Тема 43. Партизанський рух у період війни

Україна під німецько-фашистською окупацією.

Радянський партизанський рух на окупованій території України.

Збройна боротьба формувань ОУН - УПА в 1941 - 1944 рр.

Україна під німецько-фашистською окупацією

Плануючи включення загарбаних територій до складу рейху, за планом “Ост”, розрахованим на 30 років, слов’янські народи, що населяли європейську частину СРСР, передбачалося піддати масовому винищенню й відселенню на інші території. Їхню землю мали колонізувати 8 – 9 млн. німців. Загарбники запровадили в Україні режим терору і насильства. Жорстокість, зневага до українців як до людей нижчого гатунку були головними рисами системи німецького управління, так званого “нового порядку”. Протягом усього періоду окупації в містах і селах діяла комендантська година. За її порушення людей розстрілювали на місці. Видаючи себе за представників нордичної раси (раси панів), гітлерівці вважали всіх слов’ян “білими рабами”. У містах на кожному кроці можна було побачити оголошення: “Тільки для німців”, “Українцям вхід заборонено”.

Незмірних моральних страждань і фізичних мук завдала українському народові праця на німецьких поневолювачів, особливо масові насильні вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини. Протягом 1942 – 1944 рр. у Німеччину було забрано 2,4 млн. українських юнаків і дівчат. На спеціальних ринках їх продавати бауерам та підприємцям.

Криваві сліди нацистських головорізів не обминули жодного району України. Жертвами терору стали 1 366 000 радянських військовополонених у 180 таборах смерті. Відомо 250 місць масових розстрілів українців. Усього за роки окупації в Україні загинуло близько 4 млн. чоловік цивільного населення. Незабаром після захоплення Києва на околиці міста, в Бабиному Яру, протягом кількох днів фашисти стратили 52 000 євреїв. Згодом Бабин Яр став місцем постійних розстрілів (кожного вівторка і п’ятниці). Тут загалом було знищено 110 000 чоловік.

Радянський партизанський рух на окупованій території України

З виявленням справжніх намірів окупаційних властей на Україні наростав радянський партизанський рух, який мав кілька етапів. Перший – “зародження і становлення” – тривав з початку війни до кінця 1942 р. Це був період збирання сил, визначення оптимальних форм і методів боротьби у ворожому тилу. Другий –“стабілізації” – тягнеться до середини 1943 р. Поява штабів партизанського руху, матеріальна допомога Великої землі, дає змогу не лише обороняти власні бази від каральних експедицій німців, а й тримати під контролем цілі райони. Третій – “активних наступальних дій” – триває до повного розгрому фашистів. Широкомасштабні диверсії, численні рейди в тилу противника, взаємодія з регулярними частинами Червоної армії, наступальна тактика боїв – найбільш характерні для цього періоду.

Слабкість партизанського руху на першому етапі пояснюється тією незначною роллю яка відводилася йому радянським керівництвом. Партизанські загони в основному формувалися з залишених на початку війни партизанських загонів і диверсійних груп (вони були недостатньо організовані і підготовлені для роботи в тилу: з 3500 загонів і диверсійних груп, що були залишені у перший рік війни, на червень 1942 р. діяли лише 22), а також із залишків оточених ворогом радянських частин.

Навесні 1942 р. Сталін остаточно переконався у вагомому політичному значенні боротьби у німецькому тилу. 30 травня при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху, а через місяць формується Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т. Строкачем. Партизанський рух набирає сили, сіючи серед німецьких солдатів постійне відчуття небезпеки навіть у власному тилу. Німецький генерал Гудеріан писав: “…партизанська війна стала справжнім бичем”. Тільки на Київщині у 1942 році діяло близько 20 партизанських загонів. Загін під командуванням Ф.Савченка нагнав на ворога такого страху, що були вивішені оголошення, у яких за голову Савченка обіцяли 25 тис. окупаційних карбованців, а за кожного партизана – 2,5 тис.

Народні месники вчиняли диверсії на комунікаціях противника. Завдяки активній “рейковій війні”, українські партизани під час Сталінградської та Курської битв підривали в середньому 10 ворожих ешелонів на добу. Взагалі за 1943 рік партизани підірвали 3688 ешелонів і 1469 залізничних мостів. Партизани та підпільники очистили від ворога і тримали під контролем обширні території – партизанські зони та краї, де існувала радянська влада та діяли школи, лікарні, сільради. Спеціальні з’єднання партизанських загонів здійснювали рейди тилами противника, громлячи комендатури, поліцейські пости, виводячи з ладу військові об'єкти, захоплюючи села і навіть міста. Це з’єднання під командуванням О.Федорова, С.Ковпака, О.Сабурова, М.Наумова. Всього протягом війни партизанські з’єднання України провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км. З 1941 по 1945рр. у партизанських загонах налічувалося майже 180 тис. осіб, 30% з них загинули. “Регулярним другим фронтом” називали гітлерівці дії партизанів і підпільників.

Збройна боротьба формувань ОУН – УПА в 1941 – 1944 роках

Напередодні вторгнення німецьких військ в СРСР націоналістичний рух у Західній Україні вже був суттєво розколотий. Після вбивства у травні 1938 р. лідера організації Є. Коновальця почали суттєво виділятися розходження між ветеранами – членами Проводу Українських Націоналістів (ПУН) (А. Мельник, Барановський, Сушко, М. Сціборський та інш.), що здебільшого перебували в еміграції і проводили помірковану політику, і молоддю – радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу на західноукраїнських землях (Бандера, Стецько, Шухевич та інш.). У серпні 1939 р. у Римі на Другому Великому зборі ОУН перемогли прибічники А. Мельника, якого і було обрано лідером організації. У відповідь молоді радикали зібрали у Кракові (лютий 1940 р.) власну конференцію, яка сформувала Революційний провід ОУН на чолі з С. Бандерою. Таким чином, виникають дві організації: ОУН-Р, або ОУН-Б – революційна, або бандерівська, та ОУН-М – мельниківська. Перша організація виступала за орієнтацію на західноєвропейські країни і розгортання боротьби проти радянської влади, а друга – за більш помірковану політику і орієнтацію на Німеччину. Проте з наближенням нападу Гітлера на СРСР обидві робили ставку на Німеччину (хоч для ОУН-Б це було питання тактики). За допомогою німецького командування ОУН-Б сформувала “Легіон українських націоналістів”, який складався з двох підрозділів – “Нахтігаль” і “Роланд” (майже 600 солдатів). 30 червня 1941 р. у щойно захопленому німцями Львові, спираючись на “Нахтігаль” та збройні групи бойовиків, ОУН-Б провела Українські національні збори, які ухвалили Акт про відновлення Української Держави. Було обрано Українське державне правління на чолі із соратником С. Бандери – Я. Стецьком. Реакція Берліна була швидкою і різкою. С. Бандеру, Я. Стецька та інших лідерів ОУН-Б було заарештовано і відправлено до Берліна. Крім цього, було заарештовано 300 членів ОУН, із яких незабаром 15 було розстріляно. ОУН-М рішуче відмежувався від цих дій.

Історія формування Української Повстанської Армії (УПА) досить неоднозначна і має багато “білих плям”. Перші партизанські загони українських націоналістів не були пов’язані з ОУН. В 1941 р. місцевий український діяч Тарас Бульба-Боровець сформував нерегулярну військову частину “Поліська Січ”, пізніше переіменовану в УПА, з метою очищення рідних місць від залишків Червоної Армії. Під кінець 1941 р. німці спробували розпустити його частину. Тоді партизани пішли в ліс, щоб воювати як з німцями, так і з більшовиками. Наприкінці 1942 р. ОУН вирішила сформувати великі партизанські сили, що були початком регулярної української армії. Для цього були такі нагальні причини: 1) виступ проти німецьких репресій, що посилювалися; 2) коли наприкінці 1942 р. на Західну Україну почали проникати радянські партизани, потрібно було, щоб ОУН узяла на себе роль “народної армії”, перш ніж це зроблять більшовики. ОУН силоміць включила до своїх формувань підрозділи Боровця, взявши для розширених сил назву УПА. Головнокомандувачем став високопоставлений український офіцер Роман Шухевич. УПА розрослася у велику, добре організовану партизанську армію, яка контролювала значні райони Волині, Полісся, а згодом і Галичини. На кінець 1943-початок 1944 рр. чисельність УПА складала 30-40 тис. бійців (за даними німецького командування 100 тис.). За зонами дії УПА поділялася на три групи: УПА-Північ (Волинь і Полісся); УПА-Захід (Галичина, Закерзоння, Буковина, Закарпаття); УПА-Південь (Поділля). УПА була чимось унікальним, оскільки практично не мала чужоземної допомоги.

ОУН–УПА вимушена була воювати на три боки: з німецькими окупантами, радянськими партизанами і польською Армією Крайовою (АК), причому з останнім противником боротьба носила не менш жорстокий характер ніж з обома попередніми. Початком конфлікту стали масові вбивства українців Холмщини і Підляшшя, здійснені АК 1941 р. Основною метою поляків було взяття під контроль земель, втрачених в 1939 р. Кривава українсько-польська боротьба, що коштувала десятки тисяч життів вояків і мирних жителів з обох сторін, то затухаючи, то спалахуючи, тривала аж до 1947 р.

Після приходу радянських військ в Західну Україну УПА мала більше бійців, ніж могла озброїти. Головним джерелом людських ресурсів були члени підпілля ОУН. До УПА йшли дезертири Червоної Армії, ті, хто втік від мобілізації (не хотів бути “гарматним м’ясом”). Політика УПА полягала в очікуванні нової війни між західними союзниками та СРСР і перешкоджанні встановленню радянської системи в Західній Україні. Широка діяльність УПА була зумовлена всенародною підтримкою, ефективністю організації цієї армії та відсутністю регулярних частин Червоної Армії.