55.Культура Арабського халіфату і її вплив на цивілізації Західної Європи

Арабська культура. Арабська, точніше арабомовна, культура халіфату була надзвичайно високою для того часу і мала вели­кий вплив на західноєвропейське середньовічне суспільство. Араб­ська за назвою, мовою і тією великою роллю, яку відіграли арабив її створенні, ця культура була створена насправді багатьма на­родами, які входили до складу халіфату. Греко-сірійським (візан­тійським), іранським (перським), закавказьким (Азербайджан), середньоазіатським (таджики, хорезмійці та ін.), індійським впли­вом позначені різні галузі арабської цивілізації.

Характерним є те, що араби, так само, як і візантійці, продов­жували античну традицію, старанно вивчаючи й перекладаючи арабською мовою твори грецьких класиків. Арабські вчені чудово знали Арістотеля, Гіппократа, Птоломея, Евкліда. Європейці спо­чатку ознайомлювалися з Арістотелем з перекладів латинською мовою з арабської. У столицях халіфатів — Багдаді, Кордові і Каї­рі — існували вищі школи на зразок середньовічних європейських університетів, в яких поряд з Кораном і мусульманським бого­слов'ям вивчали і світські науки. Великі бібліотеки з сотнями ти­сяч книг (Кордова, Каїр та ін.) таїли в собі величезні скарбни­ці знань. У Багдаді, Дамаську і Самарканді були великі обсерва­торії. Арабські астрономи відкрили багато нових зірок і склали цінні карти зоряного неба.

Відмітною рисою арабської культури був великий розвиток точних наук. Араби мали великі успіхи в медицині, вдаючись у своїх дослідах до вівісекції і старанно вивчаючи анатомію. По арабських підручниках з медицини в Західній Європі вчилися про­тягом всіх середніх віків.

Особливо широко відомий не тільки на Сході, а й у Європі був славнозвісний лікар і фізіолог Ібні Сіно Абуалі (Авіценна) (980— 1037) *, таджик за національністю, що жив у державі Саманідів. Авіценна написав близько 100 книг з медицини, фізики і філосо­фії. Головний його твір «Канон лікарської науки» був перекладе­ний на латинську мову і являв свого роду настільну книгу лікарів середньовічної Європи майже до XVI ст. У математиці араби роз­винули геометрію і тригонометрію. Вони багато зробили для роз­витку алгебри і вдосконалили індійську цифрову систему, ввівши в неї знак «0» (нуль), що дало змогу зображати цифрами будь-які найбільші числа.

Араби були видатними мандрівниками. Найвидатнішим араб­ським мандрівником, географом і істориком був Масуді (помер у 956 р.), який об'їздив усі провінції халіфату, побував у Ірані, Сірії, а також в Індії і Китаї. Результати своїх мандрівок Масуді описав у книгах під загальною назвою «Золоті луки». Багато араб­ських мандрівників — Ібн-Даст, Ібн-Фадлан та ін.— відвідали сло­в'янські країни і залишили цікаві записи про слов'ян, зокрема про східних руських слов'ян IX і X ст. З арабських істориків кінця IX — початку X ст. особливо виділявся Табарі (помер у 932 р), який написав «Історію пророків і царів» (тобто халіфів), доведену ним до 915 р.

Араби створили відомі зразки в галузі художньої літератури. Відому книгу «Тисяча і одна ніч» остаточно було складено в XII ст. Це величезна збірка казок і новел різних народів арабсько-ста­родавнього світу (єгипетські казки періоду Середнього царства і т. ін.). Та особливо велике значення в підготовці «Тисячі і однієї ночі» мали іранські збірки казок, об'єднані у збірники ще в VI ст.

Визначною пам'яткою ірано-арабського епосу є героїчна поема Абуль Касима Фірдоусі (бл. 934—1020) «Шахнаме» («Книга ца­рів»), написана ним у Газні близько 1000 р. Поема написана не арабською, а перською мовою. В ній 60 000 віршів; для її напи­сання Фірдоусі широко використав багату народну епічну твор­чість, піддавши її надзвичайно витонченій літературній обробці.

Арабське мистецтво. Арабське тогочасне мистецтво було пред­ставлене насамперед архітектурою. Араби зводили монументальні споруди: мечеті, палаци, мавзолеї, лазні та інші громадські будів­лі. З найдавніших пам'яток арабської архітектури збереглася ме­четь в Єрусалимі — так звана мечеть Омара, збудована за часів Омейядів у 688 р. Це велика восьмикутна споруда з високим ку­полом, дуже незграбна і масивна. В ній відчувається вплив візан­тійського монументального стилю. Здебільшого ж араби будували легкі й стрункі споруди. Красиві, порівняно невеликі башти і баш­точки, тонкі колони, нескладні капітелі були характерні для таких будівель. Особливо чарівними робили їх так звані арабески — примхливий орнамент на найрізноманітніші мотиви з рослинного і тваринного світу, а також з різноманітних геометричних ліній і фігур. Такий само орнамент, зовні надзвичайно скромний і простий, а по суті дуже багатий і вражаюче ажурний, був характерний і для арабського живопису. Ним, як правило, прикрашали рукописи, обкладинки книжок, заставки та ін. Ще однією прикрасою книжок були чудові мініатюри на найрізноманітніші побутові теми. Вели­кий станковий живопис був розвинутий в арабів слабко. Однією з причин цього була релігійна заборона Кораном зображувати лю­дину і тварин, щоб запобігти поверненню мусульман до багато­божжя. Що ж до економічного становища середньовічного селянина, то воно істотно відрізнялось від становища раба. Селянин у фео­дальну епоху був самостійним дрібним виробником. Він володів земельною ділянкою — наділом, яку йому надавав феодал і яка фактично переходила у спадщину від батька до сина; мав свій власний дім, двір, робочу худобу і різний, хоч і дуже примітивний, землеробський реманент. Селянин мав своє господарство, чого не мав античний раб (якщо він заводив таке господарство, то це було або ознакою вже розкладу рабовласницької системи, або доказом нерозвиненості її, якщо йшлося про початковий період рабовлас­ницького ладу). Наявність власного господарства у селянина, зв'я­зок його із засобами виробництва, можливість збереження якоїсь частки додаткового продукту (після відрахування основної його частини, яка належала феодалові як рента) створювали для се­редньовічного селянина певну заінтересованість у виробництві. ' Це й становить головну перевагу феодальної економічної системи порівняно з попередньою, рабовласницькою; завдяки цьому забез­печувався більш широкий і швидкий розвиток продуктивних сил у новому, феодальному суспільстві, в надрах якого пізніше роз­винулись елементи більш прогресивного капіталістичного ладу. /^ Хронологічні рамки основних стадій розвитку середньовічного суспільства і держави. Історію середніх віків поділяють звичайно на три великі розділи:

раннє середньовіччя — 3-Х-' приблизно до серединиХІ ст.— час формування феодального ладу, утворення феодального помі-стя — цієї основної економічної клітини феодального суспільства, формування феодального стану і так званої феодальної ієрархії, поширення на всю Західну Європу впливу католицької церкви як основної ідеологічної сили в середньовічній феодальній Європі;

Середина XI—XV ст.— час не тіль­ки повного розвитку~1р~еодального_ способуГ.]виробництва на селі,а й розвитку 1 "успіхів середньовічних міст з їх цеховим ремеслом і особливим громаЖьТшм" устроєм, "що характеризувався звільнен­ням з-під влади феодалів, утворенням так званих вільних міст або міст-республік. Якщо для першого періоду середньовіччя харак-' терна політична роздробленість, то для другого періоду характер­ним є утворення централі,зова_них_великих держав, яке супроводи­лось посиленням авторитету королівської влади і виникненням ста­ново-представницьких установ, утворенням так званих станових монархій. Могутні селянські повстання на основі розкладу феода­лізму, що вже почався, стрясають західноєвропейське суспільство в XIV і XV ст., часто переплітаючись із рухом плебейських еле­ментів міста;3)^изн^_середньовіччя ^ХУХхт. і перша половина XVII ст.— час розкладу феодалізму і визрівання в його надраТ⁼їіл1Ше"нтів капіталізму; період так званого первісного нагромадження капі­талу," яке зводилось в основному до відокремлення самостійного виробника від засобів виробництва, тобто до експропріації засобів 'виробництва у трудящих; епоха європейської Реформації, період ще бурхливіших, порівняно з XIV і XV ст., селянських повстань (селянські війни) і ранніх буржуазних революцій. Головною полі­тичною формою держави цього періоду в Європі був абсолютизм, що спирався на дворянство, заінтересоване в посиленні централь­ної влади для придушення боротьби народних мас, і перебував також у союзі з буржуазією, ще недостатньо зміцнілою для того, ' щоб захопити владу безпосередньо в свої руки.