Білет №19

1. Епістемологія Арістотеля. Етапи пізнавальної діяльності.

Аристотель поряд з діалектичним пізнанням визнавав необхідним і дійсно достовірним пізнання аподиктичне . На відміну від Платона, який вважав метою філософії споглядання довершених ідеальних сутностей (ідей) і застосовував для цього діалектику ( як шлях інтелектуального сходження до них), – Аристотель метою пізнання вважає визначення предметів ( тобто утвір понять ) і розробляє пізнавальний метод, відповідний до цієї мети. Діалектика, вважає він, аналізує 1) думки й 2) загальні принципи, що безпосередньо споглядаються розумом, знання [архе]. Однак 1) думки, що навіть збігаються в більшості й підкріплені компетентними судженнями знавців у даній області, учених, – однаково: є бездоказовими посилками, суб'єктивно прийнятими за істину й служать висновку лише усереднених узагальнень, які не можуть бути визнані достовірними судженнями; 2) загальні принципи знання не вроджені людині, хоча потенційно й перебувають у розумі як можливість бути надбаними. Щоб дійсно надбати їх, необхідно: зібрати факти, направити думку на ці факти й лише таким шляхом викликати процес розумового споглядання вищих істин (які послужать дійсними посилками (доказового) висновку, структуру якого й відкриває Аристотель, називаючи його категоричним силогізмом ). Із усіх видів знання [досвід, майстерність (мистецтво), наука (мудрість) ] Аристотель тільки науку називав аподиктичним знанням. Тому, всупереч Платону, який уважав науку [episteme] лише проміжним щаблем у русі до споглядання істини [noesis], Аристотель визначав науку як єдине коштовне (строге й найвище по гідності свого предмету) знання. Оскільки наука є знання про предмети, то вона повинна опиратися на з'єднання індукції й дедукції: 1) знання про кожну окрему властивість повинне бути придбане з досвіду (індукція); 2) переконання в тому, що ця властивість – істотна, повинне бути доведене умовиводом особливої логічної форми – категоричним силогізмом (дедукція) [«Друга аналітика»]. Наука як силогістичне знання будується в такий спосіб: 1) вона опирається на загальні начала (принципи й категорії), – такі, які інтерпретують усе існуюче (або всю дану предметну область); 2) із цих принципів наука виводить усі приватні істини, тобто визначає всі можливі поняття, що описують її предметну область. Це і є аподиктика, або теорія доказів, побудована як дедуктивно-аксіоматичний метод (принцип – висновок – поняття (визначення)). Історично цей метод оформився при створенні геометрії, – саме звідси Аристотель запозичить ряд основних епыстемологічних термінів: «доказ», «начало», «елементи», «аксіоми» . Він будує свою метафізику аналогічним чином. (Тут також вищі принципи [архе] науково-філософського знання – філософські «аксіоми» – недовідні й пізнаються безпосередньо інтелектуальною інтуїцією [нус] (або почасти – шляхом індукції [епагоге]), висновки ж із цих принципів будуються доказово, у формі категоричного силогізму).

І все-таки, «знати» для Аристотеля означає, в остаточному підсумку, «знати перші причини, або елементи» речі, тому що всяке наукове знання є знання про загальний (episteme про одиничний неможлива). Загальні принципи структурують хаос множинних злитих вражень і, розкладаючи цілісність почуттєвого досвіду на елементи, роблять її вперше помітної й пізнаваною. Знання загальних принципів не вроджено, а поступово прояснюється через щаблі пізнання: відчуття – пам'ять – досвід (емпірія ) – наука. Хоча наука й прагне до висновку із загальних принципів усієї повноти приватних пояснень, все-таки сукупність наукового знання, як уважає Аристотель, не може бути зведена до єдиної цільної системи понять. Не існує такого поняття, яке могло б бути предикатом (відбивати загальна властивість) усіх інших понять: поняття настільки різні по змісту, що не можуть бути узагальнені в єдиному для всіх роді [γένος] (або в граничному онтологічному типі). Тому для Аристотеля видалося необхідним указати всі вищі роди, до яких зводяться види сущого. Ці вищі роди пізнавально відбиті в категоріях [«Категорії»]. Вчення про категорії є одним з підстав аристотелівської онтології.

Аподиктичне знання – аподейктика / аподиктика [ від гречок. άποδεικτικός – переконливий] – термін, уведений у філософію й логікові Аристотелем (у логічних трактатах, об'єднаних під загальною назвою «Органон»), для позначення строго наукового знання, що володіє абсолютною істинністю. Аристотель визначає аподейктику / аподиктику як дедуктивное виведення суджень із дійсних посилок, заснованих на найвищих принципах, – і протиставляє її діалектиці Платона [ 2-я «Аналітика»]. Істотні характеристики аподиктики – вірогідність (забезпечена дедуктивним висновком) і необхідність (забезпечена об'єктивністю предмета пізнання – підстав існуючого). Істина [гречок. άλήθεια] – термін античної філософії, що вживався у двох основних змістах: онтологічному й гносеологічному. Досократики ототожнювали істину й існуєче – природу [phisis] (Парменід). По Аристотелеві, будь-яка річ має істину настільки, наскільки вона має буття, тому причина більш дійсна, чому те, що нею обумовлене, надчуттєве більш реальне, ніж чуттєве, – тому що має більше буття. Загальної для античних мислителів була віра в доступність істини для людини, її непотаєнность, нескритість, що випливає з етимології слова: « а-летейа» – те, що « поза Летою», тобто непідвласне забуттю, не змиване водами Лети, проступає у вічності.

Поняття [гречок. λόγος або νοήμα] було відкрито як форма мислення Сократом і Платоном; Аристотелем – була теоретично обґрунтована природа понять ( як универсалий) і процес їх утвору. У самому загальному змісті поняття є ментальне вираження сутності речей.

Силогізм [гречок. συλλογισμός] – форма дедуктивного умовиводу (дедукції), у якій із двох висловлень (посилок) випливає нове висловлення (висновок). Дедукція [<гречок. συλλογισμός>, лат. deductio – виведення] – 1) у пізнанні – перехід від загального до частки й одиничному; виведення частки й одиничного із загального (достовірний висновок: на основі дійсних посилок при строгім дотриманні правил висновку неможливо побудувати неправильні наслідки); 2) у логіку й методології науки – процес логічного висновку по зазначеному в п. 1) типу. Дедукція протилежна індукції. Індукція [гречок. έπαγωγη, лат. inductio – наведення] – форма логічного висновку, що поширює спостережувані характеристики окремих предметів класу на весь клас (частки випадки «наводять» на загальне) <або: вид раціональної інтерпретації фактів, що дозволяє характеризувати ціле на основі спостереження його елементів або частин>. У науковім дослідженні затверджується у зв'язку з пізнавальною необхідністю узагальнень із досвіду: наука з'являється по суті тоді, коли «у результаті ряду споглядань досвіду встановиться один загальний погляд щодо подібних предметів» (Аристотель, Met. I, 1, 981 а 5). Індуктивні узагальнення розглядають як досвідчені істини або емпіричні закони. (Індукція – імовірнісний висновок: на основі спостереження окремих об'єктів класу неможливо укласти про характер усього класу з абсолютною надійністю, особливо якщо клас незлічимий). Індукція протилежна дедукції.

Таку класифікацію знання пропонує сам Аристотель [“Метаф.”, кн. 1, гл. 1]

Наука – 1) людська діяльність по систематичнім одержанню нового достовірного знання й результат цієї діяльності – сума отриманих до даного моменту знань, що утворюють у сукупності наукову картину світу; 2) окрема галузь наукового знання. Ціль науки – теоретичне відбиття дійсності: опис, пояснення й пророкування процесів і явищ досліджуваної нею області на основі законів, що відкриваються нею. Необхідні риси науки: обґрунтований метод одержання знання, систематична побудова знання, його доказовість і можливість перевірити. У гносеології Платона й Аристотеля такий тип знання позначається як episteme.

Дедуктивно-Аксіоматичний метод – спосіб дедуктивної побудови наукових теорій, при якім у підставу теорії кладуть недоказові (у цій теорії) вихідні положення (аксіоми), а всі інші її положення виводяться з аксіом по прийнятих (у даній науці) логічним правилам або законам. Аксіоматичний метод – форма дедуктивного методу поряд з гіпотетико-дедуктивним, генетичним і іншими; у сучасній науці є основним способом побудови математичних, логічних і взагалі формальних теорій і широко використовується при побудові змістовних (емпіричних) теорій. Уперше був описаний Аристотелем. Аксіома [гречок. άξίωμα – прийняте положення] – інтуїтивне вірне припущення, < по Аристотелеві>.

Доказ. Початку. Елементи. Аксіоми. Доказ – у логіку: установлення істинності суджень тільки за допомогою логічних умовиводів (висновків). Початку [гречок. στοιχείωσις, лат. principia] – першооснови, першоелементи ( тобто найпростіші, нерозкладні підстави). Елементи – (Термін «стойхейон» [στοιχείων] – елемент – проникнув у філософський лексикон з мови геометрії).

Емпірія [гречок. έμπειρία – досвід] – в Аристотеля цей термін характеризує відношення між <уявленнями> у пам'яті. Емпіриками Аристотель називає тих, хто знає лише дані факту (у формі відчуттів і уявлень), у той час як мудрець – той, хто знає причину факту (у формі категорій або принципів).

Предикат [пізньолат. praedicatum – сказане] – логічний присудок, що вказує на властивість окремого предмета (напр., людей – «політична тварина») або на загальну властивість (відношення) двох і більш предметів (напр., людей – «пан над тваринам»).

Рід [гречок. γένος] – за Аристотелем, – «дійсна й власна універсалія■», зміст сутності й одночасно – логічний ранг сутності, ступінь її універсальності (наприклад: «людей» – родова сутність, а «мудра людина» – окремий випадок родової сутності, або вид, міра універсальності (спільності) якого на щабель нижче родової).