42. Дохристиянські витоки української філософії

Витоки укр філософії сягають дохристиянської доби. Тривалий час на планетi видбувались так званi великi переселення народiв, проте зберiгалось ядро, духовна основа певного сильнiшого етносу, де знаходили притулок iсторична пам’ять, звичаї, вiрування, етнографiчнi особливостi — те, що називають етнокультурою в архетипах (первинних формах) i стереотипах (усталених формах). Твердження дослiдникiв (В. Хвойка, М. Врайчевський, Г. Василенко, Б. Рибаков та iн. ) вказують на автохтоннiсть (автохтонний — той, що виник, зародився на мiсцi сучасного проживания) українцiв. На рубежi ХХ—ХХ1 ст. все активнiше утверджуеться думка про участь в етногенезi українського народу етносiв, якi тривалий час проживали на спадкоемних українських землях. Так, вiд скiфiв бере початок українська традицiя вшановувати гостей хлiбом-сiллю, вишивати одяг на плечах, рукавах i грудях, побратимство тощо. У укр. гончарствi, вишивках, килимах, рiзьбленнi, розписах зберiгаеться чимало елементiв трипiльського мистецтва. Трипiльцi першими поеднали в ритуалi пшеницю i мед як символ своїх земель(кутя). В той час мали міце тiснi зв’язки україннців з основоположниками европейської фiлософiї — еллiнами, якi, починаючи iз УII ст. до н. е., заснували на Чорномор’ї десятки мiст-держав, створювали у рiзних куточках краю торговельнi факторii (контори, фiлiI), і поширювали свою релiгiю та свою культуру на корiнне населения. Могутнiм пiдгрунтям духовної культури українського народу була язичеська минувшина, яку яскраво репрезентуе генiальна пам’ятка — загадкова «Велесова книга»— лiтературний твiр УІІІ—IХ ст., що дiйшов до нашого часу в копiї. Вона є живим свiдченням язичеських уявлень праукраїнцiв. Тексти її свiдчать, що свiтоспоглядання праукраїнцiв було мiфiчно-практичним. Та в ньому з’являються знания про свiт, 2значущi для всiх. Виявляеться потяг до свiтопiзнання, вiльного вiд будь-яких практичних iнтересiв, а з ним i тенденцiя демiфологiзацiї свiту, в процесi якої людина стае його незаангажованим спостерiгачем. Язичницьке минуле українцiв — багата і цiлiсна духовна культура, в якiй вiдчутнi особлива гармонiя, велична еднiсть Неба, Води i Сонця, природи, людей i богiв, язичницьої вiри, народної мудростi, етики совiстi та людськоi гiдностi.

43 Особливості та основні етапи розвиту філософської думки в Україні

Витоки укр філософії сягають дохристиянської доби. Тривалий час на планетi видбувались так званi великi переселення народiв, проте зберiгалось ядро, духовна основа певного сильнiшого етносу, де знаходили притулок iсторична пам’ять, звичаї, вiрування, етнографiчнi особливостi — те, що називають етнокультурою в архетипах (первинних формах) i стереотипах (усталених формах). Могутнiм пiдгрунтям духовної культури українського народу була язичеська минувшина, яку яскраво репрезентуе генiальна пам’ятка — загадкова «Велесова книга»— лiтературний твiр УІІІ—IХ ст., що дiйшов до нашого часу в копiї. Вона є живим свiдченням язичеських уявлень праукраїнцiв. Тексти її свiдчать, що свiтоспоглядання праукраїнцiв було мiфiчно-практичним. Та в ньому з’являються знания про свiт, значущi для всiх. Виявляеться потяг до свiтопiзнання, вiльного вiд будь-яких практичних iнтересiв, а з ним i тенденцiя демiфологiзацiї свiту, в процесi якої людина стае його незаангажованим спостерiгачем. Язичницьке минуле українцiв — багата і цiлiсна духовна культура, в якiй вiдчутнi особлива гармонiя, велична еднiсть Неба, Води i Сонця, природи, людей i богiв, язичницьої вiри, народної мудростi, етики совiстi та людськоi гiдностi. Філософія княжої доби. Фiлософiя цього перiоду починаеться з ХI ст. i тривас до середини ХIУ ст, а, за деякими даними, навiть до кiнця ХУ ст., оскiльки Велике князiвство Литовське було органiчним продовженням й розвитком духовностi КивськЫ Русi. Атмосфера тогочасного суспiльного життя з його демократичними традицiями (обмеження влади князя боярською думою i народним вiчем, самоуправне життя мiських громад тощо), високим рiвнем культури (широкою мережею монастирiв, храмiв, iнпiих осередкiв освiти) розширювали простiр для подальшого фiлософського виокремлення як специфiчного типу свiтопiзнання i свiторозумiння. Новий рiвень тогочасної фiлософії укранського народу засвiдчують збереженi писемнi пам’ятки, що роэкривають й• змiст, основнi iдеi, концепцii, стиль фiлософування: «Слово про Закон i Благодать Iларiона Киiвського, «Повiсть минулих лiт», «Слово про iгорiв похiд», «Слово Кирила Туровського, «Повчанна Володимира Мономаха», «Житiє Бориса i Глiба», «Кисво-Печерський Патерик» та iн. Важливим джерелом укранськоi фiлософії цього перiоду с перекладна лiтература: христианська (Бiблiя, Свангелiс, працi отцiв церкви тощо), твори фiлософського змiсту («Дiалектика» I. дамаскiна, «Бджола», «Житiє» Костянтина (Кирила) Фiлософа та iн.), енциклопедичнi працi («iзборник Сватослава 1073», iзборник Святослава 1076», 4Хронiки Iоанна Малали та Григорiя Пiсiда та iн.). Філософія укр відродження і барокко. З розпадом Київської Русi державницьку традицiю українського народу успадкувало Галицько-Волинське кназiвство. Вперше в українськiй книжнiй культурi здiйснена спроба теоретичного аналiзу, класифiкацiя наук. Поява перекладної лiтератури українською мовою створювала сприятливi умови для змiцнення тенденцiї до автономiзацiї фiлософських знань, їх виокремлення з-помiж релiгiйних. Визначними представниками філософії цього періоду були Ю. Дрогобич. (розглядав ортодоксальнi догмати християнства звеличував людину, й розум, пiзнавальнi здiбностi), П Русин, С Орiховський-Роксолан, , Григорiя Чуй-Русинта iн. З’явилася мережа культурноосвiтнiх центрiв, найвпливовiшим серед яких був Острозький, Він мав академiю, друкарню i лiтературний гурток, члени якого готували до видання навчальнi посiбники, iншi книги. Це «Азбука» i «Буквар’», «Хронологiя» Андрiя Римшi, «Бiблiя» та iн. Острозька академiя, об’еднала плеяду визначних представникiв української культури: Смотрицький, Лукарис, Фiлалет, Вишенський та iн. У розвиток укранської фiлософської культури вагомий внесок зробили також братства. Особлива роль у розвитку украГiнськоi фiлософii належить Киево-Могилянськiй академii (1632—1817), де фiлософiя набула високого професiйного рiвня ( I Гiзель,Т Прокопович, Г Щербицький, СЯворський, Г Кониський ). Фiлософiя Просвiтництва i романтизму в УкраТні Укранськi фiлософи-просвiтники не лише активно перекладали твори вiдомих захiдносвропейських просвiтникiв: Ж.-Ж. Руссо, Х. Вольтера, Ф. Шеллiнга, Г.-В.-Ф. Гегеля та iн., а й творили оригiнальнi фiлософськi працi, що були добре вiдомi не лише в Укранi (щоправда написанi вони були росiйською мовою, оскiльки украУнська була забороненою).(П Лодiя, О Новицького, Й Мiхневича, ). Просвiтницька традицiя не була единою в тогочасному духов- ному життi Украiни. Вона суттево вiдрiзнялася вiд нового типу культури — романтизму, що став провiдною течiею в культурi ХIХ ст. Свiтогляд українських послiдовникiв романтизму грунтувався на «філософiї серця» й пiдвалинах християнсьхої вiри. Бог для романтикiв був еством нацiонального духу i глибинного сер ця людини (Т Шенченко, П Кулiш, М Костомаров ). Фiлософiя української нацiональнот iдеї охоплюс всi форми осмислення iдеї нацiї, сутностi i сенсу iснування українського народу, усвiдомлення ним своёi «самостiйностi», належностi до конкретної етнiчної едностi. Об’еднана нацiональною iдеею, україїнська фiлософiя е складшм проблем- ним полем трьох основних методологiчних пiдходiв щодо утворення i розбудови Українсъкої держави. Перший: обєднання позитивістьської орієнтації. Пи вирішенні поставлених завдань вонизвертаються до врахування суспільних обставин, а не до чуттєво-вольових побажань( М Драгоманов, І.Франко, М Грушевський ). Другу групу фундаторiв нацiональноi iдеї становлять прибiчники радикальної форми нацiоналiзму — так званого iнтегрального нацiоналiзму, в основi якого лежить iдея формування нового укранця, беззастережно вiдданого надii та справi незалежн лржавностi. ( І Нечуй-Левицький, Б Грiнченко, Ю Липа, Д Донцов). Третiй напрямок репрезентус консервативно-анархiчне крило прибiчникiв укранськоїi нацiональної iдеї (В Липинський, О Назарук, С Томашiвський, І Лисяк-Рудницький). Консероативний аристократизм розглядався як форма утвердження в укранському нацiотворчому суспiльствi органiзованих сил авторитету, дисциплiни, правопорядку, полiтично культури, здатних стати в майбутньому носiями украГiнськоi державноi влади.