Тема 5. Етносоціологія

1. Основні методологічні підходи до вивчення етнічних спільнот.

2. Націоналізм як суспільно-політичний феномен.

3. Етнонаціональні конфлікти: сутність, причини виникнення та можливості попередження.

4. Етносоціальні процеси в Україні та на Закарпатті.

1. Посібники та монографії:

1. Бромлей Ю.В. Этносоциальные процессы: теория, история, современность. – М.: Наука, 1987. – 333 с.

2. Гіденс Ентоні. Соціологія / Пер. з англ. В.Шовкун, А.Олійник; Наук. ред. О.Іващенко. – К.: Основи, 1999. – С. 255-288 (Розділ 9. Етнічність і раса).

3. Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму: Монографія.- К.: Либідь, 1999. – 352 с.

4. Нельга О.В. Теорія етносу. Курс лекцій. Навчальний посібник. – К., 1997. – 368 с.

5. Основи етнодержавознавства: Підручник. – К., 1997. – 565 с.

6. Павліченко П.П., Литвиненко Д.А. Соціологія. Навчальний посібник. – К.: Лібра, 2002. – С. 181-202 (Розділ 9. Етносоціологія).

7. Психология национальной нетерпимости: Хрестоматия / Сост. Ю.В. Чернявская. – Минск: Харвест, 1998. – 560 с.

8. Сміт Е. Національна ідентичність. – К.: Основи, 1994. – 224 с.

9. Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В.Г. Городяненка. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2002. – С. 340-355 (Розділ 3.8. Етносоціологія).

1. Статті:

10. Винер Б.Е. Этничность: в поисках парадигмы изучения // Этнографическое обозрение. – 1998. – № 4. – С. 3-26.

11. Євтух В. Етносоціологія: перспективи застосування // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2000. - № 2.

12. Зан М. Полісемантичність терміну “етнічні процеси” в етнології (проектування наукової дефініції на регіональне дослідження в Закарпатті) // Народознавчі зошити. – 2001. – зошит 3 (39). – травень-червень. – С. 462-464.

13. Зан М. Етнонаціональна структура населення Закарпаття у світлі результатів перепису населення 2001 р. // Carpatica-Карпатика. Випуск – 28. Актуальні проблеми політичної історії та духовності Закарпаття. – Ужгород: Видавництво Ужгородського національного університету, 2003. – С. 145-156.

14. Зан М. П. Розвиток демократії та етнічні процеси в Україні (на прикладі Закарпаття) // Розвиток демократії та демократична освіта в Україні: Матеріали II міжнародної наукової конференції (Одеса, 24-26 травня 2002 р.) / Укладач Л.Марголіна; Канад.-укр. проект “Демократична освіта”, М-во освіти і науки України, Ін-т вищої освіти АПН України, Одеська національна юридична академія. – К.: Ай Бі, 2003. – С. 135-150.

15. Иванов В.И. Межнациональные конфликты: социологический аспект // Социс. – 1992. - № 4.

1. Основні методологічні підходи до вивчення етнічних спільнот.

Етносоціологія – це спеціальна соціологічна теорія, що виникла на межі етнографії і соціології. Сам термін “етносоціологія” складається з двох слів “етнос” (народ) і соціологія (наука про суспільство). Таким чином, етносоціологію визначають як науку (галузь знань), що вивчає сутність, походження різноманітних етнічних спільнот з метою виявлення основних тенденцій їх розвитку, механізмів входження їх у систему соціальних відносин.

Термін “етносоціологія” введений в науковий обіг у 30-х рр. XX ст. Р.Турнвальдом.

Центральною категорією етносоціології є етнос. Поняття етнос має давню історію свого походження. В Стародавній Греції етносом називали чужинців, негреків. Вперше визначення поняття “етносу”, яке було близьким до сучасних зроблено французьким антропологом Ж.Денікером.

Нині етнос трактують як позачасову, позатериторіальну, позадержавну спільноту людей, обєднаних спільним походженням, культурою, мовою, історією, традиціями і звичаями, самосвідомістю та спільним етнонімом (самоназвою).

В сучасній етносоціології можна виділити три основні підходи до вивчення етнічних спільнот: примордіалістський, інструменталістський та конструктивістський.

Примордіалістський підхід можна поділити на 2 напрями: еволюційно-історичний і соціобіологічний.

Представники різного роду еволюційно-історичних теорій дотримуються думки про давність, споконвічність існування етносів. Вони розглядають етноси як соціальні спільноти, повязані з соціально-історичним контекстом людської історії. Даний напрям був домінуючим у світовій науці до 60-х рр. XX ст. В колишньому СРСР даний напрям репрезентований теорією академіка Ю.Бромлея (науковці говорять навіть про еру Бромлея в етнографічних дослідженнях). Етнос існує не сам по собі, а у привязаності до певних соціально-економічних формацій. Відтак первісній формації відповідали роди і племена, рабовласницькій і феодальній – народності, а капіталістичній – нації.

Соціобіологічне розуміння етносу полягає в тому, що його трактують як живий організм, який народжується, розвивається, вмирає. Російський вчений Л.Гумільов, наприклад, вважав, що етнічні системи існують близько 1200 – 1500 рр. Етнічні системи утворюються в результаті дії пассіонаріїв (з лат. пристрасть), людей, що здатні іти до поставленої мети всупереч інстинкту самозбереження. Пассіонарність виникає внаслідок мутації, яка відбувається під впливом різноманітних процесів у біосфері. Пассіонаріями були О.Македонський, К.Сулла, Я.Гус, та інші видатні історичні постаті.

В 70-х рр. XX ст. в США зявляються нові концепції етнічності: інструменталістська і конструктивістська.

Варіантами інструменталістських концепцій є концепція “плавильного тигля”, згідно якої представники сотень національностей під дією американської ідеології переплавляються на амереканців. Згідно конструктивістської теорії – етнічні спільноти результат інтелектуального конструкту письменників, вчених, політиків.

З усіх різновидів етнічних спільнот у 19-20 ст. увагу соціологів найбільше привертають нації. Зумовлено це тим, що нації стали тією формою етнічного співжиття людей, яка відповідає умовам сбьогодення. Нація з лат. перекладається як народ.

Тривалий час поняття “етнос” і “нація” ототожнювалися. І тільки протягом 16-17 ст. термін нація все більше набуває політичного змісту. Нація починає ототожнюватися здержавою, її територією і усім населенням, котре на ній проживає незалежно від етнічного походження, культури, віросповідання тощо.

Найбільш поширеними в науці є політичне та етнічне трактування сутності націй. Представники політичної теорії нації відстоюють позицію, згідно з якою нації не існували завжди, а є продуктом новітньої історії. Варто відзначити, що нині більшість вчених є прихильниками політичної теорії нації. Їх називають іще етатистами. Отже, згідно політичної теорії теорії, нація – це політична спільнота, яка обєднує всіх громадян держави незалежно від етнічного походження. Головна ознака нації – наявність власної держави: є держава є нація, немає держави – немає нації.

Етнічна теорія трактує націю як спільноту, представники якої ведуть боротьбу за утворення власної державності і яка складається з представників одного або споріднених етносів.

Початок процесу утворення націй датується 16 ст., а його піднесення періодом Великої Французської революції. Спочатку він охопив Західну Європу, пізніше США, а вже у 19 ст. поширився на Східну Європу та інші континенти. Є всі підстави вважати, що процес націоутворення набув універсального, глобального характеру. Внаслідок його дії утворилося біля 800 націй (за даними ЮНЕСКО).

До умов, які сприяють перетворенню народів на нації, вчені відносять:

1. Перехід спільноти від аграрного етапу розвитку до індустріального.

2. Посилення процесів модернізації та глобалізації.

3. Наявність спільної території.

4. Поглиблення розподілу праці та зміцнення ринкових відносин.

5. Широко розгалужена система ЗМК.

6. Відповідний рівень цивілізованості (освітній рівень, забезпечення прав і свобод тощо).

7. Наявність національної еліти.

8. Етнічний ренесанс, політизація етнічності та піднесення націоналізму.

В етносоціології розрізняють три фази формування націй:

1. Академічний період, “період наукового зацікавлення”. В цей час національна інтелігенція формує мовне, історичне, соціально-психологічне підгрунтя національного відродження. Формується образ нації, її головні ознаки.

2. Культурницький період, “період патріотичної агітації”. Накові дослідження трансформуються у ідеологічні конструкції, які формують національну свідомість.

3. Політичний період, період “масового національного руху” до самовизначення (утворення власної держави).

Якщо аналізувати українську історію, то аможна виокремити три історичні спроби українців здійснити право на самовизначення:

1.З кінця 18 ст. до 20-х рр. 20 ст. Цей цикл призвів до утворення УНР, ЗУНР, а потім УРСР в межах СРСР.

2.Кінець 50-х – 60-ті роки. Цей період характеризується автономістськими ідеями серед української інтелігенції.

3.Друга половина 80-х рр. і до нинішнього часу.