3. Ефективність та економіка добробуту

Поряд із універсальним підходом В. Парето існують й інші пропозиції щодо оцінних критеріїв динаміки добробуту. За Н. Калдором та Дж. Хіксом добробут підвищується, якщо ті, хто виграє, оцінюють свої доходи вище збитків потерпілих. За Д. Роулсом найбільш справедливий розподіл максимізує корисність для найменш забезпечених членів суспільства. Досить добре відомий принцип зрівнялівки теж може використовуватись як критерій оцінки добробуту.

З множини варіантів суспільство може реально реалізувати лише один. Конкретний вибір, пов’язаний з конкретним поглядом на проблему справедливості, який і визначає функцію суспільного добробуту.

Функція суспільного добробуту ранжує індивідуальні розподіли залежно від індивідуальних уподобань, а рівень суспільного добробуту виступає деякою функцією від індивідуальних функцій корисності і зростаючою функцією корисності кожного індивіда

. (39.20)

Існують численні різновиди функції суспільного добробуту, найбільш відомими з яких є:

• функція суспільного добробуту Бентама (класична утилітаристська функція) – відображає рівень суспільного добробуту як суму індивідуальних функцій корисності членів суспільства

; (39.21)

• функція добробуту як сума зважених корисностей (різновид функції Бентама)

, (39.22)

де є вагами, за допомогою яких суспільство зважує корисності окремих індивідів з огляду на їхню важливість для суспільного добробуту;

• функція добробуту Роулза (мінімаксна) – показує, що зростання суспільного добробуту залежить від зростання добробуту індивіда з найнижчим його рівнем

; (39.23)

• функція суспільного добробуту Бергсона-Семюелсона (індивідуалістична

, (39.24)

де– набори благ конкурентних індивідів, а .

Усі функції, крім функції Бергсона-Семюелсона, виходять з кількісної (кардиналістської) концепції корисності, відображають уподобання індивідів відносно деяких станів суспільного розподілу благ. Індивідуалістична функція ґрунтується на ординалістській теорії, вона відображає індивідуальні уподобання і відповідні рівні корисності окремих індивідів відносно певних наборів споживчих благ.

У цілому розрізняють чотири концептуальні підходи до проблеми справедливості: егалітарний, утилітарний, роулзівський і ліберальний.

Егалітарний підхід вимагає рівномірного розподілу, за якого всі блага поділені порівну між усіма індивідами. Проте такий розподіл, як правило, не є Парето-ефективним.

Утилітарний підхід розглядає суспільний добробут як суму добробуту всіх членів суспільства. Принцип перерозподілу доходів ґрунтується на припущенні про спадну граничну корисність: для заможних членів суспільства корисність одиниці вилученого доходу спадає менше, ніж зростає корисність одиниці додаткового доходу для незаможних. У результаті суспільна корисність максимізується, Парето-ефективність досягається за рівномірнішого розподілу доходів.

Роулзівський (концепція Дж. Роулза) підхід допускає існування нерівності, щоб не позбавити найпродуктивніших виробників стимулу до праці, але передбачає перерозподіл частини доходів більш продуктивних економічних суб’єктів на користь найбідніших членів суспільства.

Ліберальний підхід полягає у тому, що результати конкурентних ринкових процесів вважаються справедливими, оскільки винагороджують тих, хто більш здібний і працьовитий, навіть якщо при цьому має місце крайня нерівність; не передбачає перерозподілу благ. Суспільно-оптимальними і справедливими вважають винятково Парето-ефективні варіанти розподілу.

Егалітарний, утилітарний і роулзівський підходи передбачають державне втручання для коригування результатів ринкових процесів і досягнення більш справедливого розподілу, ліберальний підхід заперечує необхідність такого втручання. Сучасна держава прагне досягнення компромісу між критеріями оптимальності та справедливості.