60. Західний вектор української геостратегії: проблеми і перспективи.

Передумови виникнення та головні напрями сучасної глобалістики. Глобалістика та концепція сталого розвитку.

Глобалістика є визнанням виникаючої цілісності людського буття. Ця цілісність мислиться не як деяка єдина сутність чи сума багатьох таких сутностей, а як сукупність взаємозалежних сутностей. 3 напрями:

1) Соціологічний – вивчення економічних та політичних світовідносин; проблеми глобалізації світової економіки та світового політичного порядку

2) антропоекологічний, або аналіз стосунків суспільства і природи; проблеми виживання людства,

3) культурологічний – дослідження класичних та сучасних цивілізацій, проблеми глобалізації культур та з'ясуванні можливості народження глобальних культур на основі загальнолюдських цінностей або ж на підставі відродження універсальних західноцентриських цінностей.

Концепції глобалістики:

1. Концепція Р. Робертсона. Глобалізація – становлення світу у вигляді єдиного чи загального простору. Світоцілісність є деякою глобальною обставиною чи умовою існування людства, оскільки структурує сучасність, до складу якої входять різні: держави, суспільства, міждержавні системи, цивілізації, індивіди та людство. Становлення держав і націй у локальних масштабах не є антитезою глобалізації, а моментом розгортання останньої. Глобальність має 2 аспекти: онтологічний (зростаючі зв'язки між частинами світу) і гносеологічний (глобальна свідомість, яка існує у вигляді дискурсу щодо цілісності світу). Такий дискурс утворюється взаємозв'язком різних дискурсів та ідентичностей і відбувається як процес оцінки та переоцінки окремих ідентичностей у межах глобальної свідомості. Наприклад, якщо мова йде про ісламську ідентичність як складову глобальної свідомості, то вона виступає як бачення світоцілісності через призму культури ісламу.

2. Концепція світової (ойкуменічної) загальнолюдської чи інформаційної цивілізації

3. Концепція громадянського суспільства, збільшеного до планетарного масштабу.

Основні теоретичні передумови виникнення глобалістики:

1) холізм та образ єдиного взаємопов'язаного світу, так званої нерозривної єдності;

2) ідеї постмодернізму стосовно множинного розмаїття світу, принцип все у всьому (Ж. Ліотар), заперечення жорстких меж у структурі світового порядку;

3) світосистемний підхід або розгляд світу як деякої цілісності. Основоположники: фр. Бродель та амер. Валлерстайна.

Броделю належить поняття світоекономіки. Світ – поняття раціональної самодостатності, господарської незалежності від решти регіонів. Світоекономіка – частина Всесвіту, самостійний регіон планети, який є самодостатнім, якому внутрішні зв'язки та обміни надають певної організаційної єдності. Головні ознаки світоекономіки:

1) світоекономіка просторово обмежена, а самі межі змінюються рідко й повільно;

2) наявність свого центру, який завжди є космополітичним й характеризується різким соціальним розшаруванням та значною вартістю життя;

3) простір світоекономіки поділяється на декілька взаємопов'язаних зон, що знаходяться в певній субординації - вузький центр, другорядні, але доволі розвинуті області, обмежені окраїни, ізоляти, тобто області, що знаходяться в межах світоекономіки, але перебувають поза часом світу, та антени або впливи більш сильної світоекономіки на менш сильні .

І. Валлерстайн сформулював поняття світосистеми – соціальна система, яка має власні межі, структуру, правила легітимації та характеризується самодостатністю існування. 2 види світосистем:

- світоімперія – політична світосистема, якій властивий диктат політичної влади над економікою.

- світоекономіка – характеризується наявністю ядра, напівпериферії та периферії.

Ядро визначається економічним зростанням, політичними свободами, розвитком науки, ефективно функціонуючою державою. В політичному плані утворюється декількома державами, які постійно борються за світову політичну гегемонію.

Периферія – сек.тор, продукція якого є низькоякісною, але на неї існує постійний попит. Ознаки периферії: колоніальна залежність і відсутність власної державності.

Напівпериферія - проміжна зона, що виконує подвійну роль: є стабілізатором світосистеми, з одного боку, й зоною, яка є головним джерелом прогресивних зрушень у межах системи або ж втіленням субімперіалізму, який передає вплив центру на периферію, з іншого.

Капіталістична світоекономіка характеризується: накопичення капіталу; осьовий розподіл праці, тобто відносини ядро - периферія ґрунтуються на деяких формах нееквівалентного обміну; існування у світосистемі держав-гегемонів; расизм та система тендерної експлуатації праці, які є принципами організації системи; антисистемні рухи. Національний розвиток у межах капіталістичної світоекономіки є ілюзією, оскільки, доки існує капіталістична світоекономіка, існує й її ядро, яке не може поширюватися, якщо не поширюється сама світоекономіка, а їй на сьогодні поширюватися нікуди.

В межах світосистемного підходу виробилося два підходи до розуміння цілісності світу:

1) світ – єдина світосистема, глиба, у якій немає тріщин;

2) світ є розколотим на декілька світосистем.

Із глобальними проблемами пов'язана також концепція довгострокового розвитку. Довгостроковим вважається розвиток, за якого масштаби експлуатації ресурсів, спрямованість інвестицій, орієнтація технічного розвитку узгоджуються не лише з нинішніми, а й із майбутніми потребами. Такий розвиток становить основу стійкого суспільства, яке вдовольняє потреби сучасного покоління, не полишаючи майбутні покоління можливості задовольнити свої потреби. Перехід до стійкого суспільства визначається як зміст глобальної революції, головним питанням якої є питання того, як знайти шлях до розуміння шляхів створення нового світового порядку

Суперечки спалахнули довкола концепцій розвитку суспільства, привели до виникнення і розвитку певного компромісного варіанту, який отримав назву концепція «сталого розвитку». Це яскраво виражена антропоцентрична концепція, що передбачає такий економічний розвиток, який не має згубного впливу на довкілля. Вперше термін «стійкий розвиток» було використано у документах у 70-х р.XX ст., коли з'явилася ідея розробки Всесвітньої стратегії охорони природи, її висунули міжнародні організації: Міжнародний союз охорони природи і природних ресурсів (МСОП), Програма (комітет) ООН з питань навколишнього середовища (ЮНЕП), Всесвітній фонд дикої природи (ВВФ). Результати тривалих досліджень і пошуків були подані у вигляді концепції в 1987 р. у доповіді «Наше загальне майбутнє», підготовленій ЮНЕП і відомій як звіт Комісії Х.Брутланд. Офіційне визнання поняття «сталого розвитку» отримало на конференції ООН «Навколишнє середовище і розвиток» (Ріо-де-Жанейро, 1992). Згідно з прийнятими в Ріо-де-Жанейро документами стійкий розвиток передбачає:

• право людей на здорове і плідне життя в гармонії з природою;

• охорону навколишнього середовища як невід'ємну частину процесу розвитку;

• задоволення потреб у сприятливому навколишньому середовищі як нинішнього, так і майбутніх поколінь;

• зменшення розриву в рівні життя між народами світу, а також між бідними і багатими в кожній країні;

• удосконалювання природоохоронного законодавства;

• відмову від моделей розвитку виробництва і споживання, що не сприяють стійкому розвитку.

Реалізувати програмні завданні передбачалось шляхом дотримання принципів стійкого розвитку:

• економічний розвиток у відриві від екології веде до перетворення планети на пустелю;

• упор на охорону природи без економічного розвитку закріплює злидні та несправедливість;

• рівність без економічного розвитку означає злиденність для всіх;

• охорона природи без права на дію стає частиною системи поневолення;

• право на дії без охорони природи відкриває шлях до колективного і такого, що стосується всіх однаковою мірою, самознищення.

За своєю суттю сталий розвиток задовольняє потреби теперішні, але не ставить під загрозу можливості майбутніх поколінь задовольняти свої потреби, тобто сталий розвиток – соціально-економічний процес, який забезпечує високу якість довкілля і здорову економіку всіх народів світу.

Ідейний зміст «Нашого спільного майбутнього» отримав досить суперечливі, з методологічного погляду, оцінки. З одного боку, в ньому прогнозується, хоч і не явна, але відмова від фізичних меж на користь зростання та визнання провідної ролі ринкових чинників у процесі розвитку, з іншого - визначальна роль бідності у деградації природних ресурсів і доводиться необхідність усвідомлення спільних інтересів і розбудови нового глобального суспільства, на основі цих інтересів. Але загалом це і і звіт визнав, що природні ресурси є достатніми для задоволеним довготривалих людських потреб. Проблема ж полягає у невідповідності просторового розміщення населення щодо природних ресурсів і в розмірах та мірі ефективності використання самих природних ресурсів, які не завжди є раціональними.