3.2. Визначення та надання творові основних типологічних ознак видання
Кожен твір, що виходить з-під пера автора, цінний своєю новизною, оригінальністю, унікальністю, – проте й унікальний твір завжди належить до певного жанру, а втілившись у видання, – займає певну “комірку” у чинній на даний момент системі, підпорядковуючись її вимогам. Систематизація творів (тобто ще не опублікованих результатів інтелектуальної праці авторів) і видань (творів, що вже пройшли редакційно-видавниче опрацювання і розтиражовані для поширення серед читачів) – типологія – якщо, звичайно, вона логічна, вмотивована і підтримана видавничими реаліями, – обопільно “вигідна” і авторам, і читачам: авторів вона озброює своєрідними програмними установками при написанні твору до публікації, читачам – полегшує пошук необхідної інформації та процес її сприймання. Редакторові ж знання типології необхідне з кількох причин: по-перше, він оцінює, наскільки задуманий автором (і запропонований у вигляді авторського оригіналу) тип майбутнього видання, за набором типологічних ознак, відповідає чинним, затвердженим у стандартах взірцям; по-друге, він визначає доцільність посилення чи послаблення, а то й принципової зміни окремих типологічних ознак у процесі підготовки видання.
3.2.1. Поняття про типологію видань
Кожен вид літератури, – а традиційно розрізняють три роди літератури: образну (художню), понятійну (функціональну) та понятійно-образну (публіцистичну), – з поділом кожного роду на декілька видів (див. Дод. 6), – об’єднує твори писемності як в опублікованому, так і в неопублікованому вигляді. І неопубліковані документи, так само як видання та публікації, відіграють значну роль у різних формах людської діяльності (наприклад, у наукових дослідженнях) і, звісно, у комунікації. Через це, за усталеною практикою (хоча й переважно неофіційно, неформально), вони також стають об’єктами редакторського контролю – аналізу й опрацювання (щоправда, готують їх не до видавничого втілення та тиражування, а до виконання інформаційних та свого роду “представницьких” функцій в обмеженому колі фахівців).
Між видом літератури і типом видання, в яке втілюється твір даного виду, існує безпосередній зв’язок. Однак твір як результат виключно авторської праці не завжди повністю готовий до безпосереднього видавничого втілення і є досконалою “сировиною” для запланованого видавцем (або намріяного автором) типу публікації: часто, у процесі редакторського опрацювання, доводиться не лише “шліфувати” його структуру і стиль, а й – і то передовсім – втручатися у цільові установки, змінювати читацьку адресу, пропонувати інший тип видання, – тобто, по суті, змінювати програму його підготовки, наявні або потенційні типологічні ознаки. Саме тому редактор або видавець (а в ідеалі – звичайно, і сам автор) повинен добре орієнтуватися у таких поняттях, як “типологічна характеристика”, “типологічні ознаки”, “типологічна належність” видання та вміти цілеспрямовано й усвідомлено формувати бажаний і потрібний тип, посилюючи одні та нівелюючи інші типологічні ознаки вихідного матеріалу в ході його редакційно-видавничого опрацювання. Крім того, хоча частина творів взагалі не публікується, – проте неопубліковані твори також використовуються у комунікації, а отже, і вони мають підпорядковуватися загальним вимогам і правилам.
Здавна класифікації творів літератури (а згодом, з винайденням книгодрукування, – і творів друку) базувалися на відмінностях у їх тематиці та функціях; у ХХ ст. пріоритетними стали комплексні класифікації, що одночасно враховують сукупність різних ознак Саме такою комплексною класифікацією і є типологія; процес її одержання називають типологізацією.
Nota bene! 1915 р. М. Рубакін виділив та обґрунтував три масиви книжок за їх функціональним призначенням та читацькою адресою: “загальноосвітнього характеру”, “спеціальні” – для фахівців та “злободенні” – укази, звіти тощо. Трохи згодом, 1926 р., з’явилася складніша типологічна система О. Лов’ягіна, в якій підставою поділу стала “елементарна потреба”, що викликає появу книжкового виробництва: 1) “потреба передавання знань” – навчальні книги, 2) “потреба задоволення допитливого розуму” –наукові книги, 3) “потреба співпереживання” – художня література, 4) “потреба моменту” – журналістика, 5) “потреба побуту” – документація1.
За сучасними уявленнями, будь-яка типологізація, незважаючи на постійне оновлення орієнтирів і зміни домінант, все ж повинна зберігати відповіді на головні запитання, що визначають атрибутику джерела інформації, – тобто запитання до типоформувальних ознак: що? – предметний зміст; для чого? – цільове (функціональне) призначення; для кого? – читацька адреса (читацьке призначення); яким чином? – характер інформації (жанрова, стилістична характеристика, глибина та повнота опрацювання проблеми, характер викладу, ступінь нормативності тощо).
Nota bene! Цей визначальний для редакційної підготовки видання “алгоритм” по-своєму передбачив і сформулював український лінгвіст Володимир Домбровський. У праці “Українська стилістика й ритміка”, написаній ще 1923 р., він пропонує оцінювати кожен твір за такими параметрами:
“1. для чого й для кого він призначений?
2. як ділає він на душу читача? – і
3. якими засобами й середниками те ділання осягнене”2 – і у такий спосіб, по суті, випереджаючи час, задекларовує формулу сучасної типологічної характеристики твору, прийняту у редакційно-видавничій практиці: цільове (функціональне) призначення (“для чого?”), читацьке призначення (“для кого?”), характер інформації (“як ділає він на… читача?”), від якого, у свою чергу, залежить вибір жанру та виклад матеріалу (“якими засобами й середниками те ділання осягнене”?).
Практично такий самий “комплект” основних типологічних ознак пропонує і найавторитетніший серед сучасних дослідників редакційно-видавничої справи А. Е. Мільчин. У найновішому, третьому, виданні свого підручника “Методика редактирования текста” (2005) він пише як про важливе, першорядне завдання редакторського аналізу щоразу визначати і формулювати функціонально-цільове призначення конкретного аналізованого тексту:
“1. Що саме текст повинен повідомити (відомості про факти чи доведення, спростування, пояснення).
2. Для чого текст буде використано (для дослідження читачем нового матеріалу, або для регулювання практичних дій читача, або для розширення його знань про описуваний предмет тощо), в якій діяльності (навчальній, виробничій науковій).
3. На яку читацьку сферу впливу текст націлений (логіко-пізнавальну, емоційну чи інструментальну)”3.
Тобто, за Мільчиним, слід знати читача, якому адресується твір, а також чого цей твір потрібний саме даному колові читачів, з якою метою він створений і буде втілюватися у видання (тиражуватися). Цільове призначення, конкретизоване в одному або кількох творах друку, надає їм спрямованості на виконання цілком визначеного кола соціально-комунікативних завдань (пізнавальних, дидактичних, естетичних та ін.). У свою чергу, цільове та читацьке призначення задають загальну “тональність” усім іншим типологічним ознакам майбутнього видання, визначаючи його остаточну змістову структуру та матеріальну форму. А тому, працюючи над підготовкою книжкового видання, редактор повинен мати чітке уявлення про вид літератури, жанр твору та тип видання, в якому цей твір буде втілено, і передбачати, як задовольнятимуть особливості зазначених категорій очікування майбутніх читачів.