась держава, що обкладала населення податками і наймала землю окремих осіб. Основна форма земельної власності за Омейядів - мюльк - приватні землі (як аллод у Європі). Ним володіла знать. Селяни обробляли землі знаті за частину урожаю.

Величезні землі належали безпосередньо халіфу (землі савафі). Їх також за частину врожаю обробляли селяни, а прибуток йшов у казну. З халіфських земель робились і пожалування приватним особам - ікта. Вони були спадковими. Умова володіння - сплата податку на користь держави.

У халіфаті існувала чітка податкова система, що складалася з таких податків: закат-податок з ремесла, торгівлі, скотарства; подушне - джизья - з немусульман; поземельний податок.

Спочатку податки були нижчі, ніж у Візантії, Ірані чи в інших завойованих країнах. Окрім того, податки були чітко фіксовані. Однак, за Омейядів норми податків були переглянуті, все населення переписане, проведений перепис земель із врахуванням культур, що на них вирощувались і близькості до міста. Селянам заборонялося покидати свої землі. Податковий гніт посилився. Система державного апарату була успадкована частково від сасанідського Ірану, частково - від Візантії. До Омейядів у державному апараті головну роль відігравали чиновники-неараби - перси, греки, а за Омейядів стали призначатися араби. Справи велись арабською мовою, яка стала міжнародною для величезного регіону. Омейяди стали карбували власну монету. Була налагоджена пошта. Халіфи мали і громадянську і духовну владу. Для управління величезною державою були введені 5намісництв, на чолі їх стояли еміри, які здійснювали воєнну, адміністративну та фіскальну влади. Вони мали двох заступників - по фінансах і суддю-каді.

Важливим наслідком халіфату було поширення ісламу. Перших два століття ставлення до іновірців було терпимим - як це записано в Корані, а в Х ст. мусульмани вже складали більшість халіфату.

54.Розпад Арабського халіфату.Арабські набіги на територію Західної ЄвропиРозпад халіфату. Широкі народні рухи потрясали халіфат і на­довго порушували його єдність. Та халіфат розпадався і з інших причин. Включаючи в себе різні країни, він являв собою складний конгломерат різних народностей, частина яких мала раніше свою тривалу і яскраву історію; ці народності, зрозуміла річ, прагнули відновлення своєї незалежності, особливо із поступовим зміцнен­ням місцевих зв'язків у результаті зростання продуктивних сил. Тим часом влада халіфа щодалі слабшала. Процес феодалізації, незважаючи на всю своєрідність його на Сході, приводив і тут до тих самих наслідків, що й на Заході у ранній період розвитку фео­далізму. Місцева землевласницька знать посилювалась на шкоду центральному урядові і виявляла звичайні відцентрові тенденції. Еміри — губернатори провінцій,— спираючись на місцевих феода-лів-землевласників, створювали свої місцеві династії. Селянські повстання, що вибухали у відповідь на стягнення чиновниками ха­ліфа централізованої земельної ренти, місцеза знать часто ви­користовувала в своїх сепаратистських цілях.

Розпад халіфату почався фактично ще у VIII ст. Слідом за від­окремленням у|(Вь/р. Кордовського емірату, який пізніше (у_Д2Д Р-) перетворився на халіфат, наприкінці VIII— на початку IX ст. від-пали Марокко і Туніс. У середині IX ст. став незалежним Єгипет (спочатку тут правили Тулуніди, пізніше, в X ст., почали правити Фатіміди, нащадки Алі, які перетворили Єгипет з 969 р. на само­стійний Каїрський халіфат). У IX і X ст. відокремився Іран, спо­чатку Східний (Хорасан), а потім і Західний. За р. Амудар'єю, в так званому Мавераннахрі, утворилася держава Саманідів із столицею в м. Бухара, яка існувала протягом майже всього X ст. На Євфраті утворилася самостійна держава — Моссульський сул­танат. З володінь Східного Ірану і частини Афганістану у другій половині X ст. склалася сильна тюрко-іранська держава Газневідів із столицею в м. Газна. До середини X ст. залежною від халіфа лишалася тільки Аравія і частина Месопотамії навколо Багдада. У 945 р. одна з західноіранських шиїтських феодальних фамілій Буїдів захопила Багдад і довгий час управляла рештою володінь халіфату.

У 1055 р. Багдад завоювали турки-сельджуки. їхнього прово­диря Тогрул-бека було проголошено султаном. Після цього у ха­ліфів залишилася тільки духовна влада. Як такі своєрідні «папи Сходу» халіфи існували в Багдаді ще довго — аж до монгольської навали 1258 р.