1. Філософія: поняття, умови з’яви і розвитку.

Вперше термiн «фiлософiя» з’явився у вжитку вiдомого давньогрецького мислителя Піфагора (прибл. 570—497 р. до н. е.), який вважав, що «мудрiсть» — це якiсть, притамакна лише богам, а люди здатнi тiльки до не прагнути, поважати, любити й. А як назву специфiчноi галузі знань його вперше вжив славетний давньогрецький фiлософ Платон (429—347 р. до н. е.). Фiлософія (грец. — любов до мудростi) — теоретичний свiтогляд, вчення, яке прагне осягнути всезагальне у свiтi, в людинi i суспiльствi. Як унiверсальний спосіб самоусвідомлення людиною само себе, сутностi свiту і свого призначення в ньому філософія започатковуеться у VII—VI ст. до н. е. в таких осередках людсько цивилiзацii, як давні Iндия та Китай, досягнувши своєї класичної форми у давнiй Греції. Соцiальнi умови формуванняФілософії Фiлософiя покликана до життя особливими соцiальними умовами, вона виникає в тих цивiлiзацiях, де вiдбувся подiл працi на фiзичну i розумову. Фiлософський свiтогляд заснований на розумi, тобто вiн передбачае аргументацiю, сумнiви, дискусiї. При цьому предметом фiлософського дослiдження стають найбiльш загальнi проблеми: що таке свiт, чи iснуе Бог, чи вiчна душа, що таке добро i зло тощо. Необхiдною передумовою виникнення фiлософiї є терпимiсть (толераатнiсть) до iнакомислення. Соцiальнi умови не тiльки сприяли розвитковi фiлософiХ чи гальмували його. Вони часто визначали i коло проблем, що цiкавили фiлософiв. Духовнi джерела фiлософїi Виникнення стало можливим лише на певному ступенi розвитку ,культури, за певного рiвня інтелектуального розвитку. Iсторично, фiлософii передувала мiфологiя. Вона вплинула на її формуванняНа становлення фiлософiI, особливо в II европейському варiантi, вiдчутно вплинули зародки наукового знания. Не випадково перший етап давньогрецькоi фiлософiI прийпято називати натурфiлософiєю, фiлософiею природи. Особливе значення мала математика. Зрештою, виникнення фiлософії потребує й певного рiвня духовної культури загалом. Це насамперед моральнi сентенцiї, якi закрiплюють життєвий досвiд, розвинута система загальних понять у мовi, певний рiвень усвiдомлення свiтоглядних опозицiй (правда i кривда, добро i зло).

2. Особливості філософських знань.

Специфіка філософського знання полягає в тому, що, будучи надзагальним, воно, на відміну від наукового, не має чіткого укорінення у факти, з другого боку, на відміну від мистецтва, з яким його споріднює оцінювальне відношення до дійсності, філософія все-таки будується на засадах розуму, передбачає певну, хоч і не чітку відповідність дійсності. Філософія є теоретичним світоглядом, тобто заснованим на розумі. Однак філософія не обмежується поясненням світу, але й пізнає світ, її пояснення виходять з пізнання. Для філософії світ завжди залишається проблемою. Філософія постійно перебуває в пошуках істини, націлена на пізнання невідомого. Зрештою, світ як невідоме, як проблема і постав лише перед філософією. Однією з особливостей філософського знання є націленість його на подолання проблем, усвідомлення незавершеності процесу пізнання. Пізнавальний пафос споріднює філософію і науку. На цій підставі розвивається кілька поглядів на те, шо є спільного і відмінного між цими сферами знання. Філософію і науку споріднює, націленість на пізнання світу, на істину. Обидві вони засновані на розумі, тобто передбачають аргументи і сумніви. Наука також є теоретичним, загальним знанням. Більше того, історично деякий час філософія і наука існували як єдина система знання. Таким чином, і філософське, і наукове знання є теоретичним, тобто побудованим на узагальненнях і правилах логіки, що й дає підставу розглядати філософію як науку. У XX ст. досить актуальною стала проблема співвідношення філософії та ідеології. Для з'ясування суті проблеми необхідно визначитися з ідеологією. Існує два близьких, але відмінних значення слова ідеологія — вузьке і широке. У вузькому розумінні ідеологія — сукупність ідей, цінностей і практичних настанов, які виражають і захищають інтереси певних соціальних спільнот — націй, класів, груп. Основні завдання такої ідеології полягають в об'єднанні соціальних спільнот і націленні їх на певні практичні, переважно політичні дії. Дещо складніше відношення філософії до ідеології в ширшому розумінні цього слова, коли ідеологію трактують як дух епохи, нації, коли під ідеологією розуміють залежність ідей від соціального буття, тобто залежність, яка складається об'єктивно, поза інтересами людей. Філософські ідеї визначаються і етапами розвитку суспільства.

3. Філософські методи мислення

Метод — сукупнiсть правил дй, спосiб, знаряддя, якi сприяють розв’язанню теоретичних чи практичнИХ проблем. Метод грунтується на знаннi. Насправдi фiлософ виробляе своi методи пiзнання, своi способи бачення загального, якi вiдкривають новi смисловi горизонти загальних понять, дають їм особливу iнтерпретацiю. Все вiдбуваеться, звичайно, з урахуванням наукових та iнптих даних. Філософські методи мислення. 1) дiалектика - це один з методiв фiлософii, згiдно з яким будь-яке явище перебувас у процесi змiни, розвитку, в основi якого — взаемодiя (боротьба) протилежностей. Вiн найпоширенiший серед фiлософських методiв. Однак цьому методу властивi й деякi вади: реальна дiйснiсТЬ не береться нею до уваги. 2)Фекоменологiчкмй метод. Головним своХм завданням вбачае формування понять, якими оперуе фiлософiя. На думку його прихильникiв, це вiдбуваеться шляхом iнтуiтивного вбачання (схоплення) сутностей (загального) в одиничному. Феноменологiчний метод найбiльш плiдно спрацьовуе в естетицi, фiлософiУ культури, фiлософськiй антропологiУ, психологИ — там, де загальнi поняття, типи, види не виводяться логiчно одне з одного i не мають чiткоУ, як у науцi, залежностi вiд фактiв. Вадою цього методу е довiльнiсть iнтуХцiУ. Часто його прихильники на основi iнтуУцiУ вбачають вiдмiннi сутностi. 3)трансцендентальамй метод. Запроваджений у фiлософiю нiмецьким мислителем I. Кантом. Суть його полягае в тому, що визначення сущого даеться через розкриття суб’ективних умов (засад) його конституювавня (формоутворення). Сам метод плiдно застосовуеться в дослiдженнi дiяльностi свiдомостi. Його вади полягають у тому, що, повернувши суще до суб’екта, вiн залишае поза увакою об’ективний зв’язок, який iснуе мiж сущим i сущим, че бачить логiки розвитку сущого. Герменевтака. Цей метод набув значного поширення останнiм часом. Вiн передбачае проникнення в смисл деяких феноменiв на основi з ‘ясуваыня Ух мiсця та функцiУ в культурi, тобто в контекстi культури.

4.Предмет і функції філософії.

Предмет філософії, та проблематика, яка привертала увагу мислителів, історично змінювались. Якщо виходити із загальної спрямованості філософії, то її можна визначити як осягнення всезагального розумом. Найбільш загальні засади сущого такі, як: буття — небуття, простір — час, причинність, сенс людського існування, істина, добро, свобода і т. ін. — загальності, з яких "конструюється" світ, в якому ми живемо, і складають предмет філософії. При цьому філософія намагається звести всі ці різні загальності до одного принципу — Бога, матерії тощо і пояснювати їх, виходячи із цього принципу. Філософія передбачає здатність підноситись до всезагального. Вона є певною настановою на всезагальне. На основі всезагального (ідей, принципів) філософія намагається пізнати і пояснити світ. Філософію можна назвати теоретичним світоглядом. Основні функції філоофії: — свiтоглядна функцiя, пов’язаяа передусiм iз систем- ним абстрактно-теореткчким, понятiйним пояснениям свiту; — загальнометодологiчна функцiя, що полягас у формуваннi загальних принципiв i норм одержання знакь, її координацiї та iнтеграцiї; — пiзнавальна (гносеологiчна) функцiя, що полягас в поясненнi найбiльш загальних принципiв буття та вихiдних основ нашого мислення; - прогностична функцiя, яка розкривае загальнi тенденцїї (передбачення) розвитку людини i свiту; — критична функцiя з її принципом *пiддавай усе сумнiву», виконуючи антидогматичну роль у розвитку знань; — аксiологiчна фуякцiя з її вимогою дослiдження об’екта з точки зору найрiзноманiтнiших цiнностей; — соцiальна функцiя, завдяки якiй соцiальне буття не зтиiпе одержуе необхiдну iятерпретал,iто, а й може зазнати змiя; — гуманiстiгчна функцiя, яка шляхом утвердження позитивного сенсу i мети життя, формування гуманiстичних цiнностей та iдеалiв виконуе роль iнтелектуальної терапїї, — освiтня функцiя, пов’язана з впливом фiлософії на свiдомiсть людей.

5. Давньоіндійська Філософія

Давньоiндiйське суспiльство було кастовим, свiтоглядом його була мiфологiя, викладена у Ведах — збiрниках гiмнiв. У серединi 1 тис. до н. е. брахманiзм поступився мiсцем релiгiйним течiям — джайнiзму i бУддизму. Фiлософiя в Iндй ВИникае у ЗВ’язку з кризою мiфологiї. Творцями бiльшостi фiлософських шкiл були жерцi-аскети, чим пояснюються такi особливостi iндiйської фiлософiу, як проповiдь аскетизму та мiстичного споглядання, пасивнiсть i самозаглиблення. Серед багатьох Шкiл iндiйськоу фiлософiї чiтко окреслюються два їх типи: ортодоксальнi, класИчнi (даршан) i неортодоксальнi, некласичнi (настiка). ОРТодоксальнi визнають безумовний авторитет Вед. Неортодоксальні хоч i запозичують з Вед деякi iдеї, не визнають їх святостi. ОРТодоксальнi, класачнi (даршан) фiдософеькi школи:веданта, мiманса, вайшешика, санкх’я, ньяя 1 йога. Основою свiту вони проголошують Врахмана, Бога, духовну субстанцiю. Брахман породжуе, вiдтворюе i пiдтримуе все суще. Але вiн е безособовим началом. Носiем принципу iндивiдуальності е атман, який облатштовуе свiтопорядок, е внутрiшнiм правителем. Сутнiсть людини також включае атман i брахман. Мета людського життя полягае в тому, щоб подолати низку нескiнченних перевтiлень i злитнся з космiчними атманом i брахманом, розчинитися в них. Неортодокеальнi, некласачнi (настiка) фiлософськi школи: буддизм, джайнiзм i чарвакалокаята. Буддизм — свiтова релiгiя, морально-етичне вчен. ня зi значними фiлософськими вкрапленнями. Вважае, що життя — це страждання. Причиною страждань е бажання людей, заперечує субстанцiйну модель свiту i розглядає суще як процес, безперервне становлення. Джайнiзм виник водночас з буддизмом, мае спiльнi з ним мотиви. Вважас, що перервати карму (долю, прокляття) сансари можна аскетичним життям. Чарвака-локаята — едина матерiалiстична школа давньої Індії. Основою свiту вважас п’ять елементiв воду, вогонь, землю, повiтря i (iнодi) ефiр. Кожний з них складаеться зi свох атомiв, якi незнищеннi й незмiннi. Заперечуе ведiйське вчення про карму i сансару, iснування Бога i душi.

6. Давньокитайська фiлософiя

Виникнення i розвиток давньокитайськЫ фiлософi припадае на Уi—III ст. до н. е. В цей переіод сформувалися провiднi фiлософськi школи — даосизм, конфуцiанство, моїзм, легiзм, натурфiлософiя, якi помiтно вплинули на розвиток китайсько фiлософії, були сформульовані традицiйнi для китайської фiлософiї проблеми, поняття i категорії. Фiлософiя в ВИникае у ЗВ’язку з кризою мiфологiї. Засновником конфуцiанства — етичної фiлософськорелiгiйноi доктрини — е Конфуцiй. Конфуцiанство вважаеться духовною основою китайського суспiльства. Конфуцiанство — фiлософське вчення, яке проголошуе верховенство добра у свiтi, захищас непорушнiсть установлених небом суспiльних норм. Основою конфуцiакської моральної концепц1К е вчення про жень — людинолюбство. Вчення про жень — це мораль, покликана була регулювати стосунки людей у мiстах, державi, якi часто не знають одне одного, але iнтереси яких стикаються. Конфуцiавська етика передбачае верховенство добра. Важливе мiсце у вченнi Конфуцiя посiдае поняття *лi (правило, норма, ритуал, церемонIал). Без «лi» не може iснувати держава. Засновником даосизму — другої за значениям течії у фiлософiї Китаю — є Лао-цзи. Даосизм зосереджуеться на природi, свiтi. Основним його поняттям е дао — шлях, доля, природна закономiрнiсть, всепороджуюча порожнеча, невидиме, яке наявне у видимому. Воно позбавлене форми, перебувае в безперервному русi. Даосизм — фiлософське вчення, згiдно з яким природа i життя людей пiдпорядкованi загальному божественному законовi дао. За своею соцiальною базою даосизм спрямований проти конфуцiанства. Людинолюбство i вченiсть Лао-цзи засуджуе як протидiю дао. Носiями iдей даосизму були родова аристократiя, усунута вiд, а також монахи-аскети — носй iдей бездiяння, безкорисливостi тощо. Іншi фiлософськi течії Китаю — моїсти, легiсти (законники), натурфiлософи тощо — значно вiдрiзнялись у поглядах на суспiльство i суспiльнi вiдносини, але поняття «дао», «жень «лi», протилежнi часточки «яю> та «iнь,, посiдають у них значне мiсце

7.Основні етапи розвитку давньогрецької філософської думки

Філософія в Стародавній Греції виникає у VI ст. до н. е. Особливий вплив на її формування справила полісна демократія. Вона підготувала з'явлення вільної особи, інтелектуальної свободи і, зрештою, сформувала особу як суб'єкта філософського мислення. Особливості суспільних відносин у полісах привернули увагу до основної проблеми, яка хвилювала старогрецьких мислителів, — проблеми відношення загального і одиничного. В умовах демократії загальне (моральні й правові норми, державні інститути, політичні інтереси) відокремилось від приватного життя громадянина полісу, однак воно продовжувало перебувати в живому зв'язку з ним. Загальне не стало недосяжним для рядових членів полісу, не протистояло їм як чужа зовнішня сила, як це мало місце в східних деспотіях. Взаємозумовленість загального й одиничного, полісу і громадянина у сфері соціального життя, по суті, окреслила схему філософського осмислення світу в старогрецькій філософії. Етапи розвитку жавньогрецької філософської думки: 1. VI-V ст. до н. е. Період становлення рабовласницьких полісних демократій. Філософія у формі натурфілософії зайнята пошуком першооснови сущого, загального. Людина (одиничне) ще не стала проблемою філософії. 2. IV-III ст. до н. е. Період розквіту демократії. Поворот мислителів від зовнішнього світу до людини. Домінування політичної, етичної і гносеологічної проблематики. Інтерес до загального й одиничного у відносній рівновазі (софісти заперечують загальне, Платон і Арістотель відновлюють його в правах). 3. III ст. до н.е.-V ст. н.е. Епоха еллінізму і Римської імперії. Криза рабовласницького способу виробництва, занепад держав-полісів. Замикання особи (одиничного) на себе. У філософії домінування етико-релігійної проблематики.

8. Атомістична концепція буття Демокріта

Дальший розниток фiлософП поляган у запронадженнi принципу дискретностi, перернностi як засобу побудони снiту. На мiсцi едины безперервнЫ субстанцй постала множиннiсть субстанцiй, тобто дискретнiсть (перерннiсть) буття. Виникнення i зникнення, незмiннiсть i мiнливiсть пояснюналися на основi поеднання i роз’еднання незмiнних субстанцiй. У цьому напрямi рухалася думка Демокрiта Перехiд нiд едины субстанцП до множини начал ман певний соцiальний пiдтекст. Якщо на першому етапi рознитку давньогрецького суспiльства соцiальнi iнститути, традицii (загальне) домiнували над iндивiдом, то з розвитком демократИ загальне все бiльше осмислюеться як сумарний результат дiяльностi окремих iндивiдiв. Така «атомiзацiя’> соцiумiв стала моделлю осмислення природи, космосу: свiт було подано ас .змножину одиниць’> тодi, коли в центрi суспiльного життя опинилася особа. Якщо Емпедокл і Анаксагор надавали першоелементам якiсних ознак, то атомiсти Левкiпп 1 Демокрiт вбачали в атомах, вважаючи х найменшими неподiльними часточками, тiльки кiлькiснi вiдмiнностi — щодо форми, порядку i положения (повороту). Наприклад, А вiдрiзняеться вiд В формою, АВ вы ВА порядком, А вiдА кутом. За допомогою кiлькiсних варiацiй атомiв Демокрiт намагався пояснити якiсну рiзноманiтнiсть свiту. для пояснения руху вiн поряд з неподiльними атомами вводив пустоту. Iдею неподiльностi атомiв як першооснови буття вiн запозичив у елеатiв, якi вважали неподiльним буття. Тiльки елеати це буття мислили единим, а демокрiт вважав, що таких недiлимих буттiв нескiнченно багато. Постулюючи атоми i пустоту, Демокрiт розв’язав практично всi логiчнi суперечностi щодо структури сущого, якi поставила натурфiлософiя. Вiн переконував, що на основi атомiв і пустоти можна поеднати буття i небуття. Атоми — буття, Iх вiдсутнiсть (пустота) — небуття. Атоми — дискретнiсть, пустота — безперервна. На цiй пiдставi знiмалися проблеми зникнення речей (атоми, з яких вони складаються, роз’еднуються), збереження субстандП в усiх перетвореннях (атоми вiчнi). Зникнення i виникнення речей — це роз’еднання i з’еднання невидимих атомiв. Демокрiт запропонував Iдею жорсткої причинностi, то його вчення було найбiльш завершеною теоретичною моделлю сущого, яку запропонувала давньогрецька натурфiлософiя. Воно е наслiдком взаемодii та розвитку логiчних принципiв, якими пояснювали свiт попереднi мислителi.

9.Підходи до розуміння сутності дюдини і специфіки її пізнання у давньогрецькій філософії

Другий етап у розвитку давньогрецькоХ фiлософй позначений поворотом iнтересу мислителiв вiд космосу, свiту до людини. Таке змiщення центру тяжiння вiд традицiйних iнституцiй до iндивiда, що вiдбулося завдяки розвитку демократй, зумовило усвiдомлення особою своеi самоцiнностi: вона стала вбачати в собi творця законiв (загального). Знания про свiт виявилось неусталеним, нестiйким, не таким, що заслуговус довiри. Це зумовило поворот уваги мислителiв вiд об’екта до суб’скта, вiд свiту до людини як джерела всiх проблем фiлософй, до питань теорiХ пiзнання. Такий пiдхiд називаеться анйiропоцентризмом. Антропоцентризм — фiлософський принцип, згiдно з яким людина вазжветься центром Всесвiiу, найвищою метою всього, що вiдбуваеться у свiтi. Людина як проблема фiлософii вперше була усвiдомлена софiстами. Софiсти першими усвiдомили протилежнiсть людини i свiту, суб’ективного й об’ективного. Устами Протагора (480—410 до н. е.) людину було проголошено <‘мiрилом усiх речей’>. Усвiдомлення особливого мiсця людини в космосi, того, що космос, речi визначаються людьми, е безумовною заслугою софiстiв в iсторії фiлософії. Основним завданням фiлософiХ вважали не набуття знання про свiт, а виховування людей, навчаяня їх жити. Людська душа, на його думку Платона, є безсмертною. до втiлення в людину вона жила у свiтi iдей, безпосередньо споглядала iдеї. Втiлена в людину, душа через вiдчуття сприймас речi, якi нагадують їй iдеї. їТому пiзнання зводиться до пригадування. У людинi Платон розрiзняе смертне тiло i безсмертну душу, яка с керманичем тiла й одночасно його полонянкою. Тiло е в’язницею душi й прокляттям за недосконале життя в минулому. У людинi Арiстотель видiляе три рiзни душi — рослинну (вiдповiдае за споживання, рiст i роэмноження), тваринну (вiдчуття, жадання) 1 розумну, яка властива тiльки людинi. Розум людини е безсмертним, пiсля її смертi вiн эливаеться із всесвiтнiм розумом. Людину вiн визначае як надiлену розумом суспiльну, полiсну iстоту. досягнення щастя iндивiда можливе тiльки через державу, яка е втiленням доброчесного життя.

10.Вчення про душу і пізнання Платона

Розвинув і систематизував погляди Сократа Платон (428-347 pp. до н. е.) Процес пізнання речей філософ зводить до пригадування. Людська душа, вчив він, є безсмертною. Здатністю до безпосереднього споглядання ідей, на думку Платона, володіє людська душа, яка після смерті відділяється від тіла і перебуває певний час у безтілесному царстві ідей. Згодом душа вселяється у нове тіло, забуваючи “все, що споглядала у царстві ідей”. Але за відповідних умов душа здатна “пригадати” забуте.

Безсмертна, безтілесна душа, за Плптоном, складається з трьох ієрархічно упорядкованих частин. Найвищою частиною є розум, потім-воля і длагородні бажання, і третя частина-захоплення і чуттєвість. Залежно від того. Яка з цих частин душі переважає, людина орієнтується або на благородні, адо на негідні вчинки. До втілення в людину вона жила у світі ідей і безпосередньо споглядала ідеї. Втілена в людину, душа через відчуття сприймає речі, і вони нагадують їй ідеї. Сприймаючи, наприклад, конкретну людину чи березу, душа пригадує загальні ідеї людини, дерева. Пізнання, отже, зводиться до пригадування. Завдяки такій інтерпретації пізнання Платон долає релятивізм і суб'єктивізм софістів. Ідеї (добра, істини, прекрасного тощо) у всіх людей однакові, оскільки вони мають одне джерело — світ вічних ідей. У людині Платон розрізняє смертне тіло і безсмертну душу, при цьому душа розглядається як керманич тіла. Водночас душа є полонянкою тіла, яке є її в'язницею й прокляттям за недосконале життя в минулому.

11. Вчення про душу і пізнання Арістотеля

Рівнозначним Платону за обсягом проблем і за впливом на подальшу філософію є його учень Арістотель (384-322 pp. до н. е.). Арістотель піддав критиці платонівську концепцію ідей, що існують окремо від речей. Він вважав, шо подвоєння світу на ідеї і речі не спрощує, а ускладнює проблему пізнання. На його думку, загальне, яке він назвав формою, притаманне самим речам. Всі речі, на думку Арістотеля, являють собою єдність пасивної матерії і активної форми. Саме форма є принципом активності, рухомості речей. У неживому світі формою є їх принцип побудови ("кулястість" кулі), в живому — душа. Найвищою сутністю є чиста форма, або форма форм, вічний двигун (божество). Цікаво, що уявлення про божество як вічний двигун зумовлено тим, що стародавні греки не знали принципу інерції. Для них рух кожного тіла має початок і обов'язково кінець. А оскільки космос весь час у русі, значить повинно бути постійне першоджерело Руху. У людині мислитель виділяє три різні душі — рослинну (відповідає за споживання, ріст і розмноження), тваринну (відчуття, жадання) і розумну, яка властива тільки людині. Розум людини є безсмертним, після її смерті він зливається із всесвітнім розумом. У поглядах на соціальні проблеми у філософа також домінує принцип загального. Людину він визначає як суспільну, полісну істоту, наділену розумом. Досягнення щастя індивіда можливе тільки через державу.

12. Платон: погляди на суспільство та державу

Розвинув i систематизував погяяди Сократа Платон. У людинi Платон розрiзняе смертне тiло i безсмертну душу, яка с керманичем тiла й одночасно його полонянкою. Тiло е в’язницею душi й прокляттям за недосконале життя в минулому. Якщо у свiтi загальним е iдеї, в людинi душа, в суспiльствi—держава. Платон знехтуван самоцiннiсть iндивiда, цiлком пiдпорядкувавши його принципу державностi. Iндивiд знаряддя держави. Виховання, мистецтво повинно бути пiдпорядковане державi як вищiй метi. Навiть приватну власнiсть заперечував вiн в iм’я держави. В iдеальнiй державi Платон виокремлював три соцiальнi стани правителiв, воiнiв (стражiв) i людей фiзичноi працi—селян i ремiсникiв. Подiл на стани вiдбуваеться на основi доминування певно частини душi в людинi—розумноi (правителi), вольової (воїни), чуттевої (селяни i ремiсники). Згiдно з Платоном досконала держава—найнище втiлення блага на Землi. А благо окремоi людини полягас в пiдпорядкуваннi загальному благу. Таке розумiння держави породило у мислителя вiдразу до демократi, зумовило його полiтичний консерватизм.

17.Патристика(загальнахарактеристика)

Перший перiод (ІІ—УІІ ст.) у розвитку середньовiчноХ фiлософiХ названий патристикою. Патристика (лат.— батько) — сукупнiсть фiлософських доктрин християнських мислителiв (отцiв церкви) ІІ—УІІ ст. Представлений вiн вченням «отцiв церкви» — Квiнта Тертуллiана (160—220), Ангустина Блаженного та iн. Один iз основних принципiв патристики — примат вiри над розумом. В перiод розпаду Римської iмперiї вiдновитись до життя можна було тiльки через вiру, через утвердження абсолютно нових цiнностей. Августин Блаженний пристосував платонiзм для розбудови християнської теологiї. На його думку, свiт iдей Платона е не що iнше, як думки Бога, що передують акту створення свiту. В Бога iдеї передують речам, в людинi вони слiдують за речами. Пiзнаточи речi, людина проникае в думки Бога. В такий спосiб теологи поеднали релiгiйну доктрину створення свiту Богом i концепцiю Платона. На противагу циклiчним уявленням про час, характерними для греко-римської культури, Августин розвинув лiнiйну концепцiю: iсторiя мае початок (створення свiту), кульмiнацiю (пришестя Христа) i майбутнiй кiнець (друге пришестя i страшний суд). 1 хоч така концепцiя е есхатологiчною (визнае кiнець iсторiХ), однак розумiння iсторiї як единого сповненого смислу процесу сприяло пробудженню iсторичної свiдомостi. Стараннями Августина в европейськiй культурi утверджуеться розумiння часу як однолiнiйної перспективи, що йде з майбутнього через сучасне в минуле. Августин у «Сповiдi» вiдкрив новий предмет дослiдження — переживання людини, внутрiшню духовну особу. Християнство не тiльки вiдкрило, а й розбудувало внутрiшню духовну особу. Августин дав цiкавий аналiз часу, виходячи iз структури внутрiшнiх переживань. У душi вiн розрiзняе три настанови: чекання, спрямоваве в майбутне; увагу, пов’язану iз сучасним; пам’ять, яка утримуе минуле. Завдяки цим настаяовам душа «конституюе’>, творить час. Час, на думку Августина, iснував би навiть за умови iснувалня однiеХ лише душi. ‚дея »конституювання’> часу на основi внутрiшнiх переживань набула популярностi у фiлософських течiях ХХ ст. — феноменологiї та екзистенцiалiзмi.

14.Особл, періоди розв.та осн проблеми середн

Характерною рисою середньовічного світогляду е теоцентризм (принцип, згідно з яким Бог проголошується абсолютним началом і центром всесвіту, що зумовлює собою буттяі смисл існування всього живого). Філософія в Середньовіччі розвивалася в лоні релігії як панівного світогляду тієї епохи. Так як філософія в епоху Середньовіччя не мала власної соціальної бази — особи, яка потребувала б філософського світогляду. Тому розвиток в лоні релігії був єдино можливим способом існування і збереження філософського мислення взагалі. В іншій іпостасі воно просто не могло б існувати на той час. Носіями філософії в дану епоху було вузьке коло служителів церкви. Світської філософії не існувало. Звідси догматизм, авторитаризм і традиціоналізм цієї філософії. Перший період (III-VIII ст.) в розвитку середньовічної філософії називали патристикою (від лат. pater— батько). Це вчення "отців церкви" — Тертулліана, Августина та ін. Відомим твердженням "Вірую, бо це абсурдно" Тертулліан висловив один із основних принципів патристики — примат віри над розумом. Розум справді був безсилий будь-що змінити в ситуації розпаду Римської імперії. Відновитись до життя можна було тільки через віру, через утвердження абсолютно нових цінностей. В цих словах теолога виражена не просто церковна догма , а істина, вистраждана епохою. Найвідомішим представником патристики є Августин Блаженний (354-430 pp.). Другий період (VI11-XV ст.) в розвитку середньовічної філософії називають схоластикою. Філософія викладалась у школах при монастирях, вона була шкільною мудрістю, звідси і назва— "схола" (з грецької— школа). Пізніше це слово набуло негативного значення. Під схоластикою стали розуміти мудрування, відірване від життя. В розвитку схоластики виділяються два періоди: до XII ст. в ній панують ідеї Августина, пов'язані з неоплатонізмом (августиніанство), з XIII по XV ст. поширюється вчення Томи Аквінського (1225-1274), який припасував вчення Арістотеля до потреб зміцнення позицій католицизму. За іменем фундатора цей Другий період схоластики отримав назву томізм.

15.Основні положення Ф. концепції А Августина

Перший перiод (ІІ—УІІ ст.) у розвитку середньовiчної фiлософiї названий патристикою. Патристика (лат.— батько) — сукупнiсть фiлософських доктрин християнських мислителiв (отцiв церкви) ІІ—УІІ ст. Представлений вiн вченням «отцiв церкви» — Квiнта Тертуллiана (160—220), Ангустина Блаженного та iн. Один iз основних принципiв патристики — примат вiри над розумом. В перiод розпаду Римської iмперiї вiдновитись до життя можна було тiльки через вiру, через утвердження абсолютно нових цiнностей. Августин Блаженний пристосував платонiзм для розбудови християнської теологiї. На його думку, свiт iдей Платона е не що iнше, як думки Бога, що передують акту створення свiту. В Бога iдеї передують речам, в людинi вони слiдують за речами. Пiзнаточи речi, людина проникае в думки Бога. В такий спосiб теологи поеднали релiгiйну доктрину створення свiту Богом i концепцiю Платона. Певний iнтерес представляе концепцiя iсторiї Августина. На противагу циклiчним уявленням про час, характерними для греко-римської культури, Августин розвинув лiнiйну концепцiю: iсторiя мае початок (створення свiту), кульмiнацiю (пришестя Христа) i майбутнiй кiнець (друге пришестя i страшний суд). 1 хоч така концепцiя е есхатологiчною (визнае кiнець iсторiХ), однак розумiння iсторiї як единого сповненого смислу процесу сприяло пробудженню iсторичної свiдомостi. Стараннями Августина в европейськiй культурi утверджуеться розумiння часу як однолiнiйноХ перспективи, що йде з майбутнього через сучасне в минуле. Августин у «Сповiдi» вiдкрив новий предмет дослiдження — переживання людини, внутрiшню духовну особу. Греки не знали сфери внутрiшнiх переживань як чогось самостiйного. для них особа виявляла себе через дiю. З моменту, коли зовнiшня дiяльнiсть стала регламентованою, коли релiгiя загострила моральнi почуття, самi помисли, порухи душi почали сприйматися, як дiя. Християнство не тiльки вiдкрило, а й розбудувало цю внутрiшню духовну особу. Августин дав цiкавий аналiз часу, виходячи iз структури внутрiшнiх переживань. У душi вiн розрiзняе три настанови: чекання, спрямоваве в майбутне; увагу, пов’язану iз сучасним; пам’ять, яка утримуе минуле. Завдяки цим настаяовам душа творить час. Час, на думку Августина, iснував би навiть за умови iснувалня однiеї лише душi.

16. Проблема співвіднош віри і знання у Ф. Аквінс

Перiод (ХIIІ—ХУ ст.) в розвитку середньовiчної фiлософiї називають схоластиiкою. Схоластика — філософське вчення, в якому поєднанi релігійно-філософськi засновки з раціоналiстичною методикою та формально-логiчними проблемами. У розвитку схоластики iснуе два перiоди: 1. до ХII ст. На цьому етапi домiнують iдеї Августина, пов’язанi з неоплатонiзмом (августинiанство). 2. 3 ХIII по ХУ ст. У цей час поширюються iдеї Фоми Аквiнського (1225—1274), який пристосував учения Арiстотеля до потреб змiцнення позицiй католицизму. За iменем фулдатора цей перiод схоластики отримав назву тчомiзм. Перехiд вiд iдей Августина до томiзму зумовлений кiлькома чинниками. Передусiм розвитком i змiцненням третього стану (ремiсникiв i торговдiв), в яких пробуджуеться iнтерес до природи. Схоластика, особливо її розвинута форма — томiзм, практично вирiвнюе в значущостi вiру й розум. На думку й прихильникiв, знання, яке осягаеться в актi вiри, можна передати розумом. У пiдвищеннi статусу розуму в схоластицi порiвняно з патристикою полягае суттева вiдмiннiсть католицизму вiд православ’я, якi розiйшлись у ХІІ ст. Фома Аквiнський видiляе чотири ступенi буття: — <царство мiнералiв’>, де форма е лише зовнiшньою визначенiстю речей; — <рослинне царство», де форма виступае як рослинна душа; — тваринне царство i, вiдповiдно, тваринна душа; — людина i розумна безсмертна душа. Форма як органiзуючий приндип по-рiзному пронизуе матерiю на дих рiвнях — вiд зовнiшньої форми до розумної душi, яка iснуе окремо вiд тiла i яка е безсмертною на вiдмiну вiд рослинної i тваринної душi. Реалiзм (лат. геаiiз — супеаий, дiйсний) — фiлософський напрям, эгiдно з яким эагальнi понятгя (унiверсалiТ) iснують реально як сутностi речей. Реалiсти — Ансельм Кентерберiйський (1033—1109), Фома Аквiнський — вважали, що людина осягае дi сутностi в поняттях розуму. Отже, унiверсалiям спершу надавався статус реального буття — сутностi речей, а вже вiдтак — загального поняття розуму. Церква високо одiнила вчення Фоми Аквiнського. Вiн, як i Ангустин, був канонiзований як святий. У ХIХ ст. його вчення було поновлене дерквою (неотомiзм), проголошено офiдiйною фiлософiею Ватикану.

13. Арістотель: погляди на суспільство та державу

Арiстотель прийняв платонiвську концепцiю домiнувания загального над одиничним, продовживши в цьому планi боротьбу iз софiстами, але загальне вiн трактував по-своему. У поглядах ка соцiальнi проблеми у його вченнi домiнус принцип загального. Людину вiн визначае як надiлену розумом суспiльну, полiсну iстоту. досягнення щастя iндивiда можливе тiльки через державу, яка е втiленням доброчесного життя. Однак, якщо Платон намагався втiлити проект iдеальної держави, не беручи до уваги реальних обставин, то Арiстотель вважав, що держава повинна створювати умови для доброчесного життя, виходячи з реальних обставин i реальних людей. Тiлеснiсть, реальнiсть у фiлософii Арiстотеля бралися до уваги бiльше, важили бiльше, нiж у Платона.

19.Гол проблеми Ф думки епохи Відродження

Перiод ХУ—ХУІ ст. Прийнято називати епохою Вiдродження. Найсуттевiшою особливiстю епохи Вiдродження стало те, що саме в дей час фiлософiя i наука виходять з-пiд патронату релiгії, стають свiтськими зНаннями, урiзномаиiтнюються течії, розширюеться коло проблем фiлософiї. Суттю цiеї епохи е зародження капiталiзму. Назва епохи походить вiд переконання її творцiв у тому, що вони вiдроджують Культуру античностi. Якщо в середньовiччi стрижнем духовного життя була релiгiя, то в епоху Вiдродження релiгiя, церква перебували пiд вiдчутним впливом мистецтва, i навiть глави церкви схилялися перед художниками. представники епохи Вiдродження Кузанський, Вебер, Бруно. В цей перiод набула поширення концепцiя двох iстин — релiгiйної та фiлософської. Релiгiйна, вважалось, дана Богом через Бiблiю як одкровення, фiлософська е знаниям, отрималим на основi вивчення природи — божого творiння. Щ вiдмiннi за формою iстини повиннi збiгатися за змiстом. Революцiйним щодо усвiдомлення мiсця людини в свiтi, в системi «людина — природа — Бога було гелiоцентричне вчення Миколи Коперника. до нього головним вважалося вiдношення людини i Бога. Земля — центр Всесвiту, людина — вiнець творiння. Отже, весь свiт Бог створив для людини. Геодентрична система трунтуеться на телеології. Телеологія — вчення про мету, доцiльнiсть, эгiдно з яким все для чогось призначене, мае свою цiль. Земля проголошувалася однiею з планет, що обертаеться навколо Сонця (Коперник), а Сонце однiею iз зiрок, навколо яких е свЫ планети, ймовiрно, заселенi розумними iстотами — джордано Бруно (1548— 1600). Фiлософська палiтра епохи Вiдродження виграе рiзноманiтнiстю барв, серед яких 1 неоплатонiзм, i неопiфагорейство, i арiстотелiзм, i епiкуреIзм. Вже в цьому розмаХттi виявилася II вiдмiннiсть вiд одноманiтного середньовiччя. Та визначальною була роль неоплатонiзму, iдеї якого подiляли не тiльки фiлософи, а й ученi (Галiлей, Коперник, Кеплер). Пантеїзм— фiлософське i релiгiйне вчення про присутнiсть Бога у ествi самої природи, ототожнення Бога з природою, розчинення Бога в при родi, або, Навпаки, при роди у Богові. ПантеУсти вважали, що Бог i природа единi, Бог мовби розлитий у природi. Вчення М. Кузанського i дж. Бруно дають пiдстави для висновкiв, що в онтологiї Вiдродження панували двi iдеї — пантеїзму i безкiнечностi Всесвiту.

20. Визначальні риси філософії Нового часу

У фiлософiї Нового часу намiтилося кiлька протилежних течiй i пiдходiв, суперництво i взаемодiя яких визначили основнi риси та закономiрностi її розвитку. Визначальними протилежними напрямами у фiлософiї цього перiоду були емпiризм i рацiоналiзм. Вони сформувались при намаганнi з’ясувати, яка з двох здатностей пiзнання — чуттевiсть чи розум — вiдiграе вирiшальну роль у формуваннi наукового iстинного знания. Емпiризм (грец.— досвiд) — фiлософський напрям, який основою пiзнання вважае чугтевий досвiд (емпiрiю). Представники цього методу вважали, що вiдчуття, чуттевий досвiд вiдiграють вирiшальну роль у пiзнаннi, що вони е джерелом наукових iдей.(Бекон) Раціоналiэм (лат.— розумний) — фiлософський напрям, який визнас центральну роль в пiэнаннi розуму, мислення. Його прихильники стверджували, що всезагальний характер iдей можна вивести лише з розуму (з логiки мислення, його категорiально структури) (Декарт) . Не менш принциповим було протистояння матерiалiзму та iдеалiзму. Цi протилежнi течії iснували й ранiше, але тепер вони набули чiткiшоi визначеностi завдяки поняттю субстанцii. Матерiалiсти вважали субстанцiею матерiю, природу, iдеалiсти — Бога, душу. Представники матерiалiзму: Бекон, Гоббс, Локк, Толанд, Гассендi. Представники ідеалiзму: Берклi, Юм, Лейбнiц ). Крiм означених, у Новий час на основi гносеологiчного протиставлення суб’екта й об’екта формуеться протилежнiсть натуралiзму (об’ективiзму) i суб’ективiзму. Натуралізм — фiлософський напрям, який вважае природу унiверсальним принципом усього сущ ого. Натуралiзм прагне звести суб’скт (людину) до об’екта (природи), пояснити людину законами i категорiями, якi створенi для пояснення природи (натури). Суб’єктивiзм (лат. пiдметовий) — фiлософський напрям, який пояснюе все суще через наявнiсть свiдомостi суб’екта. У фiлософii ХУII ст. намiтилось особливо важливе для її подальшого розвитку протистояння рацiоналiзму та іррацiоналiзму. Идеться про протилежнi тлумачення того, наскiльки пiдвладна природа пiзнанню розумом. Рацiоналiзм у цьому протистояннi об’еднував фiлософiв, в тому числi й емпiрикiв, якi вiрили у всемогутнiсть наукового пiзнання. Iррацiоналiзм, найпомiтнiшим представником якого був вiдомий вчений i фiлософ Блез Паскаль, обмежував наукове пiзнання на користь релiгй. Пiзнiше, в ХIХ ст., iррацiоналiсти протиставляли розумовi вiру, волю, iнстинкти.

21. Вчення Ф. Бекона про метод пізнання

Гносеологiя набула динамiчного розвитку в ХУII—ХУІII ст., постаючи в рiзних концепцiях. Емпiричну концепцiю розробили звглiйцi Ф. Бекон, дж. Локк i Т. Гоббс. Першим заявив про емпiризм та експериментальну науку Бекон. Вiн вважав, що науки, акi вивчають пiзнанна та мислення, е ключем до всiх iнших наук, бо вони матоть у собi «розумове знараддя», аке дае розумовi вказiвки або попереджае щодо помилок («примар») Бекон вважав, що поширена на той час логiка не е корисною для набуття знань. Порушуючи питания про новий метод «іншої логiки» наголошував, що нова логiка, на вiдмiну вiд суто формальної, повинна виходити не тiльки з природи розуму, вiдкривати й вiдображати те, що здiйснюе природа, тобто бути змiстовною та об’ективною. Ф. Бекон розрiзнае три основнi шлахи пiзнанн: 1. «Шлях павука» — здобуття iстини iз чистот свiдомостi. Вiн був головним у схоластицi, яку Бекон пiддав рiзкiй критицi, пiдкреслюючи, що витонченiсть природи значно переважас витонченiсть мiркувань. 2. «Шлах мурахи» — вузький емпiризм, збiр роз‘едваних фактiв без їх кондептуального узагальнення. 3. «Шлях бджоли» — еднання обох шлахiв, здiбностей досвiду та розсудку, тобто чуттевого та рацiонального. Вболiваточи за таке поеднавня, Ф. Бекон, проте, вiддавав прiоритет дослiдному пiзнанню. Вiн вважав справжвiм знараддям у дослiдженнi законiв («форм») природних авищ, здатним зробити розум адекватним природним речам, iндукцiю — сформований ним емпiричний метод пiзнання. На його думку, саме адекватнiсть розуму природним речам е головною метою наукового пiзнаяня. Цiкаве надбання Ф. Бекона — виявлення та дослiдження глобальних помилок пiзнання («iдолiв», «примар», «розуму»). Важливим засобом їх подолання вiн вважав надiйний метод, принципи якого повиннi бути законами буття. Метод — органон (iнструмент, знаряддя) пiзнання, його необхiдно постiйно пристосовувати до предмета науки, але не навпаки. Отже, емпiрики вважали, що основою пiзнакня е досвiд, а чуттевi форми визначають результати отриманЫ науковы iнформацi. Порiвняно з логiчними формами почуття мае перевагу щодо достовiрностi, в той час як логiчне мислення здатне спрямовувати пiзнання в помилкове русло.

22. Три шляхи наукового пізнання Бекона

Гносеологiя набула динамiчного розвитку в ХУII—ХУІII ст., постаючи в рiзних концепцiях. Емпiричну концепцiю розробили звглiйцi Ф. Бекон, дж. Локк i Т. Гоббс. Першим заявив про емпiризм та експериментальну науку Бекон. Вiн вважав, що науки, акi вивчають пiзнанна та мислення, е ключем до всiх iнших наук, бо вони матоть у собi «розумове знараддя», аке дае розумовi вказiвки або попереджае щодо помилок («примар») Бекон вважав, що поширена на той час логiка не е корисною для набуття знань. Порушуючи питания про новий метод «іншої логiки» наголошував, що нова логiка, на вiдмiну вiд суто формальної, повинна виходити не тiльки з природи розуму, вiдкривати й вiдображати те, що здiйснюе природа, тобто бути змiстовною та об’ективною. Ф. Бекон розрiзнае три основнi шлахи пiзнанн: 1. «Шлях павука» — здобуття iстини iз чистот свiдомостi. Вiн був головним у схоластицi, яку Бекон пiддав рiзкiй критицi, пiдкреслюючи, що витонченiсть природи значно переважас витонченiсть мiркувань. 2. «Шлах мурахи» — вузький емпiризм, збiр роз‘едваних фактiв без їх кондептуального узагальнення. 3. «Шлях бджоли» — еднання обох шлахiв, здiбностей досвiду та розсудку, тобто чуттевого та рацiонального. Вболiваточи за таке поеднавня, Ф. Бекон, проте, вiддавав прiоритет дослiдному пiзнанню. Вiн вважав справжвiм знараддям у дослiдженнi законiв («форм») природних авищ, здатним зробити розум адекватним природним речам, iндукцiю — сформований ним емпiричний метод пiзнання. На його думку, саме адекватнiсть розуму природним речам е головною метою наукового пiзнаяня. Цiкаве надбання Ф. Бекона — виявлення та дослiдження глобальних помилок пiзнання («iдолiв», «примар», «розуму»). Важливим засобом їх подолання вiн вважав надiйний метод, принципи якого повиннi бути законами буття. Метод — органон (iнструмент, знаряддя) пiзнання, його необхiдно постiйно пристосовувати до предмета науки, але не навпаки. Отже, емпiрики вважали, що основою пiзнакня е досвiд, а чуттевi форми визначають результати отриманЫ науковы iнформацi. Порiвняно з логiчними формами почуття мае перевагу щодо достовiрностi, в той час як логiчне мислення здатне спрямовувати пiзнання в помилкове русло.

23.Основні (4) правила дедукт. методу Р. Декарта

Засновником рацiоналiстичної течiїї нової європейської фiлософії є фр. фiлософ, математик Р. Декарт. Головним завданням своє фiлософії - допомога науцi вивiльнитися набути суверенiтету, свободи вiд догматiв. Фiлософiя повинна слугувати цiлям практики. Вона фiлософiя грунтуеться на безмежнiй вiрi в розум як вищу здатнiсть людини, вищу цiннiсть та iдеал. На думку Декарта, тiльки людський розум, iнтелект може бути джерелом iстинного знания. Вiн прагнув вибудувати струнку систему наук, яка б за аналогiею з деревом мала: корiнням — метафiзику, стовбуром — фiзику, а гiллям — усi iнщi науки. Знаряддям розбудови повинен бути новий метод наукового пiзнання— метод логiчної дедукцiї. Чотири основнi правила дедукції: 1. Починати треба з визначення загальних принципів і начал дослідження. які сприймаються розумом чiтко i ясно (е очевидни ми) не викликаючи жодного сумнiву i не потребуючи жодного доведення тобто iстиннiсть яких є очевидною. Отже, Декарт розглядае критерiєм iстини розумову очевиднiсть (iнтелект. iнтуцiю). Це правило визначають як правило очевидної, або осягнення необхiдної якостi знання. 2. друге правило передбачае вимогу аналiтичного винчення об’екта пiзнання, згiдно якого кожну складну рiч (знання) або проблему треба дiлити на простiшi складники й робити це доти, доки не прийдемо до найпростiших ясних i зрозумiлих (очевидних) нашому розуму речей. Це правило - правило аналiзу, що йде до кiнцевих речей. 3. Трете правило звертас увагу на необхiднiсть дотримання певного порядку мислення починати требаз найпростiших, доступних для пiзнання явищ i поступово переходити до складнiших. Це i е, за Декартом процесом логiчного виведення, або рацiональної дедукції, правило синтезу. 4. «Енумерація» передбачає вимогу досягнення повноти знання, орiентує на послiдовнiсть та ретельнсть усього ланцюга попереднiх дедуктивних висновів, якi б давали загальний висновок, що засвiдчував би достовiрнiсть усiєї системи виведеного знання. Четверте правило називають ще правилом контролю, який дозволяє уникнути помилки, як при аналiзi, так i синтезi. За Декартом усе наукове знания утворюе єдину логічну систему, i все, що ми можемо пiзнати, неминуче випливае одне з одного. А тому наш розум дотримуючись певного порядку у висновках i керуючись правилами дедуктивного наукового методу, мае безмежнi можливостi здатний розв’язати будь-яку проблему й проникнути у найвiддаленiшi куточки свiту.

25. Договірна концепція походж. держави Гобса

Мир можливий лише за умови самоподолання i обмеження природнього права iндивiда на все. Необхiдно при цьому, щоб вказане обмеження було прийняте всiма i було дотримуване примусово. Те i iнше може бути досягнуте не iнакше, як шляхом погодження всiх i домовленого встановлення незалежної влади, що оберігає домовленiсть вiд порушення. Таке походження держави. Держава за Гоббсом - єдина особа, вiдповiдальною за дiї якої зробила саму себе шляхом договору мiж собою величезної кiлькостi людей для того, щоб ця особа могла використовувати силу i засоби всiх їх так, як вважатиме за необхiдне для їх миру i загального захисту. В цьому визначеннi слiд звернути увагу на три моменти: 1) держава є єдиною особою. Влада держави єдина i неподiльна, вона зводить волю всiх громадян в одну волю; 2) Люди, що створюють державу шляхом взаємної домовленостi, не лише санкцiонують всi їїi дiї, а й визнають себе вiдповiдальними за цi дiї;3) Верховна влада може використовувати сили i засоби пiдданих таким чином, як вирiшить за необхiдне для їх миру та захисту. При цьому верховна влада не несе нiякої вiдповдальностi за свої дiї перед пiдлеглими i не зобов’язана звiтувати цi дiї перед ними. Мета держави - головним чином забезпечення безпеки. Кiнцевою причиною, метою або намiрами людей при накладаннi на себе пут є турбота про самозбереження i при цьому про бiльш сприятливе жиггя. iнакше кажучи, при встановленнi держави люди керуються прагненнями позбавитися лихого стану вiйни, що с необхiдним наслiдком природнiх страстей людей там, де немас видимої влади, що тримас їх в страху i пiд загрозою покарання, що змушує їх виконувати домовленостi i слiдкувати природнiм законам. Щодо устрою верховної влади, то вiн може бути трояким: монархiя, аристократiя i демократiя. Таким чином створюсться штучна особа, яку ми називасмо державою.її найвища влада с необхiдно абсолютною. Церква повнiстю эливасться з державою. Як основнi причини, що ведуть до роэпаду, видiляються Гоббсом: 1) недостатнiсть абсолютноi. влади; 2) брехливi вчення, що протирiчать природi держави i сприяють й послабленню. Участь народу, згiдно системi Гоббса, повнiстю вичергтусться першим обранi-iям монарха. Престолонаслiдування повинне визначатися монархом

24. Б. Спіноза про субстанцію

Беручи до уваги iдеї Декарта, свiй варiант рацiоналiстичної фiлософiї створив голландський мислитель Спіноза, який дослiджував переважно етинi проблеми. Б. Спiноза перейняв учення Декарта про субстанцiю як абсолютну i безумовну рiч, яка для свого iснування не потребуе iнших речей, тобто е «причиною самої себе». Але вiн вiдкинув побудову французького мислителя, що включала абсолютну субстанцiю — Бога i двi похiднi субстанцiї — тiлесну та духовну. Поеднання «похiдностi» i «субстанції» таїть в собi, на його думку, суперечнiсть. Спiноза визнавав одну субстанцiю — Бога, а декартiвськi похiднi субстанцiї вiн трактував як його атрибути. Такими атрибутами вiн вважав протяжнiсть i мислення. Спiноза долає дуалiзм Декарта, але натомiсть виникають новi проблеми. Бог, атрибутом якого е протяжнiсть, тотожний природi; природа — це Бог у речах. Отже, Спiноза е пактеїстом, продовжуючи в цьому сенсi традицiю М. Кузанського та Дж. Бруно. Все суще, оскiльки воно iснуе в Боговi i через Бога, на думку Спiнози, пройняте абсолютною необхiднiстю. Свобода полягае в усвiдомленнi цiе) необхiдностi. Тiла i думки для Спiнози е модусами (конечними утвореннями) двох атрибутiв субстанції — протяжностi та мислення. Вони породженi Богом. В природi Бога, який поеднуе протяжнiсть i мислення, слiд шукати причину того, що математичнi конструкцiї свiту вiдповiдають реальнiй структурностi цього свiту. А оскiльки душа людини, за Спiнозою, е частиною безкiнечного розуму нога, то i для неї порядок iдей вiдповiдае порядку речей. Так вiн пояснював збiг математичних iстин людини та онтологiчної структури свiту.

.

26. Емпіризм Д Локка

Систематичностi й цiлiсностi емпiризм набув у працях видатного англiйського мислителя дж. Локка вiдмiну вiд попереднiх мислителiв-емпiрикiв, якi ставили своiм завданням пiзнання свiту, вiн зосередився на дослiдженнi можливостей розуму, зробивши поворот вiд об’екта (природи) до суб’екта. Основна його праця називаеться «дослiдження людського розумiння’>. Локк е сенсуалiстом, послiдовно реалiзуе засади сенсуалiзму в своїй концепції. Сенсуалiзлізм (лат. бет)ВИЗ — вiдчугтя, почугтя) — напрям у фiлософiї (теорiТ пiзнання), який визнас вiдчуття единим дже релом знань. Локк стверджував, що людська душа при народженнi е чистою дошкою i тiльки чуттевий досвiд залишае на нiй слiди. Вiн пiддав рiзкiй критицi вчення про «вродженi iдеї» Декарта. Локк категорично не погоджуеться з цим. Всi iдеї, на його думку, походять iз досвiду. При цьому вiн розрiзняв зовнiшнiй i внутрiшнiй досвiд. Зовнiшнiй — чуттеве сприймання речей зовнiшнього свiту, внутрiшнiй — самоаналiз дiяльностi свiдомостi (аналiз вiдчуттiв, пам’ятi тощо). Людина, наприклад, може сприймати будинок i водночас (чи пiсля) аналiзувати, ак вона його сприймае. Внутрiшнiй досвiд Локк називае рефлексiею. Визнання рефлексії — дiяльностi самого розуму як джерела iдей, свiдчило про вимушений вiдхiд мислителя вiд крайнього емпiризму. Адже так званий «внутрiшнiй досвiд» не е чуттевим досвiдом у справжньому розумiннi цього слова. Наслiдки систематично реалiзовуваного емпiризму виявились i в iншiй формi. Локк дiйшов переконання, що загальне поняття *субстанцiя> не дане в чуттевому досвiдi. Це дало йому пiдставу для висновку, що словом «субстанцiя» позначаеться припущення невiдомо чого. 1 хоча вiн утримався вiд заперечення iснування субстанцiї, це успiшно зробили його послiдовники (д. Юм).

27. Смисл теорії прир права і сусп договору в Ф Просвітництва

З природи людини просвiтники виводили природнi права(права, виведенi розумом з природи людини): право на життя, свободу i на приватну власнiсть як основу добробуту. Вчення про «природнi права» людини було покладено в основу концепцй демократичної правової держави, проголошеної в американськiй <‘декларацй прав...’> (1776) i французькiй <‘декларацИ прав людини i громадянина’> (1789). у них вперше була стверджена правова рiвнiсть людей (рiвнiсть перед законом незалежно вiд майнового стану, конфесiХ, нацiональностi, статi), народ проголошувався джерелом влади. Пiсля християнства, яке закрiпило моральну рiвнiсть людей, проголошення правовоi рiвностi було найбiльшим досягненням у цивiлiзацiйному поступi.Вслiд за англiйськими фiлософами французькi просвiтники (Руссо) захищали концепцiю суспільного догвору як джерела держави. На їх думку, в природномуержавному) станi люди постiйно воювали мiж собою. Зiткнення егоїстичних iнтересiв ставило пiд загрозу людське iснування. для того щоб подолати це i краще захистити себе вiд стихії, люди, зiбравшись, уклали договiр, згiдно з яким частину своiх прав передали державi, щоб та стежила за порядком мiж ними. Ця концепцiя пояснювала походження держави без втручання вищих сил. У нiй простежувалася думка про те, що народ с джерелом влади, i якщо громадяни мають обов’язки перед державою, то i держава мае певнi обов’язки перед громадянином, адже контракт е двостороннiм.

28 .Заг х -ка німецької класичної філософії

У другій половині XVIII ст. центр європейської філософської думки перемістився з Англії і Франції в Німеччину, яка значно пізніше своїх західних сусідів стала на шлях буржуазних трансформацій. Саме тут напередодні цих перетворень розпочалось ідейне бродіння і духовне піднесення, яке охопило і філософію. Тут сформувалась філософська традиція, в межах якої вдалось переосмислити ряд проблем, над якими безуспішно билась попередня філософська думка. Це стосується насамперед протистояння емпіризму й раціоналізму, детермінізму і свободи волі, а також протиріччя між натуралістично-механістичним світоглядом і специфікою буття людини, яке не вписувалось в рамки цього світогляду. У першому випадку суперечності носили гносеологічний характер, у другому — онтологічний і стосувались буття людини у світі. Представниками німецької класичної філософії є І.Кант, І.Г.Фіхте, Ф.Шеллінг, Г.Гегель, Л.Фейербах. На наш погляд, філософію К.Маркса також можна віднести до цієї традиції — принаймні і категоріальний апарат і стиль мислення Маркса не виходить за її рамки. Що ж споріднює філософів, яких відносять до німецької класичної філософії? Це: зміщення центру дослідження від об'єкта до суб'єкта, або в онтологічному аспекті — від природи до історії і культури. Відбувається переосмислення і самого суб'єкта. Якщо раніше він мислився як певна духовна субстанція, що пасивно відображала світ, то тепер суб'єкт постає як творча діяльність (Кант), як дух, що перебуває в історичному розвитку (Гегель), як людство, яке здійснює історичний поступ на основі практичної діяльності (Маркс). Іншими словами, суб'єкт мислиться як діяльність, яка у філософів після Канта все більше набуває історичного характеру, перетворюється в культуротворчу діяльність, в свободне самотворення.

29. Структура пізнавальних здібностей у ф. Канта

Засновником нiмецькоi класичноХ фiлософП с Iмманул Кант — фiлософ, якого за силою духу i впливу на подальiпий розвиток фiлософськоi думки часто порiвнюють з Платоном. Фiлософiя Канта — перехiдна ланка мiж рацiона4 дiамом. Оскiльки, за Кантом, розум уконституював свiт, даний у науковому досвiдi, то й джерело всезагального i необхiдного. Вiдповiдаючи на питания, чи можлива метафiзика як наука, Кант звертався до аналiзу розуму — третьої пiзнавальної здатностi людини. Розсудок, за Кантом, конечний, його iстини обмеженi наявним чи можливим чуттевим досвiдом. Але людина не хоче змиритись з дiею обмеженiстю. Вона намагаеться застосувати розсудок аа межами чуттевого досвiду, вивести його за конечне. Але ж людина прагне висловлюватися про свiт загалом, тобто про те, що виходить за межi досвiду. Такою здатнiстю — виходити за горизонти можливого досвiду — володiе розум. Подiбно до того як споглядання мае чистi форми (простiр і час), розсудок апрiорнi категорi (кiлькiсть, якiсть, причиннiсть та iн.), розум мае апрiоряi iде. Це — iдеi душi, свiту i Бога, тобто основнi iдеУ, якi аналiзуе метафiзика. Дослiджуючи пiзнавальну функцiю iдей розуму, Кант доводить, що логiчнi побудови, якi метафiзика намагаеться звести на їх основi (за вiдсутностi контролю чуттевого досвiду) е проблематичними. Кант, зокрема, спростовуе онтологiчне доведення буття Бога. Необгрунтований також, на його думку, перехiд вiд iдеУ дугыи до душi як субстанцiУ. Найбiльше розчарування приносить iдея свiту. Спроба метафiзики мислити свiт в цiлому призводить до логiчних суперечностей. Так, можна без логiчних помилок довести, що свiт конечний в просторi й часi, i що вiн безкiнечний; що вiн дiлиться до безкiнечностi й що е неподiльнi частки; що свiт строго детермiнований i що в ньому е свобода. Цi необхiднi суперечностi (Кант називае Ух анiаиномiями) е свiдченням того, що розум тут безплiдний, що вiн вийшов за межi своУх можливостей. Тому дiалектика, яка вивчае iдеУ розуму, за Кантом, е вченням про необхiднi, але безплiднi суперечностi. Згодом Гегель по- своему переосмислить цi думки Канта. Ідеям розуму Кант вiдводить тiльки регулятивну функцiю. Бони не можуть конструювати об’ект, бо такий об’ект виходить за сферу феноменiв, досвiду, але можуть синтезувати наявне знаяня в систему. Кант вiдмежував фiлософiю i наукове знання за принципами Ух побудови.

30. Новизна етичних уявлень Канта

Засновником нiмецькоi класичноХ фiлософії є Iмманул Кант — фiлософ, якого за силою духу i впливу на подальiпий розвиток фiлософськоi думки часто порiвнюють з Платоном. Крiм теоретичного, Кант визнавав у людинi й практичний розум, дослiдженню якого присвячена «Критика практичного розуму’>. Практичний розум е розумною волею, спрямованою на оволодiння реальнiстю. Практичний розум у Кавта керуе всiма практичними вчинками яюдини, в тому числi й моральними. Вiн виходив з того, що людська воля автономна, тобто вона сама собi задае закони своеУ дiяльностi. Воля не залежна нi вiд зовнiшнiх чинникiв, нi вiд внутрiшнiх iмпульсiв людини. На цьому розумiннi свободи волi Кант вибудував свою онцепцiю моралi. Таке розумiння засад моралi було новим для фiлософiї. Попереднi теорiї були гетерономнi тобто виводили мораль iз зовнiшнiх стосовно неУ принципiв»1. Кант тверджував принципову самостiйнiсть i оцiннiсть моральних принципiв, якi тлрун туються на свободi волi. Воля у своУй дiяльностi керуеться певними iмперативами — закликами, велiннями, настановами на зразок 4дiй так... . В основi морального вчинку, який у принципi не повинен переслiдувати корисливоi мети, лежить тегоричний iмператив, тобто всезагальне велiння. Iншими словами, пiвмiрюй принцип свого морального вчинку зi всезагальним благом, вчиняй так, ак ти хочеш, щоб вчиняли щодо тебе. Прийнявши принцип свободи волi, Кант вимагав ставления до людини ак до мети, ак до сущого, яке мае цiль у собi, а не ак до засобу. Звiдси i тегоричнИй iмператив може набути формiс не розглядай iншу людину (i самого себе) ак засiб, а тiльки ак мету. Кант — ригорист (прихильник суворих правил) у сферi моралi. мораяьними е лише тi вчинки, якi грунтують ся на тегоричному iмперативi, на обов’язку. Уiкщо людина, наприклад робить добро iншiй людинi, тому що Уй подобаеться робити добро, а не тому, що вона повинна це робити, то такi вчинки не е чисто моральними. Часто, навпаки, щасливi тi, хто не дотримусться моральних норм. для того щоб утвердити справедливiсть, не дати змоги руйнувати мораль, вiн постулюс безсмертну душу i буття Бога. для теоретичного розуму Їх буття проблематичне, для практичного — необхiдне. Бог, безсмертна душа i «воздаяння» (вiдплата) в потойбiчному свiтi необхiднi, щоб людина була моральною iстотою.

31. Принципи побудови філософс. системи Гегеля

Георг Вiльгельм Фрiдрiх Гегель (1770 — 1831) — один з найвидатнiших нiмецьких фiлософiв, чiльний представник нiмецько класичної фiлософiї, об’сктивний iдеалiст. Фiлософiя Гегеля — вершина нiмецького класичного iдеалiзму кiнця ХУIII — початку ХIХ столiття. За основу усiх явищ природи i суспiльства Гегель приймав духовне першоначало. Вiн називав його “свiтовим духом”, “абсолютною iдесю”, розумом”. “Абсолютна iдея” — об’сктивна, нi вiд кого i нi вiд чого незалежна, реально iснуюча i внутрiшньо суперечлива. Вона с основою гегелiвськЫ системи об’сктивного iдеалiзму. Сутнiсть гегелiвської фiлософської системи. “Абсолютна iдея”, маючи свiй iмпульс розвитку, оскiльки нона внутрiшньо суперечлива, у своему русi проходить ступенi: 1) розвиток цiсї iде на першому етапi породжус свое власне багатство, створюючи. своу понятгя, категорiУ. Гегель цей процес з’ясував у свой працi логiки”. 2) ‚дея завдяки свой сулеречливостi переходить у снос iнше буття, у свою протилежнiсть, якою с матерiальна рiч — природа. Гегель розглядас це у свой працi “Фiлософiя природи”. 3) На третьому етапi розвиток iде завершасться повним збiгом (тотожнiстю) самої iдеї i свiту або, за висловом Гегеля, “абсолютним знаниям”. Лише на цьому етапi “абсолютна iдея”, як “абсолютне знания”, знову повертасться до свЫх джерел i пiзнає саму себе, свiй розвиток. Процес розвитку “абсолютної iдеї” завершується. Це з’ясовусться Гегелем у працi “Фiлософiя духу”. Схематично це можна вiдобразити таким чином: “абсолютна iдея” — природа — абсолютне знання (фiлософiя). Завершується гегелiвська фiлософська система i завершусться тi пiзнання. Найбiльш змiстовним етапом розвитку абсолютно iдеї є початковий ‘її етап, де Гегель розглядає власне багатство самої цiєї iдеї. Цим багатством є: вчення про бутгя. Разом з цими здобутками гегелiвсько фiлософiї необхiдно вiдзначити iїї негативнi сторони. 1. Фiлософська система Гегеля i його дiалектика, дiалектичний метод, не узгоджувалися мiж собою. З одного боку, Гегель вважав свою систему завершеною, остаточною, незмiнною. З iншого боку, його ж дiалектичний метод вимагав змiни, руху, розвитку, так як останнi, з точки зору дiалектики, с найзагальнiшими принципами бугггя. Тому основною суперечнiстю гегелiвського фiлософського вчення була суперечнiсть мiж його консервативною, незмiнною системою i його ж дiалектичним методом.

32. Осн етапи розвитку світов філософс процесу

Світовий філософський проуес характеризуеться кiлькома основними етапами свого розвитку: давня фiдософiя (УІІ ст. до н. е. — У ст.). Ii репрезентують давньоiндiйська фiлософiя (веданта, мiманса, вайшешика, санкх’я, йога тощо), давньокитайська (Лао-цзи, Кун-цзи, Мен-цзи та iн.), давньогрецька (Пiфагор, Сократ, Платон, Арiстотель та iн.). Середньовiчна фiлософiя (УI ст. — ХУ ст.). На теренах працювали такi видатнi мислителi, як А. Аврелiй (Блаженний), Ф. Аквiнський, Абу Алi iбн-Сiна та iн. Фiлософiя Нового чсу (ХУI ст. — перша половина ХIХ ст.). У нiй виокремлюють: — добу Вiдродження (М. Кузанський, М. Коперник, дж. Пiкко делла Мiрандола, дж. Буно); — Просвiтництво i барок (Ф. Бекон, Т. Гоббс, дж. Локк, Р. декарт, В. Спiноза, Г.-В. Лейбнiц та iн.); — нiмецьку класичну фiлософiю (i. Кант, И. Фiхте, Ф.-в.-й. Шеллiнг, Г.-В.-Ф. Гегель); Сучасна філософiя (друга половина ХIХ — ХХ ст.). Ii репрезентують такi фiлософськi течii: — позитивiзм (неопозитивiзм, постпозитивiзм — О. Конт, Г. Спенсер, Е. Мах, Р. Авенарiус, К. Поппер, М. Шлiк, Р. Карнап тощо); — екзистенцiалiзм (М. Гайдеггер, К. Ясперс, Ж.-П. Сартр, Г. Марсель, А. Камю та iн.); — фiлософiя життя (3. Фрейд, Ф. Нiцше, А. Бергсон та iн.); — фiлософiя науки (Т. Кун, 1. Лакатос, П. Фейерабенд та iн.); — фiлософська антропологiя (М. Шелер, Г. Плесснер, А. Гелен); — неотомiзм (Ж. Марiтен, Е. Жiльсон, Ю. Бохенський та iн.); — феноменологiя (Е. Гуссерль, Ф. Брентано, П. Рiкер та iн.); — герменевтика (Ф. Шлегель, Ф. Шлейермахер, В. Дiльтей та ін) — структуралiзм (К. Левi-Строс, М.-П. Фуко); — прагматизм (Ч. Пiрс, В. джемс, Дж. Дьюi). Отже, фiлософiя вiдiграе важливу роль в духовнiй культурi людства. Вона виникас водночас iз появою особи, яка покладасться на розум у спiлкуваннi зi свiтом. А розум за свосю природою нацiлений на пiзнакня першооснов у свiтi, в культурi, в самому пiзнаннi. Фiлософiя — закономiрний продукт людського розуму, вища форма його вияву.

33. Вихідні положення філософії марксизму

Марксизм — iдеологiчна течiя, яка охоплюс фiлософiю, полiтичну економiю i «теорiю револю цiйного перетворення буржуазного суспльства в соцiалiстичне 1 комунiстичне (т. з. науковий соцiалiзм). Головним завданням цiе iдеологiчноi доктрини є звiльнення робiтничого класу (пролетарiату) вiд експлуатації та побудову вiльного вiд соцiальноiо гноблення суспiльства. В цьому планi вони виступили продовжувачами утопiчних соцiалiстичних, якi зображали щасливе суспiльство, побудоване на засадах соцiально рiвностi та вiльно працi. Шлях до побудови такого суспiльства Маркс вбачав у знищеннi приватної власностi, яку вважав основою експлуатації людини людиною. Класова боротьба проголошувалася рушiйною силою iсторiї, i на цiй пiдставi виправдовувалося насильницьке захоплення влади, встановлення диктатури пролетарiату, яка буде правити суспiльством не на основi законiв, а на засадах революцiйної доцiльностi. Скрiзь, де були спроби втiлення цiєї доктрини в життя, за нею тягнувся широкий кривавий шлейф. Фiлософiею марксизму е матерiалiзм. Її творцi поширили матерiалiзм на розуминня iсторii i Суспiльних явищ — створили iсторичний матерiалiзм, або матерiалiстичне розумiння iстоти. Незважаючи на рiзнi iнтерпретацi, безперечною заслугою Маркса можна вважати те, що вiн пiдняв на вищий щабель матерiалiзм. Маркс эробив спробу матерiалiстичного тлумачення людини не як природної, а як практичної i, отже, культурно-iсторично iстоти. Маркс i Енгельс ставили собi в заслугу те, що вони матерiалiстично переосмислили дiалектику Гегеля. Вони проголошували дiалектику фiлософським методом, який всупереч метафiзицi розглядае все суще в розвитку, визначае його через протилежнi категорii. Стрижнем соцiально фiлософїi Маркса е концепцiя базису i надбудови. Базисом (основою, головним чинником) вiн проголошував економiчнi вiдносини; надбудовою — полiтичнi, правовi, релiгiйнi структури, а також iдеологiю — полiтичнi, правовi, естетичнi, моральнi, фiлософськi iдеї. Не знайшла однозначного вирiшення в соцiальнiй теорИ Маркса i проблема спiввiдношення одиничного (особи, людини) i загального (содiального дiлого, iнституцiй).

34. Головні категорії Ф життя («життя і «воля»)

Наприкiнцi ХIХ — у першiй чвертi ХХ ст. в €вропi набула популярностi фiлософiя життя, найпомiтнiшими представниками якої були Ф. Нiцше, З. Фрейд, А. Бергсон, Їх мало цiкавив об’ективний свiт i наукова iстина, а бiльше хвилювали людина, свiт людського життя. А сама людина розглядалася ними насамперед як земна бiологiчна iстота — з волею, iнстинктами, пiдсвiдомим. Фiлософiя жипя — напрям у некласичнiй фiлософiї кiнця ХIХ — початку ХХ ст., представники якого проголосили життя (в бiологiчнiй, психологiчнiй формах) основним предметом фiлософiї. Постала вона як своерiдний протест проти класичного гегелiвського iдеалiзму, який не переймався проблемою iснування конкретної людини з її стражданнями i пориваннями. Фiлософiя життя знаменувала собою поворот до людини, її проблем i переживань, до антропологiчної й аксiологiчної проблематики. Якщо для класичної фiлософiї гаслом було <‘iстина понад усе» (символом й може бути д. Вруно), то для фiлософiї життя — <‘людина понад усе». Це означало не просто переосмислення глибинних життевих орiентирiв, але й переоцiнку цiнностей. Центральним поняттям його фiлософiї е <‘життя’>, виявами якого е <‘становления’> i <‘воля’>. Життя — постiйне становления, борiння, процес, а не предмет i субстанцiя. Поняття <‘воля’> - це рушiйна сила будьяких процесiв у неорганiчному свiтi, боротьба за виживання, за розширення власного Я, самоствердження. Це — воля до влади.

35. Історичні форми позитивізму

Розвиток науки в ХIХ ст. значною мiрою сприяв появi по-зитивiзму — фiлософсько течiї головним предметом якої стало наукове знання. Представники першого позитивiзму тлумачили фiлософiю як певну iнтегральну науку, обмежуючи й при цьому досить вузькими рамками, iнодi навiть зводячи до кола iдей спецiальвих наук (Конт). Вiдносна самостiйнiсть фiлософй не вiдкида€ться, аде й не отриму€ надежны уваги. Другий позитивiзм, вiдкидаючи усi вагання, зводить фiлософiю до методологiї наукового пiзнання. (Мах та Авенарiус). Мах та Авенарiус визначили собi за мету очищення не тiльки фiлософii, але й взагалi науки вiд ненаукових мiркувань. Идеться про критику будь-якого досвiду. Мах вбачав в основi наукового знания не факти, а вiдчуття. При цьому вiдчуття як нейтральнi елементи досвiду i складають основу наукового пiзнання. Якщо ж науковi поняття чи положення не пiддаються такому «гiпостазуванню чи зведенню, тодi вони мають бути вiдкинутими. Отже, на погляд Маха, розв’язання головних онтологiчвих питань втрача€ свою доцiльнiсть. Згiдно концепцii Авенарiуса про принципову координацiю, iснування об’єкта зумовлене iснуванням суб’єкта. Звичайно, якщо йдеться про об’скт як наукову реальнiсть, тодi вiн i справдi е витвором математика, фiзика чи iншого вченого, його уяви. Науковi поняття не вiддзеркалюють цей свiт, не копiюють, а швидше—iнтерпретують, перетворюють його. Третiй позитивiзм,(неопозитивізм) виник у 20—З0-тi ро- ки ХХ ст. у серединi вiденського гуртка, що поеднав учених-фахiвцiв а рiзних галузей знання. Вiн був очолюваним М. Шлiком, одним з засновникiв логiчного позитивiзму. (Б. Расселом, Л. Вiтьгенштейном. Р. Карнапа, Г. Рейхенбарха). Неопозитивiсти врахували непевностi попередникiв й почали науковi положення базувати не на вiдчуттях, а на ваукових фактах, якi зазначаються у висловах. Пiдгрунтям науки стаютьнайпростiшi вихiднi речення, якi треба називати атомарними, елементарними. Постпозитивiзм — це сучасна течiя фiлософiї науки, яка представлена багатьма методологiчними концепцiями, що прийшли на змiну неопозитивiзму(Т. Кун, І. Лакатос, П. Фейерабенд, С. Тулмiв. Треба також згадати К. Поппера, Х. Альберта, Г. Ленка, М. Бунге, Дж. Смарт, Д,-М. Армстронг). За Поппером, теорiя, яка не може бути спростована певним мислительним актом, не с науковою. Фiлософ вважав чедоречнмтiаi iндукттчiвнi висновки в наукових кгеорiях. На думку Поппера, iм немас мiсця анi в життi, анi в науцi. Він пiдкреслює об’єктивнiсть пiзнавальних форм i створю€ «концепцiю трьох свiтiв»: 1) реальний свiт природи i суспiльства (фiзичний свiт); 2) свiт духовної дiяльвостi суб’скта (суб’сктивнi вiдчуття, сприйняття, уяви, емоцй, думки); 3) свiт об’єктивного знания (свiт iдей, теорiй чи думок, якi люди вже висловили, опредметили в мовi, мистецтвi, матерiальнiй культурi, а також ще невисловленi та iснують як певний абстрактний унiверсум). Саме за допомогою цього третього свiту Поппер i прагне здолати суб’€ктивно iдеалiстичнi засади неопозитивiзму. Аналiз науки Кун починас з видiлення перiоду «нормального розвитку науки». Цей перiод охоплюс такi науковi дослiдження, якi спираються на одне чи кiлька попереднiх, що протягом тривалого часу визнаються рiзними вченими основою свос практичної i теоретичної дiяльностi в межах сталої концептуальної системи—парадигми. Основними завданнями науки такого перiоду є коригування iснуючих положены i проблем; уточнення та розширення кола вiдомих наукових фактiв; збирання фактiв, якi можуть бути безпосередньо зiставленими з передбаченнями парадигмалької теорiї; емпiрична робота, пов’язана з тлумаченням деяких незрозумiлих проблем та поглибленим дослiдженням проблем, якi розв’язуються, але були поставленi поверхово. Лакатос вбачав розвиток науки в змiнi науково-дослiдницьких програм, де одна з них с бiльщ прогресивною i вiдсувае iншу. Науково-дослiдницька програма в розумiНнi Лакатоса—система, яка включас в себе жорст,се ядро (прийнятi за домовленiстю неспростовнi рiшення) i позитивну евристику (систему правил i норм, якi визначають ту чи iншу галузь дослiджень, допомiжнi гiпотези, передбачають аномалii i перетворюють на пiдтверджуючi приклади вiдповiдно до ранiше розробленого плану). Фейсрабенд визнаючи iснування множини рiвноправних типiв знания, якi сприяють зростанню самого знання i розвитковi особистостi, уводить у методологiю науки термiн пролiферацiя (роэмноження, эростання новоутворенням), пiдкреслюючи тим самим аналогiю мiж бiологiчним розмноженням органiзмiв i эростанням людського знання, збiльшенням альтернативних теорiй.

36. Аналітична Ф: визначення та проблеми

Аналітична фiлософiя. Криза настанов логiчного позитивiзму дала поштовх для пошуку розв’язання цих же проблем аналiтичною фiлософiсю (назва походить вiд методу, яким користувалися його представники — аналiзу мови), яка почала бурхливо розвиватись у 40-вi роки ХХ ст. в Акглй, а пiзнiше в США. Взагалi аналiз мови як засобу, за допомогою якого виражасться i набувасться фiлософське знания, с одним з традицiйних фiлософських методiв поряд з дiалектикою, феноменологiсю, трансцендентальним методом та iн. до цього методу вдавались ще номiналiсти (Оккам), Гоббс та iн. У ХХ ст. аналiтична фiлософiя, набувши особливого поширення в англомовних країнах, стас однiсю з найвпливовiших течiй. Аналiтична фiлософiя (фiлософiя лiнгвiстичного аналiзу) багато в чому продовжус традицiю логiчного позитивiзму (неопозитивiзму). Найсуттевiша вiдмiннiсть аналiтичної фiлософії вiд неопозитивiзму полягае в переосмисленнi природи мови i, вiдповiдно, природи значения. Мова розумiеться ними не як знакова система, а як елемент життедiяльностi людини, нона функцiонуе як складова на рiзних життевих ситуацiях. Метафiзичнi проблеми, на думку предстанникiн аналiтичноїфiлософiї, ниникаоть тодi, коли значения слiв, виробленi н одному контекстi, переносяться на цi ж слона, але вживанi н iншому контекстi. Аналiтики не заперечують прана на iснунання традицiйної фiлософії (метафiзики). Але ця метафiзика не повинна претендунати на статус науки. Вона, на їх думку, е особливим способом бачення снiту, до якого не завжди можна пiдходити з позицiI «iстина» — «хибнiсть». Отже, предстанники аналiтичної фiлософii, як i неопозитивiсти, також рiзко розмежували фiлософiю i науку, але, на вiдмiну вiд неопозитивiстiв, воин не заперечували традицiйноI фiлософiI (метафiзики) як особливоУ сфери знания. Акалiтична фiлософiя i неопозитивiзм продовжили лiнiю емпiрикiв та позитивiстiв у ХХ ст.

13. Арістотель: погляди на суспільство та державу

Арiстотель прийняв платонiвську концепцiю домiнувания загального над одиничним, продовживши в цьому планi боротьбу iз софiстами, але загальне вiн трактував по-своему. У поглядах ка соцiальнi проблеми у його вченнi домiнус принцип загального. Людину вiн визначае як надiлену розумом суспiльну, полiсну iстоту. досягнення щастя iндивiда можливе тiльки через державу, яка е втiленням доброчесного життя. Однак, якщо Платон намагався втiлити проект iдеальної держави, не беручи до уваги реальних обставин, то Арiстотель вважав, що держава повинна створювати умови для доброчесного життя, виходячи з реальних обставин i реальних людей. Тiлеснiсть, реальнiсть у фiлософii Арiстотеля бралися до уваги бiльше, важили бiльше, нiж у Платона.

37. Філософія прагматизиу: представники та ідеї

Прагматизм виник у США наприкiнцi ХIХ ст. і набув найбiльшого впливу в першiй чвертi ХХ ст. Прагматизм (грец. — справа, дiя) — фiлософська течiя, яка зводить суть понять, iдей, теорiй до практичних опера цiй пiд кореи- ня навколишнього середовища 1 роэглядас практичну ефекгивнiсть iдей як критерiй їх iстинностi. Прагматизм е емпiристською течiею. Вiн апелюс до досвiду, iнтерпретуючи його значно ширше, нiж класичний емпiризм. Досвiд вiн тлумачить не як певну пiзнавальну процедуру, а як будь-якi переживання людини. На основi цього засновники прагматизму ведуть мову про релiгiйний, мiстичний та iн. досвiд. Засновник прагматизму Ч. Пiрс порвав з класичною традицiею в гносеологiї, згiдно з якою пiзнання — це вiдтворення, вiдображення свiту, а iстина полягае у вiдповiдностi (збiгу) знания i дiйсностi. Мислення (пiзнання) розглядаеться як дiяльнiсть, спрямована не на понятiйне вiдображення свiту, а виключно на регулювання стосункiв мiж органiзмом i середовищем, на витворення оптимальних реакцiй на задоволення його здатностей пристосування. Перехiд вiд сумнiву до вiри досягаеться завдяки таким методам: методу слiпої впертостi; методу авторитету; апрiорному методу; науковому методу. Суть методу слiпої впертостi полягае в iгноруваннi того, що вiрування не спрацьовують, у впертому нав’язуваннi їх обставинам, що зрештою призводить до краху. Справжнiм методом Пiрс вважае лише науковий. Тiльки вiн придатний для формування спiльних вiрувань. Складовими наукового методу е дедукцiя, iндукцiя та абдукцiя — метод гiпотез, завдяки якому пояснюються факти. В. Джемс надае прагматизму соцiально-утилiтарного забарвлення. для нього iстина — не просто практичнiсть, а насамперед кориснiсть iдеХ. Будь-яка теоретична проблема (релiгiйна, фiлософська, наукова) набувае значения лише через вiдношення до потреб чи iнтересiв людини. Так, на його думку, важлива не iдея Бога сама по собi, а наслiдки для людини залежно вiд прийняття чи заперечення цiеї iдеї. Останнiм мислителем з плеяди творцiв прагматизму е Джон Дьюі. Як i його попередники, вiн розглядав пiзнання як пристосування людини до мiнливого середовища. Пiзнання, дослiдження тлумачив як засiб трансформації неконтрольованоi ситуацi в контрольоваяу. Мислення вносить чiткiсть i гармонiю в ситуацiю, в якiй панували нечiткiсть i сумнiви.

38. Фрейдистська лінія філософування

Близькi до фiлософiї життя iдеї розвивав засновник психоаналiзу австрiедь Зигмунд Фрейд . Психоаналіз— один iз методiа психотерапiї та психологiчне вчення, а основi якого лежить визнання домiнуючої ролi пiдсвiдомого в жилi людини. Якщо Нiдше вбачав за вчинками людей i явищами (феноменами) культури волю до влади окремої людини чи групи людей, то Фрейд вважав таким прихованим чинником несвiдоме, насамперед статевi потяги. Людину вiн трактував переважно ак бiологiчну iстоту з притаманними їй потягами до задоволення й агресiї, а культуру — ак чинпик, що блокує ці бiологiчнi поривання людини. Дослiджуючи неврози (психiчнi зриви), Фрейд дiйшов висновку, що причини їх корiняться у сферi пiдсвiдомого. Заслуга Фрейда полягае в тому, що вiн зробив його центром свого аналiзу, намагався розкрити механiзми взаемодiУ несвiдомого i свiдомого. Шлях подолавна неврозу (iстерiї та iн.) — усвiдомлення несвiдомого, яке при свiтТлi розуму втрачае силу. Концепцiя психоаналiзу виявила важливi моменти людської психiки. Завдяки вченню Фрейда набула популярностi професiя психоаналiтика. На основi психоаналiзу Фрейд пропонуе свою концепцiю релiгії. На його думку, релiгiя багато зробила для гамування антисоцiальних потягiв людей, однак її час минув. вона вiдповiдала дитятiй стадiї розвитку людства. Концепцiя психоакалiзу внутрiшньо суперечлива. З одного боку, розум (свiдоме) постае лише як маска несвiдомого, як щось позбавлене самостi, самодiсвостi, а з iншого — свiдоме здатне перемагати несвiдоме (долати неврози), тобто надiлене самiстю. Загалом Фрейд розпочав нову епоху в розумiннi людини, яка виходить з динамiчної напруги миж бiологiчними i соцiокультурними чинниками в людинi.

39. Розробка поняття «екзистенції» в філос. ХХ ст

Екзистенцiалiзм вважають однiею з провiдних течiй фiлософi Захiдны €вропи ХХ ст. Екзистенцiалiзм (лат. iснування) — суб’ективiстське вчення, в якому вихiднi значення сущого (що таке рiч, просторовiсть, часовість, iнша людина та iн.) виводяться з iснування (екэистенції) людини. Поняття екзистенцiї було впроваджене у фiлософiю Керкегором. Екзистенцiалiзм намагався знайти стiйку опору виживання особи в чужому (i навiть ворожому) й свiтi Екзистенцiалiзм це своерiдний духовний протест, бунт особи проти абсурдного з i погляду свiту, пошук виходу з цiе ситуацi. Представниками цiе течi є нiмецькi мислителi М. Гайдеггер Карл Ясперс, фравцузькi фiлософи Жал-Поль Сартр, Габрiель Марсель i Альбер Камю. Головною темою дослiдження екзистенцiалiстiв е iснувания людини, яке, на їх думку, е джерелом сенсу всього сущого. Екзистенцiалiсти стверджують, що перш нiж пiзнавати (бути суб’сктом, розумом, свiдомiстю), людина повинна бути, iснувати в свiтi. Розум людини не збiгаеться з її буттям. Бiльше того, сам розум мае бути виведений зi специфiки буття (екзистенцiї) людини. Екзистенцiя позбавлена субстанцiйного, предметного характеру. Вона не е чимось затвердiлим, що може бути схоплене розумом i об’ективiстською наукою (образно кажучи, поняття не здатнi передати емоцiйно-буттеву налаштованiсть людини на свiт, у свiтлi якоi даеться все суще). Екзистенцiл е трансценденцiею. Гайдеггер тлумачить екзистенцiю як «буття у свiтi’>, тобто не в собi, а позасобою. Людина онтологiчно укорiнена в буттi. Бути у свiтi — первинна визначенiсть людини, а бути суб’ектом пiзнаяня — похiдна, вторинна. Екзистенцiя — це постiйна можливiсть бути iншим. Людина сама довiльно визначас себе в свох дiях, iснування не с чимось визначеним (затвердiлим у предметнiй формi), воно — постiйна можливiсть визначення. Екзистенцiя не може бути об’єктивованою. За спроби схопити розумом (виразити в поняттi) вона iз живої дiяльностi перетворюсться на застиглий предмет. Людина, на думку екзистенцiалiстiв, е единою iстотою, яка усвiдомлюе свою смертнiсть. Усвiдомлення смертностi зумовлюе те, що iснування пройняте «турботою».

40. Фiлософiя Кисвої-Могилянської академії

У Киево-Могилянськiй академi, заснованiй Петром Могилою (1597-1647), вперше в Укранi фiлософiю викладали окремо вiд теологi. Однак фiлософськi “курси, якi тут читалися, були значною мiрою схоластичними. Хоч це не було повторенням схоластики Заходу, а щвидше використанням на укранському грунтi захiднЫ філософії поеднаннi iз сучасними досягненнями прогресивно науковЫ думки. Значну увагу придiляли вченi Кисво-Могилянськоi академiї проблемi взаемозвязку волi й розуму. Визнаючи свободу волi, вони прiоритетного значення надавали переважно розумову Останнiй, на їхню думку, здiйсшос моральний вплив на волю, даючи й рiзнi варiанти вибору мiж добром i злом. При цьому вони наголошували на необхiдностi гармонiзацiї рацiонального й вольового моментiв у людинi, що сприяло б здiйсненню нею такого житгевого шляху, який привiв би iТ до мети, тобто блага, щастя. Вченi Кисво-МогилянськоУ академi эробили значний внесок у розвиток фiлософi права. Крiм творiв античних авторiв, професора використовували працi Каетана, Молiни, Суареса, Родерiго де Аррiаги, Овiсдо. У текстi лекцiй мiстяться короткi виклади нанчань Коперника, Галiлея, Декарта. Активно розробляли професора Киево-Могилянськ академiТ й етичi-iу тематику. Сенс життя бачився в дiяльнiй боротьбi з пороками i элочинами, в активнiй протидiї поганiй сторонi. Небесне блаженство, утiм, з рахункiв не скидалося, воно вивчалося в теологiчних трактатах, тодi як етика була нацiлена на досягнення людського щастя в земному житгi, зрозумiло, у строгiй вiдповiдностi з вимогами православ’я. Практичне жкггя i моральна позицiя людини, на думку професорiв Киево-Могилянськ академiї, залежать вiд того, наскiльки правильно розумiе вiн свое в загальнiй структурi унiверсума. Звiдси — помiтне посилення рацiонального компонента етичних трактатiв. Сутнiсть людини розумiли як здатнiсть пiзнания, мислення, набуте знания, i саме рацiональне мислевия розцiнювалося як фактор, що визначас якiсi-iу вiдмiннiсть лiодини вiд iнших природних iстот i неживих предметiв. Найвидатнішими її представниками були: Ф Прокопович, І Гізель, С Яворський.

41. Філософія українського Відродження

З розпадом Київської Русi державницьку традицiю українського народу успадкувало Галицько-Волинське кназiвство. Цi суттевi суспiльнополiтичнi змiни вплинули на змiст духовного життя тогочасної України. Духовне буття тогочасного українського суспiльства активно сприйняло iдеї захiдноевропейського Ренесансу та реформацiї, якi сприяли формуваяню засад професiйної української фiлософiї. Вперше в українськiй книжнiй культурi здiйснена спроба теоретичного аналiзу, класифiкацiя наук. Поява перекладної лiтератури українською мовою створювала сприятливi умови для змiцнення тенденцiї до автономiзацiї фiлософських знань, їх виокремлення з-помiж релiгiйних. Визначними представниками філософії цього періоду були Ю. Дрогобич. (розглядав ортодоксальнi догмати християнства звеличував людину, й розум, пiзнавальнi здiбностi), П Русин, С Орiховський-Роксолан, , Григорiя Чуй-Русинта iн. З’явилася мережа культурноосвiтнiх центрiв, найвпливовiшим серед яких був Острозький, Він мав академiю, друкарню i лiтературний гурток, члени якого готували до видання навчальнi посiбники, iншi книги. Це «Азбука» i «Буквар’», «Хронологiя» Андрiя Римшi, «Бiблiя» та iн. Острозька академiя, об’еднала плеяду визначних представникiв української культури: Смотрицький, Лукарис, Фiлалет, Вишенський та iн. Воин розробляли фiлософськi iде ще в контекстi релiгiйно-духовної творчостi, здебiльшого у рiчищi киеворуської фiлософсько традиції. У розвиток укранської фiлософської культури вагомий внесок зробили також братства, що виникли в Укранi в останнiй чвертi ХУI — на початку ХУII ст. як громадськi центри оборони укранської духовної культури вiд стороннiх впливiв. Створюючи розгалужену систему шкiл, вони сприяли широкому розвитку освiти, що сприяло становленню професiйної фiлософiї в Українi. (Львiвське, Київське, у Бережанах, Дубнi, Галичi, Вiнницi, Замостi, Кам‘янцi-Подiльському, Кременцi, Немировi, Острозi). Особлива роль у розвитку украГiнськоi фiлософii належить Киево-Могилянськiй академii (1632—1817), де фiлософiя набула високого професiйного рiвня ( I Гiзель,Т Прокопович, Г Щербицький, СЯворський, Г Кониський ).

42. Дохристиянські витоки укр. філософії

Витоки укр філософії сягають дохристиянської доби. Тривалий час на планетi видбувались так званi великi переселення народiв, проте зберiгалось ядро, духовна основа певного сильнiшого етносу, де знаходили притулок iсторична пам’ять, звичаї, вiрування, етнографiчнi особливостi — те, що називають етнокультурою в архетипах (первинних формах) i стереотипах (усталених формах). Твердження дослiдникiв (В. Хвойка, М. Врайчевський, Г. Василенко, Б. Рибаков та iн. ) вказують на автохтоннiсть (автохтонний — той, що виник, зародився на мiсцi сучасного проживания) українцiв. На рубежi ХХ—ХХ1 ст. все активнiше утверджуеться думка про участь в етногенезi українського народу етносiв, якi тривалий час проживали на спадкоемних українських землях. Так, вiд скiфiв бере початок українська традицiя вшановувати гостей хлiбом-сiллю, вишивати одяг на плечах, рукавах i грудях, побратимство тощо. У укр. гончарствi, вишивках, килимах, рiзьбленнi, розписах зберiгаеться чимало елементiв трипiльського мистецтва. Трипiльцi першими поеднали в ритуалi пшеницю i мед як символ своїх земель(кутя). В той час мали міце тiснi зв’язки україннців з основоположниками европейської фiлософiї — еллiнами, якi, починаючи iз УII ст. до н. е., заснували на Чорномор’ї десятки мiст-держав, створювали у рiзних куточках краю торговельнi факторii (контори, фiлiI), і поширювали свою релiгiю та свою культуру на корiнне населения. Могутнiм пiдгрунтям духовної культури українського народу була язичеська минувшина, яку яскраво репрезентуе генiальна пам’ятка — загадкова «Велесова книга»— лiтературний твiр УІІІ—IХ ст., що дiйшов до нашого часу в копiї. Вона є живим свiдченням язичеських уявлень праукраїнцiв. Тексти її свiдчать, що свiтоспоглядання праукраїнцiв було мiфiчно-практичним. Та в ньому з’являються знания про свiт, значущi для всiх. Виявляеться потяг до свiтопiзнання, вiльного вiд будь-яких практичних iнтересiв, а з ним i тенденцiя демiфологiзацiї свiту, в процесi якої людина стае його незаангажованим спостерiгачем. Язичницьке минуле українцiв — багата і цiлiсна духовна культура, в якiй вiдчутнi особлива гармонiя, велична еднiсть Неба, Води i Сонця, природи, людей i богiв, язичницьої вiри, народної мудростi, етики совiстi та людськоi гiдностi.

43. Особлив та осн етапи розвиту Ф. думки в Україні

Витоки укр філософії сягають дохристиянської доби. Тривалий час на планетi видбувались так званi великi переселення народiв, проте зберiгалось ядро, духовна основа певного сильнiшого етносу, де знаходили притулок iсторична пам’ять, звичаї, вiрування, етнографiчнi особливостi — те, що називають етнокультурою в архетипах (первинних формах) i стереотипах (усталених формах). Могутнiм пiдгрунтям духовної культури українського народу була язичеська минувшина, яку яскраво репрезентуе генiальна пам’ятка — загадкова «Велесова книга»— лiтературний твiр УІІІ—IХ ст., що дiйшов до нашого часу в копiї. Вона є живим свiдченням язичеських уявлень праукраїнцiв. Тексти її свiдчать, що свiтоспоглядання праукраїнцiв було мiфiчно-практичним. Та в ньому з’являються знания про свiт, значущi для всiх. Виявляеться потяг до свiтопiзнання, вiльного вiд будь-яких практичних iнтересiв, а з ним i тенденцiя демiфологiзацiї свiту, в процесi якої людина стае його незаангажованим спостерiгачем. Філософія княжої доби. Фiлософiя цього перiоду починаеться з ХI ст. i тривас до середини ХIУ ст, а, за деякими даними, навiть до кiнця ХУ ст., оскiльки Велике князiвство Литовське було органiчним продовженням й розвитком духовностi КивськЫ Русi. Атмосфера тогочасного суспiльного життя з його демократичними традицiями (обмеження влади князя боярською думою i народним вiчем, самоуправне життя мiських громад тощо), високим рiвнем культури (широкою мережею монастирiв, храмiв, iнпiих осередкiв освiти) розширювали простiр для подальшого фiлософського виокремлення як специфiчного типу свiтопiзнання i свiторозумiння. Новий рiвень тогочасної фiлософії укранського народу засвiдчують збереженi писемнi пам’ятки, що роэкривають й• змiст, основнi iдеi, концепцii, стиль фiлософування: «Слово про Закон i Благодать Iларiона Киiвського, «Повiсть минулих лiт», «Слово про iгорiв похiд», «Слово Кирила Туровського, «Повчанна Володимира Мономаха», «Житiє Бориса i Глiба», «Кисво-Печерський Патерик» та iн. Важливим джерелом укранськоi фiлософії цього перiоду с перекладна лiтература: христианська (Бiблiя, Свангелiс, працi отцiв церкви тощо), твори фiлософського змiсту («Дiалектика» I. дамаскiна, «Бджола», «Житiє» Костянтина (Кирила) Фiлософа та iн.), енциклопедичнi працi («iзборник Сватослава 1073», iзборник Святослава 1076», 4Хронiки Iоанна Малали та Григорiя Пiсiда та iн.). Філософія укр відродження і барокко. З розпадом Київської Русi державницьку традицiю українського народу успадкувало Галицько-Волинське кназiвство. Вперше в українськiй книжнiй культурi здiйснена спроба теоретичного аналiзу, класифiкацiя наук. Поява перекладної лiтератури українською мовою створювала сприятливi умови для змiцнення тенденцiї до автономiзацiї фiлософських знань, їх виокремлення з-помiж релiгiйних. Визначними представниками філософії цього періоду були Ю. Дрогобич. (розглядав ортодоксальнi догмати християнства звеличував людину, й розум, пiзнавальнi здiбностi), П Русин, С Орiховський-Роксолан, , Григорiя Чуй-Русинта iн. З’явилася мережа культурноосвiтнiх центрiв, найвпливовiшим серед яких був Острозький, Він мав академiю, друкарню i лiтературний гурток, члени якого готували до видання навчальнi посiбники, iншi книги. Це «Азбука» i «Буквар’», «Хронологiя» Андрiя Римшi, «Бiблiя» та iн. Острозька академiя, об’еднала плеяду визначних представникiв української культури: Смотрицький, Лукарис, Фiлалет, Вишенський та iн. У розвиток укранської фiлософської культури вагомий внесок зробили також братства. Особлива роль у розвитку украГiнськоi фiлософii належить Киево-Могилянськiй академii (1632—1817), де фiлософiя набула високого професiйного рiвня ( I Гiзель,Т Прокопович, Г Щербицький, СЯворський, Г Кониський ). Фiлософiя Просвiтництва i романтизму в Україні Укранськi фiлософи-просвiтники не лише активно перекладали твори вiдомих захiдносвропейських просвiтникiв: Ж.-Ж. Руссо, Вольтера, Шеллiнга, Гегеля, а й творили оригiнальнi фiлософськi працi, що були добре вiдомi не лише в Укранi (щоправда написанi вони були росiйською мовою, оскiльки українська була забороненою).(Лодiя, Новицького, Мiхневича, ). Просвiтницька традицiя не була единою в тогочасному духов- ному життi Украiни. Вона суттево вiдрiзнялася вiд нового типу культури—романтизму, що став провiдною течiею в культурi ХIХ ст. Свiтогляд українських послiдовникiв романтизму грунтувався на «філософiї серця» й пiдвалинах християнсьхої вiри. Бог для романтикiв був еством нацiонального духу i глибинного сер ця людини (Шевченко, Кулiш, Костомаров ). Фiлософiя української нацiональнот iдеї охоплюс всi форми осмислення iдеї нацiї, сутностi i сенсу iснування українського народу, усвiдомлення ним своёi «самостiйностi», належностi до конкретної етнiчної едностi. Об’еднана нацiональною iдеею, укр фiлософiя е складшм проблем- ним полем трьох основних методологiчних пiдходiв щодо утворення i розбудови Українсъкої держави. Перший: обєднання позитивістьської орієнтації. При вирішенні поставлених завдань вонизвертаються до врахування суспільних обставин, а не до чуттєво-вольових побажань(Драгоманов, Франко, Грушевський ). Другу групу фундаторiв нацiональноi iдеї становлять прибiчники радикальної форми нацiоналiзму — так званого iнтегрального нацiоналiзму, в основi якого лежить iдея формування нового укранця, беззастережно вiдданого надii та справi незалежн лржавностi. (Нечуй-Левицький, Грiнченко, Липа, Донцов). Третiй напрямок репрезентус консервативно-анархiчне крило прибiчникiв укранськоїi нацiональної iдеї (Липинський, Назарук, Томашiвський, Лисяк-Рудницький). Консероативний аристократизм розглядався як форма утвердження в укранському нацiотворчому суспiльствi органiзованих сил авторитету, дисциплiни, правопорядку, полiтично культури, здатних стати в майбутньому носiями українськоi державноi влади.

44. Філософія Княжої доби

Фiлософiя цього перiоду починаеться з ХI ст. i тривас до середини ХIУ ст, а, за деякими даними, навiть до кiнця ХУ ст., оскiльки Велике князiвство Литовське було органiчним продовженням й розвитком духовностi КивськЫ Русi. Атмосфера тогочасного суспiльного життя з його демократичними традицiями (обмеження влади князя боярською думою i народним вiчем, самоуправне життя мiських громад тощо), високим рiвнем культури (широкою мережею монастирiв, храмiв, iнпiих осередкiв освiти) розширювали простiр для подальшого фiлософського виокремлення як специфiчного типу свiтопiзнання i свiторозумiння. Новий рiвень тогочасної фiлософії укранського народу засвiдчують збереженi писемнi пам’ятки, що роэкривають й• змiст, основнi iдеi, концепцii, стиль фiлософування: «Слово про Закон i Благодать Iларiона Киiвського, «Повiсть минулих лiт», «Слово про iгорiв похiд», «Слово Кирила Туровського, «Повчанна Володимира Мономаха», «Житiє Бориса i Глiба», «Кисво-Печерський Патерик» та iн. Важливим джерелом укранськоi фiлософії цього перiоду с перекладна лiтература: христианська (Бiблiя, Свангелiс, працi отцiв церкви тощо), твори фiлософського змiсту («Дiалектика» I. дамаскiна, «Бджола», «Житiє» Костянтина (Кирила) Фiлософа та iн.), енциклопедичнi працi («iзборник Сватослава 1073», iзборник Святослава 1076», 4Хронiки Iоанна Малали та Григорiя Пiсiда та iн.). Тогочасна фiлософiя не мала статусу самостiйно форми знання. Основним суб’сктом фiлософського мислення було вiдношения людина — Бог. Основою буття Всесвiту вважали чотири елементи — воду, повiтря, землю, вогонь, якi можуть iснувати у рiзноманiтних комбiнацiях. Особлива роль у пiзнаннi вiдводилась «серцю», у якому лише можливе осягнення Божоi iстини. Людина розглядаеться мислителями того часу ак багатомiрна цiлiснiсть, яка по€днуе твiло, душу i дух. Сутнiсна роль при цьому призначалась душi i духу, якi й забезпечують сднання людини з Богом. У фiлософських шуканнях значне мiсце посiдали й iсторiософськi проблеми, зокрема аналiз взасмовiдносин структурних елементiв системи людина — Церква — вла да — Бог. Тож фiлософська думка Княжоi доби с складним синкретичним духовним явищем, спрямованим на глибинне осягнення актуальних проблем людського буття, осмисленна Святого Письма — Бiблi i свiту як творiнь Бога. Це була фiлософiярелiгiйна (християнська), що у специфiчно вiзантiйському варiантi укорiнилася на мiсцевому грунтi.

18. Схоластика (загальна характеристика)

Перiод (ХIIІ—ХУ ст.) в розвитку середньовiчної фiлософiї називають схоластиiкою. Схоластика (лат.учений, шкiльний) — філософське вчення, в якому поєднанi релігійно-філософськi засновки з раціоналiстичною методикою та формально-логiчними проблемами. У розвитку схоластики iснуе два перiоди: 1. до ХII ст. На цьому етапi домiнують iдеї Августина, пов’язанi з неоплатонiзмом (августинiанство). 2. 3 ХIII по ХУ ст. У цей час поширюються iдеї Фоми Аквiнського, який пристосував учения Арiстотеля до потреб змiцнення позицiй католицизму. За iменем фундатора цей перiод схоластики отримав назву томiзм. Перехiд вiд iдей Августина до томiзму зумовлений кiлькома чинниками. Передусiм розвитком i змiцненням третього стану (ремiсникiв i торговдiв), в яких пробуджуеться iнтерес до природи. Схоластика, особливо її розвинута форма — томiзм, практично вирiвнюе в значущостi вiру й розум. На думку й прихильникiв, знання, яке осягаеться в актi вiри, можна передати розумом. Реалiзм— фiлософський напрям, эгiдно з яким эагальнi понятгя (унiверсалiї) iснують реально як сутностi речей. Реалiсти — Ансельм Кентерберiйський, Фома Аквiнський — вважали, що людина осягае дi сутностi в поняттях розуму. Отже, унiверсалiям спершу надавався статус реального буття — сутностi речей, а вже вiдтак — загального поняття розуму. Номiналізм— фiлософське вчення, що заперечуе онтологiчне значения унiверсалiй (загальних понять), стаерджуючи, що унiаерсалії iснують не вдiйсностi, а тільки а мисленнi. Номіналісти Вiльям Оккам, Жан Буридан — вважали, що речi одиничнi, не приховують нiяких унiверсалiй. Загальнi поняття е тiльки назвами одиничного, воин — творiння людського розуму. Реалiсти вважали, що iдеї (загальне) як думки Бога передують творiнню i в самому творiннi, в речах складають їх сутнiсть. Номiналiсти щодо розумiння Бога схилялись до бiблiйної традицiї, яка тлумачить його як вищу волю. На їх думку, Бог творить речi за своею волею, вони не е втiленням iдей. Речi одиничнi. Це е пiдставою для заперечення приндипу iерархiчностi побудови свiту.

45. Філософські погляди Г.Сковороди.

Григорій Савич Сковорода (1722-1794) — найвидатніша постать у культурному житті України XVIII ст. Філософ і поет, педагог і музикант, знавець латини, старогрецької, староєврейської, польської, німецької, російської мов, він розвинув цілий комплекс ідей, актуальних для свого часу, створив власну фiлософську систему, специфiчний стиль i форму фiлософського мислення. Особливостями фiлософування Сковороди були: • органiчне посднання художнього i рацiонально-абстрактного свiтоспоглядання, наслiдком чого постас унiверсальний алегоризм, в якому предмети i явища осмислюються не в усiйсукупностi властивостей, а лише в їх абстрактно-схематичному образi; • символiзм у викладi, характерним для якого е симноли як «остась iстини» як те, що допомагаб пiзнати неземне; • метод антитези; • вiдсутнiсть теоретичноїовершеностi, формальноi система тизацii свох iдей, лише певний, досить чiтко окреслений ракурс бачення свiту чи проблеми. Основоположним принципом фiлософського вчення Сковороди є принцип двонатурностi свiту Згiдно з ним, все суще складаеться з двох натур — видимо i невидимо, тобто матерiального i iдеального, тiлесного i духовного, мiнливого i вiчного. Принцип двонатурностi свiту органiчНо пов’язаний зi вченням Сковороди про три свiти. Усе суще вiн подiляв на три специфiчнi види буття або 4свiти»: великий, або макрокосм (Всесвiт); малий або мiкрокосм (людина); свiт символiв, або Бiблiя. Макрокосм, першоосновою якого були чотири елементи — вогонь, повiтря, вода й земля, Сковорода подiлив на стиарий свiт, якй всi давно знають, i новий свiт, що вiдкриваеться лише тим, хто за видимим бачить невидиме. Ма.лий свiт, який с основою фiлософськоi системи Сковороди, фiлософ розкривае, виходячи з концепцй двонатурностi свiту. У людинi с видиме i невидиме, тiлесне i духовне, тлiнне i вiчне, зоннiшне i внутрiшнс. У духовному самопiзнаннi, яке розцiнюсться як домiнуюче, Сковорода вбачав ключ до розкриття таемниць буття свiту i самої людини. Третий свiт — свiт символiв (Бiблiя) допомагас людинi пiзнати в собi Бога. Бiблiя, на переконання Сковороди, с аптекою, що мiстить Божу премудрiсть для лiкування душевного свiту. Принцип двонатурностi свiту й iдея трьох свiтiв у вченнi Сковороди пiдпорядкованi основному об’ектовi його фiлософування — духовному свiтовi людини, проблемi її щасливого буття.

46. Сутність концепції «ф. серця» П.Юркевича

«Фiлософiя серця як свiтоглядна основа укранського романтизму цiлiсно заявила про себе у творчостi одного з найвидатнiших укранських фiлософiв — Памфiла юркевича, зокрема в його працi «Серце i його значення у духовному життi людини за вченням слова Божого». Символ «серця» у фiлософii Юркевича багатозначний. Найпоширенiшi значения — серце як душевний стан людини (джерело всього доброго i злого — в словах, думках та вчинках людини); серце як цiлiсний свiт людини (це не тiльки моральнi переживання, почуття, пристрастi, а й акти пiзнання, взятi не як процес дискурсивного мислення, а як акти осягнення); серце як неусвiдомлений досвiд, позасвiдоме, що й породжуе явища душi. У серцi людини, за переконанням П. Юркевича, зна. ходиться основа того, що 11 уявлення, почуття i вчинки набувають тiе особливостi, в якiй виражаеться душа цiеi, а не iншоI людини, i такого особистiсного спрямування, за силою якого вони € виявом не загальноi (абстрактно) духовно iстоти, а окремо живот, справдi iснуючо людини. Тiльки серце здатне виражати, знаходити й розумiти такi душевнi стани, якi за своею нiжнiстю, особливою духовнiстю i життедайнiстю не доступнi абстрактному мисленню, розум. Духовне життя виникае ранiше, нiж розум, який може бути хiба що вершиною, але аж нiяк не корiнням духовного життя людини. Закон для душевно дiяльностi, зазначав Юркевич, не твориться силою розуму, а належить людинi ак готовий, незмiнний, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини i людства. Перебува€ цей закон у серцi ак найглибшому куточку людського духу. Результатом творчих пошукiв П. Юркевича е його оригiнальна «фiлософiя серця», породжена як глибоким духовним корiнням автора, так і її генетичним зв’язком з украiнською нацiональнокультурною традицiею, в якiй емоцiйний елемент переважае над рацiональним i яка зорi€нтована на осягнення внутрiшнiх глибин iндивiдуального «Я». «Фiлософiя серця» е продовженням однiеi з найсуттевiших рис укрансько фiлософii, традицi укрансько духовностi.

47. Істор. розвиток уявлень про світ як всесвіт

Виникнення перших наукових уявлень про свiт як Всесвiт пов’язують з дiяльнiстю Пiфагора і його прибічників. Вони першими обгрунтували уявлення про Землю як кулевидне утворення, виходячи з того, що обрiй с перспективною iлюзiсю, справжню ж форму Землi не можна оглянути, й можна осягяути математичною думкою. Земля, кружляючи довкола свосi осi, займас центральне мiсце у Всесвiтi. Землю обволiкас повiтря, а простiр Всесвiту являс собою порожнечу, в якiй рухаються зорi, пiд дiсю власних внутрiшнiх сил. Вони кружляють сталими траскторiями, забезпечуючи лад i регулярнiсть у Всесвiтi. Концепцiю геоцентризму подiляв й Аристотель. Він вважав космос скiнченним i обмеженим у просторi. У центрi свiту вiн поставив кулясту Землю, яку оточував сферичний Всесвiт (повад 50 сфер), що складався з якогось незмiнного ефiру. Земля не зазнас жодного впливу з боку сферичного Всесвiту, в якому знаходяться зорi. Сфера нерухомих зiрок рухасться пiд дiсю першорушiя — Бога, який забезпечус й рiвномiрне колове обертання навколо Землi. Птоломей детально розробив геоцентричну модель свiту, уклав каталог зiрок, здiйснив перший опис нашої галактики. За схемою Птоломея, у центрi свiту знаходиться нерухома Земля, навколо якої коловими орбiтами рухаються планети. Концепцiя Птоломея проiснувала майже 1,5 тис. рокiв. Її спростував Нiколай Коперник, який стверджував, що Земля рухасться навколо Сонця, а не навпаки. Джордано Бруно не розглядав Сонце центром Всесвiту. Нескiнченний вiчний Всесвiт, на його думку, мас безлiч зiрок, схожих на Сонце, навколо яких обертаються планети, на зразок Землi. Центр не знаходиться нiде, i вiн — скрiзь. Безмежний Всесвiт, на переконання Бруно, с породженням нескiнченної могутностi i сили Бога. Галiлео Галiлей сконструюеаеши телескоп не лише вiдкрив завдяки йому планети Сонячної системи, а й звернув увагу на сонячнi плями, фази Венери, кiльця Сатурна, супутники Юпiтера тощо. Небеснi тiла, за Галiлесм, схожi на Землю i пiдпорядковуються сдиним законам механiки. Iсаак Ньютон вважав рух, зокрема рух планет навколо Сонця, iсторично незмiнним, а простiр i час — абсолютними, незалежними вiд матерії й один вiд одного. Iммануiл Кант запропонував немеханiчну картину свiту, розробивши гiпотезу походження Всесвiту. В її основi лежить думка, що всi тiла у Всесвiтi складаються iз матерiальних частичок — атомiв, якi володiють внутрiшньою силою притягування i вiдштовхування. Всесвiт у своему первiсному станi являв собою хаос з розсiяних у свiтовому просторi рiзноманiтних матерiальних частинок. Пiд впливом внутрiшнiх сил частинки рухаються i взаемопритягуються, при цьому розсiянi елементи з меншою щiльнiстю завдяки притягуванню эбирають навколо себе всю матерiю з меншою питомою вагою.

48. Філософс зміст відношення «людина – світ»

Світогляд — система найаагальнiшихэнань, цiнностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до свiту. Суттевою рисою свiтогляду е насамперед певна цiлiснiсть поглядiв, якi стосуються важливих життевих проблем: що таке свiт, чи iснуе Бог, куди прямуе людство, в чому полягае покликання людини тощо. Цi проблеми розглядаються з певної духовноi висоти, на основi узагальнення життевого досвiду народу, особистостi. Центральна проблема свiтогляду—вiдношення людини до свiту. Людина, на вiдмiну вiд тварин, тiльки частково включена в свiт. Вона виокремлюе себе з нього, протистоїть йому, вступае з ним у певне вiдношення, але так, наче перебувае поряд або ззовнi свiту. Мiж людиною та свiтом iснуе дистанцiя: вона усвiдомлюе свiт як щось зовнiшне.Виокремлюють три основнi типи виявiв вiдношення людини до свiту: пiзнавальний, оцiнювальний i практичний. Пiзнавальне вiдношення людини до свiту виявляеться в тому, що свiтогляд охоплюе насамперед найбiльш загальне знакня про свiт, iсторiю людства й окрему люди- ну. Це знання мае вiдповiдати дiйсностi, бути iстинним, щоб гарантувати успiшну практичну дiяльнiсть. Водночас свiтогляд включае цiнностi, iдеали, якi регулюють соцiальнi стосунки в суспiльствi i на основi яких вiдбуваеться оцiнювання соцiальних явищ (добро—зло, прекрасне—потворне, справедливе—несправедливе, корисне—некорисне). У цьому полягае оцiнювальне вiдношеннл людини до свiту. Практичне вiдношення людини до свiту передбачае наявнiсть у свiтоглядi певних практичних настанов: чинити або не чинити так чи iнакше. Гегель та Гуссерль вихiдним вважали пiзнавальне вiдношення, Шелер ствержував, оцiнювальне вiдношення породжуе практичне i пiзнавальне вiдношення. Марксизм виходив з того, що практичне вiдношення е специфiчно людським вiдношенням до свiту i воно породжуе iншi типи вiдношення. Структура свiтогляду органiчно зумовлюе його функції: тлумачення, розумiння свiту-покликана описати людині світ зрозумiлою мовою. Свiтогляд може бути рацiоналiстичним—таким, що визнае всевладдя розуму Оцiнювадьна (аксiологiчна) функція має відповіси людині на питання як орiентуватись у свiтi. Свiтогляди подiляють на оптимiстичі й песимiсйичнi, гуманні та антигуманнi. Праксеодогiчна функцiя виявляеться у вiдповiдях на питания як жити людинi в свiтi, а отже, мiстить певнi практичнi настанови щодо свiту i буття людини в ньому. З цього погляду видiляють практично - активні та споглядальнi свiтогляди.

54Проблема субстанції в європ. філософії

Метафiзика—вчення про найзагальнiшi види бугтя—свiт, Бога й душу. Основним поняттям метафiзики ХУII ст. є субстанцiя— те, що iснуе само iз себе, тобто абсолютне (нестворене i незнищуване), самодетермiноване (незалежне нi вiд чого). Вона визначас все суще, лежить в основi сущого, породжуе його. В середньовiчній фiлософії единою субстанцiею визнавався Бог, у Новий час завдяки науцi поступово почали вважати субстанцiею природу. Метафiзика була першою спробою фiлософiї Нового часу розмежуватись з наукою у пiзнаннi свiту. Будучи першопричиною, субстанцiя визначас все суще. Для матерiалiстiв такою субстанцiею е матерiя, для iдеалiстiв — Бог. Так розумiли субстанцiю рацiоналiсти Нового часу (декарт, Спiноза, Вольф). Крiм основного значення, поняття «субстанцiя» мало й бiльтц конкретнi:—незмiнна основа Мінливих явищ. В цьому значеннi субстанцiею можна вваясата атома демокрiта, монади Лейбнiца, речовину (матерiю) матерiалiстiв ХУІІ—хУІІІ ст.; —субстарат як носiй певних властивостей, те, що зв’язуе властивости в щось едине. У даному разi пiд субстан цiею розумiеться тiло, рiч, речовина. Т. Кант розумiв пiд субстанцiею апрiорну форму, яка так упорядковус досвiд, що в мiнливому завжда е щось незмiнне.. Гегель осмислюе субстанцiю ак суб’ект (iдея, Бог), який сам себе розвивае через творення свiту i його пiзнанкя. Завдяки цьому вiн усю рiзноманiтнiсть буття розглядас як стуленi розвитку одного i того ж. У европейсъкiй фiлософiї iснують субстанцiйнi та несубстанцiйні i концепції (моделi свiту). До несубстанцiйних вiдносять вогонь Гераклiта, вiчне становлення Нiцше, творчий порив Бергсона, екзистенцiю. Однак панівне становище посiдала саме субстанцiйна модель. На думку деяках дослiдникiв, субстанцiйна модель зумовлена структурою iндоевропейських мов. Сучаснi фiлософсько-лiнгвiстичнi вчення свiдчать, що мова суттево впливас на спосiб сприймання свiту. нона мовби пiдказуе, ак сприймати свiт (ак членувати i утторядковувати). А судження (речення) в iндоевропейських мовах будуеться за принципом: предмет (пiдмет) виконуе дiю або мае ознаки.

50. Рух як фундаментальна властивість світу

Рух — це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному випадку рух — це будь-яка зміна, будь-яка взаємодія матеріальних об'єктів, зміна їх станів. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії. Тому рух вважається абсолютним, на той час як спокій — відносним: спокій — це лише один із моментів руху. Тіло, що перебуває у стані спокою відносно Землі, рухається відносно Сонця. Рух виявляється у багатьох формах. В процесі розвитку матерії з'явля­ються якісно нові і більш складні форми руху. Саме особливості форм руху зумовлюють властивості предметів і явищ матеріального світу, його струк­турну організацію. У зв'язку з цим можна сказати, що кожному рівню організації матерії (нежива природа, жива природа, суспільство) притаманна своя, властива лише їй, багатоманітність форм руху. Кількість форм руху класифікована: механічна форма руху, фізична, хімічна, біологічна, суспільна. Джерело руху — сама матерія. Матерії притаманна здатність до само­руху. Рух матерії — це процес взаємодії різних протилежностей, які є причиною зміни конкретних якісних станів. Матерії притаманна також здатність до розвитку і саморозвитку. Відпо­відей на запитання, як світ розвивається, існує багато: міфологічні, релігійні, наукові, ненаукові тощо. За діалектичного розуміння, розви­ток — це зміна матеріального та духовного світу, його перехід від старо­го до нового. Розвиток є універсальною властивістю Всесвіту. Це само­рух світу та розмаїття його проявів (природа, суспільство, пізнання тощо), самоперехід до більш високого рівня організації. Саморозвиток світу виростає з саморуху матерії. Саморух відображає зміну світу під дією внутрішніх суперечностей.

51.Філософс. осягнення категорій «простір» і «час»

Простір і час — це філософські категорії, за допомогою яких позначаються основні форми існування матерії. Філософію цікавить насамперед питання про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реаль­ними, чи це тільки абстракції (феномени свідомості). Г. Лейбніц вважав простір і час лише іменами. Простір — це ім'я, яким позначається координація речей одної відносно іншої. Іменем час позначається тривалість і послідовність процесів. Такі філософи як Дж.Берклі і Д.Юм розглядали простір і час як форми індивідуальної свідомості, І.Кант — як апріорні форми чуттєвого споглядання, Г.Гегель — як категорії абсолютного духа (це — ідеалістичні концепції), І.Ньютон — як вмістилища. Простір і час мисляться Ньютоном як реальності, але вони ніяким чином не "взаємодіють" із матерією, існують самі по собі. Це — метафізичне розуміння простору і часу. Сучасна наука розглядає простір і час як форми існування матерії. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній і філософський зміст простору і часу. Історична еволюція поглядів на простір і час пов'язана з практичною, суспільно-історичною діяльністю людини. Змінюється, розвивається суспільство, змінюються і розвиваються просторово-часові уявлення про буття світу. Узагальнюючи історико-філософський досвід осягнення категорій простору і часу, слід вказати на велику кількість їхніх визначень, неосяжне багатство все нових і нових властивостей, їхню дискусійність та гіпотетичність. Древні атомісти і природознавці аж до XX ст. ототожнювали простір із пустотою. Він вважався однаковим у всіх точках і нерухомим, а час — таким, що тече рівномірно. Сучасні науки (насамперед фізика, хімія, біологія, астрономія) відкинула старі уявлення про простір як пустоту, як пусте вмістилище тіл, і про час, як єдиний для всього безкінечного Всесвіту. Головний висновок теорії відносності Ейнштейна якраз і полягає в тому, що простір і час існують не самі по собі, відірвані від матерії, а перебувають в універсальному зв'язку з нею, е сторонами єдиного і багатоманітного цілого. Реальний простір має три виміри (З координати), час — один (від минулого через сучасне до майбутнього).

52. Діалектика і метафізика

Дiалектика i метафiзика - альтернативні фiлософські концепії. Понятгя “дiалектика”, якщо розглядати його в iсторико-фiлософському аспектi, мас декiлька визначень: 1) в античнiй фiлософiУ поняття “дiалектика” означало мистецтво суперечки, суб’сктивне вмiння вести полемiку — вмiння знайти сугiеречностi в судженнях супротивника з метою спростування його аргументiв. 2) пiд понятгям “дiалектика” розумiють стиль мислення, який характеризуеться гнучкiстю, компромiснiстю; 3) дiалектика — це теорiя розвитку “абсолютної iдеї”, “абсолютного духу” 4) дiалектика — це вчення про зв’язки, що мають мiсце в об’сктивному свiтi; 5) дiалекткка — це теорiя розвитку не лише “абсолютної iдеї”, “абсолютного духу”, яка враховус рiзнобiчнiсть речей, .х взасмодiю, суперечностi, рухливiсть, переходи тощо; 6) дiалектика — це наука про найбiлъш загальнi закони розвитку природи суспiльства i пiзнання; 7) дiалектика — це логiка, логiчне вчення про закони i форми вiдображення у мисленнi розвитку i змiни об’ективного свiту, процесу пiзнанкя iстини. 8) дiалектика — це теорiя пiзнант-гя, яка враховус складнiсть i суперечливiсть останнього, зв’язки суб’сктивного i об’сктивного в iстинi, сднiсть абсолютного i вiдносного тощо, використовуючи в цьому процесi основнi закони, категорi? i принципи дiалектики, їх гносеологiчнi аспекти; 9) дiалектика — це загальний метод, методологiя наукового пiзнання, творчостi взагалi. Отже, дiалектика як фiлософська концепцiя мае ряд визначень, котрi дають уявлення про рiзнi її сторони, рiзнмй змiст.. Термiн “метафiзика” дослiвно означас “пiсля фiзики”. Поняття в iсторико-фiлософському аспектi мае ряд значень: 1) метафiзика — це вчення про надчуггсвi, недоступнi досвiдовi принципи i начала бутгя (iснування свiту); 2) метафiзика — це синонiм фiлософiТ; 3) метафiзика в переносному розумiннi (буденному) вживаеться для означення чогось абстрактного, малозрозумiлого, умоспоглядального; 4) метафiзика — це наука про речi, спосiб з’ясування свiтоглядних питань (сенс жиггя, основне питання фiлософiТ тощо), якi не пiддаються осягненню за допомогою експерименту та методiв конкретних наук; 5) метафiзика — це концепцiя розвитку, метод пiзнання, альтернативний дiалектицi. В значеннi “антидiалектика” термiн меТафiзиКа запровадив у фiлософiю Гегель.

53. Зміст основних категорій діалектики

Категорiї — це результат реально-практичної взасмодiї людини i свiту. вiдображення об’сктивного в суб’сктивному. Особливою рисою спiввiдносних категорiй с їх взаемозв’язок. Найвiдомiшими i найважчими для аналiзу є категоріїй одиничного, й загального (всезагального). Вiдповiдно до їх змiсту, весь свiт складасться з нескiнченої множини предметiв, процесiв, явищ, властивостей, вiдношень. У кожному є ознаки, якi вiдрiзняються вiд ознак iнших предметiв, явищ i роблять їх неповторними, сдиними у своему родi. Такi ознаки називають одиничними. Проте в кожному предметi є ще й ознаки подiбностi чи тотожностi з ознаками iнших предметiв або явищ, їх називають загальними. Вiд категорiї одиничного й загального (всезагального) вiдрiзняють категорiю особливого, яка виражас дiалектичний взаемозв’язок всезагального й одиничного. У системi категорiй матерiалiстичної дiалектики ‘сутнiСТь” i “явище” займають особливе мiсце. Це обумовлюсться тим, що процес пiзнання дiйсностi починасться саме з винчення явищ i далi йде до розкриття її сутностi. Пiд явищем ми розумiсмо зовнiшню сторону об’сктивноУ реальностi, яка безпосередньо даеться нашю органам чутгя. Отже, сутнiсть — це внутрiшня природа, внутрiшнiй спосiб iсчування предметiв i явищ дiйсностi, основн вiдношення, що iснує в предметi й мiж предметами, внутрiшня суперечнiсть — тобто те, що являе собою джерел руху й розвитку предмета чи предметiв. Явище — це зовнiшня, бiльш рухома сторона об’сктивноУ дiйсностi, яка формою вираження сутностi. Категорiї “причина” й “наслiдок” узагальнюють i виокремлюють одну iз конкретних i специфiчних форм цього взасмозв’язку, зокрема ту, яка свiдчить про те, що кожне явище чи група, якi взасмодiють мiж собою, породжуе iншi. Тобто, явище, яке викликас до життя iншi явища, виступас стосовно другого як причина. У свою чергу результатом ди причини с наслiдок. При цьому необхiдно вiдрiзняти причину вiд приводу. Привiд — це подiя, яка безпосередньо передуе iншiй подiТ, створю можливостi для її появи, але не породжус i не визначас її. Причинно-наслiдковий зв’язок мае свої особливостi, завдяки чому його можна виявити й дослiдити. На певному ступенi розвитку причина породжуе наслiдок. Проте не можна вважати, щс причинно-наслiдковий зв’язок установлюсться лише на основi послiдовностi явищ у часi. В цьому й полягас тотожнiстъ причини i наслiдку, тобто змiни в причинi ведуть до змiни в iаслiдку, що повторюсться за певних умов. Необхiднiсть визначас те, що закономiрно випливас з внутрiшнього, су-ггсвого зв’язку предметiв, процесiв та явищ, що обумовлено усiм попередНiм розвитком i внаслiдок цього настас чи повинно настати. Випадковiсть виражас те, що випливас iз зовнiшнiх зв’язкiв мiж явищами. Випадковiсть виступас не лише як прояв, а й як доповнення необхiдностi, що вiдбувасться в точцi перетину двох необхiдних процесiв. Випадковiсть є формою прояву необхiдностi, її доповненням. Знания цих категорiй мае велике методологiчне значения, сприяе глибшому пiзнанаю людиною свiту. Зміст і форма вiдображають об’сктивний свiт, оскiльки всi предмети, процеси i явища природи та суспiльства мають свiй змiст i свою форму. Змiст — це сукупнiсть елементiв, процесiв, зв’язкiв, притаманних певному предмету чи явищу. Форма є вираженням змiсту, його обумовленням. Це внутрiшня та зовнiшня органiзацiя змiсту, спосiб його iснування, який мас певну визначенiсть, стабiльнiсть i самостiйнiсть. Форма нерозривно пов’язана зi змiстом, а через нього — з сутнiстю. Згiдно з дiалектикою, “змiст” i “форма” перебувають в органiчнiй сдностi, с спiввiдносними понятгями, якi вiдображають двi взасмозалежнi, суперечливi сторони бутгя предмета, явища, процесу. Змiст i форма с невiд’смними сторонами речей, процесiв, явищ об’сктивного свiту. При цьому змiст вiдiграс визначальну, провiдну роль щодо форми. Цiле — це дещо iнше, нiж сума його частин. Тобто набiр деталей будь-якого об’скта — це ще не сам об’скт. Труднощi вирiшення загадки цiлiсностi часто призводили до П мiстичного тлумачення. Дослiджения цих категорiй сприяло розвитковi системного пiдходу до пiзнання рiзних об’сктiв, вiдкрило шлях формування категорiй “елемент”, “структура”, “система”. Понятгя зв’язку сприяло розвитку уявлень про способи впорядкованостi рiзннх об’сктiв. Система — це впорядкована множина взасмопов’язаних елементiв, якiй притаманна певна структура й органiзацiя. Елемент це нерозчленований (в наявнiй системi, за наявних можливостей) компонент складних предметiв, процесiв, явищ. Структура — вiдносно стiйкий спосiб зв’язку елементiв того чи iншого складного цiлого. Вона являс собою впорядкованiсть внутрiшнiх i зовнiшнiх зв’язкiв об’скта, якi сприяють Тi стабiльностi, стiйкостi та якiснiй визначеностi. Структурнi зв’язки пронизують усi процеси, що вiдбуваються в об’сктах. Будь-який об’скт с системою, якщо вiн може бути розчленований на взасмопов’язанi й взасмодiючi елементи. В свою черту цi елементи можуть мати власну структуру й бути представленi як пiдсистеми. Пiдсистеми теж можуть бути подiленi на iншi пiдсистеми i мiж ними можуть iсi-увати рiзнi вiдношення, зв’язки та взасмодiї. Однотипнi вiдношення становлять структуру. Оскiльки в певнiй системi можуть бути рiзнi типи зв’язкiв вiдношень, то в нiй можна вирiзнити ряд структур. Такi системи називаються багатоструктурними (багаторiвневими).Системнi об’скти мають цiлiсну, стiйку структуру. для них с характерною поява нових властивостей, якi не збiгаються з властивостями окремих елементiв (кристали). для системних об’сктiв характерна iсрархiчна будов (системи нижчого рiвня входять у системи вищого рiвня). Системою називають не будь-яку сукупнiсть елементiв зв’язкiв мiж ними, а впорядковану певним чином цiлiсну структуру. “Можливiсть” i “дiйснiсть”, як i iншi категорй дiалектики, виводяться з принципу руху й розвитку матерiального свiту, оскiльки в ньому завжди щось виникас, розрива€ться, а щось вiдживас свiй вiк i вiдмирае. Можливостi можуть бути реальними й нереальними. Реальною можливiстю називають те, що випливас з внутрiшнiх законiв розвитку предмета, явища чи сукупностi певних конкретно-iсторичних янищ. Реальна можливiсть — це те, що може за наявностi певних умов перетворитися в дiйснiсть. Iншими словами, дiйснiсть є реалiзованою можливiстю.

49. Категоріальне вираження буття

Субстанція. (лат. — те, що покладено в основу) В загальних рисах субстанцiю мислили як основу свiту, абсолютне буття, яке iснуе безвiдносно. Це буття е причиною самого себе, воно не породжуеться i не визначаеться чимось iншим. Будучи пертлопричиною, субстанцiя визначас все суще. для матерiалiстiв такою субстанцiею е матерiя, для iдеалiстiв — Бог. Так розумiли субстанцiю рацiоналiсти Нового часу (декарт, Спiноза, Вольф). Крiм основного значення, поняття 4субстанцiя» мало й бiльил конкретнi: — незмiнна основа мiнливих явищ. Найбiльшого поширення поняття субстанцii набуло в рацiоналiстичнiй фiлософiї Нового часу. Емпiризм заперечував де поняття, оскiльки в досвiдi не представленi нi першопричина, нi незмiнна основа явищ, нi субстрат властивостей. 1. Кант розумiв пiд субстанцiею апрiорну форму, яка так упорядковуе досвiд, що в мiнливому завжди е щось незмiнне. Марксизм субстанцiю ототожнюе з матерiсю i дим ставить пiд сумнiв додiльнiсть його вживання як окремого поняття. Неопозитивiзм, продовжуючи емпiричну лiнiю, стверджуе, що поняття субстандiТ, як i бiльшiсть фiлософських понять, не верифiкуеться, воно, отже, позбавлене сенсу. Сучасна фiлософiя загалом тяжiе швидше до несубстанцiйної моделi свiту. Свiт, за висловом Вiтгенштейна, — це сукупнiсть фактiв. Простiр i чае. Це основнi форми (властивостi, характеристики) матерiального свiту, матерiального сущого. Саме вони вiдмежовують матерiальнi речi вiд iдеального буття (буття Бога, чисел, цiнностей). Поняття простiр охоплюе двi фундаментальнi риси матерiального сущого — його протяжнiсть i мiсце серед iнших сущих. Кожне тiло мае три вимiри протяжностi — довжина, ширина i висота. Вони визначають величину, розмiр предмета. Мiсце — це просторова визначенiсть предмета у вiдношеннi до iнших предметiв. У цьому аспектi простiр постае як середовище, утворене вiдношенням речей. Час також вiдображае двi фундаментальнi риси процесiв, якi вiдбуваються з матерiальними тiлами, а саме тривалiсть i черговiстчь подiй. Тривалiсть аналогiчна протяжностi. Бона охоплюе продовження одного i того ж. Тривалiсть — це фази одного i того ж (тривалiсть дня, iснування дерева, землi). У нiй розрiзняються фази (моменти) — сучаснiсть, минуле i майбутне. Черговiсть вказуе на мiсце подй серед iнших подiй в часовому просторi (те вiдбулось ранiше, а це пiзнiше). Вказавши мiсце подП серед iнших подiй та II тривалiсть, визначають II часову Характеристику. Простiр — едина категорiя, через яку можна визначити час. Розрiзняють двi основнi концепції простору і часу — субстанцiйну i реляцiйну Субстанцiйна розглядае простiр i час як щось самостiйне (як рiзновид субстанцii). Навiть коли б матерiальнi речi зникли, простiр i час залишились би, вважали її прибiчники. Реляцiйна розглядае простiр i час як властивостi матерiальних утворень. У розумiннi простору i часу спiвiснують двi традицй — натуралiстична i культурологiчна. Натуралiсйiична традицiя розглядае простiр i час як визначення (властивостi, характеристики, форми) речей самої природи (при цьому природа зводиться до неживої матерй), а науками, що вивчають просторово-часовi властивостi матерії, вважають геометрiю та фiзику. Культурологiчна традицiя, навпаки, пов’язуе розумiння простору i часу з практичною дiяльнiстю людини (з культурою). Тут розвиток уявлень про простiр i час розглядаеться в тiсному зв’язку з розвитком культури. Причиннiсть — певний тип вiдношення мiж речами. Речi можуть спiвiснува ки — камiнь лежить поряд з деревом. Вони можуть вступати у зв’язок — мiсяць i Земля притягуються, а можуть i СПРИЧИНЯТИ, детермiнувати одна одну. Рiч, що Викликала, зумовила iнкху рiч (чи подiю), називаеться ПРИЧИНою. Та, що виникла, наслiдком (дiею). Вважають, що причина передус в часi наслiдку (дП). У широкому сенсi причиннiсть протистоїть диву — явищу, якому не знаходять причин. Вчення про причиннiсть iнодi називають детермiнiзмом (лат.-визначаю), проблемами якого переймались всi фiлософи. Першим обГрунтував концепцiю детермiнiзму Демокрiт. Фiлософ звiв причиннiсть до зовнiшнiх зiткнень атомiв, виключив випадковiсть. їМеханiстичний детермiнiзм в сучаснiй науцi був подоланий вiдкриттям броунiвського руху i принципу «невизначеностi» у квантовiй механiцi, згiдно з яким не можна водночас визначити мiсцезнаходження частки та її iмпульс. Фундаментальна роль причинностi в сучаснiй науцi пояснюеться тим, що її покладено в основу законiв, якi описують змiни. Причиннiсть охоплюе типовiсть, упорядкованiсть змiн. Значения причинностi полягае в тому, що одна i та сама причина за однакових умов неминуче викликае одну й ту ж дiю (наслiдок). Рiзним онтологiчним сферам буття вiдповiдають рiзнi типи детермiнацiї. Сфера соцiального буття трунтуеться на детермiнацiї, основою яких е мотивація.

55. Проблема свідомості в історії філософії

Кожна епоха формуе власне уявлення про свiдомiсть, змiст якого значною мiрою залежить вiд домiнуючого свiтогляду. В архаiчному суспiльствi, коли свiт ще не знав подiлу на матерiальний i духовний, а характеризувався як видимий i невидимий, свiдомiсть зводилася до сфери невидимого, на яке впливали матерiально-практичними дiями. В античному свiтi, вже не iснувало таких уявлень про духовне, але воно мислилось як особливий витвiр зовнiшнього буття (матерії), тобто витоки свiдомостi перебували за межами людини. У середньовiчну епоху, коли домiнувало геоцентричне свiтобачення, свiдомiсть тлумачили як щось середне мiж вищим рiвнем — нерефлективним блаженством, або неусвiдомленим життям нашого «Я» в Бозi, та нижчим рiвнем — мовчазним життям нашого тiла. Починаючи з Платона, Августина, свiдомiсть розглядаеться як щось вторинне, а тому ненайкраще, несправжне, невисоке, що е в духовному досвiдi людини. Вториннiсть пояснювалася кiлькома чинниками: — тим, що завдяки свiдомостi людина розумiе, що вона покарана, а тому не може тривалий час перебувати у станi <БожоТ благодатi’ (нашого життя у Бозi), i це змушуе її страждати, у свiдомостi «Я» живе подвiйним життям («життям у тiлi» та у Бозi>); — завдяки свiдомостi людина усвiдомлюе свою кiнечнiстяь, вiчнiсть вiдходить вiд нет, акт свiдомостi вже знае час, а час — це плиннiсть, смерть, яка присутня скрiзь i постiйно нагадуе людинi про себе. У Новий час свiдомiсть перестае бути другорядним поняттям i набувае нового якiсного вимiру. Вперше було вжито Р. Декартом термiн «свiдомiсть» як особлива здатнiсть душi. Вiн вважав, що свiдомiсть — це iлтелектуальна дiяльнiсть суб’екта, який проектуе свiт. Вона вiдкрита тiльки сама собi, тобто самосвiдомостi. Свiдомiсть Декарт подан у формi «я мислю», тобто фактично знiн й до мислення, або до когнiтинних актiн. У Гегеля свiдомiсть людини — це суб’ектинна форма iснунання духу, культури, яку нiн знiн до знакня. Фiлософи-матерiалiсти вважали, що снiдомiсть виникла природним шляхом: матерiя, рознинаючись нiд нижчих до вищих форм, нитнорила жинi iстоти, а з ними i психiку, на оснонi якої пiзнiiке сформуналася снiдомiсть людини. Маркс наголошунан на суспiльному та iсторичному характерi снiдомостi. Концепцію снiдомостi, що iснунали в iсторії фiлософії, умовно можна подiлити на дна типа: iндинiдуалiстськi та колективiстськi. Iндивiдуалiсйiськi розглядали ак вихiдне (абсолютне) свiдомiсть окремого iндинiда, а суспiльнi форми свiдомостi (форма культура) — мораль, релiгiю, мистецтно, право — ак похiдне, таке, що створене iндияiдуальною свiдомiстю. Колективiстськi концепцiї, навпаки, нихiдним внажали суспiльнi форма свiдомостi, наявну культуру, а iндивiдуальну свiдомiсть розглядали ак щось похiдне.

56. Основні ознаки й структура свідомості

Свiдомiстъ е специфiчною людською формою освоения свiту, коли об’екти освоюються спочатку без фiзичної дії на них, у виглядi образiв, схем, конструкцiй вони нiби «пересаджуються» в нашу голову, трансформуючись у нiй: позбавляючись будьяких предметних властивостей й набуваючи форми iдеального. Iдеальнiсть i е найзагальнiшою формою iснування свiдомостi як суб’ективно реальностi. За своїм змiстом, свiдомiсть це екстрат буття, яке репрезентоване в iдеальних формах. Поза iдеальнiстю свiдомiсть не iснуе. Свiдомiсть iснуе тiльки в матерiальнiй формi свого вияву — мовi. Тож однiею iз ознак, характеристик свiдомостi е її опосередкованiсть мовою. Свiдомiсть i мова дiалектично поеднанi. Не iсну€ мови без мислення, як i не може бути мислення без мови. Свiдомiсть спрямована на певну предметнiсть. До досить суттевих властивостей свiдомостi належить її здатнiсть творити i вiдтворювати iдеї. Iдейнi стосунки мiж iндивiдами виникають у спiвтовариствi, але за певноi iндивiдуалiзацi’i суб’екта вiдносно нього. Основними властивостями (ознаками) свiдомостi е: iдеальнiстпь, опосередковачiсть мовою, iнтенцiональнiсть (цiлеспрямо - нача предметнiсть), здатчiсть творити й вiдтворювати iдеї. Свiдомiсть е складним системним утворенням, а тому iснують рiзнi пiдходи до вияву її структури. Найбiльш оптимальною ми вважаемо позицiю В.Г. Нестеренка.1 У нього структура свiдомостi мае два вияви: компонентний (змiстовний) i рiвневий. Компонентна структура — це складовi, що обов’язково необхiднi для дiяльностi людини: а) знання, або когнiтивна сфера свiдомостi (вiдчуття, сприймання, уявлення, поняття, судження тощо); б) цiнностi, потреби, ёнтереси, емоцiйнi стани, що обгрунтовують i стимулюють нашу активнiсть, або мотивацiйна сфера свiдомостi; в) програми (проекти, плани, цiлi), або нормативно-проективна сфера свiдомостi. Рiвнева структура свiдомостi це складовi, якi показують, що не все, що становить змiст свiдомостi, реально усвiдомлюсться. У рiвневiй структурi 3. Фрейд виокремлюс такi елементи: а) несвiдоме, або «Воно» — це iнстинкти, домiнуючу роль серед яких вiдiграс лiбiдо — пристрастi, бажання, енергiя сексу; б) свiдоме, або «Я» — своерiдний посередник мiж «Воно» i зовнiшнiм свiтом; в) надсвiдоме, або «Над-Я» — сфера соцiальних фiльтрiв, через якi «Воно» мае дiяти на «Я» (своерiднi автоматизми — догми, традицii, iдеали, совiсть та iншi цiнностi й заборони морального, соцiокультурного, сiмейно-iсторичного походження, що домiнують у суспiльствi).

57. Теорія пізнання, її предмет і метод

Пізнання - процес осягнення навколишнього світу, процес отримання й нагромадження знань. Знання є людською інформацією про світ. Знання — це певний ідеальний образ дійсності. Пізнання і знання відрізняються одне від одного як процес і результат. Йдеться про те, що процес пізнання охоплює собою ряд взаємоорганізованих елементів: об'єкт, суб'єкт, знання як результат дослідження. Емпіричну концепцію пізнання розробляють Ф.Бекон, Дж.Локк та Т.Гоббс. Започаткував емпіризм та експериментальну науку Ф.Бекон. Він вважав, що логіка не є корисною для набуття знань. Раціоналісти вважають, що органи почуттів надають лише поверхневе та ілюзорне знання і що справжню наукову істину можна встановити лише на основі строгого логічного аналізу. Маркс і Енгельс запропонували діалектико-матеріалістичну гносеології, що передбачає розуміння пізнання як певної форми духовного виробництва, як процесу відображення дійсності, яка існує незалежно від свідомості, передуючи їй. Постпозитивізм — сучасна форма позитивістської філософії, що заступила логічний позитивізм (Поппер, Кун, Лакатос, Фейєрабенд, Тулмін) Для аналітичної філософії (Рассел, Вітгенштейн, Куайн, Остін, Карнап) характерним є переведення філософсько-гносеологічної проблематики у сферу мови та вирішення її на грунті аналізу мовних засобів і виразів. Структуралізм і постструктуралізм досліджували філософське та гуманітарне знання. Якщо представники структуралізму головну увагу приділяли структурі зазначених видів знання (Леві-Строс, Лакан, Фукс), то постструктуралісти (Деррід, Дельоз) намагались усвідомити структуру та все "позаструктурне" у знанні під кутом зору їхньої генези та історичного розвитку. Герменевтика головну увагу приділяє дослідженню особливостей гуманітарного знання, способів його здобуття та відмінностей від природознавства. Вона намагається виявити спільне й відмінне у пізнанні та розумінні (Гадамер, Хабермас, Гайдеггер, Рікьор). Еволюційна епістемологія—напрям у західній філософсько-гносеологічній думці, головна мета якого—виявити етапи розвитку пізнання, його форм та методів у контексті еволюції живої природи. Вона намагається створити узагальнену теорію розвитку науки, покладаючись на принцип історизму і намагаючись опосередкувати крайнощі раціоналізму та ірраціоналізму, когнітивного та соціального, природознавства та соціально-гуманітарних наук тощо. (Поппера, Кун, Тулмін).

58. Чуттєвий рівень пізнання та його форми

Будь-яке знания е поеднанням двох протилежних сторiн—чуттевого та рацiонального знань, якi неможливi одне без одного. Органи чуття надають розумовi вiдповiднi данi, факти. Розум х узагальнюе й робить певнi висновки. Без органiв чуття немае й роботи розуму, а чуттевi данi завжди певною мiрою усвiдомленi, теоретично навантаженi, регулюються розумом. Чуттєеве пiзнання (живе споглядання) здiйснюеться за допомогою органiв чуття—зору, слуху, дотику та iн., якi щодо людини е продуктами не тiльки бiологiчної еволюції, а й всесвiтньої iсторi. Органи чуття—єдинi «двері», якi вiдкритi для iнформацП про навколишнiй свiт, яка потрапляе до свiдомостi. Живе споглядання як момент чуттево-предметнЫ дiяльностi здiйснюеться у трьох головних взаемопов’язаних формах. Це—вiдчуття, сприйняття та уявлення. Вiдчуття — вiдображенняусвiдомостiлюдини певнихсторiн, якостей предметiв, якi безпосередньо дiють на органи чуття. Вiдчуття можна роздiлити на зоровi (вiдiграють чи не найважливiшу роль), слуховi, дотичнi, смаковi, нюховi. Як правило, вiдчуття е складовою бiльш складного образу — сприйняття. Сприйняття — цiлiсний образ предмета, безпосередньоданийужиному спогляданнi з сукупностi зсiх його сто рiн, синтез пезних окремих зiдчуттiз. Уявлення — узагальнений чуттезо-наочний образ предмета, який спразляз зплиз на органи чутгя н минулому, але зже не сприймасться за раз. До уявлень вiдносять образи пам’ятi (куполи СвятоХ Софй чи Лаврська дзвiниця), образи уяви (мавка, лiсовик) тощо. Порiвняно iз сприйняттям в уявленнi немае безпосереднього зв’язку з реальним об’ектом. Це аморфний, нечiткий образ предмета, але в ньому наявне елементарне узагальнення з видiленням певних загальних ознак та вiдкиданням неiстотних. Живому спогляданню властиве вiдображення зовнiшнього свiту в наочнiй формi, присутнiсть безпосереднього (без промiжних ланок) зв’язку людини з дiйснiстю, вiдображення переважно зовнiшнiх сторiн та зв’язкiв, початок занурення у внутришни закономирности та зв’язки на основи первинного узагальнення чуттевих даних. Отже, немае чистої чуттєвости, яка була б вильною вид впливу мислення. Але роль чуттевого видображення в пiзнаннi е особливою, навiть якщо зважати на значне зростання роли мислення, абстрактно-iдеалiзованих об’ектив у еучаснiй науцi.

59. Раціональний рівень пізнання та його форми

Рацiональне пiзнання найбiльш повно й адекватно виражене в мисленнi. Мислення — активний процесузагальнення й опосередкозаного вiдображення дiйсностi, який забезпечуе розгортання на основi чуттевих даних закономiрних зв’язків. Вiдбуваеться воно в найтiснiшому зв’язку з мовою, а його результати фіксуються в мові як у певний знаковий системи, що може бути природною та штучною. Мислення людини е не тільки природною якістю, але набуваеться людиною як соціальним суб’ектом у процеси исторї, предметної діяльності та спілкування. Два основни рівні мислення — розсудок и розум. Розсудок — початкозий рiзень мислення, де оперузання абстракцiями зiдбузаеться н межах пезної незмiнної, напе ред заданої схеми. Це здатнисть послидовно й коректно будувати своi думки, класификувати й систематизувати факти. Головною функціею розсудку е розкладания та обчислення. Розум —вищий рiвень рацiонального пізнання, якому властивi творче оперування абстракцiями та рефлексiєю, спрямованiсть на усвiдомлення власних форм та передумов, самопiзнання. На цьому рiвнi легше сягнути сутностi речей, їх законiв та суперечностей. Поняття тут беруться до розгляду в їх взаемозв’язку, розвитку й всебiчно. Головним завданням розуму е поеднання рiзнобiчного, навiть протилежного; занурення у глибиннi причини та чинники дослiджуваних явищ. Основою формою мислення е поняття, судження та умовивiд. Поняття — форма мислення, яка вiдображас эагальнi iсторичнi зв’яэки, сутнiснi ознаки явищ, поданиху їх визначеннях. Поняття бувають спорiдненi та протилежнi за змiстом, близькi та вiддаленi за рiвнем абстрагування. Найзагальнiшi поняття—це фiлософськi поняття, категорiї: «сутнiсть», «явище», «свiдомiсть» та iн. Судження — форма мислення, яка вдображае явища, процесидiйсностi, їх зв’язки. Ця мислительна конструкцiя втiлюеться в оповiдне речення, яке може бути iстинним або помилковим. У судженнi можуть вiдображатися не тiльки сутнiснi й загальнi характеристики явищ, а й другоряднi. З понять та суджень складаеться умовивiд, який вiдображае процес отримання нових результатiв у пiзнаннi. Умовивiд — форма мислення, завдяки якiй э попередньо здобутого знания з одного чи декiлькох суджень виводиться нове знання теж у виглядi судження.

62. Проблема,гіпот,теор як осн.форми наук пізн

Наукове пiзнання як вiдносно самостiйна, цiлеспрямована пiзнавальна дiяльнiсть — складний багатокомпоненги процес, що охоплюс: 1) пiзнавальну дiяльнiсть спецiально гiiдготовлених груп людей 2)об’скти пiзнания, 3) предмет пiзнання, Разом з тим науков iзнанi-тя охоллюс не тiльки методи та засоби пiзнання, а й уже сформованi логiчнi форми пiзнання й мовнi засоби. Таким чином, наукове пiзнання вирiшус чiтко окресленi завдання, що визначаються цiлями пiзнання i, в свою чергу, детермiнуються практичними потребами суспiльства й потребами розвитку самоУ науки. Проблема — це форма й засiб наукового пiзнання, яка посднус в собi два змiстовi елементи: знания про незнанi i передбачення можливостi наукового вiдкриггтя. Проблема с вiдображанням ситуацiУ, яка об’ективно виникас в проце юзвитку суслiльства як суперечнiсть мiж знаниям про потреби людей у певних практичних чи теоретичних дiях iезнанням шляхiв, засобiв, знарядь Ух досягнення. Гiпотеза — це форма й засiб наукового пiзнанi-гя, за допомогою якого формуеться один iз можливих варiан1 ирiшення проблеми, iстиннiсть якЫ ще не встановлена i не доведена. Гiпотеза е формою розвитку наукового пiзнанiасобом переходу вiд невiдомого до вiдомого. Гiлотези висуваються в контекстi розвитку науки для розв’язання певної проблеми з метою пояснения нов кслериментальнях данях або ж для усунення суперечностей мак теорiею та негативними даними експериментiв опомогою перевiрки, доведения. Пiсля цього гiпотеза замiг-iюеться новою гiпотезою або перетворюсться на науко еорiю. Замiна однiеУ гiпотези iншою не означае, що попередня була непотрiбною на певному етапi пiзнання, оскiль ;исунення новоУ гiпотези, як правило, спирасться на результати перевiрки попередньої, навiть у тому разi, коли результа ули негативними. Теорiя — це найбiльш адекватна форма наукового лiзнання, система достовiрнях, глибокях i конкретних зна ро дiйснiсть. Вона мае чiтку логiчиу структуру, дас цiлiсне, синтетичне уявлення про закономiрностi й сутл ,арактеристики об’екта. На вiдмiну вiд гiпотези, наукова теорiя е знанням достовiрним, iстиннiсть якого доведена геревiрена практикою. Вона не тiльки розкривае, а й дас змогу зрозумiти об’ект пiзнання в системi його зв’язкi iлiсностi, поясшос рiзноманiтнiсть наявнях фактiв i може передбачати новi, ще невiдомi, прогнозуючи поведiнку сист майбутньому. Звiдси — найважливiшi функцiї теорiї: пояснення та передбачення. Теорiя не тiльки забезпечуе грунтоЕ озумiння об’сктивноУ реальностi, а й спроможна давати науковi прогнози — сценарiУ майбутнього розвитку. Усi форми та засоби наукового пiзнання взаемопов’язанi взаемозумовлюють одна одну”.

72.Суспільство як предмет сучасної соціальної Ф.

СУСПІЛЬСТВО -одна з основоположних категорій соціальної філософіїкотра відображає; 1. В широкому розумінні якісно відмінне від природи надскладне, багато мірне, внутрішньо розгалужене і водночас органічно цілісне утворення, що постає як сукупність істор. сформованих способів і форм взаємодії і об'єднання індивідів та їх груп, в яких знаходить своє виявлення всебічна і багаторівнева взаємозалежність людей. 2. У вузькому розумінні: а) діахронічне чи синхронічне фіксований соціальний організм; б) відносно самостійний І стабільний цілісний момент такого організму; в) спільна основа, "поле" перетину і накладення індивідуальних дій людей; г) корелянт держави (громадянське С.)°, д) корелят спільноти, утворений сумою цілеспрямованих,, раціонально організованих дій І зв'язків, що не відрізняються такою глибиною, іманентністю і органічністю, як у випадку спільноти. Філософія вивчає світ суспільства крізь призму його зв'язку і взаємовідносин з людиною як основу і спосіб її буття і водночас як її власне породження. Філософія розглядає єдність суспільства з природою та його своєрідність щодо неї; особливості суспільства як сукупності індивідів, що об'єднуються для задоволення "соціальних інстинктів" (Арістотель); відмінності "природного стану" співіснування людей та стану громадянського, "сусп.-договірного"(Т.Гоббс, Д.Локк, Шафтсбері, Мандевіль, Юм, Мейн, Ф.Тьонніс, Е.Дюркгейм, Р.Барт, М.Вебер); дистинкцію доіндустріального, індустріального та постіндустріального суспільства (Р.Арон, У.Ростоу, Д.Белл, Дж.Гелбрейт, Кан, А.Тоффлер); С. як сукупність цивілізацій (М.Данилевський, А.Тойнбі, О.Шпенглер); співвідношення С. взагалі та сусп.-екон. формацій як його якісно визначених істор. ступенів розвитку (К.Маркс, марксизм).

60. Поняття «істина» (абсол, відн і конкрь істи)

Пряма й безпосередня мета пiзнання — осягнення iстини. Проблема iстини — одна з найголовнiших у філософії. В iдеалiстичнiй фiлософiї iстина трактувалась як вiдповiднiсть людських знань, понять i суджень як вiдповiднiсть їх апрiорним (позадосвiдним) категорiям i принципам роэсудку, як погодження мiж понятгям та “досвiдом” як те, що загальнозначиме, загальновизнане, як “органiзуюча форма людського досвiду” тощо. Поняття абсолютної iстини не однозначне. В одному зi своїх значень — це “вiчна” iстина, тобто така, що не може бути спростованою чи запереченою в майбутньому. У другому значеннi абсолютною iстиною називаеться вичерпне знання про будь-який конкретний об’ект чи про свiт “у цiлому”. В цьому розумiннi одержання абсолютної iстини досягаеться в принципi, але її пiзнання здiйснюеться в нескiнченному рядi людських поколiнь, через скiнченний ряд наближень, кожне з яких е вiдносною iстиною. Вiдноснiсть iстини, яка досягасться на окремому етапi iсторiї пiзнання, полягае в тому, що знання, якими користусться людство на певному етапi, с в цiлому правильним вiдображенням об’ективної дiйсностi. Вiдносна iстина не може бути вiдiрвана вiд абсолютисї. Кожна вiдносна iстина мiстить певний абсолютний змiст, тобто кiнцеве досягненая науки. Таким чином, дiалектика вiдносної й абсолютної iстини виражас ту обставину, що осягання iстини е процес, який здiйсаюеться не шляхом переходу вiд однiеї iстини до iншої, коли попереднi етапи пiзнання залишаються позаду, а шляхом розвитку iстини, їi эбагачення, поглиблення, уточнения, конкретизацii. Важливою характеристикою iстини є її конкретнiсть, оскiлъки абстрактної істини нема. Це означае, що iстиннiсть будь-якого положения, оцiнка i таке iнше повиннi встановлюватися з урахуванням усiєї сукупностi факторiв, умов, особливостей мiсця, часу, етагiу iсторичного розвитку, внутрiшнiх i зовнiшнiх обставин. Одне й те ж саме положення може бути — i бувае — як правильним, так i хибним — залежно вiд конкретнмх обставин. Принцип конкретностi потребуе всебiчного вивчення предмета в його розвитку, виявлення властивих йому внутрiшнiх i зовнiшнiх протирiч. При цьому зв’язок понять, що вiдображають сутнiсть предмета, мае вiдповiдати об’сктивним зв’язкам його самого. Правильно застосований системний пiдхiд в органiчнiй сдностi з винченням процесiв дiалектичного розвитку — одна з сутгевих умов пiзнання конкретної iстини.

61. Філософія і наука: спільне і відмінне.

Однiею з особливостей фiлософського знания е його спрямованiсть на подолання проблем, усвiдомлення незавершеностi процесу пiзнання. Пiзнавальний пафос спорiднюе фiлософiю i науку. Існуе кiлька поглядiв на спiльне та вiдмiнне мiж цими сферами знания. При розв’язаннi цiеї проблеми у фiлософiї намiтились двi тенденцiї: одна максимально зближуе фiлософiю i науку, навiть проголошуе фiлософiю наукою, друга вiдстоюе думку, що фiлософiя не е наукою. Фiлософське, i наукове знания е теоретичним, тобто побудованим на узагальненнях, правилах логiки, що дае пiдстави розглядати фiлософiю як науку. Однак мiж фiлософським i науковим знаниям iснуе i принципова вiдмiннiсть. Фiлософiя мае справу з найбiльш загальними поняттями, якi, по-перше, застосовуються у всiх науках, (поняття простору i часу функцiонують не лише в науцi, а й у мистецтвi, технiцi, юриспруденцiї); по-друге, змiст цих понять, хоч вони i використовуються в науках, не е предметом їх спецiального дослiдження; по-трете, цi загальнi поняття не можна звести до емпiричного досвiду (фактiв) чи зв’язати математичною формулою, що властиво науковим поняттям. Поняття «причина», «матерiя», «iдеал» не мають фактичних вiдповiдникiв. Якби однозначно на фактах можна було довести, що економiка для розвитку суспiльства важить бiльше, нiж моральнi цiнностi, чи навпаки, що закони науки притаманнi самiй природi, а не с конструкцiями нашого розуму, то фiлософiя була б наукою, як й iншi науки, лише з тiею вiдмiннiстю, що вона оперус найбiльш загальними поняттями. По-четверте в фiлософських понять виражаеться цiннiсне вiдношення людини до свiту. Наукове знания с об’ективним, не залежить вiд переконань та iдеалiв вченого, а фiлософське пройняте суб’ективнiстю. Воно, будучи свiтоглядякм, охоплюе оцiнювальне i практичне ставлення людини до свiту. Вчення про простiр i час, про закони i правила мислення максимально наближеле до наукового, а такi поняття, як «свобода», «iдеал», «»Бог, «добро» і «зло» виходять за межi науки. Це дас пiдстави стверджувати, що фiлософiя не вiдповiдае всiм вимогам науковостi, вона принаймнi вiдхиляеться вiд того зразка науки. Фiлософiю можна вважати наукою, якщо її розглядати ак засноване на розумi знания

76.Особлив становлення і розвитку україн нації

Фiлософiя української нацiональнот iдеї охоплюс всi форми осмислення iдеї нацiї, сутностi i сенсу iснування українського народу, усвiдомлення ним своёi «самостiйностi», належностi до конкретної етнiчної едностi. Об’еднана нацiональною iдеею, україїнська фiлософiя е складшм проблем- ним полем трьох основних методологiчних пiдходiв щодо утворення i розбудови Українсъкої держави. Перший: обєднання позитивістьської орієнтації. Пи вирішенні поставлених завдань вонизвертаються до врахування суспільних обставин, а не до чуттєво-вольових побажань( М Драгоманов, І.Франко, М Грушевський ). Другу групу фундаторiв нацiональноi iдеї становлять прибiчники радикальної форми нацiоналiзму — так званого iнтегрального нацiоналiзму, в основi якого лежить iдея формування нового українця, беззастережно вiдданого надii та справi незалежн лржавностi. ( І Нечуй-Левицький, Б Грiнченко, Ю Липа, Д Донцов). Третiй напрямок репрезентус консервативно-анархiчне крило прибiчникiв укранськоїi нацiональної iдеї (В Липинський, О Назарук, С Томашiвський, І Лисяк-Рудницький). Консероативний аристократизм розглядався як форма утвердження в укранському нацiотворчому суспiльствi органiзованих сил авторитету, дисциплiни, правопорядку, полiтично культури, здатних стати в майбутньому носiями української державноi влади.

63. Методологія та осн групи методів наук пізнан.

Методологiя— це систематизована сукупнiсть пiдходiв, способiв, методiв, прийомiв та процедур, що застосовуються в процес наукового пiзнанi-гя та практичнЫ дiяльностi для досягнення наперед визначеноi мети. Такою метою в науково пiзнаннi с отримання iстинного знання або побудова науково теорii та її логiчного обгрунтування, досягнеиля певного ефекту в експериментi чи спостереженнi тощо. Методологiя ставить перед собою завдання з’ясувати умови перетворенкя позитивних наукових знань про дiйснiсть у метод подальшого пiзнання цiеТ реальностi, виявити ефективнiсть i межi його продуктивного застосуванi-гя. Важливим i принциповим для методологi с обгрунтування положения про метод як систему, його складнiсть i багатограннiсть змiсту, що включас в себе знания рiзноякiсних характеристик i множиннiсть рiвнiв — вiд принципiв ф iлософського значения до безпосереднiх наукових знань про коикретний обект.. Методологiя розробляс типологiю методiв. Завданням методологiї було i є дослiдженкя пiзнавально дiяльностi, що здiйснюсться у рiзних галузях науки, виявляе загальнi закономiрностi функцiонування й розвитку наукового мислення, розробляс загальнонауковi методи пiзнання. Метод — спосіб, знаряддя, алгоритм; послідовність операцій, завдяки яким здійснюється пізнання чи практичне перетворення предмета. Методи бувають спеціальнонаукові, загальнонаукові (аналіз - синтез, індукція — дедукція, моделювання і т. ін.) і філософські (діалектика, феноменологія, герменевтика і т. ін.). Серед наукових методів теоретичного дослідження найчастіше розрізняють формалізацію, аксіоматичний та гіпотетико-дедуктивний методи. Формалізація — це відображення змістовного знання у формалізованій мові, яка створюється для точного виразу думок з метою запобігання можливості неоднозначного розуміння. Йдеться про оперування знаками, формулами у міркуванні про об'єкт. Формалізація відіграє важливу роль в уточненні наукових понять. Аксіоматичний метод — це спосіб побудови наукової теорії, коли за її основу беруться аксіоми, з яких усі інші твердження цієї теорії виводяться логічним шляхом (доведенням). Для такого доведення є спеціальні правила. гіпотетико-дедуктивний метод— спосіб теоретичного дослідження, який, за своєю сутністю, передбачає створення системи, дедуктивно пов'язаних між собою гіпотез, з яких у кінцевому підсумку виводяться твердження про емпіричні факти. Тобто цей метод заснований на виведенні висновків — дедукції — з гіпотез та інших засновків, міра істинності яких є невідомою. У науковому дослідженні застосовуються так звані загально-логічні методи та засоби дослідження. Це: аналіз — реальний чи мислений поділ об'єкта на складові та синтез — їхнє поєднання у ціле, абстрагування — процес відходу від певних якостей та відносин досліджуваного явища з одночасним виділенням потрібних для дослідника властивостей, ідеалізація — мислительна процедура, яка пов'язана з утворенням абстрактних, ідеалізованих об'єктів, реальне здійснення яких є принципово неможливим, індукція — це рух думки від одиничного до загального, від досвіду, фактів — до їхнього узагальнення та висновків, і дедукція — сходження у пізнанні від загального до одиничного, аналогія — встановлення подібності, відповідності в певних сторонах, властивостях та відношеннях між нетотожними об'єктами. На основі виявленої схожості робиться відповідний висновок — умовивід за аналогією; моделювання — це метод дослідження певних об'єктів, який передбачає відтворення їхніх властивостей на іншому об'єкті — моделі, що є аналогом оригінального об'єкта.

64. Емпіричні методи пізнання

Метод — спосіб, знаряддя, алгоритм; послідовність операцій, завдяки яким здійснюється пізнання чи практичне перетворення предмета. Методи бувають спеціальнонаукові, загальнонаукові (аналіз - синтез, індукція — дедукція, моделювання і т. ін.) і філософські (діалектика, феноменологія, герменевтика і т. ін.). Загально-логічні методи та засоби дослідження. Це: аналіз — реальний чи мислений поділ об'єкта на складові та синтез — їхнє поєднання у ціле, абстрагування — процес відходу від певних якостей та відносин досліджуваного явища з одночасним виділенням потрібних для дослідника властивостей, ідеалізація — мислительна процедура, яка пов'язана з утворенням абстрактних, ідеалізованих об'єктів, реальне здійснення яких є принципово неможливим, індукція — це рух думки від одиничного до загального, від досвіду, фактів — до їхнього узагальнення та висновків, і дедукція — сходження у пізнанні від загального до одиничного, аналогія — встановлення подібності, відповідності в певних сторонах, властивостях та відношеннях між нетотожними об'єктами. На основі виявленої схожості робиться відповідний висновок — умовивід за аналогією; моделювання — це метод дослідження певних об'єктів, який передбачає відтворення їхніх властивостей на іншому об'єкті — моделі, що є аналогом оригінального об'єкта. Всупереч дедуктаивному методу, який був головним у вченнi Арiстотеля, у схоластицi, Бекон залропонував метод iндукцції — це хiд думки вiд загального (поняття, аксiоми) до одиничного. В iндукцiї думка рухаеться навпаки, вiд одиничного до загального. Недолiк iндукції полягае в тому, що вона рiдко бувае повною. Як правило, висновок робиться на основi перелiку обмеженоi кiлькостi предметiв даного класу, що породжуе курйози типу: «всi лебедi бiлi». Не обмежуючи пiзнання iндуктивними висновками, вiн визнавав i дедукцiю — рух вiд загальних iндуктивних висновкiв до фактiв. Загальнi, отриманi через iндукцiю судження, на його думку, слiд перевiряти фактами, зокрема експериментом. Бекон вiрив, що чуттевий досвiд е джерелом загальних iдей. Ця переконанiсть з часом слабшала в кожного наступного емпiрика. Недолiком його методу була недооцiнка ролi математики в новому природознавствi, провiсником якого вiн був. Т. Гоббс посилив роль дедуктивного методу в пiзнаннi, вiддавши належне математицi в науковому знаннi. Мислитель визнавав роль як емпiричного, так i рацiонального пiзнання, щоправда, рацiональне тлумачив як механiчне поеднання та роз’еднання чуттевих iдей. Гоббса спорiднюе з емпiриками номiналiзм щодо розумiння природи загальних понять.

65.Методи наукового пізнання сучасної науки

Метод— спосiб соцiальної дiяльностi в будь-якiй її формi, а не лише в пiзнавальнiй.Метод зводиться до сукупностi певних правил, прийомiв, способiв, норм пiзнання та дiяльностi. Вiн є системою принципiв, вимог, якi орiснтують субскта на вирiшення конкретного завдання, досягнення результатiв у певнiй сферi дiяльностi. Методи бувають спеціальнонаукові, загальнонаукові (аналіз - синтез, індукція — дедукція, моделювання і т. ін.) і філософські (діалектика, феноменологія, герменевтика і т. ін.).

У сучаснiй науцi досить успiшно працюс багаторiвнева концепцiя методологiчного знання. У зв’язку з ци методи наукового пiзнашя за ступенем загальностi й сферою дiяльностi можна подiлити на кiлька основних груп: 1. Фiлософськi методи, серед яких найзагальнiшими та iсторично першими с дiалектичний i метафiзичний. До них належать також аналiтичний (характерний для сучасної аналiтичної фiлософiї), iнтуїтивний, феноменологiчний, герменевтичний та iншi. 2. Загальнонауковi методи (пiдходи) дослiдження, що отримали широкий розвиток i застосування в науцi ХХ ст. Вони виступають як свосрiдна промiжна методологя мiж фiлософiсю та фундаменталы-гими теоретикометодологiчними положениями спецiальних наук. до загальнонаукових найчастiше зараховують такi теоретичнi конструкцi, як iнформацiя, модель, iзоморфiзм, структура, функцiя, система, елемент, оптимальнiсть тощо. 3.Методи мiждисциплiнарного дослiдження як сукупнiсть ряду синтетичних, iнтегративних способiв, якi застосовуються на стихах наук, включаючи й групи наук, що функцiонують у межах певно форми руху матерій. 4.Методи спецiальних наук, тобто сукупнiсть способiв, принципiв пiзнання дослiджуваних прийомiв i процедур, що застосовуються в тiй чи iншiй сферi окремої науки. Методологiя— це, по-перше—систематизована сукупнiсть пiдходiв, способiв, методiв, прийомiв та процедур, що застосовуються в процес наукового пiзнанi-гя та практичнЫ дiяльностi для досягнення наперед визначеноi мети. Такою метою в науково пiзнаннi с отримання iстинного знання або побудова науково теорii та її логiчного обгрунтування, досягнеиля певного ефекту в експериментi чи спостереженнi тощо. Методологiя ставить перед собою завдання з’ясувати умови перетворенкя позитивних наукових знань про дiйснiсть у метод подальшого пiзнання цiеї реальностi, виявити ефективнiсть i межi його продуктивного застосування.

67.Розкрити поняття «соц природа свідомості»

Свiдоме вiдношення людини до свiту (умовно — «технологiчний вимiр свiдомостi») виянляеться як вмiння оперувати речами, або як об’ективне знання речей. Другий вимiр свiдомостi («соцiальний») е вияв свiдомостi у ставленi людини до iнших людей. На вiдмiну нiд тваринного свiту, в якому пануе право сильного, людськi вiдносини регулюються певними нормами — моральними, правовими, релiгiйними, полiтичними тощо. Тут свiдомiсть постае як вольовий вчинок, здiйснений особою на основi знання норм. Бути свiдомим у «соцiальному вимiрi» означае знати соцiальнi норми (знати, як буде оцінено її нчинок) i обирати мiж рiзними варiантами дiй. Свiдомiсть саме й полягае у знаннi, вiльному виборi та усвiдомленнi вiдповiдальностi за вибiр. У вiдносинах мiж людьми свiдомiсть можна визначити насамперед як вiдповiдальнiсть (перед iншою людиною, суспiльством, державою). Низький рiвень свiдомостi (моральної, пранової, полiтичної) громадян означае низький рiвень вiдповiдальностi. Звiдси випливае, що людина, яка через психiчне захворювання не несе вiдповiдальностi за власнi вчинки, не е пiдсудною. У неї вiдсутнiй «соцiальний нимiр» свiдомостi, що, до речi, може не позначитися на «технологiчному вимiрi» свiдомостi такої особи. Свiдомiсть виявляе (репрезентуе) себе не лише у ставленні людини до iнших людей, а й у ї ставленнi до самої себе. На вiдмiну вiд тварини, в якої психiка органiчно поеднана з тiлом, у людини «Я» (свiдомiсть) дистандiюеться вiд тiла. «Я» усвiдомлюю свое тiло як щось вiдмiнне вiд моеї свiдомостi, усвiдомлюю його бiологiчнi потреби. При дьому «Я» не зливаюся з тiлом, а нiби перебуваю «поруч» з ним. Зокрема, у певних межах «Я» можу тамувати голод, не спати. За нормального стану «Я» паную над тiлом (контролюю його потреби i спосiб Iх задоволення). За ненормальної ситуації (алкогольна, наркотична залежнiсть, деякi стани психiки — настрої, панiка) тiло пануе над свiдомiстю. Так, за алкогольної та наркотичної залежностi дистандiя мiж свiдомiстю i тiлом «зменшуеться», свiдомiсть поступово втрачае свою автономiю (свободу) й перетворюеться на додаток до тiла, внаслiдок чого людина деградуе до тваринного буття. Схематично свiдомiсть можна подати як вiдношення: (Я) {знання, норми культури) (свiт, iншi люди, власне тiло).

68. Суспільство та його складові

В осягненні природи суспiльства першими тут були античнi мислителi (Платон, Аристотель, Епiкур), якi дали свiтовi теоретичнi уявлення про соцiум як систему спiвiснування людей. Для них суспiльство було эразком свiтової, космiчної едностi, яка проникае й охоплюе будь-яку множиннiсть. Не лише людську спiльноту, а й Землю, Всесвiт вони розглядали як своерiдне «суспiльство» — «державу богiв i людей». Епiкур вважав, що суспiльство постас результатом угоди мiж окремими людьми про устрiй їхнього спiльного життя, що мае полегшити стосунки мiж ними i створити взаемну безпеку. В епоху середньовiчного християнського свiтогляду суспiльство ототожнювалось iз Тiлом Боголюдини Христа. Мислителi Нового часу Т. Гоббс, дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо знову актуалiзували iдею добровiльноi угоди мiж людьми як первiсного принципу влаштування громадського життя. У сучасному тлумаченнi природи суспiльства простежуеться двоаспектнiсть як своерiдний прояв соцiального унiверсалiзму й соцiального атомiзму. З одного боку, суспiльство постас як система зв’язкiв i стосункiв, у якiй i завдяки якiй люди, взаемодiючи мiж собою i природою, здiйснюють свою життедiяльнiсть. У цьому модифiкованому варiантi соцiального атомiзму «суспiльство» означае не просту сукупнiсть iндивiдiв, що проживають спiльно, а систему зв’язкiв i стосункiв, в якi вступають iндивiди, виявляючи свою сутнiсть. З iншого боку, суспiльство—це особлива форма iнтеграцii життедiяльностi iндивiдiв у цiлiснiсть як реальнiсть, що може успiшно функцiонувати тiльки завдяки участi духовної енергiї кожного iндивiда. Тобто суспiльство у такому варiантi е певною едвiстю і спiльнiстю, яка виявляе себе в об’еднаностi, упорядкованостi життя й функцiонуе як едине конкретне цiле. Сьогоднi активно розробляеться фiлософська методологiя розумiння суспiльстза як складної багатофункцiональної системи. Суспiльна система мас пiдсистеми: •матерiальну, або економiчлу сферу суспiльного життя - сферу спецiалiзованого виробництва, розподiлу, обмiну і споживання; •соцiальну—сферу виробництва і вiдтворення безпосередньо людського життя, або «свiт соцiальних груп»; •органiзацiйну (полiтичну)—як сферу спецiалiзованого виробництва суспiльних вiдносин та iдей; •духовну—як сферу спецiалiзованого духовного виробництва, iнформації. Соціальні групи — основна структурна одиниця суспільства, його "субкомпонент". Соціальна група постає добровільним об'єднанням, результатом бажання індивідів до об'єднання, які Гоббс поділив на упорядковані й неупорядковані, політичні й приватні і т. п. Об'єднаннями такого типу є різного роду братства, спілки, громадські організації, релігійні об'єднання, політичні партії тощо. Узагальнюючи різні погляди щодо природи соціальних груп, зазначимо, що вони, на відміну від аморфних спільностей, характеризуються: 1) стійкою взаємодією, яка сприяє міцності та стабільності їх існування у суспільному просторі й часі; 2) відносно високою мірою згуртованості; 3) чітко виявленою однорідністю складу, тобто наявністю ознак, що властиві всім індивідам, які входять до групи; 4) входженням у ширші спільності зі статусом їхніх структурних утворень

69. Онтологічні підвалини суспільного буття

Люди с об’ектами i суб’ектами суспiльного буття. Людина як живий органiзм е системою, якiй внутрiшньо притамавие прагвевня до эбережевия, самовiдтворен1 л власно цлiсностi шляхом задоволенвя системи потреб. Добування iжi е основним життевим процесом, що супроводжуе людину вiд народженвя i до смертi; • добування їжi в окремих випадках вимагае колективних дiй, кооперацiГi i спецiалiзацй, що i приводить до початкових форм цiлiсностi; • необхiднiсть постiйних зусиль спонукае людину до пошуку шляхiв їх економiї, що примушуе нас удосконалювали засоби забезпечення себе їжею; • потреба iндивiдуального вiдтворення — найсильнiша потреба, незадоволення якої веде до смертi. Серед власне антропологiчних потреб чи не найсильнiшою е потреба в самореалiзацii ( потреби у спiлкуваннi, пiзнавнi, самопізнанні). Духовний капiтал, яким живе людина i який становить її ество, успадковуеться i набуваеться тiльки через активне спiлкування. Сутнiсть людини полягае в едностi людини з людиною. Е. Гуссерль:, сутнiсть людини слiд шукати не в iзольованих iндивiдах; оскiльки зв’язок людськоi особи з її поколiнням та її суспiльством вiдповiдае сутностi людини, щоб її пiзнати, слiд пiзнати i сутнiсть цих зв’язкiв. Розвиваючи екзистенцiйну комунiкацiю, iталiйський філософ. Особлива сутнiсть людини прямо пiзнаеться лише в живому спiлкуванвi людини з людиною. Спiвбуття людей пiдлягае законам суспiльства, якi й здiйслоють регулювання його зовнiшнього аспекту вiдносин, забезпечуючи нормальне функцiонування iндивiдуального буття. Тобто особа — це iндивiд, що пройшов процес соцiалiзацii — засвоення зразкiв поведiнки, соцiальних норм i цiнностей, необхiдних для успiшного функцiонування у даному суспiльствi. Соцiалiзацiя охоплюе всi етапи залучення до культури, нанчання i виховання, з допомогою яких людина набуваб соцiальноi природи i здатностi брати участь у соцiальному життi. до цього процесу залучене все оточення iндивiда: сiм’я, сусiди, дошкiльнi установи, школа, засоби масовоi iнформацй тощо. Статус, як правило, передбачае кiлька ролей, кожна з яких, за Т. Парсонсом, описуеться п’ятьма основними характеристиками: 1) емоцiйна: однi ролi вимагають емоцiйноi стриманостi, iншi — розкутостi; 2) спосiб одержання: однi приписуються, iншi — завойовуються; 3) масштаб: частина ролей сформульована i чiтко обмежена, iнша — розмита, невизначена; 4) формалiзацiя; дiя в межах установлених правил або довiльно; 5) мотивацiя:. Окрiм соцiальноi людиiа мае ще й бiологiчну природу. Бiологiчно визначаються й певнi пiдструктури особи: темперамент, статевi та вiковi властивостi психiки, природнi здiбностi.

70. Соц групи як різновиди соц спільностей.

Суспільство можна визначити як системну сукупність індивідів, які, взаємодіючи між собою, перебувають у певних зв'язках і стосунках, забезпечуючи свою життєдіяльність. Характер таких взаємовідносин може набувати найрізноманітнішого змісту: демографічного, економічного, національного, професійного, політичного, світоглядного тощо, відповідно до чого формуються й певні об'єднання людей, різного рівня загальності (широти), які одержали назву "соціальні спільності" - реально існуюча сукупність індивідів, що емпірично фіксується, відрізняється відносною цілісністю і є самостійним суб'єктом соціальної дії. Значно важливішою і суттєвішою різновидністю соціальних спільностей є соціальні групи — основна структурна одиниця суспільства, його "субкомпонент". Поняття соціальної групи узагальнює сутнісні характеристики колективних суб'єктів суспільних зв'язків, взаємодій і відношень. Першим розкрив зміст даного поняття Т.Гоббс, визначивши соціальну групу як сукупність певного числа людей, об'єднаних спільними інтересами чи спільною справою. Соціальна група постає добровільним об'єднанням, результатом бажання індивідів до об'єднання, які поділяються на упорядковані й неупорядковані, політичні й приватні і т. п. Об'єднаннями такого типу є різного роду братства, спілки, громадські організації, релігійні об'єднання, політичні партії тощо. А.Гумплович пов'язував соц групи з біологічними (расовими) ознаками людей, Маркс вважав спільністю, що об'єктивно-історично склалась. Це етнічні спільноти, рід, плем'я, сім'я тощо. Соціальні групи характеризуються: 1) стійкою взаємодією, яка сприяє міцності та стабільності їх існування у суспільному просторі й часі; 2) відносно високою мірою згуртованості; 3) чітко виявленою однорідністю складу, тобто наявністю ознак, що властиві всім індивідам, які входять до групи; 4) входженням у ширші спільності зі статусом їхніх структурних утворень. Кожна соціальна група є системою зі складною динамікою інтегральних ефектів. Загалом її можна визначити як обмежену в розмірах спільність людей, що виокремлюються із соціального цілого на основі певних ознак: характеру виконуваної діяльності, соціальної належності, спільності відносин, цінностей, норм поведінки, що склались у межах історично визначеного суспільства. Соціальні групи поділяють: за розміром — мікросоціальні (малі), локальні (середні), макросоціальні (великі); за соціальним статусом — формальні (офіційні) та неформальні (неофіційні); за безпосередністю зв'язків — реальні (контактні) та умовні тощо.

90. Сім”я як мікросоціум

Сiм’я як мiкросоцiальна група — соцiально-бiологiчна спільнота, що iснуе на основi шлюбних зв’язкiв, кровної спордненостi або всиновлення, яка регулюе стосунки мiж чоловiком i дружиною, батьками i дiтьми й вдповідае за виконання притаманних їй рiзноманiтних функцiй. Первинною формою сiм’ї вважають кровкоспорiднену, яка складалась iз кровних родичiв — батькiв i дiтей, мiж якими були забороненi статевi зв’язки. Такi табу давали змоту уникати кровозмiшання, сприяли народженню здорового i повноцiнното потомства, що було запорукою збереження людськото роду. Наступним етапом сiм’ї була групова сiм’я в ендотамному (мiж особами однiе суспiльнЫ трупи) i екзотамному (шлюб у межах однiеХ родової трупи був заборонений) варiантах, де заборонялись статевi стосунки не тiльки мiж батьками i дiтьми, але й мiж братами i сестрами. Як i в кровноспорiдненiй, у труповiй сiм’ родовiд визначався материнською лiнiею. Подальший й розвиток репрезентуе парна сiм’я, де вже конкретно визначенi чоловiк i жiнка об’еднувались на бiльш-менш тривалий перiод їх життя. Родовiд продовжувався по материнськiй лiнiї. Цей тип сiм’ї був ще нетривким, оскiльки кожен з й основних членiв мiт продовжувати жити у своїй родиннiй трупi. Зтодом церква освятила шлюб Найзагальнiшими обов’язковими умовами сучасного шлюбу є досягнення певного вiку суб’ектами вхлюбу; добровiльнiсть i взаемна згода чоловiка та жiнки; вiдсутнiсть iншого зареестрованого шлюбу в майбут. нього подружжя. Основними суспiльними функцiями сiм’ е: — ретгродуктивна (дiтонародження), пов’язана з вiдтворенням собi подiбних, тобто населения крани; — виховна, пов’язана iз батькiвською й материнською любов’ю, через яку дитина набувае суспiльно значущих якостей особи; — господарсько-побутова (економiчна), пов’язана iз забезпеченням матерiального добробуту сiм’ї; — рекреативна, що полягае у забезпеченнi вiдтворення фiзичнопсихiчних, духовних сил

71. Політика і мораль ( на прикладі філослфії Платона, Арістотеля і Макіавеллі)

Платон i Арiстотель розвивали концепцi соцiально етики. Вони не бачать сенсу життя людини поза полiсом. Мудрецi розглядали вiдхiд вiд полiтичних та громадських справ як необхiдну передумову доброчесного життя. Платон вважав, що якщо у свiтi загальним е iде, в людинi — душа, то в суепiльствi — держава. Iндивiд — знаряддя держави. Виховання, мистецтво — все повинно бути пiдпорядковане державi як вищiй метi. Навiть приватну власнiсть заперечував вiн в iм’я держави. В iдеальнiй державi Платон виокремлював три соцiальнi стани — правителiв, воїнiв («стражiв» держави) i людей фiзичної працi — селян i ремiсникiв. Подiл на стани вiдбуваеться на основi домiнування певної частини душi в людинi — розумної (правителi), вольової(воїни), чуттевої (селяни i ремiсники). Згiдно з Платоном досконала держава — найвище втiлення блага на Землi. А благо окремої людини полягае в пiдпорядкуваннi загальному благу. Таке розумiння держави породило у мислителя вiдразу до демократiї, зумовило його полiтичний консерватизм. У поглядах Арiстотеля на соцiальнi проблеми домiнуе принцип загального. Людину вiн визначае як надiлену розумом суспiльну, полiсну iстоту. Досягнення щастя iндивiда можливе тiльки через державу, яка е втiленням доброчесного життя. Арiстотель вважав, що держава повинна створювати умови для доброчесного життя, виходячи з реальних обставин i реальних людей. Тiлеснiсть, реальнiсть у фiлософiї Арiстотеля бралися до уваги бiльше, важили бiльше, нiж у Платона. У вченнi Макiавеллi про суспiльство дiйшов до iдеї зумовленостi полiтичних подiй матерiальними iнтересами людей. Він розглядав полiтичнi події, не беручи до уваги моральних критерiїв. Пiдхiд у полiтицi, який iгноруе моральнi цiнностi (аморалiзм, вiроломство), отримав назву макiавеллiзму.

73. Типології сус-ва в сучасних концепціях соц Ф (Поппер, Белл, Тоффлер)

У соцiальнiй фiлософii Поппер висувас iдею методології iндивiдуалiзму, яка передначае розгляд iсторii, скерованоїi рiшеннями окремих людей, iхнiми дiями, що виходять з цих рiшень, якi не можуть бути поясненими жодним законом суспiльного розвитку. За допомогою певних соцiальних iнститутiв треба так рацiонально органiзувати управлiння суспiльством, щоб загтобiгти соцiальним копфлiктам та революцiям. iдеальне суспiльство — це, на думку Поппера, вiдкрите суспiльство, засноване на лiберальних засадах. Белл вважаеться одним з творців, провiдним теоретиком концепцiї единого «iндустрiального суспiльства». Вiн розглядае iсторичний процес як перехiд вiд «традицiйного» (аграрного) до промислового («iндустрiального») суспiльства. Головним для нього був пошук единої внутрiшньої логiки розвитку сучасного йому суспiльства i його майбутнього, що на той час було представлене двома протилежними системами — капiталiстичною i соцiалiстичною. Арон зводить розбiжностi мiж капiталiзмом i соцiалiзмом лише до рiзних форм регулювання, констатуючи при цьому, що «iндустрiалiаацiя неминуча, вона прагне до унiверсальностi». На його думку, для всiх розвинутих краiн неминучою е стадiя iндустрiалiзацiї, що призводить до утвердження в соцiально-економiчнiй сферi «iндустрiальної рацiональностi». Вона мае як позитивнi, так i негативнi аспекти, сгiричиняючи небажанi змiни у мистецтвi, моралi, духовнiй культурi загалом, що гiризводить до послiдовно дегуманiзації всiх сфер суспiльного буття. Тому людство, щоб виконати свое призначення, мусить вирватися з iндустрiально i науково орiентованого розвитку. У 70-тi роки ХХ ст. сформувалась концепція постiндустрiального суспiльства (д.Белл, З.Бжезинський, Р. Гародi, А. Горц, П. Гудьтен, К. Кенiстон, О. Тофлер, А. Турен та iн. ), часто тлумачать як суспльство нформацiйне. Отже, еволюцiонiстська (неоеволюцiонiстська) iдея стадiйного лiнiйного поступу людства, в основу якоi покладено тезу про еволюцiйний прогрес розуму, науки, технiки, а вiдтак i економiки (як i лiнiйно-iнформацiйний напрям), не охоплюе всiх основних сфер людського буття, не осмислюе iсторичного розвитку людства протягом усього часу його iснування. Вона пiддаеться постiйнiй теоретичнiй кореляцй, змiнам, ранжуванню, засвiдчуючи, що об’ект дослiдження е занадто складним для неi.

74. Індивід і соціум. Поняття про особу.

Людина — поняття, що вiдображае загальнi риси людського роду, тобто характеризуе родову iстоту. Індивiд — окремий представник людського роду, окремо взята людина (немовля — iндивiд з його антропологiчними властивостями, або одиничне вiд сукупностi). Особа — людський iндивiд, узятий в аспектi його содiальних якостей (погляди, дiнностi, iнтереси, моральнi переконання тощо), тобто де людина, що пройшла продес содiалiзадй. Iндивiдуальнiсть — неповторний, самобутнiй спосiб буття конкретны особи як суб’екта самостiйної дiяльностi, iндивiдуальна форма суспiльного життя людини на противагу типовостi, загальностi. Вона виявляеться в рисах темпераменту, характеру, у спедифiдi iнтересiв, якостей iнтелекту, потреб i здiбностей iндивiда. Людина стае iндивiдуальнiстю, коли її особистiсть збагачуеться одиничними та особливими, неповторними властивостями. Особа —iндивiд, що пройшов процес соцiалiзацii —засвоення зразкiв поведiнки, соцiальних норм i цiнностей, необхiдних для успiшного функцiонування у даному суспiльствi. Соцiалiзацiя охоплюе всi етапи залучення до культури, навчання i виховання, з допомогою яких людина набуває соцiальної природи i здатностi брати участь у соцiальному життi. До цього процесу залучене все оточення iндивiда: сiм’я, сусiди, дошкiльнi установи, школа, засоби масовоi iнформацй. Як особа кожна людина займас в соцiальнiй системi кiлька позицiй. Кожна з цих позидiй, що передбачас певнi права i обов’язки, називаеться статусом. Статус може бути принисаний i набутий, природний i про фесiйно-посадовий. Приписаний статус означае нав’язаний суспiльством, незалежно вiд зусиль i заслуг особи. Набутий, або досягнутий, статус визначаеться зусиллями самоi людини. Природний статус передбачае суттевi i вiдносно стiйкi характеристики людини (стать; дитинство, юнiсть, зрiлiсть, старiсть). Професiйно-посадовий статус е базисним статусом особи. Соцiальний статус визначае конкретне мiсце, яке займае iндивiд у данiй содiальнiй системi. Окрiм соцiальноi природи, людина мае ще й бiологiчну природу, зокрема вродженi анатомо-фiзiологiчнi особливостi, що зумовлюють й здатнiсть до засвоення певних соцiальних програм, до трудово дiяльностi i мовлення; особливо гнучкiсть, неспецiалiзованiсть спадковоi програми поведiнки. Бiологiчно визначаються й гтевнi пiдструктури особи: темперамент, статевi та вiковi властивостi психiки, природнi здiбностi тощо.

людини

75. Основні етапи розвитку соціальної філософії

В iсторiї фiлософії немас жодного фiлософсъкого напрямку, принципи якого не використовувались для осягнення природи суспiльства. Античнi мислителi (Платон, Аристотель, Епiкур) дали свiтовi першi теоретичнi уявления про соцiум як систему спiвiснування людей. Гармонiйностi людини мала вiдповiдати й гармонiйнiсть суспiльства-держави. Не лише людську спiльноту, а й Землю, Всесвiт вони розглядали як свосрiдне «суспiльство»—«державу богiв i людей». Тлумачення суспiльства як свосрiдної цiлiсностi, самостiйно реальностi було названо «соцiалЬним унiверсалiзмом». Епiкур вважав, що люди, вiдчуваючи потребу одне в одному, об’едналися в суспiльство, розподiливши мiж собою окремi суспiльнi обов’язки i затвердивши правила стосункiв мiж собою. Суспiльство - результат свiдомої угоди мiж окремими людьми про устрiй їхнього спiльного життя, що мае полегшити стосунки мiж ними i створити взаемну безпеку. Iнтерпретацiя суспiльства на суто рацiональних засадах одержала назву «соцiальний атомiзм». Соцiальний унiверсалiзм i соцiальний атомiзм як узагальнюючi погляди на суспiльство у рiзних варiантах i модифiкацiях пронизують всю iсторiю соцiально-фiлософської думки. В епоху домiнування середньовiчного християнського свiтогляду основним був соцiальний унiверсалiзм. Суспiльство ототожнювалось iз тiлом Боголюдини Христа. Однак у ХУIІI—ХIХ ст. iдеi Епiкура про суспiльство вiдновлюються. Мислителi Нового часу Гоббс, Локк, Руссо знову актуалiзували iдею добровiльноi угоди мiж людьми як первiсного принципу влаштування громадського життя. У ХIХ ст знову вiдроджуються iдеї соцiального унiверсалiзму. У сучасному тлумаченнi природи суспiльства простежуеться двоаспектнiсть як своерiдний прояв соцiального унiверсалiзму й соцiального атомiзму. З одного боку, суспiльство постас як система зв’язкiв i стосункiв, у якiй i завдяки якiй люди, взаемодiючи мiж собою i природою, здiйснюють свою життедiяльнiсть. У цьому модифiкованому варiантi соцiального атомiзму «суспiльство» означас не просту сукупнiсть iндивiдiв, що проживають спiльно, а систему зв’язкiв i стосункiв, в якi вступають iндивiди, виявляючи свою сутнiсть. Сьогоднi активно розробляеться фiлософська методологiя розумiння суспiльства як складно багатофункцiональноi системи (Адорно, Блох, Хабермас; Фейсрабенд; Хаек). Підсистеми суспiльної системи: •матерiальну (економiчну),•соцiальчу;•органiзацiйну(полiтичну);•духовну.

78.Натуралістична антропософія

На сьогоднi немас едино наукової теорii походження людини. Найпоширенiшою, е еволюцiйна концепцiя, з утвердженням якоi в ХIХ ст. почалося iнтенсивне наукове осмислення проблеми антроттогенезу. Еволюцiйний процес, ак правило, ттодiляють на три стадiї. 1. Космiчна еволюцiя. Роэпочалася приблизно 10 млрд рокiв тому. За цей час Космос, а отже й Сонячна Система, змiнюваЛися, створюючи умови для зародження життя (Д Геттона. П’ер Лапласа). Геттон сформулював теорiю еволюцii геологiчних формацiй Землi, показавши и геологiчну iсторiю як повторення циклiв руйнувакня одних континентiв i виникнення iнптих, через вияв Схожостi сучасних 1 давнiх геологiчних процесiв. С. де Лаплас запропонував свою оемогонiчну гiпотезу походження Сонячно системи. 2. Бiологiчна еволюцiя. Розпочалася З— 4 млрд рокiв тому. Зумовила iснування нинi на Землi щонайменше двох мiльйонiв бiологiчних видiв (1,5 мiльйона тваринного й 500 тисяч рослинноГО походження), одним з яких е людина (Жана-Батиста Ламарка). Він створив достатньо цiлiсну концепцiю еволюцiї живої природи. Згiдно з нею види тварин i рослин постiйно змiнюються, ускладнюються в своїй органiзацiї пiд дiею зовнiшнiх чинникiв і своерiдного внутрiшнього прагнення всiх органiзмiв до вдосконалення. Проголосивши принцип еволюцii загальним законом живої природи, Ламарк, однак, не з’ясував її причин. Це зробив Чарльз Дарвiн. Вiн показав, що еволюцiя в органiчному свiтi здiйснюеться пiд впливом трьох основних чинникiв: мiнливостi, спадковостi та природного вiдбору. Мiнливiсть е основою утворення нових ознак у будовi та функцiях органiзмiв. Спадковiстпь закрiплюс цi ознаки та особливостi. У процесi природного вiдбору в боротьбi за виживання зникають органiзми, якi не здатнi пристосуватися до нових умов iснування. Завдяки цьому единому процесу органiзми в результатi еволюцП нагромаджують все новi пристосувальнi ознаки, що врештi-решт i зумовлюе появу нових видiв. З. Культурна еволюцiя. Роэпочалася 2—З млн рокiв потому. У процесi цiе еволюцi з’явилася людина. Для розумiння природи культурної еволюцiї суттеве значения мае мутацiйна теорiя еволюції Хуго де Фрiза. Згiдно з нею новi види виникають стрибкоподiбно в результатi великих одиничних мутацiй у генному спадковому апаратi.

79.Відмінність людс способу буття від тваринного Розглядаючи спiввiдношення органiчної (генної) i культурної еволюцiї людини, слiд брати до уваги такi бiологiчнi вiдмiнностi людини вiд тварини, якi були помiченi вченими на початку ХХ ст. 1. дитина людини, порiвняно зi звiрятами, народжуеться неготовою до самостiйного життя. Її органи не мають чiткої програми поведiнки, вiдсутня спецiалiзацiя щодо пристосування органiв до зовнiшнього свiту. В неї малий набiр iнстинктiв i немае вродженої програми взаемодiї органiв. Дитина подiбна до ембрiона, в яко- му ще не спецiалiзувалися функцiї, не утвердилися iнстинкти. 2. Перiод статевого дозрiвання людини в три-чотири рази тривалiший, нiж у найближчих до неї приматiв. Отже, природа мовби спецiально роэтягнула його, щоб дитина могла засвоїти культуру. Спроби осмислити проблему людини, керуючись не вiрою, а розумом i фактами, а саме на дьому г’рунтуються науковий i фiлософський пiдходи, — виводять на одну з двох вiдповiдей. 1. Зачатки трудової дiяльностi в поеднаннi з природним добором зумовили трансформацiю природи людини. 2. Змiни природи людини зумовленi сильними мутацiями (вiдпрадьовуються ймовiрнi механiзми, що спричинили неспецiалiзований стан оргавiв дитини при народженнi, а також ретардадiю). У результатi дих змiн людина, будучи беззахисною i немiчною, могла вижити тiльки нетрадицiйним способом — через використання знарядь прадi та створення свiту культури. Праця суттево змiнила вiдношення предкiв людини до свiту. Вiдомо, що тварина живе у вузькiй екологiчнiй нiшi. Тварина реагус лише на сприятливi або небезпечнi для неї подразники середовища. Праця зумовила й змiну вiдношення людини до само себе. Людина виготовляе знаряддя i тодi, коли нона сита (за вiдсутностi потреб), i тодi, коли голодна. Людська спiльнота вiдрiзняеться вiд стада тим, що керуеться мораллю, яка у найяростiшiй свой формi охоплює життево необхiднi вимоги, насамперед заборону вбивств, iнцесту (заборона шлюбiв i статевих стосункiв мiж батьками i дiтьми, братами i сестрами), обов’язок допомагати родичам. Завдяки цьому виник рiд — спiльнота, заснована на природних зв’язках,, але вiдношення в якiй регулюються мораллю. У процесi розвитку на переднiй план вийшли економiчнi та культурнi чинники, а надприроднi норми регулювання вiдносин, якi започаткувала мораль, эростали. Завдяки цьому почало формуватися суспiльство.

80. Філософські аспекти проблеми походж людини

На сьогоднi немас едино наукової теорii походження людини. Найпоширенiшою, е феволюцiйна концепцiя, з утвердженням якоi в ХIХ ст. почалося iнтенсивне наукове осмислення проблеми антроттогенезу. Еволюцiйний процес, ак правило, ттодiляють на три стадiї. 1. Космiчна еволюцiя. Роэпочалася приблизно 10 млрд рокiв тому. За цей час Космос, а отже й Сонячна Система, змiнюваЛися, створюючи умови для зародження життя (Д Геттона. П’ер Лапласа). Геттон сформулював теорiю еволюцii геологiчних формацiй Землi, показавши и геологiчну iсторiю як повторення циклiв руйнувакня одних континентiв i виникнення iнптих, через вияв Схожостi сучасних 1 давнiх геологiчних процесiв. С. де Лаплас запропонував свою оемогонiчну гiпотезу походження Сонячно системи. 2. Бiологiчна еволюцiя. Розпочалася З— 4 млрд рокiв тому. Зумовила iснування нинi на Землi щонайменше двох мiльйонiв бiологiчних видiв (1,5 мiльйона тваринного й 500 тисяч рослинноГО походження), одним з яких е людина (Жана-Батиста Ламарка). Він створив достатньо цiлiсну концепцiю еволюцiї живої природи. Згiдно з нею види тварин i рослин постiйно змiнюються, ускладнюються в своїй органiзацiї пiд дiею зовнiшнiх чинникiв і своерiдного внутрiшнього прагнення всiх органiзмiв до вдосконалення. Проголосивши принцип еволюцii загальним законом живої природи, Ламарк, однак, не з’ясував її причин. Це зробив Чарльз Дарвiн. Вiн показав, що еволюцiя в органiчному свiтi здiйснюеться пiд впливом трьох основних чинникiв: мiнливостi, спадковостi та природного вiдбору. Мiнливiсть е основою утворення нових ознак у будовi та функцiях органiзмiв. Спадковiстпь закрiплюс цi ознаки та особливостi. У процесi природного вiдбору в боротьбi за виживання зникають органiзми, якi не здатнi пристосуватися до нових умов iснування. Завдяки цьому единому процесу органiзми в результатi еволюцП нагромаджують все новi пристосувальнi ознаки, що врештi-решт i зумовлюе появу нових видiв. З. Культурна еволюцiя. Роэпочалася 2—З млн рокiв потому. У процесi цiе еволюцi з’явилася людина. Для розумiння природи культурної еволюцiї суттеве значения мае мутацiйна теорiя еволюції Хуго де Фрiза. Згiдно з нею новi види виникають стрибкоподiбно в результатi великих одиничних мутацiй у генному спадковому апаратi.

81.Соц групи як основні суб’єкти сусп розвитку

Соціальні групи – основна структурна одиниця сус-ва. Поняття «соцiальна група» узагальнюс сутнiснi характеристики колективних суб’сктiв суспiльних зв’язкiв, взаемодiй i вiдношень. Узагальнення рiзних поглядiв щодо природи соцiальних груп дас пiдстави для тверджень, що, на вiдмiну вiд аморфних спiльнот, їх характеризують: — стiйка взасмодiя, ака сприяс мiцностi та стабiльностi Хх iснування у суспiльному просторi й часi; — вiдносно високий ступiнь згуртованостi; — чiтко виявлена однорiднiсть складу, тобто наявнiсть особливостей, властивих усiм iндивiдам, якi входять до групи;— входження у ширшi спiльноти зi статусом Iх структурних утворень. Природа таких об’еднань е складною. Вони, як правило, виступають системними утвореннями стосовно iндивiдiв, якi, з одного боку, просторово роз’сднанi, а з iншого — не позбавленi iнтегративних прикмет. Системнi об’еднання людей мають розвинену внутрiшню динамічність. Соцiальна група — обмежена в розмiрах спiльнiсть людей, виокремлених iз соцiального цiлого на основi специфiни дiяльностi, соцiальної належностi, спiльностi вiдносин, цiнностей, норм поведiнки, що склались у межах iсторично визначеного суспiльства. Залежно вiд компактностi, форми зв’язкiв i кiлы$остi учасникiв у соцiальних групах прийнято видiляти внутрiшнi утворення: за розмiром — мiкросоцiальнi (малi), локальнi (середнi), макросоцiальнi (великi); за соцiальним статусом — формальнi (офiцiйнi) та неформальнi (неофiцiйнi); за безпосереднiстю зв’язкiв — реальнi (контактнi) та умовнi тощо. Розмiри, структура i склад соцiальны групи визначаються цiлями, заради яких вона набула буттевого статусу. Найпоширенiшою е класифiкацiя груп за розмiром, оскiльки за нею вбачаються й iншi типи класифiкацiй

82. Бiологiчне i соціальне в людинi

Сутнiснi риси людини не е сталсю даннiстю при народженнi. Воин набуваються людинсю у прсцесi й життедiяльнсстi, через взаемсзв’язск 13 зсвнiшнiм предметним свiтсм. Тобто людина не е розумною iстотою, а стае нею, як i свiдомо творчою, соцiальною, такою, що володiе мовленням, формуе власну духовнiсть. Тобто природний органiзм людини е активним чинником формування її сутнiсних рис i властивостей. Бiологiчне в людинi — людський органiзм з його структурами i функцiями, специфiчною для людини нейрофiзiологiчною органiзацiею i властивою їй вищою нервовою дiяльнiстю. Бiологiчне с найвищим рiвнем природного, який iнтегрус в собi фiзичне i хiмiчне, найзначущiша його частина. Це сукупнiсть загальних суттевих ознак i властивостей людей як виду. Особливостями людського органiзму е: пряма хода на двох ногах, розмаХття функцiй рук, бiнокулярний (стереоскопiчний) зiр, великий мозок (наявнiсть глибоких звивин на мозку iстотно визначае розумовi здiбностi людини). Бiологiчнi особливостi людини передаються вiд поколiння до поколiння, записанi в генетичнiй програмi, яку репрезентують молекули дНК. Таким чином, людина, ставщи iстотою соцiальною не позбулася бiологiчної iндивiдуальностi. Отже, якiсть людини, її здiбностi у загальному вимiрi є результатом поеднання трьох факторiв бiологiчного (задаткiв), соцiального (соцiальне середовище i виховання) i психiцного. Тобто людина впорядкована як законам живої природи , так i суспiльним законам, законам власної цілісності. Отже, людина е цiлiснiстю, якiй ънутрiшньо притаманнi дiяльнiсть i варiатаВнiсть (унiкальнiсть) як наслiдок поеднання взаємодії її соцiальностi та природностi.

83. Поняття культури. Історичні моделі культури.

Однозначно сформулювати сутнiсть культури непросто. Однi мислителi тлумачать культуру як цiнностi духовного життя, iншi — зводять це поняття лише до явищ лiтератури, мистецтва, кiно тощо. Не менш вiдчутним е спроби трактувати культуру лише як певну iдеологiю, покликану бути тлом для господарювання, чи якiсну характеристику людської поведiнки. Термiн «культура» походить вiд латинського, що означае «обробiток», «догляд» Грунту, ефективну сiльськогосподарську дiяльнiсть. Тобто у змiстi цього термiна чiтко простежуеться еднiсть культури людини та її дiяльностi. Культура-надприродний результат життедiяльностi людини, механiзм трансформацi й тваринного буття в соцiальний стан, набуття власне людських рис, властивостей, ознак. Тотеми, табу, заповiдi, традицй, моральнi норми, право 1 закон е специфiчними культурними формами регуляцй пристрастей, бажань 1 поведiнки людей у суспiльствi. Культура е людською дiяльнiстю щодо змiни природи аж до й перетворення на «свое iнше», штучне. Культура iснуе всупереч i завдяки природi. Сутнiсть культури можна осягнути тiльки через дiяльнiсть людини. Поза людиною, й дiялытiстю, що здiйснюеться вiдповiдно до закономiрностей предмета (природи), на який вона спрямована, культура вiдсутня. Вона породжена тим, що людина, забезпечуючи умови свого iснуваяня, змушена постiйко звертатися до навколишньоi реальностi в пошуках необхiднЫ енергй, iлформацй, прагке вiднайти сенс власного життя, вдосконалюючи при цьому себе i навколишнiй свiт. Культура е надбанням людського буття. Культурогенез у контекстi антропогенезу здебiльшого розглядаеться як зародження матерiалыної культури (знаряддя працi, предмети гтобуту), духовної культури (мислення, воля, мова) i культури людських вiдносин (сустхiльна воля, норми поведiнки, табу). Культуру як явище можна розглядати у .цвох аспектах: — як те, що виокреьмлюе людину з природи, що е формою адаптацiї людини до природи. За таких умов культура постас ак система здатностей людини, завдяки яким нона налагоджуе своу стосунки з природою; — ак узагальнюючу характеристику людини, певний щабель її саморозвитку, зовнiшнiй вияв духовно сутностi людини. В цьому сенсi культура постае ак людиновимiрнисть. Отже, поняттям «культура» позначають як смислову вiдмiннiсть буття людини вiд буття природи, так i власнi смисловi ресурси людського буття.

84. Нація: як об’єкт філософського аналізу

До великих соціальних груп, які відіграють надзвичайно важливу роль у суспільному житті, належить і нація. Нація є "природний орган людства" (Й.Г.Гердер), тобто його об'єктивне надбання. Дослідникам важко виявити ознаки, які б повністю виражали природу нації і уможливлювали її уніфіковану дефініцію. Так, французький націолог Е.Ренан сутність нації шукав тільки в духовній сфері, пояснюючи, що "нація — це душа, духовна засада. Дві речі, які, правду кажучи, є по суті те саме, творять цю душу, цей духовний принцип. Одна — це спільне визначення багатої спадщини спогадів. Друга — це теперішня згода і бажання жити разом, вияв волі продовжувати та відновлювати цю неподільну спадщину минулого...". Е.Дюркгейм: "Нація — це людська спільнота, члени якої з етнічних або історичних причин хочуть жити під спільними законами, створивши єдину державу". О.Бауер пов'язує націю із спільністю характеру людей та єдністю їх історичної долі, а відомий американський соціолог Г.Кон — з інтегративною особливістю ідей. Дещо іншої точки зору дотримувався відомий італійський націолог С.Манчіні, який дав світові чи не найдосконалішу систематизацію об'єктивних ознак нації. Серед основних зовнішніх ознак нації Манчіні виділив: 1) спільна територія; 2) спільне походження (razza); спільна мова; 4) спільні звичаї і побут; 5) спільні переживання і спільна історична минувшина; 6) спільне законодавств та спільна релігія. Єдність енергетичних потоків зумовлює, на переконання Гумільова, своєрідну цілісність (емоційну, психологічну, дійову), що позначається на особливостях специфічного фізичного стану людей, який детермінує їхнє об'єднання в соціальну групу, яка згодом підкоряє інші етноси, близькі за ритмом, нав'язуючи їм свій ритм і, таким чином, формуючись у суперетнос — націю. Нації визначають як духовно-біосоціальну даність людства, як така, вона формується завдяки єдності таких факторів: географічного: антропологічно-етнічного культурного історичного: морально-психологічного: економічного. Спільність економічних інтересів у творенні матеріальних цінностей консолідують людей, надають їх життю конструктивного динамізму, сприяють формуванню ціннісних настанов щодо трудової діяльності. Націю можна визначити як духовно-біосоціальний різновид стійкої людської спільності, що склалась історично на певній території і яка характеризується глибоким внутрішнім відчуттям, самоусвідомленням власної приналежності до певної етнічної групи та спільністю: мови, культури, побуту й звичаїв, історичних переживань, психічного складу, антропологічних особливостей, економічних інтересів у творенні матеріальних цінностей, території ("життєвого простору ")

85.Філософське осмислення процсу антропогенезу

Фiлософська антропологiя — фiлософське вчення про людину, або фiлософiю людини. Кристалiзацiя фiлософського рзумiння людини, особливо на початкових етапах розвитку фiлософiї, вiдбувалася на основi мiфiв, легенд, переказiв i закладених у них iдей, образiв, понять, а також своерiдного дiалогу мiж мiфологiею та фiлософiею. У фiлософії давньої Iндії, людина мислилась як частина свiтової душi, а людське життя - певна форма нескiнченного ланцюга перероджень. У давньогрецькiй фiлософiї спочатку людина не iснуе сама по собi, а е складовою системи певних вiдносин, що тлумачаться як абсолютний порядок i Космос.. Безпосередньо антропологiчна проблематика знаходить свiй вияв у дiяльностi софiстiв i в творчостi автора фiлософськоi етики Сократа, якi вводять людину в буття як головну дiйову особу. Платон стояв на позицiях антропологiчного дуалiзму душi 1 тiла, хоча душу вважав субстанцiею, яка й робить людину людиною, а тiло розглядав як ворожу їй матерiю. У концепції Арiстотеля людина розглядаеться як iстота соцiальна, державна, полiтична. У середньобiчнiй фiлософiї людину трактували передусiм як частину свiтового порядку, встановленого Богом. Вона здебiльшого розглядалася як еднiсть божественної ілюдської природи, яка знаходила свiй вияв в образi Христа. А. Блаженний вважав, що людина е протилежнiстю незалежних душi й тiла, але тiльки душа робить людину людиною. Ф. Аквiнський трактував людину як промiжну iстоту мiж тваринами й ангелами. Вiн обстоював еднiсть душi i тiла, вважав, що душа визначае сутнiсть людини. Фiлософiя Нового часу проблему людини вирiшуе не в мiстичному свiтлi, а в реальних земних умовах, утверджуючи її природний потяг до добра, щастя, гармонiї. У нiмецькiй класичнiй фiлософії проблема людини перебунала у центрi фiлософських пошукiв. Зокрема, i. Кант вважав питання «що таке людина» головним питанням фiлософії, а саму людину — «найголоннiшим предметом у свiтi». Гегель зосерединся на вираженнi становища людини ли суб’екта духовної дiяльностi i носiя загальнозначимого духу i розуму. Особа, зазначин вiн, на вiдмiну вiд iндивiда, починаеться тiльки з усвiдомлення себе як iстоти «нескiнченної, загальної i вiльної».I лише в сучаснiй фiлософськiй думцi з й яскраво вираженим прагненням наблизитися до окремо взятої живої людини, з вiдкриттям глибинної людської iррацiональностi внутрiшнiй свiт людини, й духовнiсть набувають необхiдної оцiнки. У новiтнiй фiлософiї - тiльки людина мае здатнiсть пiднятися над собою, iдеально вiдмовитись вiд свое емпiричної природи i, пiднявтлись над нею, аналiзувати, оцiнювати її. Невiд’емні ознаки людського:—наявність розуму; —соцiальнiстаь; —цiлеспрямована дiяльнiсяь; —здатанiсть творiння символа; —духовнiсть як мiра якiсностi особи, й людськостi. Людина — поняття, що вiдображае загальнi риси людського роду, тобто характеризуе родову iстоту.

86. Атрибутивні ознаки культури

Культура як суще розгалужена в часi, просторi, перебувае у постiйному русi (розвитку). Час культ ури — це минуле, сьогодення та майбутне людсько культуротворчої дiяльностi в єдностi її поступальностi й циклiчностi, що породжуе все багатство культурного надбання. Час культури е складним утворенням. Вiн охоплюс час iсторичний (рiзнi форми буття культури), соцiальний час(спектр соцiальних ритмiв, зумовлених вiдповiдНими закономiрностями рiзних тгроцесiв у людськиХ колективах) i час людського буття. У середньовiччi панiвним було лінійне сприйняття часу, який вважався единою системою вiдлiку подiй. Християнський свiтогляд подiлив iсторичний час на двi епохи — до i пiсля народження iсуса Христа. Простір культури — це свiт лредметiв i процесiв «друго », або «штучної природи». Вiн цiлком е продуктом i сферою людськоi культуротворчоi дiяльностi. У зв’язку з обширнiстю його iнколи подiляють на пiдпростори — ойкумена — частина природного середовища, заселена людьми; — iсторико-культурна сфера — окремi частини ойкумени; — окремi осередки проживання (вiд поселень первiсних людей до сучасних мегаПолiсiв). Матерiальнi та iдеальнi культурно-значимi просторовi форми речей i процесiв утворюють соцiальний простiр, в якому вiдтворюеться i розвиваеться людина i крiзь призму якого вона сприймае решту свiтобудови. Вiдповiдно до особливостей просторового поширення культури виокремлюють її зовнiшкiй i внутрiшнiй простори. Зоннiшнiй межус з природним середовищем, визначаючи одну iз традицiйних, а нинi й гостру проблему взаемозн’язку культури i природи. Внутрiшнiй простiр культури виявляеться у поширеннi на Землi археологiчних культур, ойкумени, взаємодії периферії та цивiлiзації, цивiлiзацiй мiж собою, формуваннi iсторико-культурних сфер. У теперiшнiй час проблема простору культури набувае нових прикметяих особливостей. для зовнiшнього простору — це проблема екологiчного порядку, визначення гармонії мiж ноосферою i бiосферою. для внутрiшнього простору— це збереження середовища (екологiя культури). З огляду на те, що передумовою, внутрiшньою пркчиною i визнач} чинником буття культури е людська дiяльнiсть, стае очевидним наявнiсть руху (розвитку) в культурi. Культурний прогрес е своерiдною єдністю iндивiдуального та iсторичного розвитку культури. Людина — альфа i омега (початок i кiнець, суть) культури, її джерелом i субстанцiею е людська праця, що створюе не лише предметний свiт, матерiальнi багатства, а й породжус саму людину в розматтi природних, соцiальних, духовних зв’язкiв i вiдносин iз зовнiшнiм свiтом i собою.

87.Сутнiсть і проблемна сфера фiлософiї ек - ки

Сутнiсть економiчних процесiв, проблем у власне людському вимiрi, у контекстi найрiзноманiтнiших форм життедiяльностi суспiльства 1 особи розглядае фiлософiа економiки. Фiлософія екоНоiмiкИ — сфера фiлософського знания про сутнiсть економiчноГо буття людини в багатовектОрноМу полi соцiуму й гуМанiсТичноМУ аспектi. Фiлософський вимiр економiчного життя (економiки) значно ширший вы його змiстового кола — ак самодостатньоi умови iснувамня й життедiальностi людини. У ньому економiчна сфера постае ак особливий засiб самореалiзацii людини в процесi змiни нею зовнiшнього i власного (внутрiшнього) свiту, а економiка набувае статусу людиновимiрноi, увiверсальноХ едины матерiально-духовнбi сфери, в якiй особистiсть реалiзуе себе ак бiосоцiодуховна цiлiснiсть. Самореалiзацiя як суб’ективна орiентацiя е особливим духовно-творчим процесом, забезпечуе постiйне наповнення економiчної сфери людськими силами. Вона е своерiдним енергетично-творчим джерелом економiчного процесу, розвитку людських здiбностей, якi забезпечують економiчну дiяльнiсть людини. Фiлософiя економiки розглядае систему господарювання як багатовимiрний, суперечливий, об’емний свiт який перебувае у постiйному русi й розвитку. Фiлософiя економiки здатна розкривати багатшу за змiстом i сутнiстю економiчну реальнiсть. Фiлософський пiдхiд дае змогу розглядати економiку як складну, вiдкриту, нелiнiйну систему з їх незворотнiстю, можливiстю виникнення нових зв’язкiв i вiдношень, з’ясувати мiсце i роль поодиноких людських зусиль у цiй системi, якi за певних станiв соцiального середовища можуть суттево впливати на макросоцiальнi процеси. Водночас фiлософiя економiки дае фiлософське розумiння змiсту багатьох основних екокомiчних категорiй (<економiка’>, «господарство», «виробництво», «праця», «грошi», »економiчна людина’>, <>свобода’>, «потреба’> та iн•), якi за своею суттю i значениям виходять за сферу економiки. Пiзнання їх змiсту забезпечуе формування загальних уявлень про природу господарської дiяльностi, окреслюе її мiсце i роль у духовному буттi, моралi, життевому свiтi людини, тобто сприяе осягненню людиновимiрної сутностi економiки.

88. Особливості суспільного виробництва

Виробництво — процес, за допомогою якого люди, використовуючи речовини i сили при роди та власнi сили й здiбностi, цiлеспрямовано створюють мате рiальнё й духоенё цiнностi, здатнi задовольняти їхні життевi потреби. Виробнидтво породжуе ризик бути перерваним через внутрiгвнi i зовнiшнi фактори. Продес виробнибтва неоднорiдний, вимагае чiткої органiзадii: Тому виробнидтво постулово набувае суспiльного характеру, значною мiрою визначае основнi параметри суспiльства. Суспiльне виробництво — процес, завдяки якому люди (суспiльство), використовуючи речовини i сили природи, суспльнi вiдносини i соцiзльнi сили, свої духовнi багатства та здiбностi, вiдтворюють власне i суспiльне житгя. Виробнидтво вносить в аморфне життя людей-збирачiв продуктiв природи чiтку органiзованiсть, забезлечуе структуризадiю суспiльства. дя структура охоплюе такi категорй людей: —зайнятi у сферi виробнидтва матерiальних благ, без яких суспiльство iснувати не може; —технiчнi керiвники Процесу ВирОбниДтва.; —категорiя людей, якi забезПечують стабiльнiсть зоннiiлнiх умов Виробництва, охорону i захяст виробникiв, процесу i Продукту хньоХ Прадi (адмiнiстративнi судовi, занонодавчi органи й установи); — зайнятi у невиробничiй сферi; —категорiя людей, що забезПечують обмiн Продуктами виробнидтва; —ученi, необхiднiсть в яких обумовлен розвитком наукового виробництва. Усi цi грули людей маiоть безПосередне вiдношення до процесу суспiлыног виробництва, вiдтворення суспiльного буття, яке Здiйснюеться шляхом створення необхiдних продуктiв (матерiальних засобiв виробнидтва i лредметiв сложивалня, новвх форм суслiльних вiдносин, продуктiв духовностi й iнформац, нових суспiльних якостей iндивiдiв). Суспiльне виробництво передбача наявнiсть таких важливих струнтурних елементiв, своерiдних плсистем (виробництв): — матерiальне виробництво, яке забезлечуе вiтальнi людськi потреби, Предметнi умови людського життя; виробнидтво необхiдних соцiальних умов iснування людей, тобто виробництва форм спiлкування; — духовне виробнидтво, яке е основою формування вла- сне людського в людинi — духовностi, її шляху до самовдосконалення i саморозвитку. Особливого значения вiн надае матерiальним виробничим вiдносинам.

89. Великі соц грипи як осн суб’єкти сусп розвит

До великих соцiальних груп вiдносять: суспiльни класи, етнiчнi об’еднання (нацИ, народностi, племена), вiковi верстви (молодь, пенсiонери) тощо. Iх основним об’еднувальним чинником, за вiдсутностi безпосереднiх контакт- них зв’язкiв, е фундаментальний iнтерес, що формуеться га основі усвідомлення людьми об’єктивних обставин свого буття. Великi соцiальнi групи (макросоцiальнi спiльноти) — довготривалi, сталi спiльноти людей, що iснують у масштабах усього суспiльства. Великi соцiальнi групи е основними суб’ектами суспiльного розвитку, серед яких особлива роль належить класам Класи ак великi соцiальнi групи людей характеризуються марксистами такими соцiально-економiчними ознаками: — мiсцем в iсторично визначенiй системi суспiльного виробництва; — ставленням до засобiв виробництва (головна класотворча ознака), роллю в суспiльнiй органiзацїї працi; — способом одержанна i часткою прибутку суспiльного багатства. Вебер розгладав класи ак вiдносно самостiйнi групи людей, що об’еднуютьса на основi розрiзнених iнтересiв у сферi виробництва, соцiального житта, полiтики. Iншi пiдходи пов’азують iснувакна класiв iз психологiчними вiдмiнностами, рiзним морально-iнтелектуальним рiвнем розвитку людей, Iх боротьбою за виживанна у конкретних природних умовах тощо. Нинi понатта <‘клас’> дедалi рiдше використовуетьса для характеристики соцiальноI структури суспiльства, поступаючись мiсцем поняттю <‘страта’> Страта — реальна, емпiрично фiксована спiльнота, що об’еднуе людей на певних загальних позицiях або на основi спiльної справи, яка зумовлюб конституювання даны спiльноти в соцiальнiй струнiурi суспiльства i протиставлення ёншим соцiальним спiльнотам. Об’еднанна людей у групи вiдбуваетьса за статусними ознаками: владними, майновими, професiйними, освiтнiми тощо.

77.Релігійно – міфологічна антропософія

Першi цiлiснi уявлення про людину проявились у надрах релiгiйно-мiфологiчної вiри. У мiфологiчнiй свiдомостi поява i розвиток людини нерозривно пов’язанi з генезою Космосу, з природою, невiд’емною частиною якої вона себе вважала. Так, у тiбетських мiфах Космос i Перша Людина народились iз Свiтла i, по сутi, складаються зi Свiтла. Спочатку люди були безстатевi, вони володiли внутрiшнiм свiтлом i випромiнювали його. Сонця i Мiсяця не iснувало. Коли у людини прокинувся сексуальний iнстинкт i з’явилися статевi органи, Свiтло в нiй погасло, а на небi з’явилися Сонце i Мiсяць. Згiдно з iншою поширеною мiфологiчною традицiю (що iснувала й на теренах сучасної України) первiснi люди були ‚земнонародженими (звiдси й поширений культ Землi-матерi). Вони жили в гармонiї мiж собою i природою. Зi змiною обертання Всесвiту земнонароджене плем’я було знищене, як писав Платон. Коли нормальне обертання Всесвiту вiдновилося, живе створiння вже не могло зароджуватися в землi з частин iншого роду. Подiбно до Космосу, якому Творець повелiв бути у своему розвитку самодостатнiм, так i частинам його та сама влада наказала якомога самостiйнiше зачинати, народжувати i годувати потомство. Основнi уявлення людей мiфологiчного свiтогляду про їхнi витоки, як i витоки живого взагалi, пов’язанi з тотемiчними символами. У багатьох народiв эбереглися уявлеяяя i про своерiдний колообiг душ — зародкiв, вiд яких народжувалися люди i тварини. Ненароджеш душi перебували у верхiв’ях рiк, джерельних водах, горах тощо, куди лiсля закiкчення певного жигевого циклу вони поверталися. За Овiдiем, тотемом для створення людей е змiшана з рiчковою водою земля, а першi люди створенi Геею-Землею з кровi дiтей Геi та Урана. До ХIХ ст. у европейськiй думцi панiвною була теiстична антропологічна концещiя. Згiдно з нею людина е актом божественного творiння. Класичну релiгiйну модель появи людини подано в Бiблiї. Бiблiя дае синтез християнськоi антропологii (походження людини) i християнсько антропософii (вчення про людину ак еднiсть тiла, душi та духу). У бiблiйнiй оповiдi про походження людини чiтко розмежованi сфера природного або космічного, біологічного (людина-слiдок тваринного Свiту i пiдпорядкована бiологiчним законам тварияного буття) i духовного (Бог створив людинУ 4душею живою, як i все живе, але людина не лише жива душа, нона е образом i подобою Бога, а тому е не лише тiло 1 душа, ай дух).

51.Філософс. осягнення категорій «простір» і «час»

Простір і час — це філософські категорії, за допомогою яких позначаються основні форми існування матерії. Філософію цікавить насамперед питання про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реаль­ними, чи це тільки абстракції (феномени свідомості). Г. Лейбніц вважав простір і час лише іменами. Простір — це ім'я, яким позначається координація речей одної відносно іншої. Іменем час позначається тривалість і послідовність процесів. Такі філософи як Дж.Берклі і Д.Юм розглядали простір і час як форми індивідуальної свідомості, І.Кант — як апріорні форми чуттєвого споглядання, Г.Гегель — як категорії абсолютного духа (це — ідеалістичні концепції), І.Ньютон — як вмістилища. Простір і час мисляться Ньютоном як реальності, але вони ніяким чином не "взаємодіють" із матерією, існують самі по собі. Це — метафізичне розуміння простору і часу. Сучасна наука розглядає простір і час як форми існування матерії. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній і філософський зміст простору і часу. Історична еволюція поглядів на простір і час пов'язана з практичною, суспільно-історичною діяльністю людини. Змінюється, розвивається суспільство, змінюються і розвиваються просторово-часові уявлення про буття світу. Узагальнюючи історико-філософський досвід осягнення категорій простору і часу, слід вказати на велику кількість їхніх визначень, неосяжне багатство все нових і нових властивостей, їхню дискусійність та гіпотетичність. Древні атомісти і природознавці аж до XX ст. ототожнювали простір із пустотою. Він вважався однаковим у всіх точках і нерухомим, а час — таким, що тече рівномірно. Сучасні науки (насамперед фізика, хімія, біологія, астрономія) відкинула старі уявлення про простір як пустоту, як пусте вмістилище тіл, і про час, як єдиний для всього безкінечного Всесвіту. Головний висновок теорії відносності Ейнштейна якраз і полягає в тому, що простір і час існують не самі по собі, відірвані від матерії, а перебувають в універсальному зв'язку з нею, е сторонами єдиного і багатоманітного цілого. Реальний простір має три виміри (З координати), час — один (від минулого через сучасне до майбутнього).

52. Діалектика і метафізика

Дiалектика i метафiзика - альтернативні фiлософські концепії. Понятгя “дiалектика”, якщо розглядати його в iсторико-фiлософському аспектi, мас декiлька визначень: 1) в античнiй фiлософiУ поняття “дiалектика” означало мистецтво суперечки, суб’сктивне вмiння вести полемiку — вмiння знайти сугiеречностi в судженнях супротивника з метою спростування його аргументiв. 2) пiд понятгям “дiалектика” розумiють стиль мислення, який характеризуеться гнучкiстю, компромiснiстю; 3) дiалектика — це теорiя розвитку “абсолютної iдеї”, “абсолютного духу” 4) дiалектика — це вчення про зв’язки, що мають мiсце в об’сктивному свiтi; 5) дiалекткка — це теорiя розвитку не лише “абсолютної iдеї”, “абсолютного духу”, яка враховус рiзнобiчнiсть речей, .х взасмодiю, суперечностi, рухливiсть, переходи тощо; 6) дiалектика — це наука про найбiлъш загальнi закони розвитку природи суспiльства i пiзнання; 7) дiалектика — це логiка, логiчне вчення про закони i форми вiдображення у мисленнi розвитку i змiни об’ективного свiту, процесу пiзнанкя iстини. 8) дiалектика — це теорiя пiзнант-гя, яка враховус складнiсть i суперечливiсть останнього, зв’язки суб’сктивного i об’сктивного в iстинi, сднiсть абсолютного i вiдносного тощо, використовуючи в цьому процесi основнi закони, категорi? i принципи дiалектики, їх гносеологiчнi аспекти; 9) дiалектика — це загальний метод, методологiя наукового пiзнання, творчостi взагалi. Отже, дiалектика як фiлософська концепцiя мае ряд визначень, котрi дають уявлення про рiзнi її сторони, рiзнмй змiст.. Термiн “метафiзика” дослiвно означас “пiсля фiзики”. Поняття в iсторико-фiлософському аспектi мае ряд значень: 1) метафiзика — це вчення про надчуггсвi, недоступнi досвiдовi принципи i начала бутгя (iснування свiту); 2) метафiзика — це синонiм фiлософiТ; 3) метафiзика в переносному розумiннi (буденному) вживаеться для означення чогось абстрактного, малозрозумiлого, умоспоглядального; 4) метафiзика — це наука про речi, спосiб з’ясування свiтоглядних питань (сенс жиггя, основне питання фiлософiТ тощо), якi не пiддаються осягненню за допомогою експерименту та методiв конкретних наук; 5) метафiзика — це концепцiя розвитку, метод пiзнання, альтернативний дiалектицi. В значеннi “антидiалектика” термiн меТафiзиКа запровадив у фiлософiю Гегель.

79.Відмінність людс способу буття від тваринного Розглядаючи спiввiдношення органiчної (генної) i культурної еволюцiї людини, слiд брати до уваги такi бiологiчнi вiдмiнностi людини вiд тварини, якi були помiченi вченими на початку ХХ ст. 1. дитина людини, порiвняно зi звiрятами, народжуеться неготовою до самостiйного життя. Її органи не мають чiткої програми поведiнки, вiдсутня спецiалiзацiя щодо пристосування органiв до зовнiшнього свiту. В неї малий набiр iнстинктiв i немае вродженої програми взаемодiї органiв. Дитина подiбна до ембрiона, в яко- му ще не спецiалiзувалися функцiї, не утвердилися iнстинкти. 2. Перiод статевого дозрiвання людини в три-чотири рази тривалiший, нiж у найближчих до неї приматiв. Отже, природа мовби спецiально роэтягнула його, щоб дитина могла засвоїти культуру. Спроби осмислити проблему людини, керуючись не вiрою, а розумом i фактами, а саме на дьому г’рунтуються науковий i фiлософський пiдходи, — виводять на одну з двох вiдповiдей. 1. Зачатки трудової дiяльностi в поеднаннi з природним добором зумовили трансформацiю природи людини. 2. Змiни природи людини зумовленi сильними мутацiями (вiдпрадьовуються ймовiрнi механiзми, що спричинили неспецiалiзований стан оргавiв дитини при народженнi, а також ретардадiю). У результатi дих змiн людина, будучи беззахисною i немiчною, могла вижити тiльки нетрадицiйним способом — через використання знарядь прадi та створення свiту культури. Праця суттево змiнила вiдношення предкiв людини до свiту. Вiдомо, що тварина живе у вузькiй екологiчнiй нiшi. Тварина реагус лише на сприятливi або небезпечнi для неї подразники середовища. Праця зумовила й змiну вiдношення людини до само себе. Людина виготовляе знаряддя i тодi, коли нона сита (за вiдсутностi потреб), i тодi, коли голодна. Людська спiльнота вiдрiзняеться вiд стада тим, що керуеться мораллю, яка у найяростiшiй свой формi охоплює життево необхiднi вимоги, насамперед заборону вбивств, iнцесту (заборона шлюбiв i статевих стосункiв мiж батьками i дiтьми, братами i сестрами), обов’язок допомагати родичам. Завдяки цьому виник рiд — спiльнота, заснована на природних зв’язках,, але вiдношення в якiй регулюються мораллю. У процесi розвитку на переднiй план вийшли економiчнi та культурнi чинники, а надприроднi норми регулювання вiдносин, якi започаткувала мораль, эростали. Завдяки цьому почало формуватися суспiльство.