8. Атомістична концепція буття Демокріта

Дальший розниток фiлософП поляган у запронадженнi принципу дискретностi, перернностi як засобу побудони снiту. На мiсцi едины безперервнЫ субстанцй постала множиннiсть субстанцiй, тобто дискретнiсть (перерннiсть) буття. Виникнення i зникнення, незмiннiсть i мiнливiсть пояснюналися на основi поеднання i роз’еднання незмiнних субстанцiй. У цьому напрямi рухалася думка Демокрiта Перехiд нiд едины субстанцП до множини начал ман певний соцiальний пiдтекст. Якщо на першому етапi рознитку давньогрецького суспiльства соцiальнi iнститути, традицii (загальне) домiнували над iндивiдом, то з розвитком демократИ загальне все бiльше осмислюеться як сумарний результат дiяльностi окремих iндивiдiв. Така «атомiзацiя’> соцiумiв стала моделлю осмислення природи, космосу: свiт було подано ас .змножину одиниць’> тодi, коли в центрi суспiльного життя опинилася особа. Якщо Емпедокл і Анаксагор надавали першоелементам якiсних ознак, то атомiсти Левкiпп 1 Демокрiт вбачали в атомах, вважаючи х найменшими неподiльними часточками, тiльки кiлькiснi вiдмiнностi — щодо форми, порядку i положения (повороту). Наприклад, А вiдрiзняеться вiд В формою, АВ вы ВА порядком, А вiдА кутом. За допомогою кiлькiсних варiацiй атомiв Демокрiт намагався пояснити якiсну рiзноманiтнiсть свiту. для пояснения руху вiн поряд з неподiльними атомами вводив пустоту. Iдею неподiльностi атомiв як першооснови буття вiн запозичив у елеатiв, якi вважали неподiльним буття. Тiльки елеати це буття мислили единим, а демокрiт вважав, що таких недiлимих буттiв нескiнченно багато. Постулюючи атоми i пустоту, Демокрiт розв’язав практично всi логiчнi суперечностi щодо структури сущого, якi поставила натурфiлософiя. Вiн переконував, що на основi атомiв і пустоти можна поеднати буття i небуття. Атоми — буття, Iх вiдсутнiсть (пустота) — небуття. Атоми — дискретнiсть, пустота — безперервна. На цiй пiдставi знiмалися проблеми зникнення речей (атоми, з яких вони складаються, роз’еднуються), збереження субстандП в усiх перетвореннях (атоми вiчнi). Зникнення i виникнення речей — це роз’еднання i з’еднання невидимих атомiв. Демокрiт запропонував Iдею жорсткої причинностi, то його вчення було найбiльш завершеною теоретичною моделлю сущого, яку запропонувала давньогрецька натурфiлософiя. Воно е наслiдком взаемодii та розвитку логiчних принципiв, якими пояснювали свiт попереднi мислителi.

9. Підходи до розуміння сутності дюдини і специфіки її пізнання у давньогрецькій філософії

Другий етап у розвитку давньогрецькоХ фiлософй позначений поворотом iнтересу мислителiв вiд космосу, свiту до людини. Таке змiщення центру тяжiння вiд традицiйних iнституцiй до iндивiда, що вiдбулося завдяки розвитку демократй, зумовило усвiдомлення особою своеi самоцiнностi: вона стала вбачати в собi творця законiв (загального). Знания про свiт виявилось неусталеним, нестiйким, не таким, що заслуговус довiри. Це зумовило поворот уваги мислителiв вiд об’екта до суб’скта, вiд свiту до людини як джерела всiх проблем фiлософй, до питань теорiХ пiзнання. Такий пiдхiд називаеться анйiропоцентризмом. Антропоцентризм — фiлософський принцип, згiдно з яким людина вазжветься центром Всесвiiу, найвищою метою всього, що вiдбуваеться у свiтi. Людина як проблема фiлософii вперше була усвiдомлена софiстами. Софiсти першими усвiдомили протилежнiсть людини i свiту, суб’ективного й об’ективного. Устами Протагора (480—410 до н. е.) людину було проголошено <‘мiрилом усiх речей’>. Усвiдомлення особливого мiсця людини в космосi, того, що космос, речi визначаються людьми, е безумовною заслугою софiстiв в iсторії фiлософії. Основним завданням фiлософiХ вважали не набуття знання про свiт, а виховування людей, навчаяня їх жити. Людська душа, на його думку Платона, є безсмертною. до втiлення в людину вона жила у свiтi iдей, безпосередньо споглядала iдеї. Втiлена в людину, душа через вiдчуття сприймас речi, якi нагадують їй iдеї. їТому пiзнання зводиться до пригадування. У людинi Платон розрiзняе смертне тiло i безсмертну душу, яка с керманичем тiла й одночасно його полонянкою. Тiло е в’язницею душi й прокляттям за недосконале життя в минулому. У людинi Арiстотель видiляе три рiзни душi — рослинну (вiдповiдае за споживання, рiст i роэмноження), тваринну (вiдчуття, жадання) 1 розумну, яка властива тiльки людинi. Розум людини е безсмертним, пiсля її смертi вiн эливаеться із всесвiтнiм розумом. Людину вiн визначае як надiлену розумом суспiльну, полiсну iстоту. досягнення щастя iндивiда можливе тiльки через державу, яка е втiленням доброчесного життя.