Тема 53. Україна на початку 90-х років

Здобуття незалежності. Розбудова суверенної України.

Зовнішня політика. Загострення внутрішньополітичної ситуації.

Здобуття незалежності. Розбудова суверенної України

Завдяки прийнятим Постанові та Акту проголошення незалежності України, Україна стала незалежною демократичною державою з неподільною та недоторканою територією. З метою всенародного підтвердження Акту сесія вирішила провести 1 грудня 1991 р. референдум. На виборчі дільниці прийшло майже 32 млн. громадян. Із них близько 29 млн. (90,35%) підтвердили Акт проголошення незалежності України. Декларація про державний суверенітет України проголосила принцип поділу влади в республіці на законодавчу, виконавчу і судову. 5 липня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла пакет законів щодо запровадження президентства у республіці. Протягом вересня здійснювалося висування кандидатів на посаду Президента. Із 95 претендентів лише 7 змогли зібрати 100 тис. підписів: В.Гриньов, Л.Кравчук, Л.Лук’яненко, Л.Табурянський, О.Ткаченко, В.Чорновіл та І.Юхновський. 1 грудня близько 32 млн. громадян взяли участь у виборах. Л.Кравчук отримав майже 20 млн. голосів (62%) і став першим всенародно обраним Президентом України. 5 грудня 1991 р. на урочистому засіданні Верховної Ради Л.Кравчук склав присягу народу України. А замість нього Головою Верховної Ради було обрано Івана Плюща.

Після провалу серпневого путчу усі колишні республіки СРСР проголосили свою державну самостійність. Проте союзний центр не облишив планів продовжити своє існування. 14 листопада 1991 р. в Ново-Огарьові лідери 7 республік домовилися про утворення союзу суверенних держав (ССД). Україна до президентських виборів і референдуму участі в цьому не брала. 7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі зібралися лідери Білорусії (С.Шушкевич), Росії (Б.Єльцин) та України (Л.Кравчук). Результатом перговорів стало підписання угоди про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Це була денонсація союзного договору від 30 грудня 1922 р.

21 грудня 1991 р. в Алма-Аті відбулася зустріч керівників 11 незалежних держав колишнього СРСР (не було Грузії та країн Прибалтики). М.Горбачова на неї не запрошували. За підписаним протоколом усі ці держави на рівноправних засадах проголосили себе засновниками СНД. У прийнятій Декларації зафіксовано, що СРСР з утворенням СНД припиняє своє існування. СНД не є ні державою, ні наддержавним утворенням. 25 грудня 1991 р. М.Горбачов заявив про свою відставку з посади Президента СРСР.

Після проголошення незалежності Україна почала створювати закони, здатні забезпечити її суверенне існування. Це насамперед закони, що стосувалися державного кордону, прикордонних військ, державного митного комітету, військових з формувань на Україні, Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, прокуратури, громадянства України.

Більшість політиків усвідомлювала, що справді незалежною державою Україна стане, коли матиме власну грошову одиницю. Прискорене вимивання товарів з відносно насиченого ринку України примусило уряд шукати шляхів захисту від нашестя знецінених рублів. У листопаді 1990 р. були введені картки споживача. Більшість товарів продавалася одночасно і за рублі, і за одноразові купони. Проте це не зупинило вивозу товару з України. Оскільки запровадження національної валюти в умовах галопуючої інфляції прирекло б її на прискорений розвал, уряд замовив у Франції нові купони багаторазового використання, що мали кілька рівнів захисту, і з 10 січня 1992 р. виконували роль валюти.

В Україні після прийняття незалежності відбулася реорганізація державного управління, яка передбачала розмежування законодавчої та виконавчої влади. Замість виконавчих комітетів рад було утворено інститут представників Президента як найвищих посадових осіб виконавчої влади – голів місцевої державної адміністрації. Однак при владі залишалася та ж сама державно-управлінська еліта, і проблеми державного будівництва розв’язувались вкрай повільно.

Зовнішня політика. Загострення внутрішньополітичної ситуації

Після референдуму 1 грудня 1991 р. розпочався процес міжнародного визнання України. Протягом першого року незалежності Україну визнали більш як 130 країн, дипломатичні відносини було встановлено в повному обсязі з 110 із них, а 40 держав відкрили свої представництва. Перспективною метою зовнішньої політики України були членства в європейських співтовариствах, однак у перші роки незалежності пріоритетними залишалися відносини з державами СНД, насамперед із Росією.

Найбільшим каменем спотикання в українсько-російських взаєминах став Чорноморський флот, на який претендували обидві держави. В результаті угод у Дагомисі (26 червня) і Ялті (3 серпня 1992 р.) Президенти обох країн підписали угоди, за якими флот мав бути розділений порівну. Але фактично ніяких кроків не робилося. До проблеми Чорноморського флоту і Росія, і Україна повернулися на президентській зустрічі в Москві 15 квітня 1994 р. За домовленістю Україна залишає собі 15-20% кораблів, а решту своєї частини продає Росії.

Іншою проблемою було питання про ядерну зброю. На території України знаходилось 15% ядерного потенціалу колишнього СРСР, який фактично перетворював Україну на третю після США і Росії ядерну країну світу з арсеналом, більшим, ніж у Великобританії, Франції та Китаю разом узятих. Проте Україна ще в Декларації про суверенітет проголосила про без’ядерний статус. До березня 1992 р. з України в Росію було вивезено 57% тактичної ядерної зброї, а до 6 травня цього ж року - всю. Проте з’ясувалося, що повне знищення ядерної зброї на території України обійдеться в 2,8 млрд.дол. Приблизно стільки ж коштували 9 т. урану і плутонію, що містилися в тактичних ракетах, переданих Росії. Але “згадали” про це після того, як була вивезена остання ракета. Небажання Росії сплатити Україні гроші призвело до гальмування українського роззброєння. Україна була готова знищити свою ядерну зброю за умови надання їй іншими державами гарантії безпеки і фінансової допомоги. 14 січня 1994 р. у Москві президенти США, Росії та України підписали угоду, за якою Росія надавала Україні компенсацію у формі поставок низькозбагаченого урану для потреб атомної енергетики, а США надавало фінансову допомогу в розмірі 750 млн.дол.

Для більшості громадян України головним мотивом голосування за незалежність була надія на високий рівень матеріального добробуту, проте економічна криза переросла у справжню катастрофу. Після того, як Росія ввела у себе і нав’язала Україні лібералізацію (фактично – адміністративне підвищення) цін з 2 січня 1992 р., ціни підвищилися в межах від 3 до 50 разів. Підвищення заробітної плати, стипендії та пенсій не компенсувало зниження життєвого рівня. Шлях до ринкової економіки в Україні, поряд з акціонуванням, орендою, розвитком кооперації, фермерства, малого підприємництва, поєднувався з швидкими темпами “дикої” приватизації. Новоявлені підприємці допомогли “тіньовикам” відмити несправедливо нажиті мільярди, у тому числі й приховані капітали колишньої КПРС – КПУ. Практикувалася і “зовнішня” приватизація – продаж державної власності іноземному капіталу. У взаєморозрахунках з Росією уряд Фокіна допустив серйозні прорахунки, погодившись на 16,37% частки внеску України в економіку СРСР, однак республіка не отримала навіть цієї заниженої частки золотого і алмазного фондів, кораблів, нерухомого майна за кордоном. Також він дозволив двотижневе пограбування України російськими покупцями, які після лібералізації цін отримували утричі вищу зарплату, ніж українці. А перехід Росії на світові ціни за енергоносії призвів до велетенського державного боргу і вимушеної торгівлі Чорноморським флотом.

Національний прибуток 1991 р. знизився на 10%, а 1992 р. – на 14%. Валова продукція промисловості за ці 2 роки скоротилася на 13,4%, а сільського господарства - на 18%. Середній прибуток 87% жителів став нижчим від мінімального споживчого бюджету. Наприкінці 1992 р. економіка із стану глибокої кризи вступила в етап некерованої руйнації. Місячна інфляція у листопаді 1992 р. вийшла на рубіж 50% (гіперінфляція), а восени 1993 р. перевищила 75%. Широко розрекламована боротьба з корупцією і хабарництвом не вдалася. Мафіозні структури почали ставити перед собою не лише економічні, а й політичні цілі. Ні уряд Леоніда Кучми (листопад 1992 – жовтень 1993 років), ні уряд Кравчука – Звягільського не змогли стабілізувати економіку. У грудні 1993 р. інфляція перевищила 90%. До парламентських виборів 1994 р. Україна підійшла у стані глибокої господарської руїни.

Верховна Рада і Президент втратили авторитет. По західних областях України прокотилася хвиля мітингів і страйків з вимогами відставки Верховної Ради, уряду Кучми, референдуму про довіру Президентові Кравчуку. Під загрозою страйку і під тиском мітингів Верховна Рада призначила дострокові вибори до парламенту на 24 березня і дострокові вибори Президента на 26 червня 1994 р. На виборах у Верховну Раду було обрано 338 народних депутатів. Більшість місць отримала КПУ. Успіх лівих закріпився обранням Головою Верховної Ради лідера СПУ О.Мороза.

Президентські вибори, що проходили в червні – липні 1994 р., висунули двох реальних претендентів. Леонід Кучма вів передвиборчу боротьбу під гаслами відновлення зв’язків з Росією та іншими країнами СНД, надання російській мові статусу офіційної, боротьби з корупцією та мафією. У другому турі 10 липня Кучма набрав 52, 14% голосів, а Кравчук – 45,06%. Вибори 1994 р. завершили перший етап політичної історії незалежної України.