1.відповідно до нової філософії освіти викладач вищої школи в сучасних соціокультурних умовах вбачається не просто транслятором науково-культурного й професійного досвіду, а носієм незаперечної істини, яка має бути засвоєна студентом. Гуманістична парадигма освіти передбачає концентрування навчального процесу не на навчальній дисципліні, а на особистості студента. його професійному становленні та особистісному зростанні.

У педагогіці вищої школи вважається загальновизнаним. що професійні вимоги до педагога повинні складатися з трьох основних комплексів: загальногромадянські риси, властивості, що визначають специфіку педагогічної професії, спеціальні знання, уміння й навички зі спеціальності.

Професійна діяльність викладача вищої школи вимагає наявності певних особистісних якостей. соціально-психологічних рис і педагогічних здібностей. Серед них основні такі:

1. Загальногромадянські риси: широкий світогляд, принциповість і стійкість переконань, громадянська активність і цілеспрямованість, національна самосвідомість, патріотизм і толерантність щодо інших народів і культур, гуманізм і соціальний оптимізм, високий рівень відповідальності та працелюбність

2. Морально-психологічні якості: Чесність і ясність у взаєминах з людьми, високий рівень загальної психологічної культури, повага до професіоналізму інших і наукової спадщини, акуратність і охайність, дисциплінованість і вимогливість.

3. Науково-педагогічні якості: Науково-педагогічна творчість, професійна працездатність, активна інтелектуальна діяльність, науковий пошук, педагогічне спрямування наукової ерудиції, педагогічна спостережливість, педагогічна уява та інтуїція, володіння педагогічною технікою, активна інтелектуальна діяльність, науковий пошук, гнучкість і швидкість мислення у педагогічних ситуаціях, висока культура мови та мовлення, володіння мімікою, тоном голосу, поставою , рухами і жестами.

4. Індивідуально-психологічні особливості: високий рівень соціального сприйняття й самопізнання ,висока інтелектуально-пізнавальна зацікавленість і допитливість. інтерес до розвитку потенційних можливостей студентів і потреба в педагогічній діяльності з ними, позитивна Я-концепція. високий рівень домагань, емоційна стійкість, витримка й самовладання, саморегуляція, самостійність і діловитість у вирішенні життєво-важливих завдань, твердість характеру.

5. Професійно-педагогічні здібності: адекватне сприйняття студента, безумовне прийняття його як особистості, педагогічний оптимізм, проектування цілей навчання, прогнозування шляхів становлення майбутнього спеціаліста, конструювання методичних підходів і здатність передбачати можливі результати, організаторські та комунікативні здібності, духовний вплив на академічну групу і особистість студента, організація розвиваючої інтеракції.

Загальні вимоги до викладача вищої школи. Це перш за все наявність:

1. професійної компетентності, яка базується на спеціальній науковій, практичній і психолого-педагогічній підготовці;

2. загальнокультурної і гуманітарної компетентності, що включає в себе знання основ світової культури, гуманістичні особистісні якості, відповідальність за результати власної діяльності, мотивації до самовдосконалення;

3. креативності, що передбачає сформованість нестандартного мислення, володіння інноваційною стратегією і тактикою, пластичною адаптацією до змін змісту і умов професійної діяльності.

4. комунікативної компетентності, що включає в себе розвинуту мову, володіння іноземними мовами, сучасними засобами зв'язку і основами комп'ютерної грамотності.

5. соціально-економічної компетентності, що передбачає володіння основами сучасної ринкової економіки, знання законів бізнесу, азів екології і права.

Що стосується вимог до особистісних якостей викладача, то для налагодження оптимальних стосунків зі студентами він має володіти такими рисами: об'єктивність в оцінці знань, поважне ставлення до студентів і терпіння, доброзичливість, вимогливість, фактичність, зацікавленість в успіхах студентів. Викладач має володіти також професійними вміннями, дотримуватись логічної послідовності у висвітлені матеріалу, викладати матеріал ясно, доступно, роз'яснювати складні положення, виокремлювати головні моменти, вміти викликати та підтримати інтерес аудиторії до предмету.

Студент має сприйматись викладачем як суб'єкт навчання, їх взаємодія має будуватись на основі діалогічного підходу, що забезпечує суб'єкт-суб'єктні стосунки, які ґрунтуються на рівності позицій, повазі та довірі до студента як свого партнера [8,12]. Саме це дає змогу зрозуміти один-одного і є найкращим способом взаємодії, а також допомагає задовольнити особисті потреби і інтереси всіх учасників навчального процесу. Сучасний викладач не має бути маніпулятором, тобто не намагатися підкоряти і контролювати волю слухачів для досягнення власної мети; він має володіти протилежним до маніпуляції потенціалом – само актуалізацією.

Не менш важливим компонентом у діяльності викладача є його інформаційна культура. В умовах переходу нашого суспільства у постіндустріальне та інформаційне суспільство висуваються нові вимоги і створюються нові можливості у застосуванні інформаційних технологій та комп'ютерної техніки практично у всіх галузях виробництва, науки, освіти, культури і навіть побуту. Тому, вже сьогодні викладач мусить ефективно використовувати нові технології та джерела інформації, що сприятиме більш продуктивному засвоєнню нових знань та умінь у системі подальшого розвитку інформатизації суспільства. значну увагу слід приділяти прищепленню інформаційної культури студентам різних спеціальностей та розробці методології її формування; широкому впровадженню інформатизації в навчальний процес і наукові дослідження.

Кожен викладач повинен оволодіти хоча б найменшим рівнем комп'ютерної грамотності та сучасної інформаційної культури. Це тим більше стає актуальним, тому що безпосереднє використання комп'ютерної технології спрощує викладання цілого ряду дисциплін та контроль знань. За допомогою комп'ютера також легше проводити індивідуальне навчання.

Ще однією невід'ємною складовою характеристики викладача є рівень його педагогічної культури. Педагогічна культура є частиною загальнолюдської культури, в якій з найбільшою повнотою відображені духовні і матеріальні цінності освіти і виховання, а також способи творчої педагогічної діяльності, необхідні для обслуговування історичного процесу зміни поколінь, соціалізації особистості і здійснення освітньо-виховного процесу. Педагогічна культура інтегрує історико-культурний педагогічний досвід і регулює сферу педагогічної взаємодії.

2.Студенти галузевих університетів в процесі навчання за основним напрямом мають можливість водночас отримати другу професію, наприклад, викладача економіки. Ця можливість може бути реалізована традиційно – доповненням навчального плану предметами психолого – педагогічного циклу педагогічних інститутів (педагогіка, загальна та вікова психологія, методика викладання шкільного курсу певного предмета тощо). Однак, як свідчить досвід підготовки студентів класичних університетів до викладацької діяльності, їх мотивація на цьому шляху не є достатньою.

Одним з можливих варіантів удосконалення педагогічної підготовки студентів галузевих університетів може бути зміна уявлень про її місію. Педагогічна підготовка в університеті розглядається не тільки і не стільки як підготовка вчителів, викладачів, скільки як шлях гуманізації суспільства, бо її зміст і становить сутність гуманізації освіти.

Реалізацію такої місії педагогічної підготовки студентів галузевих університетів забезпечить дотримання основних принципів: бінарності навчальних цілей, ступневості змісту предметного пізнання та технологічності підготовки.

Принцип бінарності навчальних цілей означає, що засвоєння дисциплін психолого – педагогічного циклу має закласти психолого – педагогічну базу майбутньої професійної діяльності в сфері економіки та забезпечити необхідну і достатню підготовку до професійної діяльності як викладача економіки. Підставою для реалізації цього принципу є спорідненість структури психолого – педагогічних завдань економіки і менеджменту та викладання. Психолого – педагогічний аспект є одним із провідних у діяльності б/я менеджера, оскільки «уміння вчити» розглядається як основа діяльності менеджера. Отже, реалізація принципу бінарності забезпечує як фундаменталізацію підготовки економістів завдяки знанням з педагогіки і психології, так і підготовку їх до викладання знань з економіки.

Принцип ступневості змісту предметного пізнання реалізується на основі співвідношення «загальне – особливе - часткове». До «загального» віднесені психологічні аспекти б/я діяльності. «Особливе» - це психолого – педагогічні аспекти діяльності фахівця – економіста та викладача як менеджерів, які планують, організовують, мотивують, контролюють ту чи іншу діяльність різних суб’єктів. «Частковим» за цих умов стають такі дидактичні, методичні та інші виховні аспекти діяльності навчального процесу, як викладання та учіння.

Принцип технологічної підготовки ґрунтується на уявленні про технологію як поєднання кваліфікованих навичок і вмінь, засобів, методів, відповідних знань, необхідних для здійснення бажаних перетворень в інформації, в предметах, у людях.

Ці принципи здійснюються у навчальних планах через цикл дисциплін з психолого – педагогічної підготовки бакалаврів економіки та розкриваються у відповідних формах і методах навчання.

Саме такий підхід надає реальні можливості для підвищення рівня фундаментальної підготовки економістів (психолого – педагогічний аспект) та закладає основи підготовки їх до діяльності як викладачів економіки.

3. Що таке психологія? Перш за все це наука, яка є найскладнішою, досить цікавою і важливою для людини наук. Тим більше, що вона є однією з найдивніших наук. Правда, в наш час здивувати людину чим небудь не так вже й легко. Адже наше сьогодення наповнене вражаючими дивовижними відкриттями і звершеннями в соціальній, науковій, політичній та економічній сферах. І все таки, найзагадковіші далеко ще не вивчені до кінця таємниці знаходяться в самій людині і особливо в її психічній діяльності. Вдумаймось, наскільки дивні духовні сили людини, якій вдалося відкрити і обгрунтувати різноманітні закономірності людського буття, закономірності загадкового всесвіту. Мабуть, найбільш загадковим і надалі залишається мозок людини маленька крихітка в порівнянні з всесвітом, яка вміщує в собі весь цей всесвіт із усіма його чудесами, законами, властивостями і силами. Ось, чому ми кажемо, що зі всіх чудес, які нам відомі це сама людина. Тому заклик "пізнай самого себе", який був звернений до людей ще древньогрецьким філософом Сократом, залишається одним з найактуальніших і для людей ХХІ століття.

"Психологія" вживається в повсякденному, життєвому розумінні. Психологом називають людину, яка завдяки життєвому досвіду може багато відчути, побачити, зрозуміти і навіть передбачити в інших людях. В такому розумінні кожний з нас є психологом і займається психологією. Адже ми постійно взаємодіємо з іншими в різноманітних сферах людського життя. При цьому ми так чи інакше змушені формувати для себе відповідні уявлення про внутрішній світ і особливості особистості цих людей, про їх ставлення до нас і оточуючого середовища, про їх наміри, думки та інше.

Наше ставлення до інших людей, наші реакції на їхні дії, наші дії по відношенні до них визначається цим нашим тлумаченням внутрішнього, психологічного розуміння і змісту поведінки людей, з якими ми зустрічаємось на всьому життєвому шляху. І таке тлумачення, таке розуміння інших людей береться головним чином з набутого досвіду людських стосунків. Проте, від таких інтуїтивних узагальнень і висновків із власного особистого часткового досвіду ще далеко до справжньої науки.

Для того, щоб всі ці часткові висновки із фактів перетворились в науку, необхідно нашим знанням про них набути деяких особливих властивостей. Перш за все, при цьому потрібно відштовхуватись не від того, що хтось щось сказав, а від дослідження самих фактів. Інакше кажучи, наука починається лише там, де замість того, щоб запитувати авторитети, ми запитуємо саму природу і шукаємо у неї з допомогою наукового методу відповіді на наші запитання. При цьому необхідно керуватись науковими законами, за якими відповідні стійкі зв'язки мають місце завжди при наявності відповідних умов, що в свою чергу дає можливість не лише констатувати те, що є, але і передбачити те, що може бути.

4. Педагогіка (грец. — майстерність виховання) — наука про спеціально організовану цілеспрямовану і систематичну діяльність з формування людини — про зміст, форми і методи виховання, освіту і навчання.

Основними категоріями педагогіки є: формування особи, виховання, освіта, навчання. Під формуванням особи, яке раніше позначалося терміном «виховання в широкому сенсі», розуміється процес становлення людського індивідуума під впливом як цілеспрямованих впливів (виховання у власному сенсі слова), так і різноманітних, нерідко суперечливих впливів навколишнього середовища. У сучасній зарубіжній педагогіці перша група дій на людину часто позначається терміном «інтенціональне виховання», друга — «функціональне виховання».

Педагогічна технологія — сукупність, спеціальний набір форм, методів, способів, прийомів учення й виховних засобів, системно використовуваних в освітньому процесі, на основі декларованих педагогічних для психолого-педагогічних установок.

У рамках педагогіки існує ряд відносно самостійних розділів, пов'язаних із дослідженням окремих сторін учбово-виховного процесу. Розробкою цілей, завдань, змісту, принципів, методів і організації освіти й навчання займається дидактика (теорія освіти й навчання); питання формування етичних якостей особи, політичних переконань, естетичних смаків, організації різноманітної діяльності учнів складають предмет теорії й методики виховання. Дослідженням сукупності всіх організаційно-педагогічних проблем, пов'язаних з управлінням народною освітою, мережею й структурою учбово-виховних установ і керівництвом їх діяльністю, займається школознавство.

У цілях конкретизації науково-дослідної роботи в області педагогіки і поглибленого професійного вивчення педагогіки як учбового предмету виникає потреба у виділенні специфічних особливостей виховання і навчання окремих вікових або професійно орієнтованих груп населення (діти дошкільного віку, учні загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних, середніх спеціальних або вищих учбових закладів, військовослужбовці і т. д.). У цьому разі умовно говорять про П. дошкільною, шкільною, вузівською тощо й розглядають питання організації й методів виховання й навчання даного контингенту учнів з урахуванням специфіки прояву в цих умовах педагогічних закономірностей.

До власне педагогіки примикають методики викладання окремих учбових дисциплін, що вивчаються в учбових закладах різного типу; дефектологія, що досліджує психофізіологічні особливості розвитку аномальних дітей, закономірності їхнього виховання, освіти і навчання (з виділенням вузькоспеціалізованих галузей: теорія і методика виховання, освіти і навчання глухих і слабочуючих дітей — сурдопедагогіка; сліпих і слабобачучих — тифлопедагогіка, з недоліками розумового розвитку — олігофренопедагогіка, з порушеннями мови — логопедія); історія педагогіки, що вивчає розвиток теорії і практики виховання, освіти і навчання в різні історичні епохи.

5. Психіка-здатність мозку відображати об’єктивну дійсність, т.б. властивість високоорганізаційної матерії ? мозку відображати об’єктивну дійсність на основі психологічного образу, який при цьому формується, регулювати діяльність людини та її поведінку.

Вищими формами психічного відображення є мислення та уява, які існують у нерозривному зв’язку з мовленням.

Функції психіки: 1) відображення дійсності; 2) регуляція поведінки людини.

Структура психіки: 1. свідомість; 2. самосвідомість; 3.несвідома сфера.

1.Свідомість-це вищий рівень психічного відображення, властива людині функція головного мозку, яка полягає у відображенні об’єктивних властивостей предметів і явищ навколишнього світу. Полягає у попередньому мисленному накресленні своїх дій і передбачених наслідків; регулює взаємовідносини людини з природою і соціальною дійсністю. У філогенезі свідомість виникає у процесі здійснення свідомої діяльності, а в онтогенезі в процесі соціалізації, т.б. привласненні людиною історичного суспільного досвіду.2.Самосвідомість-відносно стала, в певній мірі усвідомлена система уявлень людини про себе, що переживається як неповторна і, на основі якої, людина будує свої відносини з іншими людьми і ставиться до себе. Самосвідомість включає: кон’юктивний компонент (образ власних якостей), емоційний к. (повага до себе, гідність або самоприниження тощо), оцінно-вольовий (прагнення підвищити самооцінку, авторитет…)3.Несвідоме-форма відображення дійсності, в якій людина не може скласти звіт про здійснені дії, втрачається повнота орієнтування у часі та місці дій, порушується мовне регулювання поведінки ,тобто несвідоме – це автоматизовані дії.

6. Можна визначити чотири типи поведінки живої істоти: інстинкти, навички, простіші форми розумної поведінки та свідома поведінка. Чим вищий рівень розвитку нервової системи живої істоти, тим більша кількість типів поведінки для неї є характерною. Якщо простішим тва¬ринам притаманні лише інстинкти, то для людини характерні і інстинкти, і навички, і — найхарактерніше — розумна поведінка на основі другої сигнальної системи.

Інстинкт (від лат. «інстинктус» — спонукання) — сукупність при¬роджених компонентів поведінки і психіки тварин та людини. В основі інстинктів знаходяться безумовні рефлекси, тобто природжені форми реагування організму, що виникають у процесі природного добору як результат нагромадження і закріплення в ньому тих властивостей, які допомагають йому пристосуватися до певних умов навколишнього се¬редовища.

Інстинктів дуже багато, а проявів їх стільки, скільки й форм взаємо¬дій тварин із навколишнім світом. Та в основі всіх інстинктів усього тваринного світу знаходяться два: інстинкт самозбереження і інстинкт продовження роду.

Навички — це дії, що грунтуються на умовних зв'язках, які функ¬ціонують автоматично. Ця форма поведінки засвоюється в індивіду¬альному досвіді за умови неодноразового повторення змінних явищ природи.

Навички виробляються впродовж тривалого часу шляхом спроб і помилок або тренування.

Проста форма розумової поведінки (інтелектуальна) полягає у здатності тварини відображати більш складні зв'язки і відношення між окремими предметами або їхніми властивостями. Інтелектуальна пове¬дінка характеризується тим, що тварина може «винаходити» нові спо¬соби розв'язання завдань, що виникають перед нею, використовуючи при цьому зовнішні предмети як знаряддя.

Свідомість (свідома поведінка) — найвищий рівень психічного ві¬дображення дійсності та взаємодії людини з навколишнім світом, що характеризує її духовну активність у конкретних історичних умовах. Свідомість пов'язана, передусім, із знанням людини про світ (російсь¬кою мовою сознание — це «сознание», українською — свідомість мо¬жна витлумачити як «с-відома», тобто те, що пов'язане з якимось відо¬мостями, інформацією).

Свідомість має суспільну природу, оскільки виникає і розвивається (як у філогенезі, так і в онтогенезі) лише в людському суспільстві.

7. Будова нервової системи. У всіх хребетних нервова система має однакову будов. її основними елементами є нейрони — нервові клітини, що проводять збудження. Однак більшість нейронів забезпечує зв'яз¬ки між різними ділянка¬ми центральної нервової системи, яка складається з головного мозку і спин¬ного мозку. Верхню час¬тину головного мозку утворюють великі півку¬лі. Мозочок відіграє суттєву роль у координації рухів. За сучасними уявленнями, функціонально людський мозок як саморегулювальна система має три основні бло-ки. Перший — енергетичний блок — створює робочий тонус кори. Другий блок приймає, переробляє і збе¬рігає інформацію. Третій блок забезпечує програмування, регуляцію і контроль діяль¬ності. Порушення в роботі хоч одного блоку призводить до різних змін у психічній діяльності.

8. Теорії системної динамічної локалізації вищих психічних функцій, яку розробив в середині XX сторіччя російський психолог А. Р. Лурія, що виходив із концепції іншого метра психології - Л. С. Виготського. Згідно з теорією системної динамічної локалізації вищих психічних функцій ці функції потрібно розглядати як складні системні утворення, що сформувалися вже при житті людини та є опосередковані мовою. Фізіологічна основа психічної функції - складана функціональна система. Різні ланки функціональної системи в змозі заміщувати одна одну, кожна така ланка пов'язана із певною мозковою структурою, а вся функціональна система - із декількома мозковими структурами як кори, так і підкірки. Існують загальні ланки функціональних систем, що беруть участь одночасно в реалізації декількох психічних функцій. Ушкодження цих ланок призводить до появи закономірних порушень психічних функцій. Відповідно до цієї теорії безпосередньо зі структурами мозку треба співвідносити не всю психічну функцію і, навіть не окремі її ланки, а лише ті фізіологічні процеси, що відбуваються у відповідних структурах мозку. Порушення цих фізіологічних процесів призводить до появи первісних дефектів, негативна дія яких розповсюджується на цілу низку функцій, що є взаємопов'язаними.

Таким чином, в рамках цієї теорії була розв'язана проблема про локалізацію психічної функції як такої. Тобто, проблема як саме розглядати зв'язок психічної функції (чи психічної здібності), чи з окремою вузькоспеціалізованою ділянкою кори великих півкуль, чи із усім мозком як єдиним цілим, знайшла своє розв'язання. Теорія системної динамічної локалізації вищих психічних функцій - важливий етап у розв'язанні проблеми матеріального носія психічних процесів. Оскільки її застосування дозволить наблизитись до розв'язання проблеми створення «штучного інтелекту». В той же час, вона привернула увагу дослідників до тих проблем, що вважалися уже остаточно розв'язаними. Мова йде про функціональну спеціалізацію великих півкуль мозку, поділ їх на домінантну та субдомінантну, вплив статевого деморфізму на функціонування мозку.

10. Здоров'я у загальному розумінні можна розглядати як стан фізич¬ного, психічного благополуччя, оскільки лише здорова людина здатна адекватно вирішувати професійні, сімейні та особисті проблеми. Оскільки ці проблеми становлять сутність життєдіяльності, то є всі підстави відносити “З” до основних атрибутів особистості. “З” — поняття не однознач не. Те, що одні вважають нормальним “З”, інші можуть сприймати як нездоров’я. Останнім часом деякі стани “З”, які раніше розглядалися як хвороби, сьогодні класифікую¬ться «прикордонними станами». На стан здоров'я впливає величезна кількість чинників, які можна поєднати у такі групи: спадковість (генозумовленість, 20%), екологія (?20%), медицина (10%), спосіб житія (50%).

Отже, за всіх цих умов здоров'я мас бути віднесеним до атрибутів особистості, оскільки саме ця властивість особистості є базовою як для її розвитку, так і для прояву її у будь-якій сфері життя. Особливо цей прояв характерний для здоров'я психічного.

Психічне “З” – психічне благополуччя, що хар-ся відсутністю прояву психічних хвороб, що забезпечує адекватну щодо умов дійсності регуляцію поведінки і діяльності. Це поняття відображає не лише медичні й психологічні критерії, а й суспільні та групові норми, цінності, що регламентують духовне життя людини.

До основних критеріїв психічного “З” належать *відповідність суб'єктивних образів дійсності і характеру реакцій (дій) на зовнішні подразники та значення життєвих ситуацій; *адекватний щодо віку рівень зрілості емоційно-вольової та пізна¬вальної сфер особистості; *адаптованість щодо макро- і мікросоціальних стосунків; *здатність самоуправляти поведінкою, свідомо планувати життєві ці¬лі та підтримувати активність щодо їх досягнення тощо.

11. У психологїі свідомість розглядаеться як особлива форма відображення, як загальна якість психічних функцій. Саме розвиток усіх психічних функцій забезпечуе формування у людини внутрішнього світу, суб'ективної моделі навколишнього світу.

Свщомість виконуе основні функції психіки, які притаманні лише людині:

формуе внутршній план Діяльності, ії програму,

синтезуе динамічну модель дійсності, за допомогою якої людина оріентуеться в навколишньому фізичному і соціальному середовищі,

визначае попередню, мислену побудову дій, передбачае їх наслідки, керуе і контролюе поведінку людини, здатність її віповідати за наслідки дій та розуміти те, що мае Місце в навколишньому світі і в ній самій.

До основних властивостей свідомості належать її атрибути — пе¬реживания, пізнання та відношення .

Переживания — це атрибут свідомості індивіда, який не містить образу предмета, що відображаеться, а тільки виявляеться у формі задоволення-незадоволення (страждання), напруження-розрядки, збудження-заспокоення. Переживания можна віднести до емоційної складової свідомості, до певного афекту, який е невід’емним від пізнання.

Пізнання — це компонент свіомості індивіда, що сприймаеться у формі безпосередніх або опосередкованих, більш або менш повних і точних образів явищ, предметів, що відображаються, та думок про їх зв'язки. Цей атрибут свіомості може сприйматися як її когнитивна складова, послідовно реалізуеться у відчутті, сприйнятті, мисленні та пам'яті.

Відношення особистості як суб'екта до навколишнього світу — це активний компонент індивідуальної свідомості і її зворотний суб'ективний зв'язок зі світом, який відображаеться та об'ективізуеться психомоторикою.

12. Підсистема особистості "свідомість - самосвідомість" відображає її об'єктивний світ, індивідуальну свідомість.

СВІДОМІСТЬ є здатністю людини до рефлекси, адекватного відображення навколишнього світу, подій, що відбуваються в ньому, своєї Батьківщини, обов'язку тощо, а також створення до них свого ставлення.

Через свідомість людина здатна пізнати сутність навколишнього світу, розуміти його та одночасно знати про те, що вона знає або не знає.

Свідомість не слід ототожнювати з усією психікою. Це особливий психічний процес або їх сукупність. Свідомість — особливе утворення, що сформувалось під час суспільно-історичного розвитку на основі праці як специфічного виду людської діяльності, специфічна форма цілеспрямованого психічного відображення. Необхідною складовою свідомості є знання. Поза знанням нема свідомості. Усвідомити який-небудь об'єкт - значить включити його в систему своїх знань і зарахувати до певного класу предметів, явищ.

Свідомість постає як знання про зовнішній і внутрішній світ, про самого себе. Однак свідомість не зводиться лише до знання, не тотожна йому. Свідомість проявляється не лише в узагальненому знанні навколишньої дійсності, а й у певному оцінному, теоретичному і практичному ставленні до неї. Тому іншою необхідною складовою свідомості є переживання людиною того, що для неї в навколишній дійсності є значущим.

Якщо призначення пізнавальної діяльності свідомості - це якомога більш адекватне пізнання об'єкта, тоді відображаючи світ у формі переживань, людина оцінює його, виявляє своє ставлення до обставин, що вже існують або передбачаються нею, до власної діяльності та її результатів, до інших людей, до того, що задовольняє або не задовольняє її потреби, відповідає чи не відповідає її інтересам, уявленням і поняттям. Людина усвідомлює не лише об'єкти, їхні властивості та зв'язки, а й їхню значущість для себе, суспільства, що й створює умови для актуалізації механізмів, які забезпечують розгортання цілеспрямованої діяльності.

Усвідомлення є актом свідомості, предметом якого є сама її діяльність. Усвідомлення - це фокусування свідомості на психічних процесах, на тих чуттєвих образах дійсності, які особистість завдяки їм отримує. В основі усвідомлення є узагальнення власних психічних процесів, що зумовлює до оволодіння ними.

Найбільш загальна характеристика усвідомлення психічних процесів (психічних образів) ґрунтується на таких засадах:

• по-перше, людина може усвідомити те, що сприймає, те, що вона згадує, про що мислить, до чого уважна, яку емоцію переживає;

• по-друге, людина може усвідомити, що це саме вона сприймає, згадує, мислить, відчуває.

Однак усвідомлення психічних процесів не означає ні те, що людина завжди усвідомлює зміст свого сприйняття, мислення, уваги, ні те, що вона усвідомлює себе в цьому процесі. Йдеться лише про те, що людина може усвідомити себе в цьому процесі.

Конкретною формою реального усвідомлення людьми об'єктивного світу є мова. Саме тому свідомість, на думку О.М. Леонтьєва, є відображенням дійсності, немовби заломленим через призму суспільно вироблених мовних значень, уявлень, понять.

У всіх випадках у свідомості людина ніби виходить за межі самої себе, займає позицію над ситуацією (спостерігача, експерта, діяча, радника, аналітика тощо).

Характерними структурними компонентами свідомості є:

• знання про навколишній світ, природу, суспільство. Рівень свідомості перебуває в прямій залежності від рівня опанування знань і досвіду особистості. У процесі суспільно-історичного розвитку в людини виникла потреба в знаннях, яка є головною її рушійною силою, мотивом пізнавальної діяльності;

• виокремлення людиною себе в предметному світі як суб'єкта пізнання, розрізнення суб'єкта - "Я" та об'єкта - "не Я", протиставлення себе як особистості об'єктивному світу. Характерним є самопізнання, що стало підґрунтям для самосвідомості, тобто усвідомлення власних фізичних і морально-психологічних властивостей,*

• цілеспрямованість, планування власної діяльності та поведінки, передбачення її результатів. Цей бік свідомості виявляється в самоконтролі та коригуванні власних дій, перебудові змісту їх стратегії і тактики, якщо цього вимагають обставини;

• ставлення до об'єктивної дійсності, до інших людей, до самої себе. Ставлення особистості до свого оточення виявляється в оцінці

предметів та явищ і здатності до критики своїх дій, в яких важливу роль відіграє емоційно-вольова сфера.

Завдяки свідомості та самосвідомості людина стає суб'єктом виховання, тобто самостійно і свідомо формулює мету виховання й досягає її. Рівень її розвитку й вияву в людини залежить від накопичених знань і виробленого світогляду, її ідейних і моральних переконань, ставлення до інших людей і до самої себе. її характеризує активність. Під час відображення дійсності інформація, яку отримує людина, відображається не механічно, а свідомо перетворюється відповідно до мети, завдання та її досвіду.

13. Якщо порівнювати:

Свіддомість

1. Потрапляють об'екти, які створюють перешкоди для продовження звичного ре¬жиму регулювання.

2. Лише перешкоди, що привертактгь увагу, усвіддомлюються.

3. Усвіддомлення — основа знаходження нового режиму регулювання, нового спосо¬бу рішення задачі.

4. Не здатна вмістити всі процеси, що мають місце водночас.

5. Здійснює управління поетапно, поопераційно, дискретно і тому — неекономно.

6. Не здатна керувати монотонними процесами.

7. Використовуеться на короткий термін.

8. Забезпечуе відпрацювання гіпотез у критичні моменти нестачі інформації.

9. У кожний конкретний момент регулюе лише незначну частину процесів

Несвіддомість:

1. Керуе процесами за загальними крите¬ріями.

2. Реалізуе процеси плавно, економно, швидко.

3. Характеризуе майстерність людини.

4. Вирішуе всі типові ситуації повсякденного життя.

5. За рахунок автоматизму розвантажуе свід домість від нудних (рутинних) операцій (ходити, бігати, професййні навички.

6. Сприймае засвоені в новій діяльності навички.

7. Створюе узагальнені зразки дій, процесів, що регулюють поведінку.

8. Об'єднує усі чинники, що впливають на регуляцію поведінки.

9. Здебільшого — це знания, відношення, переживання.

Зіставляючи її ознаки (функції), можна дійти висновку, що «несвід доме» — це атрибут, невід’емна складова психічної діяльності кожної людини. Можна навітъ твердити, що більша частина процесів, які мють місце у внутршньому свідті людини, нею не усвіддомлюється

14. У душевному житті З. Фрейд виділяє три рівні: свідомість, передсвідомість і підсвідомість. Всі психічні процеси пов'язані між собою по горизонталі і вертикалі. Якщо думка або почуття здаються непов'язаними з попередньою думкою або почуттям, то ці зв'язки треба шукати в підсвідомому.

Підсвідоме і передсвідоме відділені від свідомого особливою психічною інстанцією – "цензурою". Цензура виконує дві функції:

1) витісняє в область підсвідомого неприйнятні й такі, що засуджуються особистістю, власні почуття, думки і поняття;

2) чинить опір активному підсвідомому, яке прагне проявитися у свідомості.

До підсвідомого належать багато інстинктів, які взагалі недоступні свідомості, а також думки і почуття, піддані "цензурі". Ці думки і почуття не втрачені, але не допускаються до згадування, а тому проявляються в свідомості не прямо, а опосередковано – в обмовках, описках, помилках пам'яті, сновидіннях, "нещасних" випадках, неврозах. Відбувається також сублімація (від лат. sublimare – піднімати, підносити. перехід) підсвідомого – заміна заборонених потягів соціально прийнятними діями.

Підсвідоме має велику життєздатність і непідвладність часу. Думки і бажання, які були в свій час витіснені в підсвідоме, а потім знову допущені в свідомість навіть через декілька десятиріч, не втрачають свого емоційного заряду і діють на свідомість з попередньою силою.

Те, що ми звикли називати свідомістю, – це образно кажучи, айсберг, більшу частину якого займає підсвідоме. У цій більшій нижній частині айсберга і знаходяться основні запаси психічної енергії, потяги й інстинкти. Передсвідомість – це та частина підсвідомого, яка може стати свідомістю. Вона розташована між підсвідомим і свідомістю. Передсвідоме подібне великому сховищу пам'яті, в якому свідомість має потребу при виконанні своєї повсякденної роботи.

15. Поняття захисних механізмів було введене Зиґмундом Фройдом для «загального позначення техніки, яку Еґо використовує в конфліктах, які можуть привести до неврозів»[1]. Дочка Фройда, Анна Фройд, автор класичної праці «Психологія Я та захисні механізми», яка розвивала теорію свого батька, підкреслювала, що «Еґо-захисні механізми — несвідомі, і вони відкидають вимоги інстинкту»[2]. Надалі поняття захисних механізмів було інтерпретоване, трансформоване і модернізоване як представниками різних поколінь дослідників і психотерапевтів психоаналітичної орієнтації, так і інших психологічних течій: екзистенціальної психології, гуманістичної психології, гештальт-психології тощо.

Номенклатура захисних механізмів є неоднозначною і персонально специфічною. Немає єдності і в термінології. Проте існування захисних механізмів вважається незаперечним і експериментально підтвердженим.

Психоаналітики К.Холл і Г.Ліндцей виділяли дві основні характеристики захисних механізмів:

вони заперечують або викривляють реальність

вони діють на несвідомому рівні.

До того ж, захисні механізми можуть викривляти факти як внутрішньої, так і зовнішньої реальності. «Наприклад, Я може захищати себе як незнанням про існування певних потреб та інстинктів, так і незнанням про існування зовнішніх об'єктів.»[3]

Слід зауважити, що люди рідко використовують якийсь один тип захисних механізмів. Як правило, в межах однієї особистості вони надзвичайно різноманітні.

Автори класифікують захисні механізми за трьома показниками:

захисти, які опосередковують сприйняття інформації - «природні» - блокування інформації, несвідоме виключення її зі сфери свідомого:

витиснення

придушення

аскетизм

нігілізм

захисти, які опосередковують різноманітні форми викривлення (трансформації) інформації - «інтегративні» - пов'язані з несвідомою оцінкою змісту небажаної для психіки інформації, її змінами, неадекватністю оцінки. В результаті дії цих механізмів особистість починає володіти неадекватною до реальності інформацією і жити в світі ілюзій:

агресія

десакралізація

ідеалізація

проекція

трансформація

ідентифікація

гра ролі

інверсія:

реактивне формування

зворотнє відчуття

формування реакції

мартиризація

формування симптомів

гумор

емоційне вигорання

знецінювання

раціоналізація

компенсація:

сублімація

субституція

фасад, маска, екранування

інтелектуалізація

інтроекція

ретрофлексія.

захисти, що базуються на первинних примітивних формах психічних проявлень - «ретрозахисти» - використовують механізми, які виникли в дитинстві, практично без змін. Схильність до цього типу захисту опосередковано свідчить про деяку особистісну і соціальну інфантильність людини. Цей тип найбільш близький до розвитку деструктивних, інколи патологічних властивостей особистості, формуючи риси підпорядкування та залежностей.

відступ

самозамкнення

дефлексія

окаменіння

втеча в віртуальну реальність/віртуальність

комплекс Іони

регресія:

примітивні механізми: заперечення, розщеплення, проективна ідентифікація, парціальна перцепція, рухова активність

оглушення.

17. Психічні процеси — складні утворення, в яких беруть участь різні психофізіологічні функції та різні сторони свідомості. Психічні процеси мають свій специфічний зміст (пізнавальні, емоційні, вольові) і розкриваються через розвиток цього змісту.

У сучасній психології прийнято вважати, що психічні процеси тісно взаємозалежні й, суворо кажучи, зливаються в один цілісний процес, властивість за назвою "психіка". Поділ свідомості на психічні процеси умовно, воно не має теоретичного обґрунтування. У науці розробляються інтегративні підходи до психіки, і класифікація психічних процесів має скоріше педагогічну і пропедевтичну цінність, що сходить у міру розвитку науки.

Взаємозв'язок психічних процесів виражається, наприклад, у тім, що сприйняття неможливо без пам'яті, запам'ятовування неможливо без сприйняття, а увага неможлива без мислення.

[ред.] Види психічних процесів

Пізнавальні:

Відчуття

Сприйняття

Мислення

Свідомість

Мова

Увага

Пам'ять

Уява

Представлення

Емоційно-мотиваційні:

Емоції і Почуття

Психічний стан

Мотивація

Воля

Проактивність

Особистісні характеристики:

Характер

Темперамент

Моторика

Інтелект