4. Поняття культури праці та професійної етики.

Культура праці включає такі компоненти:

• .сприятливі умови праці (організація робочого місця, дизайн приміщення, температурний режим 22-24 °С, вологість — 40-60 % та ін.);

• зовнішній вигляд співробітників (dress-code у багатьох компаніях та на підприємствах, наявність робочого одягу);

• сприятливий соціально-психологічний клімат (дотримання професійної етики — взаємоповага, конфіденційність, компетентність, толерантність, чесність, відповідальність за результати праці);

• наявність відповідної професійної підготовки;

• дотримання правил техніки безпеки;

• наявність креативних, проективних (уміння планувати свою професійну діяльність), комунікаційних (дотримання правил людського спілкування) умінь.

Професійна етика

Професійна етика — це система моральних принципів, норм і правил поведінки фахівця з урахуванням особливостей його про­фесійної діяльності й конкретної ситуації. Професійна етика має бути невід'ємною складовою частиною підготовки кожного фахів­ця. Зміст будь-якої професійної етики ґрунтується на загальних та окремих принципах.

Загальні принципи професійної етики, що базуються на за­гальнолюдських нормах моралі, припускають:

а) професійну солідарність, що іноді переростає в корпоративність;

б) особливе розуміння обов'язку й честі;

в) особливу форму відповідальності, зумовлену предметом і родом діяльності.

Окремі принципи випливають із конкретних умов, змісту й специфіки тієї або іншої професії й виражаються в основному в моральних кодексах — вимогах щодо фахівців.

Професіональні етики, як правило, стосуються лише тих ви­дів професійної діяльності, в яких є різного роду залежність людей від дій професіонала, тобто наслідки або процеси цих дій вплива­ють на життя й долі інших людей або людства.

У зв'язку з цим виділяються традиційні види професійної етики (педагогічна, медична, юридична, етика вченого) і порів­няно нові види професійної етики, поява або актуалізація яких пов'язана зі зростанням ролі «людського фактора» в певному виді діяльності (інженерна етика) або посиленням його впливу в сус­пільстві (журналістська етика, біоетика).

Картка 1. Педагогічна етика.

Викладач зобов'язаний у своїй діяльності думати про особис­тість свого учня, не принижувати її, а піднімати, не нав'язувати свої переконання, а розвивати жагу до пізнання й уміння аналі­зувати: Викладати — це означає навчати й стимулювати праг­нення до знань, а не безперервно перевіряти й відривати від на­вчання.

Педагогічна етика зобов'язує поважати особистість учня й виявляти до нього належну вимогливість, підтримувати власну репутацію й репутацію своїх колег, піклуватися про моральну до­віру суспільства до вчителя.

Картка 2. Лікарська етика.

Лікарська етика вимагає робити все заради здоров'я хворого, усупереч труднощам і навіть власній безпеці, зберігати лікарську таємницю, за жодних умов не сприяти смерті пацієнта. Закінчу­ючи відповідний навчальний заклад, майбутній лікар дає клятву Гіппократа, якої він має дотримувати незважаючи на жодні об­ставини. Це своєрідний моральний кодекс лікаря.

Картка 3. Етика вченого.

Етика вченого включає вимогу безкорисливого служіння істині, терпимості до інших теорій і думок, неприпустимості плагіату в будь-якій формі або навмисному перекручуванні результатів наукових досліджень. На жаль, цей аспект людської діяльності донині не одержав належного обговорення й ступеня відповідальності. Надкорпоративність учених, їхня особлива переконаність власній непогрішності й особливій ролі в розвитку цивілізації більшості випадків спокійно сусідить із підіграванням політичним силам, безоглядним служінням можновладцям і приховуванням усієї істини від співтовариства. Найвидатніші вчені, увінчані нагородами, славою й іншими атрибутами визнаних геніїв, сприяли випробовуванням ядерної й іншої зброї на живих людях. Ідеться не тільки про варварські бомбардування США в Японії, але й про навчання із застосуванням ядерних, хімічних, біологічниx засобів ураження з особистою участю в них людей у США,СРСР та інших країнах.

Інший бік аморальності полягає в імітації власних досягнень, при підлаштуванні результатів експерименту під бажану гіпотезу. Заради ступенів і звань, задоволення власних комплексів псевдовчені здатні на підробки, плагіат, підлість стосовно опонента. Під видом боротьби наукових шкіл вони не допускають до кола обраних, не дають можливості одержати визнання й довести правоту тим, хто розвиває й доводить небажану їм точку зору.