3.Етнонаціональні конфлікти: сутність, причини винекнення та можливості попередженя.

Етнонаціональні конфлікти – це неспівпадання, а часто несумісність цінностей, зіткнення інтересів і цілей різних етнонаціональних спільнот між собою та з цінностями, інтересами та цілями держави. Субєктами етнічних конфліктів виступають: 1) етнічно та політично свідома людина; 2) етноси, нації, етнічні меншини; 3) етнонаціональні організації та рухи; 4) держава та її органи. Обєктом етнонаціональних конфліктів є політична влада, матеріальні та духовні цінності учасників конфлікту.

За формою та змістом етнополітичні конфлікти поділяютьься на: 1) етнонаціональні революції (боротьба етнічної спільноти за свою незалежність); 2) етнополітичні війни, які бувають двох видів: етнічні громадянські війни та етнічні міждержавні війни.

У останню чверть 20 ст. етнополітичні конфлікти становлять 92 % всіх конфліктів, що точаться на планеті. В майбутньому світовий розвиток буде визначатися національним суперництвом та етнічним напруженням.

Головним, визначальним чинником, який сприяє загостренню національних конфліктів і протиріч є те, що межі проживання окремих етносів не співпадають з державними кордонами. Існує ряд етносів, які проживають на території різних держав і борються за утворення власної держави. Наприклад, курди, яких налічується біля 40 млн. чоловік, і які проживають на території 5 держав: Вірменії, Сірії, Іраку, Ірану та Туреччини. Звичайно, що ідеальною булаб ситуація, коли б кожний етнос мав власну державу. Але уявити собі на карті світу біля 4 тис. держав неможливо. Однак динаміка росту кількості держав у сучасному світі свідчить про те, що зупинити силою цей процес неможливо: 1900 р. – 80 держав, 1981р. – 164, 1999 р. – більше 200, в майбутньому прогноз одних вчених – 300-400 держав, а інших – біля 800.

Крім територіальних, до обєктивних чинників етнонаціональних конфліктів можна віднести:

1. еономічні причини (нерівний економічний розвиток етнічних спільнот);

2. політичні причини (нерівний політичний статус етнічних меншин);

3. історичні причини (минулі взаємовідносини між різними народами);

4. ідеологічні;

5. етнокультурні причини (стах перед втратою власної мови, культури);

6. демографічні причини (неоднаковий природній приріст представників титульної нації і національни меншин);

7. юридичні, правові (відсутність багатьох міжнародних правових актів, якіб регулювали міжетнічні стосунки; невідповідність між реальним правом і дійсністю. Наприклад, реалізація права націй на самовизначення. На сьогоднішній день можна говорити про троякий підхід до його трактування: а) визнати це право застарілим і помилковим, яке є загрозою для світової стабільності; б) визнати фундаментальність даного права і його пріоритет у порівнянні з державним суверенітетом; в) шукати нові консенсусні підходи до його трактування.

Крім обєктивних, слід зупинитися і на субєктивних чинниках, які спричиняють винекнення етнонаціональних конфліктів до яких можна віднести: правлячу еліту, національну інтелігенцію, національно-культурні товариства, чиновників та ін.

До основних шляхів вирішення національних конфліктів і протиріч можна віднести:

1) Створення законодавчої бази та механізмів її реалізації на міжнародному рівні для забезпечення прав національних меншин. В цьолму напрімі багато вже зроблено:

1948 р. – ООН приймає Конвенцію про поередження злочинів геноциду;

1965 р. – ООН приймає Декларацію прав осіб, що належать до національних, релігійних, мовних меншин;

1975 р. – прийнятий Заключний акт Хельсінської угоди про права людини;

1994 р. – Рада Європи прийняла Рамкову Крнвенцію про захист прав національних меншин.

2) Оптимальний вибір форми державного устрою. Державний устрій – це територіальна організаційна структура держави, яка порядок поділу країни на складові частини, визначає їх статус та регламентує відносини між ними. Розрізняють наступні види форм державного устрою: федерація, конфедерація, унітарні держави, які бувають централізованими, децентралізованими, з однією або двома автономними утвореннями.

3) Забезпечити право націй на самовизначення для окремих етносів, які компактно проживають на островах, півостровах, узбережжі океанів, прикордонній смузі.

Попередження етнополітичних конфліктів можливе за умови проведення виваженої етнонаціональної політики. Етнонаціональна політика – це один із видів суспільної політики, яка регулює взаємовідносини між державою та етнонаціональними спільнотами, а також між самими етнонаціональними спільнотами в межах однієї держави.

Демократична етнонаціональна політика базується на наступних загальних, універсальних принципах:

1. Принцип рівноправності, який поширюється на кожну людину і етнонаціональну спільноту.

2. Право на самовизначення (утворення власної держави, культурна, територіальна автономія).

3. Принцип суверенітету, який означає верховенство і незалежність влади. Суверенітет поділяється на національний, народний та державний. Національний суверенітет – це сукупність суверенних прав нації, що гарантують її існування та створення власної держави. Народний суверенітет – означає верховенство, незалежність і повновладдя народу в державі, як єдиного повноправного носія верховної влади. Державний суверенітет – це верховенство, єдність державної влади на певній території, її незалежність від будь-якої влади всередині держави і поза її межами.

4. Принцип невтручання у внутрішні справи держав.

5.Принцип територіальної цілісності.

6.Принцип гармонізації індивідуальних прав людини та групових колективних прав етнонаціональних спільнот.