109.Економічний розвиток Японії в 50-70-ті роки XX ст. Економічне зростання в інституціональній теорії

Першою реформою була декартелізація методом реорганізації дзайбацу— закон про ліквідацію дзайбацу ухвалили 1945 року. Нагадаємо, що дзайбацу — форма монополії.

Сутність реформи зводилася до ліквідації головних холдинг-компаній фінансово-промислових груп, із подальшим переходом функції керівництва групами до банків (кожна дзайбацу мала власний банк).

Основними рисами їх є такі:

• існування чіткого поділу праці всередині кожної групи;

• покладання фінансування та інвестування підприємств на власний банк групи;

• покладання реалізації (збуту) продукції підприємств на власні торгові компанії групи.

Другою в хронологічному порядку стає буржуазна аграрна реформа 1947 — 1949 років, головне завдання якої полягало в лік­відації паразитичного напівфеодального землеволодіння. З цією метою було здійснено примусовий викуп державою землі у по­міщиків за символічними цінами.

Економічному зростанню Японії сприяли й такі чинники:

• низькі (за умовами капітуляції) воєнні видатки (вони не мали перевищувати 1 % національного доходу);

• низький рівень (порівняно зі США та Західною Європою)заробітної плати у промисловості (у 5,6 раза нижче, ніж у США, в 1,4 раза нижче, ніж у Франції, у 2,6 раза нижче, ніж у ФРН).

Отже, японському «економічному диву» передовсім сприяла модернізація інституціонального середовища.

Дослідження С. Кузнеця розглядають у руслі інституціональ-ної теорії економічного зростання. Серед факторів, які справля­ють основний вплив на динаміку національного доходу, С. Куз-нець називав: рух і чисельність населення, зміни його розподілу за віком, родом занять, професійним рівнем; структурні зрушен­ня у промисловості; технічний прогрес; зміни структури та якості капіталу; зміни у соціальній сфері. Кузнець дійшов висновку, що за сучасних умов економічне зростання залежить від внесків у «людський капітал» куди біль­шою мірою, ніж від інвестицій в уречевлений капітал. Успішний приклад економічного поступу та зростання демон­струвала у повоєнний період і Японія, стрімко перетворюючись на економічного лідера Південно-Східної Азії.

110.Інтернаціоналізація та глобалізація світового господарства останньої третини XX - початку XXI ст. Та їх відображення в економічній думці.

Сучасний період світового економічного розвитку характери­зується цілою низкою нових характерних рис і тенденцій, до яких можна віднести: посилення глобалізаційних процесів як на регіональних, субрегіональних рівнях, так і на глобальному рівні; поглиблення інтеграційних процесів (регіональних та субре­гіональних) — Меркосур, Европейський Союз, НАФТА, Азійсь-ко-Тихоокеанський регіон; на основі подальшого сталого розвитку міжнародної торгівлі та розширення міжнародних потоків капіталів виникають і почи­нають домінувати транснаціональні корпорації (ТНК);

у 80-х роках XXст. настав період рішучої лібералізації й інтернаціоналізації світового господарстеа, що являє собою характерну особливість сучасного етапу. Створення нових міжнародних інститутів та органів, які регулюють різноманітні аспекти розвитку світової' системи, поетап­не формування регіональних і міжнародних блоків та угруповань відбувається й за сучасних умов.

Глобалізація набуває різного сенсу залежно від того, чи йдеть­ся про окрему компанію, галузь, країну, або про світове вироб­ництво загалом. Для окремої компанії глобалізація визначаєтьсї тією мірою, з якою компанія розширила надходження своїх до­ходів і розподілила свої активи у різних країнах, і тим, яким чи­ном вона залучена до експорту капітала, товарів і ноу-хау чере' залежні від неї структури.

Глобалізація на рівні окремої галузі визначається тим, якою мі­рою конкурентоспроможність компанії всередині галузі в цій краї­ні взаємопов'язана з її конкурентоспроможністю в іншій країні. Глобалізація на світовому рівні визначається зростанням еко­номічного взаємозв'язку між країнами, що відбивається в постій­ному збільшенні потоків товарів, послуг, капіталу, ноу-хау.